Загальні принципи управління ліквідністю банку

Банківська ліквідність відіграє життєво важливу роль як у діяльності самих банків, так і у фінансовій системі країни. Щоденна робота з підтримування достатнього рівня ліквідності є неодмінною умовою самозбереження та виживання банку. Без ліквідності банк не може виконувати свої функції і проводити операції з обслуговування клієнтів, тому вирішення проблем ліквідності повинно мати найвищий пріоритет у роботі менеджменту банку. Фактично банківська діяльність заснована на довірі, і якщо підривається довіра до банку, то все інше руйнується дуже швидко. Розвиток сучасних ринків та пропонованих ними фінансових інструментів значно розширює можливості банків щодо управління ліквідністю, одночасно ускладнюючи процес вибору оптимального рішення.

Під ліквідністю банку розуміють його здатність швидко і в повному обсязі задовольняти невідкладні потреби у грошових коштах.

Управління ліквідністю є складовою більш загального процесу — управління активами і пасивами банку. Тому принципи, стратегії та методи управління ліквідністю мають узгоджуватися з обраним банком підходом до УАП.

Ліквідність тісно пов’язана (а іноді і змішується) з поняттям платоспроможності, яке тлумачиться як здатність банку своєчасно і в повному обсязі відповідати за своїми зобов’язаннями. Ліквідність банку великою мірою визначає його платоспроможність, яка залежить і від низки інших чинників, таких як розмір капіталу, спеціалізація та диверсифікація банківських послуг, загальний рівень ризикованості діяльності, співвідношення власних і залучених коштів.

Найбільший попит на ліквідні кошти виникає у банків з двох основних причин:

через зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків;

у зв’язку з надходженням кредитних заявок, які банк вирішує задовольнити.

Потреба у грошових коштах підвищується також у разі настання строків погашення заборгованості за отриманими банком позиками, термінів платежів до бюджету або виплати дивідендів акціонерам.

Отже, проблеми ліквідності можуть виникнути як у разі здійснення пасивних операцій банку, так і внаслідок проведення актив­них операцій, якщо рішення про розміщення коштів приймається раніше, ніж знайдено відповідні джерела фінансування (табл. 1).

Таблиця 1

Джерела формування та напрями використання ліквідних коштів

Попит

Пропозиція

Активні операції

Надходження кредитних заявок, які банк вирішує задовольнити

Купівля цінних паперів

Настання строків погашення наданих банком кредитів

Продаж активів банку

Доходи від надання банківських послуг

Пасивні операції

Зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків

Настання строків погашення заборгованості за позиками, одержаними банком

Настання термінів платежів до бюджету

Виплата дивідендів акціонерам

Залучення депозитів від клієнтів

Запозичення коштів на гро­шовому ринку

Випуск депозитних сертифікатів

Проведення операцій репо

Попит на ліквідні кошти може підвищитися не лише у зв’язку з необхідністю виконання зобов’язань банку, але й в результаті надходження кредитних заявок. У сучасній міжнародній практиці панує погляд, згідно з яким банк має надавати всі кредити з допустимим рівнем ризику навіть у разі дефіциту грошових коштів, розраховуючи на можливість запозичення ресурсів. Такий підхід називають концепцією партнерства у взаємовідносинах із клієнтом. Він орієнтований на встановлення різнобічних стосунків із клієнтурою, максимізацію сукупних кредитів і підвищення дохідності банку. Це означає, що в розрахунках потреби в ліквідних коштах необхідно враховувати і потенційний попит на кредити та ймовірну суму невчасно повернених (реструктуризованих, непогашених) кредитів.

Тому стан ліквідності комерційного банку залежить від структури і якості портфеля активів. Під ліквідністю активів розуміють їх здатність швидко та без суттєвої втрати вартості перетворюватися в грошову форму.

За ступенем ліквідності банківські активи поділяють на три групи.

1. Високоліквідні активи — це такі активи, які знаходяться в готівковій формі або можуть бути швидко реалізовані на ринку. Це — готівкові кошти, дорожні чеки, банківські метали, кошти на рахунках в інших банках, державні цінні папери. У міжнародній практиці до складу високоліквідних активів можуть включатися банківські акцепти, векселі та цінні папери першокласних емітентів.

2. Ліквідні активи — це такі, які можуть бути перетворені в грошову форму протягом певного періоду часу (наприклад 30 днів). До цієї групи належать платежі на користь банку з термінами виконання в зазначений період, такі як кредити, в тому числі і міжбанківські, дебіторська заборгованість, інші цінні папери (крім високоліквідних), які обертаються на ринку.

3. Низьколіквідні активи — прострочені, пролонговані та безнадійні кредити, ненадійна дебіторська заборгованість, цінні папери, які не обертаються на ринку, господарські матеріли, будинки, споруди та інші основні фонди.

У процесі аналізу ліквідності активів банку слід оцінювати не лише їх структуру та динаміку, але й стан ринків, на яких обертаються ці активи. Якщо банківський актив обертається на ліквід­ному та активно діючому ринку, то це посилює ліквідну позицію банку. І навпаки, активи, які не мають активного ринку або ринок досить вузький (невелика кількість учасників, незначні обсяги емісії для цінних паперів, обмежені можливості конвертації валюти), не варто розглядати як ліквідні засоби.

Особливістю такого підходу є необхідність здійснення моніторингу (постійного слідкування за станом) всіх ринків, на яких обертаються активи банку. Фінансові ринки дуже динамічні, тому рівень ліквідності активів може змінюватися досить швидко. Значення аналізу стану фінансових ринків зростає, коли банк застосовує стратегію примусової трансформації активів і планує задовольнити потребу в ліквідних коштах через продаж активів до настання термінів їх погашення.

Стан ліквідності банку суттєво залежить і від рівня ризику, який пов’язується з кожним конкретним видом активів. У процесі оцінки якості активів визначається ймовірність вчасного повер­нення коштів банку. Результати такого аналізу дозволяють оцінити безперебійність автоматичного перетворення активів в ліквідну форму з настанням строків погашення кредитів чи цінних паперів, сплати процентів за наданими кредитами, повернення дебіторської заборгованості, одержання дивідендів від пайової участі в інших підприємствах та ін.

Найвищий ризик супроводжує кредитні операції банку, тому аналіз якості кредитного портфеля банку є необхідним етапом оцінювання банківської ліквідності. Надійність позичальників певною мірою визначає потреби в ліквідних коштах. Кредити, які вчасно не повертаються і вимагають реструктуризації, погіршують ліквідну позицію банку. Якщо питома вага прострочених, пролонгованих і безнадійних кредитів досить велика, то для визначення потреб ліквідності слід брати до уваги не лише строки повернення коштів, але й імовірність таких надходжень.

Загалом в процесі аналізу ліквідності активів банк має спиратися на принцип консерватизму і обережно підходити до визначення їх реальної вартості. Особливо це стосується портфеля цінних паперів. Грошові надходження від цінних паперів мають враховуватися не за їх балансовою оцінкою, а за ринковою ціною (для паперів, які мають активний ринок) або за розрахунковою вартістю (для паперів, які не мають активного ринку). При цьому, спираючись на принцип консерватизму, слід застосовувати песимістичні оцінки як щодо суми надходжень, так і щодо термінів реалізації цінних паперів.

Сутність проблеми банківської ліквідності полягає в тому, що попит на ліквідні засоби рідко дорівнює їх пропонування в будь-який момент часу, тому банк постійно має справу або з дефіцитом ліквідних коштів, або з їх надлишком. Дефіцит ліквіднос­ті призводить до порушення нормативних вимог центральних банків, штрафних санкцій і — що найнебезпечніше для банку — до втрати депозитів.

Надмірна ліквідність породжує дилему «ліквідність — прибут­ковість», адже найбільш ліквідні активи не генерують доходів. Якщо фактична ліквідність значно перевищує необхідний рівень або встановлені нормативи, то діяльність банку негативно оцінюється акціонерами з погляду не повністю використаних можливос­тей для отримання прибутку. Вимога підвищення прибутку потребує не збереження коштів у ліквідній формі, а їх використання для видачі кредитів та здійснення інвестицій. Для цього необхідно звести до мінімуму готівку в касі та залишки на коррахунках. У такому разі виникає загроза безперебійності виконання банком своїх зобов’язань перед клієнтами.

Отже, зміст процесу управління банківською ліквідністю полягає в гнучкому поєднанні протилежних вимог — максимізації прибутковості за обов’язкового додержання норм ліквідності. При цьому чітко виражений фактор невизначеності, оскільки керівництво банку не може з певністю передбачити, коли і в якому масштабі постане проблема ліквідності. А коли вона виникає, можна лише вдатися до тих чи інших управлінських дій на основі раніше створених резервів ліквідних коштів, особливої структури активів і пасивів або напрацьованих операцій.

Імовірність настання ситуації невідповідності між попитом і пропонуванням ліквідних коштів називають ризиком незбалансованої ліквідності. Очевидно, що ризик ліквідності майже завжди супроводжує банківську діяльність.

На підвищення ризику ліквідності впливають як зовнішні (загальносистемні), так і внутрішні чинники.

До загальносистемних чинників належать такі, як нерозвиненість фінансового ринку, брак ліквідних ринків для окремих активів, що ускладнює їх продаж за прийнятною ціною в короткі строки, загальні кризові явища в економіці, які унеможливлюють безперебійне залучення коштів, і т. ін.

Серед чинників підвищення ризику ліквідності, пов’язаних з діяльністю конкретного банку, такі: дисбаланс грошових потоків, викликаний невідповідністю структури вимог та зобов’язань банку; недостатність ліквідних активів; нестабільність ресурсної бази; низький рейтинг банку; хибна стратегія управління ліквідністю (наприклад, пріоритетність прибутковості над ліквідністю).

Практика показує, що недостатній рівень ліквідності часто стає першою ознакою виникнення у банку серйозних фінансових труднощів. У такій ситуації, як правило, починається відплив клієнтів і закриття рахунків, що, у свою чергу, призводить до підвищення потреби в ліквідних коштах і поглиблення кризи ліквідності. Банки змушені шукати джерела поповнення грошових коштів через продаж найбільш ліквідних активів та запозичення на ринку. За таких обставин проведення подібних операцій ускладнюється, адже кредитори дуже неохоче надають позички банку, котрий перебуває на межі банкрутства, вимагаючи додаткового забезпечення і підвищення відсоткових ставок, а продаж активів може здійснюватися за несприятливих ринкових умов. Це призводить до скорочення доходів, додаткових витрат і швидкого наростання фінансових проблем.

В умовах динамічного зростання міжнародних фінансових рин­ків банки отримали практично необмежений доступ до джерел поповнення ліквідних коштів. Це дозволило підвищити банківські доходи за рахунок скорочення низькодоходних активів, частка яких в сукупних активах міжнародних банків протягом двох десятиріч зменшилася майже вдвічі.

За таких обставин питання полягає не стільки в тому, де взяти необхідні ліквідні кошти, скільки в тому, якою буде вартість такого запозичення. Фактично це означає, що проблема підтримки банківської ліквідності трансформується в проблему управління витратами та відсотковим ризиком банку.

Іншими словами, розвиток сучасних фінансових ринків дозволяє знизити ризик незбалансованої ліквідності, тоді як відсотковий ризик банку, навпаки, зростає. Тому в процесі управління лік­відністю банку слід звертати особливу увагу на вартість підтримки ліквідної позиції.

Мета процесу управління ліквідністю полягає в безперебійному забезпеченні достатнього рівня ліквідності банку за мінімальних витрат.

Банк уважається ліквідним, якщо він має можливість постійно і безперебійно задовольняти потреби у грошових коштах, трансформувати свої активи в готівку без суттєвої втрати їх вартості або в будь-який момент запозичати кошти на ринку за серед­ньою ставкою для поповнення ліквідності.

Слід відзначити, що розширення можливостей доступу зарубіжних банків до грошових ресурсів не послабило їхньої уваги до самої проблеми підтримування ліквідності, яка розглядається як пріоритетна в системі цілей банку, зокрема й стосовно прибутковості. Ліквідність трактується як чинник, який великою мірою формує довіру клієнтів до банку, а отже фактично визначає його майбутнє. Зарубіжні банкіри добре усвідомлюють, що після втрати ліквідності відновити довіру клієнтів до банку практично неможливо, а тому постійно піклуються про її зміцнення. Зрештою саме такий чинник, як висока ділова репутація, дозволяє зарубіжним банкам знизити витрати запозичення та ризик втрати ліквідності.

З огляду на винятково важливу роль ліквідності в життєдіяльності банку та підтримуванні рівноваги банківської системи в цілому в багатьох країнах органами банківського нагляду та законодавством передбачено встановлення нормативів ліквідності. Банки зобов’язані підтримувати показники ліквідності не нижчими від певного рівня (норми), що визначається з урахуванням нагромадженого досвіду та конкретних економічних умов у країні. Це дозволяє здійснювати контроль за ліквідністю окремих бан­ків та підтримувати необхідний рівень ліквідності банківської системи в цілому. Наприклад, в Німеччині діє положення, за яким невідповідність строків активів і зобов’язань банку з погляду ліквідності не може перевищувати 12 місяців.

В інших країнах, наприклад у США, не існує обов’язкових нор­мативів ліквідності, і банки самостійно вирішують це питання. Але органи банківського нагляду постійно здійснюють контроль за станом ліквідності і оцінюють якість управління нею в ході перевірок на місцях за рейтинговою системою «CAMELS», де ліквідність розглядається як один із найважливіших показників діяльності.

Централізований підхід до регулювання банківської ліквідності використовується і Національним банком України, яким встановлено три обов’язкові нормативи ліквідності — миттєвої, поточної та короткострокової (додаток 1). Здебільшого для контро­лю за ліквідністю застосовується метод коефіцієнтів, який дозволяє не лише оцінити рівень ліквідності окремого банку, але й здійснювати порівняльний аналіз ліквідності різних банків.

Централізоване регулювання ліквідності спрямовано насамперед на здійснення контролюючої функції за станом ліквідності комерційних банків, проте часом призводить до послаблення уваги до цієї проблеми з боку керівництва банків. Іноді ліквідність сприймається не як власна проблема банку, а як така, що може бути вирішена втручанням центрального банку і наданням стабілізаційних кредитів. Як показує зарубіжний і вітчизняний досвід, така позиція є глибоко помилковою і призводить здебіль­шого до трагічних наслідків, коли банк перестає існувати. Після втрати ліквідності відновити репутацію банку та довіру до нього з боку клієнтів майже неможливо.

Менеджмент банку має усвідомити, що з банківською ліквідністю пов’язане широке коло питань, які не можуть бути вирішені лише встановленням мінімальних вимог до рівня ліквідних коштів. Додержання нормативів є необхідною, але недостатньою умовою ефективності процесу управління ліквідністю.

Ефективна система управління має постійно забезпечувати достатній рівень ліквідності за мінімальних витрат, тому важливе значення має застосовуваний банком інструментарій управління ліквідністю, зокрема методи оцінювання потреби в ліквідних коштах, доступність джерел їх поповнення для кожного банку, стратегії управління ліквідною позицією (рис. 1).

У процесі управління перед менеджментом кожного конкретного банку постають завдання глибокого розуміння сутності проб­лем ліквідності, пошуку оптимальних методів управління, організації адекватних систем контролю та оцінювання потреб у ліквідних засобах, забезпечення доступних джерел їх поповнення, створення власних систем управління ліквідністю. Вибір найприйнятніших підходів до управління ліквідністю залишається прерогативою керівництва банку і залежить від низки внутрішніх та зовнішніх чинників.

Рис. 1. Інструментарій управління ліквідністю банку

Вирішуючи зазначені завдання, необхідно враховувати не лише можливості банку та потреби клієнтури, а й такі чинники, як політична та економічна ситуація в країні, стан грошового ринку, наявність та досконалість законодавства, надійність клієнтів та партнерів, рівень ризикованості банківських операцій, розвиток ринку цінних паперів, компетентність фахівців.

Щоб запобігти надмірному підвищенню ризику ліквідності, менеджмент банку має керуватися у своїй діяльності такими принципами:

пріоритетність ліквідності, зокрема й у виборі напрямів розміщення коштів;

постійність аналізу потреб банку в ліквідних коштах для уникнення як їх надлишку, так і дефіциту;

планування та прогнозування дій банку в разі виникнення незбалансованої ліквідності та кризових ситуацій;

врахування взаємозв’язку ризику ліквідності з іншими сферами діяльності, такими як залучення та розміщення коштів, а також ризиком відсоткових ставок.

Система управління банківською ліквідністю складається із підсистеми стратегічного управління і планування та підсистеми оперативного управління і моніторингу ліквідності.

Формування підсистеми стратегічного управління ліквідністю має відбуватися в контексті загальної стратегії банку і базуватися на обраних ним принципах та підходах до управління активами і пасивами. Оскільки вибір загальних стратегій управ­ління банком незначний — їх лише дві, то це стосується і ліквідності. Першу стратегію спрямовано на максимізацію прибутків, а отже свідоме прийняття підвищеного ризику незбалансованої лік­відності, друга має на меті мінімізацію ризику незбалансованої ліквідності та стабілізацію прибутків.

Підсистему оперативного управління ліквідністю спрямовано на визначення щоденної потреби в ліквідних коштах та вибір раціональних джерел їх поповнення для прийняття обґрунтованих управлінських рішень. Основні етапи оперативного управління ліквідністю:

контроль за дотриманням обов’язкових нормативів ліквідності;

визначення планового періоду для оцінювання потреб ліквід­ності;

розподіл планового періоду на інтервали згідно зі строками виконання активів та зобов’язань;

групування активів і пасивів банку за строками;

прогнозування обсягів та строків проведення активних і пасивних операцій банку у межах обраного періоду;

обчислення розриву ліквідності (фактичного та прогнозованого) у кожному із зафіксованих інтервалів;

обчислення сукупного (кумулятивного) розриву ліквідності протягом планового періоду;

складання плану дій у разі виникнення дефіциту або позитив­ного сальдо ліквідності;

моніторинг ліквідної позиції банку.

У процесі формування систем управління банківською ліквідністю ефективність процесу слід оцінювати за двома основними параметрами: швидкістю перетворення активів у грошову форму і задоволення потреби в готівкових коштах (часовий компонент) та вартістю підтримування певного рівня ліквідності (вартісний компонент). Адже найстабільніші джерела коштів потребують найвищих витрат, а найбільш ліквідні активи — непрацюючі та низькодохідні.

Для вітчизняних банків створення ефективних систем управління ліквідністю ускладнюється внаслідок нерозвиненості внутрішніх фінансових ринків, обмеження доступу до міжнародних фінансових ринків, недостатнього рівня кваліфікації та досвіду банківських кадрів. Тому перед менеджментом банку постає зав­дання пошуку оптимального співвідношення між активами і зобов’язаннями як з погляду забезпечення достатнього прибутку, так і з погляду ліквідності з урахуванням реальних можливостей доступу до джерел поповнення ліквідних коштів.