Західна Україна.Буковина і закарпаття. 1920-1939.Національно-визвольний рух

Після Першої світової війни, з розпадом могутніх імперій українські землі — Західна Україна, Північна Буковина, Закарпаття і Бессарабія — відійшли до Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. З 1919 р. Польщею було окуповано 125,7 тис. кв. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило третину усієї території тодішньої Польщі. На цій території в 1931 р. проживало 8,9 млн осіб — 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків. Ці землі стали для Польщі новими джерелами сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту. Водночас вони спричинили появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в польській державі. Впродовж 20— 30-х років польська політика в українському питанні мала свої особливості. В 1919—1923 pp. Польща ще не цілком закріпилася в Західній Україні. З погляду міжнародного права і держав Антанти її влада тут вважалася спірною і невизначеною. 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Польща зобовязалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція 17 березня 1921 р. гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Але ці гарантії так і залишилися на папері. Водночас вони відіграли певну роль в остаточному вирішенні долі західноукраїнських земель Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії 14 березня 1923 р. у Парижі, яка визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. У 1923—1926 pp. в Польщі при владі перебував уряд народної демократії, який в українському питанні відстоював «інкорпораційну» програму. Суть її полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви. Уряд мав на меті домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а згодом шляхом примусової полонізації народів створити однонаціональну польську державу.

Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств до 5 га становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі — 53,7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919—1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі.

Український визвольний рух — національно-визвольний рух на етнічних українських землях у 1920—1950 роках, який мав за мету поновлення української незалежної держави.Зміст

Ідеологія

Головною метою організації визвольного руху було продовження збройної боротьби за встановлення незалежної єдиної України на українських етнічних землях. Рух був прямим наслідком втрати державності на початку 1920-х років див. Українська революція 1917—1921.

Ідеологія руху еволюціонувала впродовж усіх років його існування. У питаннях майбутнього політичного та соціально-економічного ладу незалежної України існували розбіжності, бо рух обєднував представників великого спектру партій — від соціалистичних до консервативних.

Чинний націоналізм

Під впливом популярного публіциста й філософа Дмитра Донцова, емігранта зі Східної України, на початку 1920-х років в середовищі військових ветеранів революції і студентства поширюється думка, що в поразці Української народної республіки винні соціалістичні ідеї та надмірно «демократичний» стиль керівництва лідерів УНР.

Тому мету незалежності зараз планувалось здобути через національну революцію, очолену диктатором, який створить уряд з представленням інтересів усіх регіонів та станів України. Нація мала стати абсолютом, а людина — надлюдиною Фрідріха Ніцше. Донцов стверджував, що у XX сторіччі світ стане свідком «сутінок богів, яким молився у XIX сторіччі», що нова людина має бути створена з «вогнем фанатичної самовідданості» та «залізною силою ентузіазму», і що єдиний шлях до цього лежить через «організацію нового насилля». Ця нова доктрина отримала назву «чинний націоналізм», чи «націоналізм діла».[1]

У цьому відношенні найбільш потужні організації визвольного руху УВО та ОУН були подібні до інших фашистських рухів Центральної та Східної Європи наприклад, хорватські усташі, чи Глинкова словацька народна партія. Цим же пояснюється співпраця з органами фашистської Німеччини наприкінці 1930-х—початку 1940-х років.

Соціал-демократія

З 1941 року ідеологами українського визвольного руху Іваном Мітрінгою та Дмитром Мироном розробляється теза про орієнтацію на власні сили та сили інших поневолених тоталітарними режимами народів, про необхідність створення із ними спільного фронту, заснованого на принципі національного самовизначення.

У грудні 1943 році Організація Українських Націоналістів відмовилась від фашистської ідеології на користь соціал-демократичної моделі та протистоянню більшовизму. Ключові елементи нової програми:

Повернення українському та всім поневоленним народам політичних та національно-культурних прав

Побудова безкласового суспільства без експлуататорського стану

Суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва

Питання про форму землекористування має вирішувати саме українське селянство

Новим гаслом стає Воля народам! Воля людині!.

На практиці зміна світогляду посилила ідеологічні засади боротьби Української повстанської армії, яка з 1942 р. вже протистояла збройним силам обох тоталітарних держав — Німеччини та СРСР.

Тоді ж було створено т.зв. Антибольшовицький блок народів у якому прийняли участь представники майже всіх народів Європи, які постраждали від комунізму. Головою цього обєднання став Ярослав Стецько.

Утвердження впливу СРСР в Центрально-Східній Європі після завершення Другої світової війни викликало занепокоєння урядів держав Заходу, а також національно-патріотичних сил в країнах так званої «народної демократії», зокрема в Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Румунії. Ця обставина створювала сприятливі умови для згуртування внутрішніх та зовнішніх опозиційних щодо Радянського Союзу сил. Вирішення українського питання вимагало його розгляду в широкому контексті протистояння народів Центрально-Східної Європи утверджуваній тут тоталітарній системі.

Республіканська демократія

Республіканці майже усі — представники Української Партії Соціалістів-Федералістів становили переважну часть Уряду Української Народної Республіки в екзилі. Уряд с 1926 року був підпорядкований Президентові УНР Андрієві Лівицькому. Партія Симона Петлюри, Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія, не входила до Уряду УНР в екзилі, але льояльно ставилася до нього.

З вересня 1939 р. республіканці, як ідейні противники фашизму, та колишні союзники ворога Німеччини — Польщі, уступають позиції націоналістам та монархістам в середовищі української еміграції, найбільша чисельність якої знаходилась в окупованій Польщі.

Серед політичних цілей республіканців — боротьба проти будь-якої держави, яка зазіхає на повну самостийність України. Але при цьому вони теж пішли на контакти та деяку співпрацю з німцями на початку окупації України.

Гетьманський національний монархізм

Гетьманський рух складався з політичних прихильників гетьмана Української Держави 1918 року Павла Скоропадського. Теча ґрунтувалася на монархічній теорії В. Липинського.

Гетманці вважали, що за народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, українському народу притаманна їдея монархічного керування, при якої громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної і стабільної влади. Сучасною мовою, ідеологічно гетманьский рух відстоював авторитаризм як засіб створення та збереження української держави в умовах, коли політичні партії позбавлені відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку.

Спираючись на давні німецьки зязки, гетманці впродовж всіх 1920-50-х років особливо у першої половині 1940-х намагались знайти порузуміння з іншими національними силами щодо єдиного керування визвольним рухом. Ці проби залишились без успіху. Активної збройної боротьби прибічники гетьмана не вели.

Хронологія

1920 — створення Української військової організації УВО з інтернованих частин Армії Української Народної Республіки Січові Стрільці та Українська Галицька Армія.

Очолив організацію Євген Коновалець, уродженець Західної України, командир найбільш боєздатної частини Армії УНР — Січових Стрільців спочатку складалась з полонених українців австро-угорської армії, потім стала переважно наддніпрянською, прибічник Симона Петлюри.

УВО проводить таємі терористичні операції, спрямовані против польскої та більшовистської влади.

1926-1929 — створення Організації Українських Націоналістів ОУН як підрозділу для молодих кадрів УВО. Очолив организацію знов Євген Коновалець.

1938-1939 — створення Карпатської Січі, парамілітарної організації на Закарпатті. Переважну частку складали вояки ОУН та галицькі українці. Після проголошення самостійності Карпатської України 15.03.1939 року стала її національною армією і чинила збройний опір угорській армії.

1940 — після вбивства у 1938 р. Євгена Коновальця радянським агентом Павлом Судоплатовим в ОУН стався розкол. Було створено ОУН б — бандерівці чи революціонери голова — Степан Бандера — і ОУН м — мельниківці голова — Андрій Мельник. Вони діють як окремі сили, що переслідують спільну політичну мету — утворення незалежної України. Головною розбіжністю було ставлення до питання співпраці з фашистською Німеччиною: ОУН б згодна на це лише за умов негайного проголошення незалежної України у випадку війни з СРСР.

Травень 1941 — створення ОУН б та ОУН м бойових батайльонів Роланд і Нахтіґаль відповідно у складі вермахту, які з німецькими війсками входять у Галичину з початком війни Німеччини з СРСР. На задумку керівників, ці підпрозділи мають становити ядро майбутньої української регулярної армії.

Червень 1941 — створення у Поліссі Української Повстанської Армії під проводом Тараса Бульби-Боровця Поліська Січ від імені Уряду Української Народної Республіки в екзилі. Діяла до листопада 1941 року, коли була саморозпущена через незгоду підпорядкуватись німецькому командуванню.

З лютого 1942 року повстанські загони на чолі з Боровцем продовжили свою діяльність по роспоряжденню Андрія Лівицького.

В липні 1943 загони було перейменовано на Українську Народно-Революційну Армію, після чого вони були роззброєни частинами Української Повстанської Армії та влилась до її лав.

30 червня 1941 — у Львові ОУН б було самочинно проголошено Акт відновлення Української Держави, яким була поновлена українська держава та створено український національний уряд Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецько.

Цей акт було благословлено митрополитом УГКЦ Андреєм Щептицьким.

Як вказувалось у Акті, відновлена українська держава буде тісно співдіяти з націонал — соціалістичною великою Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська національна революційна армія, що буде творитися на українській землі, боротиметься дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації…

Доволі союзницьке ставлення ОУН б до Німеччини однак було вороже сприйнято: 4.07.1941 Акт було заборонено німцями, а Степан Бандера и Ярослав Стецько були заарештовани та депортовані до Німеччини, де їх тримали до 1944 р. у концентраційному таборі Заксенгаузен після відмови відізвати Акт.

У 1941—1943 рр. у Бабиному Ярі було розстріляно 621 члена ОУН і серед них відому українську поетесу Олену Телігу разом з чоловіком. У Степана Бандери в концентраційному таборі загинув брат.

Відтеперь відносини участників визвольного руху та Німеччини докорінно зміюються, перетворюючись на взаємну збройну боротьбу, хоча наприкінці войни німці зроблять поступлення щодо репресованих лідерів руху, керуючись своїми цілями боротьби с СРСР.

Грудень 1942 — легіон Дружини Українських Націоналістів ДУН, в який було раніше зєднано батальйони Роланд і Нахтіґаль, відмовився від служби німцям. Вояків було звільнено, а старшин заарештовано звільнено в кінці квітня 1943. Майже все керівництво і старшини ДУН пізніше зайняли командні посади в УПА і в Першій українській дивізії зброї СС Галичина.

1942-1943 — створення ОУН б Української повстанської армії яка боролась проти всіх ворожих Україні сил Правобережна Україна. З 1943 по 1950 рр. її очолює Роман Шухевич.

Серпень 1943 — III надзвичайний Збір ОУН ухвалює нову політичну платформу, яка передбачає демократизацію та політичний плюралізм у майбутній незалежній Україні.

1944-1953 — активна збройна боротьба УПА проти радянської влади. Підпілля ОУН б діяло також на Кубані та Далекому Сході Манчжурія, Зелений Клин, де за даними перепису 1926 г. близько половини населення та більшість по відношенню до інших національностей становили українці.

Квітень 1945 — видача англійськими військами Радянському Союзу 50000 — 70000 козаків Козачого Стану козачі підрозділи у складі вермахту у Лієнці, Австрія, серед яких — багато участників українського кубанського руху, зокрема отаман Андрій Шкуро див. Видача козаків у Лієнці

Масштаби руху

За різними даними, чисельність УПА як потужної військової организації складала від 20 до 40 тис. чоловік. За весь час супротиву через її лави пройшло від 150 до 400 тис. чоловік.

Враховуючи діяльність інших организацій визвольного руху — ОУН б, ОУН м, кубанські козаки, Поліська Січ, Українська Народно-Революційна Армія — загальна чисельність активних участників сягала півмільйона чоловік.

Визвольним рухом була охоплена майже уся Правобережна Україна та прикордоння, його осередки діяли на всій етнічній українській території.