Україна і СНД

8 грудня 1991 року в Мінську лідери Росії, України та Білорусі (країн-засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між нині незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть — у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави (СРСР) до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв´язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були:

— вихід із соціально-економічної кризи;

— проведення ефективних ринкових реформ;

— реструктуризація та модернізація економіки;

— збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій;

— досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільності, запобігання виникненню руйнівних внутрішніх конфліктів, блокування спроб повернути розвиток історії у зворотному напрямі.

Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об´єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його в цивілізовані рамки, але забезпечити збереження вигідних зв´язків і відносин за умов тотальних розривів і розвалів так і не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила становище в усіх сферах життя, негативно позначившись на становленні державності новоутворених країн.

В економіці це призвело до катастрофічного спаду виробництва, що стало безпосереднім наслідком розриву коопераційних зв´язків, порушення багатьох технологічних ланцюгів, руйнування спільного товарного та фінансового простору.

У політиці на зміну диктату центру і відсутності політичної свободи прийшло об´єктивно не виправдане політичне суперництво, протистояння нових держав, яким властиві внутріполітична невлаштованість, роз´єднаність і слабка керованість.

У соціальній сфері гарантовані, хоча і на мінімальному рівні, матеріальні та духовні блага поступилися незвичним і неприйнятним для більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання.

У духовно-етичній сфері на зміну колишнім ідеалам і дискредитованим цінностям, зокрема гордості за належність до великої країни, ще не прийшла нова система духовно-моральних орієнтирів.

Крім того, поява СНД не тільки не зняла давніх міжреспубліканських суперечностей, а й стимулювала появу і загострення нових.

Проблема Україна — СНД має три основні аспекти: політичний, економічний і воєнний.

Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об´єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 року без участі України було підписано угоду про створення Об´єднаних збройних сил СНД.

Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкента 15 травня 1992 року. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р., до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше постало питання про залучення до об´єднання Молдови та Грузії.

Наступним етапом військово-політичної інтеграції країн пострадянського простору мала стати нарада глав держав СНД у Бішкеку (Киргизстан), що відбулася 9 жовтня 1992 року. Планувалося навіть вироблення учасниками СНД спільної концепції колективної оборони. Однак здійснити це не вдалося; Об´єднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їхнє Головне командування із відставкою маршала Є. Шапошникова 15 червня 1993 р. припинило існування. Тільки наприкінці 1993 — на початку 1994 р. простежується певне пожвавлення процесу формування колективних Збройних сил держав Ташкентського пакту для участі в так званих миротворчих операціях на терені колишнього СРСР. Новою спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання в лютому 1995 р. Алматинської угоди про створення Об´єднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД-Україна підписала цю угоду із застереженням: «Із врахуванням національного законодавства України», а в квітні заявила, що буде виконувати угоду лише в галузі військово-технічного співробітництва.

Намагання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 p., коли зайшла мова про документ, який «визначив би правову та організаційну основу СНД». Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 p., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.

Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД було відкрито Договором про створення (24 вересня 1993 року) Економічного Союзу (EC). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Основні принципи побудови і напрями діяльності ЕС СНД були розроблені в травні 1993 р. на засіданні глав держав-учасниць співдружності в Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом «глибокої інтеграції», створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. Економічний союз планувалося створювати поетапним поглибленням інтеграції, координації дій у проведенні реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; валютний союз.

Серед причин, які стимулювали участь України в EC СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв´язків, продовжувала існувати. Крім того, до економічної інтеграції в межах СНД підштовхували наявність спільної технології виробництва, неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий дефіцит валюти, необхідність збереження традиційних ринків збуту і проведення єдиної економічної політики на світовому ринку. Свою роль, очевидно, відіграв і розклад політичних сил в Україні. Адже входження республіки до ЕС СНД на правах асоційованого члена (як Туркменістан) — це своєрідний компроміс між двома опозиційними таборами (між тими, хто за повне членство, і тими, хто за вихід з ЕС СНД), а також врахування громадської думки різних регіонів України.

Позиція асоційованого членства в Економічному Союзі має свої позитивні і негативні сторони. З одного боку, часткове залучення України в інтеграційні процеси СНД дає їй змогу брати участь в економічних процесах, у яких вона зацікавлена і які не суперечать національним інтересам та її чинному законодавству. Тобто інтереси СНД не домінують над національними інтересами, створюється широкий простір для маневру, цілком реальні умови для різновекторних альтернативних зв´язків на основі економічної доцільності та ефективності, еквівалентності обміну. На країни СНД припадає левова частка зовнішньоторговельного обігу України — 65,5% імпорту та 55,8% експорту в 1995 р.

Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком добровільна відмова від активної ролі у важливих базових структурах СНД, по-перше, суттєво посилює позицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив України на прийняття в межах ЕС СНД тактичних та стратегічних рішень.

Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характерні особливості позиції України:

1) підкреслене піклування про збереження національного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союзних органів;

2) еволюційний характер економічної інтеграції, поступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і високих (спільний ринок, економічний і валютний союз);

3) пріоритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки держави;

4) розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв´язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу;

5) недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об´єднаннях;

6) характер і глибина участі України в спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодавству.

Зазначені принципи лягли в основу відносин України та СНД. Поступово на їх базі викристалізувалася концепція інтеграції на «різних швидкостях». На практиці реалізація цієї концепції виявилася у вибірковому підписанні документів (за п´ять років співпраці України з СНД на засіданнях Ради глав держав і Ради глав урядів було прийнято 600 документів, з яких наша країна підписала 74%) та вибірковій участі в статутних міждержавних, міжгалузевих і галузевих органах співдружності (в межах СНД діє майже 90, з них Україна бере участь у 58).

За час перебування в СНД Україна апробувала різні тактичні моделі поведінки. На першому етапі (1991— 1994) її позиція ґрунтувалась на принципі «балансу інтересів» і передбачала економічну взаємодію з країнами СНД та прогресуюче політичне відмежування від Росії. Молодій українській дипломатії, яка робила перші самостійні кроки на міжнародній арені, не вдалося ефективно протидіяти наростаючому тискові Москви. Суттєвими поступками були одноосібне успадкування Росією активів СРСР, монополізація нею статусу, який належав Радянському Союзові, в міжнародних організаціях. Негнучкість української зовнішньополітичної лінії в СНД не дала змоги Україні зміцнити власні позиції в межах цього об´єднання, зумовила значні збитки від втрат російських, пострадянських ринків товарів і сировини.

На другому етапі (1994—1997) в основу тактичної лінії української політики в межах СНД було покладено активізацію двосторонніх відносин між пострадянськими державами. Це аргументувалося тим, що СНД є аморфною, недієздатною структурою, правова база якої невизначена та суперечлива, а СНД дублює та відтворює на новому рівні традиційні імперські відносини центр — провінції. За цих обставин новоствореним пострадянським державам, переконувала українська дипломатія, доцільно будувати якісно нові взаємини на рівноправній двосторонній основі.

Приваблива формула на практиці не дала бажаного ефекту. На тому етапі українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного зондування. Тим більше, що спроба України зменшити сировинно-енергетичну залежність від Росії за рахунок туркменського газу та азербайджанської нафти закінчилася невдачею. А тактика двосторонніх відносин у межах СНД лише посилила позиції Росії, оскільки зняла проблеми консенсусного діалогу, колективного партнерства, врахування інтересів багатьох сторін, на зміну яким прийшли політичний, дипломатичний пресинг, економічна конкуренція.

Реагуючи на вимоги часу, Україна в 1997 р. суттєво оновлює та модернізує тактику своїх стосунків у межах СНД. Розпочинається новий етап її перебування в Співдружності. Ставку було зроблено на формування «другого центру впливу в СНД ». 10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультативний форум ГУАМ. У спільній Декларації акцентувалося на необхідності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі, де основоположними принципами є повага до суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, співробітництво, демократія, верховенство закону й повага до прав людини. Декларація констатувала спільність геополітичних інтересів та підходів, поступове політичне зближення і практичне співробітництво між країнами в багатьох галузях на міжнародній арені і в торговельно-економічній сфері.

Підґрунтям для утворення ГУАМ стали невдоволення його засновників власним статусом на пострадянському економічному та політичному просторі, їх зацікавленість у поглибленні та розширенні економічного співробітництва, бажання посилити свої позиції в стосунках з Росією, потреба розв´язати на свою користь територіальні проблеми, якими були для Грузії — Абхазія, для Азербайджану — Карабах, для Молдови — Придністров´я, для України — Севастополь і Крим.

Стосунки в новоствореній міжнародній структурі розвивалися досить інтенсивно. Протягом 1997—1998 pp. у Баку, Копенгагені та Вашингтоні під час різних міжнародних форумів відбулися консультативні зустрічі державних делегацій країн-членів ГУАМ. 24 квітня 1999 року у Вашингтоні відбулась зустріч президентів держав-учасниць ГУАМ та Узбекистану, після якої межі форуму розширилися й він отримав назву ГУУАМ. Основними напрямами співпраці в межах цього об´єднання було створення євразійського транспортного коридору, співробітництво у сфері врегулювання конфліктів, військово-технічне, економічне співробітництво, взаємодія в межах міжнародних організацій. А однією з пріоритетних програм — транспортування каспійських енергоносіїв до Європи.

Протягом майже десяти років існування СНД стратегія України щодо нього диктувалася геополітичними реаліями та економічною доцільністю. Україна виступала проти перетворення СНД на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного типу, надання їй статусу суб´єкта міжнародного права, обстоюючи ідею Співдружності як раціонального та ефективного механізму економічного співробітництва, покликаного забезпечити інтеграцію країн СНД у світовий економічний простір. Останнім часом ці ідеї знаходять дедалі більшу підтримку серед лідерів Співдружності. Зокрема, 2 квітня 1999 року Рада глав держав країн-учасниць СНД прийняла рішення про те, що основним напрямом діяльності цього об´єднання стане економічне співробітництво, яке реалізуватиметься шляхом створення та функціонування зони вільної торгівлі.

19 вересня 2003 року у Ялті, під час саміту глав держав-учасниць СНД, президентами Білорусі, Казахстану, Російської Федерації та України було підписано Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку 20 квітня 2004 року ратифікувала Верховна Рада України. Цей документ окреслив наміри держав-учасниць щодо реформування економічних взаємовідносин. 15 вересня 2004 року в Астані (Казахстан) відбувся саміт глав держав-учасниць Єдиного економічного простору.

Ідея створення ЄЕП викликала гостру дискусію в українському суспільстві. Прихильники ЄЕП стверджували, що передбачені в ньому механізми можна буде використати як інструмент:

— відновлення перерваних розпадом СРСР господарських зв´язків, пожвавлення роботи тих галузей промисловості, підприємств, які зупинилися чи перебувають у стагнації;

— збереження ринків Росії та інших країн СНД для українських товарів;

— зміцнення економіки України, підвищення рівня життя її громадян;

— забезпечення Україні доступу до дешевих російських енергоносіїв;

— сприяння вступу України до ЄС.

Аргументація опонентів ЄЕП вибудовувалася на таких положеннях:

1. Після розпаду СРСР економічні зв´язки у межах радянського геополітичного простору штучно ніхто не розривав, вони припинились природно, оскільки більшість із них існувала всупереч економічній доцільності. Процес подолання економічної кризи в Україні відбувається завдяки запровадженню ринкових механізмів, структурним реформам, технологічному оновленню та модернізації підприємств. Важливу роль відіграють і збережені господарські зв´язки, основою яких була економічна доцільність і які відповідають вимогам ринкової економіки. Такі зв´язки не припинялись, і тому проблеми їх відновлення не існує.

2. Закритість російського ринку і перехід України в 1997 р. на світові ціни на енергоносії зумовили переорієнтацію українських підприємств на ринки в інших регіонах. Унаслідок цього окреслилась стабільна тенденція обмеження українського експорту до Росії та країн СНД і розширення у торгівлі з іншими країнами. За даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, у першій половині 2003 р. на країни СНД припадало 25,3% українського експорту, країни Європи — 39,1%, Азії — 24,9%, Африки — 5,6%, Північної та Південної Америки — 4,9%. Величезний ринок ЄС, ємність якого у 25 разів більша, ніж ринку Росії та інших учасників ЄЕП, орієнтує на впровадження інноваційних випереджувальних моделей економічного розвитку, стимулює виробництво конкурентоздатної продукції, досягнення високих стандартів якості життя.

Завдяки проникненню на нові ринки збуту відбувається збільшення обсягів зовнішньої торгівлі України за позитивного її сальдо. Це дає змогу перекривати негативне сальдо, яке Україна має в торгівлі з країнами СНД, насамперед із Росією, через великі обсяги імпорту енергоносіїв (обсяг сумарного імпорту з цих країн перевищує 45%).

3. Сумарні параметри об´єднаного потенціалу країн-учасниць ЄЕП не гарантують зміцнення економіки України, оскільки на пострадянському просторі сформувалися різні економіки, які мають різні джерела зростання. В Україні головним джерелом збільшення ВВП є розвитком таких важливих структурних галузей, як машинобудування, будівництво, металургійна, хімічна, нафтопереробна промисловість. Економіка України розвивається не за рахунок нафтодоларів і низьких внутрішніх цін на енергоносії, а завдяки запровадженню ринкових механізмів, структурним змінам, технологічному оновленню підприємств, підвищенню їх конкурентоспроможності.

4. З різних причин зниження цін на російські енергоносії суперечить інтересам як Росії, так і України.

Продаж Україні енергоносіїв за внутрішніми російськими цінами значно зменшить надходження до державного бюджету РФ. У невигідному становищі опиниться російський товаровиробник, оскільки знизиться собівартість, підвищиться конкурентоздатність української продукції. У разі приєднання Росії до СОТ вона змушена буде підвищити внутрішні ціни на енергоносії до рівня ринкових світових цін. А тому Україні не варто сподіватись на дешеві російські енергоносії.

Україні низькі неринкові ціни на російські енергоносії забезпечать лише короткочасні переваги, а в довгостроковій перспективі зашкодять формуванню сучасної технологічної ринкової економіки. У разі приєднання до ЄЕП Росія утвердиться як монопольний постачальник енергоносіїв, що посилить енергозалежність України, поставить її на межу втрати енергетичної безпеки. Крім того, запровадження низьких внутрішніх цін на енергоносії в межах ЄЕП і їх продаж за світовими цінами поза межами ЄЕП закриє для України шлях до СОТ, а отже, і до ЄС.

5. Рівень життя й економічної демократії у країнах ЄЕП приблизно однаково низькі. Тому членство в ЄЕП віддалить розвиток України від значно вищих європейських стандартів.

На думку фахівців, ймовірним є ризик згортання окремих галузей української економіки, насамперед вугільної та автомобілебудівної, що може перетворити окремі регіони України на зони соціального лиха.

Реагуючи на проект Угоди про формування ЄЕП, Євро-союз 16 вересня 2003 року зробив заяву, в якій було стисло й чітко окреслено можливі наслідки для України від її участі в ЄЕП. У документах зазначалося, що участь у простій зоні вільної торгівлі не створить особливих труднощів для України як щодо приєднання до СОТ, так і в поглибленні двосторонніх торгових відносин з Євросоюзом. Участь України в митному, економічному або валютному союзах у межах ЄЕП спричинить значні проблеми в її переговорах із СОТ, Євросоюзом, унеможливить створення зони вільної торгівлі ЄС — Україна, що перекриє вільний доступ українських товарів до євроринку, позбавить Україну перспективи членства в Євросоюзі.

7—8 квітня 2005 року у Москві відбулося 19-те засідання Групи високого рівня з формування Єдиного економічного простору, на якому українська сторона наголосила на необхідності перегляду переліку документів, які підлягають першочерговому підписанню, вилучити з нього угоди, які є елементами Митного союзу.

Наприкінці літа 2005 р. питання про повномасштабну участь України у ЄЕП залишалося відкритим. Багато фахівців стверджує, що прийнятним рівнем співпраці, який не суперечитиме курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію, може бути зона вільної торгівлі.

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у розв´язанні таких глобальних проблем, як екологія та енергетика. З іншого — все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

Україна в черговий раз перебуває на вирішальному етапі своєї історії. її майбутнє цілком залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості в діях політичних сил, єдності та віри народу в свої сили.

Хронологічна таблиця

2 млн. років тому — поява первісних людей на Землі.

1 млн. років тому — поява первісних людей на території України.

IV—III тис. до н. є. — розселення племен трипільської культури на території України.

IX—VII ст. до н. є. — розселення кіммерійців між Дністром і Доном, а також на Кримському та Таманському півостровах.

VII—III ст. до н. є. — панування скіфів на території Північного Причорномор´я.

VII—VI ст. до н. є. — грецька колонізація Північного Причорномор´я.

І—II ст. — перші згадки про слов´ян у творах римських вчених — Плінія Старшого, Тацита, Птолемея.

IV—VII ст. — формування перших східнослов´янських політичних об´єднань — союзів племен.

VIII—IX ст. — утворення праукраїнської держави Руська земля з центром у Києві.

860—866 — походи князя Аскольда на Константинополь.

882 — вбивство Аскольда варягами, захоплення Києва Олегом.

882—912 — правління Олега на Русі.

911 — укладення договору між Руссю і Візантією.

912—945 — князювання Ігоря.

945—964 — регентство княгині Ольги.

964—972 — князювання Святослава.

980—1015 — князювання Володимира Великого.

988 — запровадження християнства в Київській Русі.

1019—1054 — князювання Ярослава Мудрого.

1037 — спорудження в Києві Софійського собору.

1097 — князівський з´їзд у Любечі.

1113 — укладення монахом Нестором першої редакції літописного зведення — «Повісті минулих літ».

1113—1125 — князювання Володимира Мономаха.

1187 — перша літописна згадка назви «Україна» щодо земель Південної Київщини та Переяславщини.

1199 — об´єднання волинським князем Романом Мстиславовичем Галицької і Волинської земель і утворення Галицько-Волинського князівства.

1223 — поразка руських дружин і половецького війська в битві на р. Калці.

1237—1240 — монгольська навала на Русь.

1238 — перемога військ Данила Галицького над німецькими лицарями-хрестоносцями під Дорогочином.

1350—1352 — боротьба польсько-угорської коаліції з Литовським князівством за Волинські землі.

1362 — перемога литовського війська над золотоординськими збройними формуваннями. Остаточна інкорпорація до Литовського князівства Київщини, Переяславщини, Волині та Поділля.

1385 — Кревська унія між Литвою та Польщею.

1387 — остаточне приєднання Галичини до Польського королівства.

1410 — поразка Тевтонського ордена від об´єднаного війська поляків, литовців, українців та білорусів під Грюнвальдом.

1413 — городельська унія між Литвою та Польщею.

1449 — утворення Кримського ханства.

1480 — повалення золотоординського іга на Русі.

1529 — перший Литовський статут.

1554—1556 — спорудження Д. Вишневецьким на о. Мала Хортиця оборонного замка-фортеці. Заснування Запорозької Січі.

1566 — другий Литовський статут.

1569 — Люблінська унія між Литвою та Польщею. Утворення федеративної польсько-литовської держави — Речі Посполитої. Перехід під владу Польщі Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, а також Підляшшя.

1572 — універсал польського короля Сигізмунда II Августа про утворення найманого козацького формування — початок реєстрового козацького війська.

1572 — видання у Львові друкарнею Івана Федорова першої друкованої в українських землях книги «Апостол».

1588 — Третій Литовський статут.

1591—1593 — козацько-селянське повстання під проводом К. Косинського.

1594—1596 — козацько-селянське повстання під проводом С Наливайка.

1596 — Берестейська унія.

1616 — похід запорозьких козаків на чолі з П. Сагайдачним на Кафу, визволення невільників.

1621 — битва польсько-козацького війська з турецьким під Хотином.

1625—1638 — хвиля козацько-селянських повстань під проводом М. Жмайла, Т. Трясила, І. Сулими, П. Бута, Д. Гуні, Я. Остряниці.

1648—1676 — українська національна революція.

1648 — перемоги козацьких військ на чолі з Б. Хмельницьким над поляками під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями.

1649 — розгром польського війська в битві під Зборовом. Зборівська мирна угода.

1651 — поразка козацького війська в битві під Берестечком. Білоцерківський договір.

1652 — розгром польського війська в битві під Батогом.

1653 — перемога українського війська на чолі з І. Богуном над польсько-шляхетською армією під Монастирищем. Рішення Земського собору про прийняття Війська Запорозького під протекторат московського царя.

1654, 8 січня — Переяславська рада.

1654, березень — «Березневі статті».

1657 — смерть Б. Хмельницького. 1657—1659 — гетьманування І. Виговського.

1658 — Гадяцький договір.

1659 — розгром московських військ під Конотопом збройними формуваннями під керівництвом І. Виговського.

1659—1663 — гетьманування Ю. Хмельницького.

1659 — «Переяславські статті» Ю. Хмельницького.

1660 — Слободищенський трактат.

1661 — заснування університету у Львові. 1663 — «Чорна рада» у Ніжині.

1663—1668 — гетьманування І. Брюховецького на Лівобережній Україні.

1663—1665 — гетьманування П. Тетері на Правобережній Україні.

1665 — Московські статті. Обмеження територіально-адміністративної автономії Лівобережної України.

1665—1676 — гетьманування П. Дорошенка на Правобережній Україні.

1667 — Андрусівське перемир´я між Російською державою та Річчю Посполитою.

1668—1672 — гетьманування Д. Многогрішного на Лівобережній Україні.

1669 — «Глухівські статті».

1672—1687 — гетьманування І. Самойловича на Лівобережній Україні.

1674 — перше видання «Синопсису» (Київ).

1676—1681 — гетьманування Ю. Хмельницького на Правобережжі.

1677—1681 — Московсько-Турецька війна за Правобережну Україну.

1681 — Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною та

Кримським ханством. 1686 — «Трактат про Вічний мир» між Росією та Польщею. 1687—1708 — гетьманування І. Мазепи. 1708—1722 — гетьманування І. Скоропадського. 1709, червень — Полтавська битва.

1710 — обрання гетьманом в еміграції П. Орлика. Бендерська Конституція. 1714 — перша згадка в джерелах про гайдамаків. 1722—1727 — діяльність першої Малоросійської колегії. 1722—1723 — гетьманування П. Полуботка. 1727—1734 — гетьманування Д. Апостола.

1727 — «Решительные пункты» (документ, що регулював відносини Гетьманщини з Росією). 1734—1750 — діяльність Правління Гетьманського Уряду. 1750—1764 — гетьманування К. Розумовського. 1764 — зосередження повноти влади в Україні в руках Другої Малоросійської колегії. 1768 — початок Коліївщини на Правобережній Україні. 1772 — перший поділ Польщі. Приєднання до Росії Східної Білорусії, а Галичини — до Австрії. 1775 — ліквідація царським самодержавством Запорозької Січі. 1781 — ліквідація полкової системи на Гетьманщині, утворення натомість намісництв за російським зразком. 1783 — царський маніфест про приєднання до Російської держави Кримського ханства;

— царський указ про закріпачення селян на Лівобережній та Слобідській Україні. 1785 — «Жалувана грамота дворянству» Катерини II, згідно з якою українська старшина зрівнювалась у правах з російським дворянством. 1793 — другий поділ Польщі. До Росії відійшли Київщина, Східна Волинь,

Поділля, Брацлавщина. 1795 — третій поділ Польщі. Росія включила до свого складу Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву і Курляндію. 1798 — видання в Петербурзі трьох частин «Енеїди». 1803 — царський указ про «вільних хліборобів», згідно з яким поміщики за власним бажанням могли відпускати кріпосних селян на волю й давати їм земельні наділи. 1805 — відкриття Харківського університету. 1812, червень — початок агресії Наполеона проти Росії. 1812—1835 — антикріпосницькі виступи селян на Поділлі під проводом У. Кармалюка. 1818—1821 — діяльність таємної організації «Союз благоденства», «побічні управи» якого діяли в Кишиневі, Тульчині, Полтаві тощо.

1820 — заснування в Ніжині Гімназії вищих наук.

1821 — утворення в Тульчині таємного «Південного товариства». 1825, грудень — повстання декабристів у Петербурзі. 1825, грудень — 1826, січень — повстання Чернігівського полку в Україні.

1827—1830 — діяльність таємного демократичного гуртка у Ніжинській Гімназії вищих наук.

1830—1831 — Польське визвольне повстання на Правобережній Україні.

1833—1837 — діяльність напівлегального демократично-просвітительського та літературного угруповання «Руська трійця».

1834 — заснування університету в Києві.

1840 — видання в Петербурзі «Кобзаря» Т. Шевченка.

1843—1844 — селянське повстання під проводом Л. Кобилиці на Буковині.

1846—1847 — діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

1847—1848 — запровадження в Правобережній Україні «Інвентарних правил».

1848, травень — утворення у Львові першої української політичної організації — Головної руської ради.

1848 — ліквідація кріпосного права у Галичині та на Буковині.

1853—1856 — Кримська війна.

1855 — розгортання масового антикріпосницького руху «Київської козаччини».

1856 — «Похід у Таврію за волею» — масове самовільне переселення селян Катеринославщини та Херсонщини.

1861, лютий — царський маніфест про скасування кріпосного права в

Росії. 1861—1862 — видання в Петербурзі українського журналу «Основа».

1863 — циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про обмеження видання книг та заборону викладання в школах українською мовою;

— написання П. Чубинським вірша «Ще не вмерла Україна» — тексту до сучасного гімну України.

1864 — земська, судова та шкільна реформи у Росії.

1865 — заснування в Одесі Новоросійського університету;

— відкриття першої в Україні залізниці Одеса — Балта.

1867 — перетворення Австрійської імперії на дуалістичну Австро-Угорську.

1868 — створення у Львові першого осередку товариства «Просвіта».

1874 — масове «ходіння в народ».

1875 — відкриття університету в Чернівцях.

1876 — затвердження царем Емського акта, що забороняв видання та ввезення з-за кордону літератури українською мовою.

1876—1879 — діяльність народницької організації «Земля і воля».

1877 — «Чигиринська змова».

1880—1881 — діяльність «Південноросійського робітничого союзу» народників у Києві.

1882 — створення в Єлисаветграді першої української професійної театральної трупи.

1890 — утворення Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії.

1892 — виникнення таємного товариства «Братство тарасівців».

1897 — організація київського та катеринославського «Союзів боротьби за визволення робітничого класу»;

— перший загальний перепис населення Росії;

— на Харківському паровозобудівному заводі завершено будівництво першого паровоза.

1900 — утворення Революційної української партії (РУП);

— видання у Львові брошури М. Міхновського «Самостійна Україна» в Петербурзі.

1905, 9 січня — розстріл робітничої демонстрації («Кривава неділя»);

— початок першої російської революції.

1905, червень — повстання на броненосці «Потьомкін».

1905, жовтень — всеросійський загальний політичний страйк. Виникнення Рад робітничих депутатів.

1905, жовтень — підписання царем маніфесту «Про удосконалення державного порядку», в якому було обіцяно громадянські свободи та скликання законодавчої Думи.

1905, грудень — збройні повстання в Харкові, Олександрівську, Горлівці.

1906, листопад — царський указ про вільний вихід селян із общини. Початок столипінської аграрної реформи.

1907, 3 червня — царський указ про розпуск II Державної думи. Державний переворот, що фіксував поразку революції 1905—1907 pp.

1908 — утворення «Товариства українських поступовців» (ТУП). 1914, лютий — масовий рух протесту проти заборони царатом святкування сторіччя з дня народження Т. Шевченка. 1914, серпень — створення в Львові Головної української ради;

— заснування «Союзу визволення України» (СВУ).

1914 — створення в складі австро-угорської армії українського добровольчого Легіону січових стрільців (УСС);

— утворення царським урядом Галицько-Буковинського генерал-губернаторства.

1917, 27 лютого — перемога Лютневої демократичної революції. Повалення самодержавства в Росії.

1917, 4 березня — утворення Центральної Ради.

1917, 23 червня — І Універсал Центральної Ради.

1917, 3 липня — II Універсал Центральної Ради.

1917, липень — збройний виступ полуботківців.

1917, серпень — тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду, яка суттєво обмежувала права України.

1917, листопад — III Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки (УНР).

1917, 3 грудня — маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради.

1917,12 грудня — проголошення радянської влади в Україні на Всеукраїнському з´їзді Рад у Харкові.

1917, 5 грудня — початок наступу радянських військ на Київ.

1918,11 січня — IV Універсал Центральної Ради.

1918, 26 січня — підписання мирного договору між УНР і Німеччиною та її союзниками;

— вступ до Києва радянських військ на чолі з М. Муравйовим.

1918,18 лютого — початок наступу німецьких військ на територію України.

1918, 29 квітня — ухвалення Центральною Радою Конституції УНР;

— проголошення на Всеукраїнському хліборобському з´їзді П. Скоропадського гетьманом України. Здійснення державного перевороту і перехід усієї повноти влади в Україні до рук гетьмана.

1918, листопад — проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР);

— утворення Директорії.

1918,14 грудня — вступ до Києва збройних формувань Директорії. Зречення гетьманом П. Скоропадським влади.

1919, 22 січня — Акт злуки УНР і ЗУНР.

1919, 6 січня — проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) декретом Тимчасового робітничо-селянського Уряду України.

1919, 10 березня — прийняття III Всеукраїнським з´їздом рад (Харків) першої Конституції УСРР. Юридичне оформлення радянської державності в Україні.

1919, липень — окупація Криму та майже всього Лівобережжя, за винятком Чернігівщини, військами Денікіна.

1919, 3 грудня — затвердження VIII Всеросійською конференцією РКП(б) резолюції ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні».

1919, 11 грудня — створення Всеукраїнського революційного комітету

на чолі з Г. Петровським.

1919,16 грудня — вступ збройних формувань Червоної армії до Києва.

1920, квітень — підписання Варшавського договору між УНР та Польщею.

1920, 25 квітня — початок радянсько-польської війни.

1920, 6 травня — вступ польсько-українського війська до Києва.

1920, 26 травня — початок Київської наступальної операції. Контрнаступ радянських військ.

1920,12 жовтня — підписання у Ризі угоди про перемир´я та попередні умови миру між РСФРР та УСРР з одного боку та Польщею — з іншого.

1920, листопад — остаточний розгром армії Врангеля в Криму. Ліквідація Південного фронту.

1921, березень — ухвала X з´їздом РКП(б) постанови про запровадження нової економічної політики (неп).

1921, 18 березня — підписання Ризького мирного договору між Польщею і РСФРР та УСРР.

1921—1923 — голод в Україні.

1922, ЗО грудня — затвердження І з´їздом СРСР декларації про утворення Союзу РСР і союзного договору.

1923, березень — остаточне визнання Східної Галичини частиною Польщі Радою послів великих держав у Парижі.

1923, 20 вересня — остаточна ліквідація Наркомату закордонних справ УСРР.

1924 — II з´їзд Рад СРСР, що затвердив Конституцію СРСР.

1925, березень — саморозпуск УКП.

1925, грудень — проголошення XIV з´їздом РКП(б) курсу на індустріалізацію.

1925—1928 — літературна дискусія, розпочата М. Хвильовим.

1928—1932 — п´ятирічний план розвитку народного господарства України.

1928 — «Шахтинська справа».

1929, січень — створення у Відні Організації Українських Націоналістів (ОУН).

1929 — перехід до політики суцільної колективізації.

1930 — кампанія «пацифікації» в західноукраїнських землях. 1932—1933 — голод в Україні.

1932, жовтень — пуск Дніпрогесу.

1933—1937 — другий п´ятирічний план розвитку народного господарства України.

1937, січень — ухвалення нової Конституції УРСР Надзвичайним XIV з´їздом Рад України.

1938,11 жовтня — здобуття Закарпаттям автономії.

1939,15 березня — проголошення самостійності Карпатської України.

1939, 23 серпня — підписання договору між СРСР і Німеччиною про ненапад, а також таємної угоди про розмежування сфер інтересів у Східній Європі.

1939,1 вересня — початок Другої світової війни.

1939.17 вересня — перехід радянськими військами польського кордону.

Початок радянізації Західної України.

1939, вересень — підписання радянсько-німецького договору про дружбу та кордони.

1940, червень — Інкорпорація Бессарабії та Північної Буковини до складу Радянського Союзу.

1941, ЗО червня — ухвалення Українськими національними зборами у Львові Акта про відновлення Української держави.

1941, липень — вересень — оборона Києва.

1941, жовтень — липень — оборона Севастополя.

1942, 20 червня — створення Українського штабу партизанського руху (УШПР).

1942, жовтень — утворення Української Повстанської Армії (УПА).

1942.18 грудня — Визволення першого українського населеного пункту — с Півнівки Міловського р-ну Ворошиловградської (Луганської) обл.

1942 — рейд партизанського формування С. Ковпака з Путивля до Карпат.

1943, листопад — Київська наступальна операція, внаслідок якої визволено Київ.

1944, липень — утворення Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

1944, 28 жовтня — визволення радянськими військами Закарпатської

України.

1945,6 травня — прибуття української делегації до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН.

1945, 9 травня — перемога збройних сил СРСР над фашистськими військами гітлерівської Німеччини.

1946—1947 — голод в Україні.

1947, квітень — операція «Вісла» — депортація українського населення Холмщини та Лемківщини до Західної Польщі.

1949, грудень — звільнення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, обрання на цю посаду Л. Мельникова.

1950,5 березня — загибель командуючого УПА Р. Шухевича (Т. Чупринки).

1953, 5 березня — помер Й. Сталін.

1953, червень — звільнення Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КП України, призначення на цю посаду О. Кириченка.

1954,19 лютого — передача Криму зі складу РСФСР до складу УРСР рішенням Президії Верховної Ради СРСР.

1956, лютий — XX з´їзд КПРС. Доповідь М. Хрущова «Про культ особи і його наслідки».

1957, травень — проголошення М.Хрущовим надпрограмну тваринництві.

1959,15 жовтня — вбивство в Мюнхені агентом КДБ С. Бандери.

1960, лютий — пуск першого атомного реактора в Україні.

1961, січень — суд у Львові над членами Української робітничо-селянської спілки (УРСС), створеної Л. Лук´яненком.

1963, липень — звільнення М. Підгорного з посади першого секретаря

ЦК КПУ, призначення на цю посаду П. Шелеста. 1972, травень — звільнення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ, обрання на цю посаду В. Щербицького.

1976, жовтень — утворення Української Гельсінської групи на чолі з М. Руденком.

1985, квітень — проголошення на Пленумі ЦК КПРС курсу на перебудову.

1986, 26 квітня — аварія на Чорнобильській АЕС. 1988 — XIX Всесоюзна конференція КПРС.

1989, вересень — установчий з´їзд Народного Руху України за перебудову. 1989, жовтень — прийняття Верховною Радою УРСР Закону про мови в УРСР.

1989, березень — вибори до Верховної Ради УРСР.

1990, 16 липня — ухвала Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України.

1991, серпень — спроба державного перевороту в СРСР.

1991, 24 серпня — проголошення Верховною Радою України Акта про державну незалежність України.

1991, 1 грудня — проведення референдуму про незалежність України. Обрання Президентом України Л. Кравчука.

1991,8 грудня — юридичне оформлення розпаду СРСР. Проголошення утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

1992,15 січня — ухвала указу Президії Верховної Ради України про Державний гімн України (затверджено мелодію М. Вербицького «Ще не вмерла Україна»).

1992,19 лютого — затвердження Верховною Радою України тризуба малим гербом України.

1993, 2 липня — схвалення Верховною Радою України «Основних напрямків зовнішньої політики України».

1994, 27 березня — вибори до Верховної Ради України.

1994, червень — вибори Президента України. Президентом обрано

Л. Кучму.

1995, 8 червня — підписання Президентом України Л. Кучмою та головою Верховної Ради України О. Морозом Конституційного договору.

1996, 28 червня — прийняття Верховною Радою Конституції України.

1997, 30 травня — підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною.

1997, 9 липня — підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО.

1998, 29 березня — вибори до Верховної Ради України.

1999, жовтень — листопад — вибори Президента України — Президентом обрано Л. Кучму.

2000, 16 квітня — проведення всеукраїнського референдуму з питань державного будівництва.

2000, осінь — 2001, весна — масові акції протесту («Україна без Кучми»), спричинені вбивством журналіста Г. Гонгадзе, «касетний скандал».

2001, січень — зміна керівництва Верховної Ради України, названа «оксамитовою» революцією;

— створення парламентської більшості.

2004, жовтень — грудень — вибори Президента України;

— помаранчева революція.

2004, 26 грудня — переголосування у другому турі виборів, у результаті якого Президентом України обрано В. Ющенка.