Професійна деформація особистості практичного психолога

Аналіз досліджень у галузі професійної деформації дозволяє констатувати наявність щонайменше трьох усталених конотатів цього поняття:

1) професійна деформація як відчуження від Самості на користь професії;

2) професійна деформація як викривлення професійної ролі внаслідок дезадаптації до виконання професійної діяльності;

3) професійна деформація як будь-які (в т. ч. позитивні) особистісні зміни, пов’язані з опануванням і здійсненням фаху.

Професійна деформація – це «певний знак, який професійна діяльність накладає на людину». У такому разі безпосереднім проявом професійної деформації, пише С. Х. Асадулліна, є професійна поведінка в непрофесійній ситуації. В. А. Магда виділяє 4 блоки в структурі професійної деформації: емоційно-вольовий, когнітивний, поведінковий, особистісний, де в останньому надає особливого значення самооцінці й самосприйняттю.

Професійна деформація виникає «у осіб з високим рівнем домагань, пристрасним захопленням діяльністю та ранньою і надмірно вузькою професійною спеціалізацією». В той же час А. Лукіянчук проблему професійної деформації в цілому та емоційного вигорання зокрема вбачає у формуванні фальшивої, штучної професійної ідентичності, керованому фіктивними цілями, як-от модою, престижем чи конформністю. Дослідник М. С. Корольчук припускає, що професійна деформація особистості як надмірне загострення специфічних її рис має компенсаторний характер і з більшою ймовірністю виявляється в осіб з невисоким рівнем професійних здібностей.

Професійну деформацію як будь-які зміни особистості фахівця розглянуто в роботах С. П. Безносова, О. О. Євдокімової, В. С. Медведєва, І. Хоржевської та ін. Так, на подвійність феномену професійної деформації особистості вказує О.О. Євдокімова: з одного боку він уособлює багаторівневу систему адаптації особистості до умов соціуму та спосіб активного перетворення власної життєдіяльності в конкретній ситуації відповідно до психологічного досвіду індивіда, а з іншого – це негативна зміна особистісних якостей фахівця під впливом особливостей професійної діяльності.

Професійна деформація особистості є результатом спрямованості останньої відповідати власному образу професіонала, тобто бути професійно ідентичною. В такому разі ті зміни, яких зазнає структура особистості, з одного боку, допомагають їй здійснюватись як професіонал (нехай і фантазматично, на рівні уявної відповідності власному образу професіонала), проте з іншого – розповсюджуються на всі сфери її життя.

Маркером професійної деформації особистості розглядає пристосування особистістю до вимог професійного середовища одним конкретним, тривалим у часі, способом, що стає на заваді розвитку і суб’єкта діяльності, і самої діяльності [30]. Тобто йдеться про те, що ми назвали б ригідною професійною адаптацією. Дослідниця С. В. Грищенко серед типових ознак професійної деформації вказує на розчарування в професії, кар’єрну кризу, втрату авторитету.

Чинниками професійної деформації є стереотипи мислення та діяльності, соціальні стереотипи поведінки, окремі форми психологічного захисту: раціоналізація, проекція, відчуження, заміщення, ідентифікація. Утворення деформації, на думку авторів, ініціюється професійною стагнацією спеціаліста та акцентуацією рис характеру, однак головним чинником її розвитку залишається сама професійна діяльність .

Сенситивним періодом для виникнення професійної деформації особистості традиційно вважають час переживання нею професійної кризи. Н. Б. Іванцова розкриває ключові ознаки професійної кризи: це «втрата відчуття нового, відставання від життя, зниження рівня професіоналізму, внутрішня розгубленість, усвідомлення необхідності переоцінки себе, зниження власної оцінки, втома, виникнення відчуття вичерпаності своїх можливостей». В контексті зазначеного професійна деформація є своєрідним способом розв’язання цієї кризи, відновлення втраченої професійної ідентичності.

джерела професійної деформації особистості спеціаліста так званої соціальної професії полягають в тому, що він, окрім професійних знань, умінь та навичок, значною мірою використовує свою особистість, будучи свого роду «емоційним донором» [36]. Авторка відзначає, що несприятливі емоційні стани клієнтів (такі як розчарування, відчай, апатія, фрустрація, страх, пригніченість, тривога, самотність, безнадійність) викликають негативні переживання і в працівника [там само]. Ця теза лише частково є справедливою відносно психолога, оскільки вміння емпатувати та працювати з явищами переносу й контрпереносу є базовими компонентами його практичного навчання. Окрім того, загальновідомим є факт необхідності особистого пропрацьовування психологічних проблем упродовж фахової підготовки психолога, а також супервізійної підтримки його професійної практики. За умови виконання зазначених вимог, психолог не страждає від «емоційного донорства», описаного Ю. М. Кузьміною. Однак професійна емпатійна поведінка й побудова стосунків в переносі поза професійною практикою дійсно можуть бути правомірно розтлумачені як ознаки професійної деформації психолога.

Результати емпіричного дослідження В. Н. Петрової показали, що професійна деформація особистості психолога включає: тенденцію до відмови від будь-якої діяльності в ситуаціях невдач; тенденцію до розширення сфери економії емоцій, зниження емоційної насиченості життя професіонала; пасивну стратегію розв’язання проблем; песимістичну установку на появу професійних проблем і невдач [48]. Можемо засвідчити, що цей перелік ознак професійної деформації вказує на компенсаторні захисні процеси в структурі особистості психолога, зокрема – внаслідок перенасичення емоційно включеним спілкуванням з клієнтом та перенапруження від комплексу «всесильного» психолога, здатного впоратись з будь-якою проблемою.

На основі проведеного емпіричного дослідження А. Н. Баженова встановила, що професійна деформація шкільного психолога обумовлена більшою мірою об’єктивними (специфікою і умовами виконання професійної діяльності), ніж суб’єктивними чинниками (особливостями індивідуальної історії життя). При цьому до особливостей професійної деформації його особистості авторка відносить: емоційне вигорання, низьку особистісну самооцінку, зниження потреби в спілкуванні з людиною та інтересу до неї, підвищення негативного й оціночного ставлення, непродуктивні стосунки з колегами й близькими, низьку професійну самооцінку, неоптимальну професійну активність, неконструктивні стратегії подолання проблемних ситуацій і негативну емоційну налаштованість на виконання професійної діяльності. Пік вираженості професійної деформації шкільного психолога, за даними А. Н. Баженової, припадає на стаж в 4-10 років [3]. Такі дані говорять про те, що професійна деформація особистості як механізм досягнення професійної ідентичності є в цілому неконструктивною, оскільки в підсумку ми маємо не лише відчуження від Самості як підґрунтя для втрати сенсу взагалі, але й неефективного, фрустрованого професіонала, який – за описаним портретом – сам потребує психологічної допомоги.

За даними емпіричного дослідження І. Хоржевської, найтиповішими ознаками професійної деформації особистості психолога є негативна комунікативна установка (у 60 % опитаних) та знижений рівень емпатії ( у 70 %) [59]. Ми можемо прокоментувати ці дані так, що знання причинності тих чи тих аспектів патосу клієнта ніби позбавляють психолога можливості співпереживати йому, формують зверхнє ставлення до нього та упередженість до взаємодії з ним.

Н. В. Циба окреме місце в професійній деформації психолога відводить гіперконтролю за своєю поведінкою, що обмежує потенціал природності, щирості й конгруентності в повсякденному житті психолога [61]. Продовжує цей перелік і В. Л. Бозаждиєв, який до професійних деформацій психолога зараховує гіперконтроль за поведінкою, втрату безпосередності, прагнення розкласифікувати людей, підозрілість (коли будь-яке запитання чи прохання висловити свою думку розцінюється як перевірка на компетентність), гіпервідповідальність за оточуючих (прагнення розрадити, заспокоїти, поправити чуже життя), гіперпровину (відчуття відповідальності за всі події свого життя без винятків), втрату почуття гумору [9]. Такий, карикатурний, образ психолога є не лише типовим на сьогодні, але й заохочується суспільством: неначе психологу належить цілодобово перебувати в его-стані Дорослого, який все робить правильно і з першої спроби, розуміє людину після одного лише погляду на неї і повинен власноруч розв’язати проблеми кожного, хто до нього звертається. Прагнення відповідати такому образу апріорі приречене на фіаско, коли ж воно приймається особистістю за ідеальне – відбувається її суттєва професійна деформація.

О. Б. Дубчак вважає, що у психологів професійна деформація проявляється у прагненні маніпулювати іншою людиною, нав’язувати «бажану» картину світу, не узгоджуючи це з ціннісно-смисловою сферою іншої особистості [19]. Такий стан речей, швидше за все, притаманний лише окремим напрямкам психотерапії і консультування, як-от НЛП, Когнітивно-біхевіоральна психотерапія, гіпнотерапія тощо. Інші ж консультаційні й терапевтичні школи психології не передбачають доведення індивідуальної психічної реальності індивіда до «встановленого порядку». Однак прагнення маніпулювати й нав’язувати може бути пояснене і нарцисичним складом особистості психолога, його домінантністю або ж контрперенесенням на клієнта власних психотерапевтичних потреб, що може бути подоланим у індивідуальній психотерапії самого психолога.

В аспекті зазначеного слід, втім, додати, що варто відрізняти, як застерігає Н. В. Пророк, здорове прагнення психолога до самовдосконалення від перфекціонізму [50], де останнє вказує на наявність професійної деформації. Тобто адиктивний потяг до ситуації особистої психотерапії або ж багаторічне нескінченне навчання різним методам психотерапії без застосування їх в професійній практиці можуть говорити про те, що образ професіонала є настільки недосяжним і динамічним, що професійна ідентичність (як переживання відповідності йому) так і не досягається. Примітно, що це може стати причиною викривлення того, що Л. Базілевська називає «акмеологічною траєкторією» психолога [4] тобто психологічної перспективи професійного зростання.

Д. Трунов до ознак професійної деформації психолога спершу (1998 р.) зараховує такі: пояснення життєвих проблем психологічними причинами; набуття навички раціоналізації своїх проблем; самоспостереження, яке знерухомлює і позбавляє спонтанності; гніт професійних обов’язків і навичок; комплекс «чоботаря без чобіт»; пошук людей, які потребують психологічної допомоги; втрата здатності дивуватись; професійний цинізм [58]. Пізніше (2004) дослідник додає до цього переліку низку не менш частих ознак: це проектування негативної проблематики на себе і своїх близьких; нав’язлива діагностика себе й своїх близьких; консультування оточуючих; виконання ролі «вчителя»; раціоналізація, стереотипізація та зменшення чутливості до живого досвіду; перенасичення спілкуванням; емоційна холодність [57]. Зазначений перелік уповні відповідає окресленому нами уявленню про професійну деформацію особистості, яка ґрунтується на намаганні досягти тотожності з образом професіонала за рахунок заміщення самісного професійним, внаслідок чого ця тотожність втрачає свій природний ресурс і перетворюється на механістичну, зовнішньо-підтверджувальну. Д. Трунову вдається також майстерно викрити специфічні професійні деформації, притаманні представникам різних психотерапевтичних чи консультаційних напрямків: психоаналіз, НЛП, гештальт-терапія, гуманістична психологія, тілесно орієнтована психотерапія [57]. Це вказує на значення професійно-нормативного чинника розвитку професійної деформації, де психолог фактично ідентифікується з парадигмою й методом, які виступають знаряддям його роботи.

На значенні професійної деформації особистості психолога для фахового здійснення наголошує і Н. Є. Бондар, розглядаючи професійні деформації психолога як одну з трьох груп пасток, характерних для психологічного консультування, разом із загальними професійними пастками (задоволення власних потреб за рахунок клієнта, нав’язування власних цінностей, нетерпіння, невизнання власних помилок, позиціювання себе як «учителя» чи «двійника») і пастками клієнтських очікувань («поверхневий запит», «сподівання на диво») [12]. Це ще раз підтверджує наше припущення про неконструктивність професійної деформації як механізму досягнення почуття професійної ідентичності, оскільки «втрата себе» заради професійного успіху парадоксальним чином обертається неспроможністю здійснювати свої професійні обов’язки.

Стосовно часових аспектів професійної деформації, то дослідник І. О. Моцонелідзе вважає, що вона можлива лише при виконанні конкретної професійної діяльності [44]. Однак В. Л. Бозаджиєв доходить висновку, що психологам притаманна рання професійна деформація, в порівнянні з представниками інших фахів. Автор стверджує, що вже на третьому курсі майбутні психологи переживають першу кризу професійного становлення пов’язану зі злиттям «Я» професійного й особистісного та нав’язливим діагностуванням і інтерпретуванням всього довколишнього. Це явище, в разі успішного розв’язання кризи, має закінчитись певним відмежуванням професійного та інтимного просторів самоздійснення, якщо ж цього не станеться – відбудеться прогресування професійної деформації особистості психолога [9]. Підтримує ідею розвитку професійної деформації ще на етапі професійного навчання і О. М. Косолапов [33].

В аспекті зазначеного цікавою є робота J. Stelzer, який довгий час вивчав витоки поміченого ним дискомфорту, який відчувають студенти під час опанування фаху психолога-психоаналітика. Цей дискомфорт автор пов’язав із процесом їхньої ідентифікації себе з психоаналізом в ході навчання, на ґрунті чого ним було справедливо іронічно підмічено, що це навчання нагадує різновид нарцисичного захворювання. Дослідник переконаний, що істинним джерелом зазначеного дискомфорту є над-катексис студента по відношенню до свого професійного становлення з одного боку, а також спрямованість психологічного навчання на посилення декатексизації зовнішньої реальності [65]. Йдеться про функціонування надцінності того, щоб «стати» психологом, в результаті чого все те, індивідуально-особистісне, що не відповідає вимогам професії, відкидається, відпрацьовується, трансформується в професійно-значуще. Однак специфіка фаху психолога така, що зазначене прагнення не реалізовується ні по закінченню навчання, ні з першим досвідом психологічної практики, через що психолог може переживати сильне розчарування, не усвідомлюючи того, що його причина криється в професійній деформації його особистості. Іншим проявом крайнощів у взаємодії з недосяжним, ідеалізованим образом психолога є опір професійному становленню як механізм захисту Его від краху заради досягнення професійної ідентичності.

Інтегруючи проаналізовані нами теоретико-емпіричні дослідження професійної деформації практикуючих і майбутніх психологів, можемо зробити такі висновки:

1) Психологам у порівнянні з представниками інших спеціальностей властива рання професійна деформація, перша хвиля якої припадає на 3ій курс. Отже, попередження розвитку професійної деформації особистості психолога варто визначити одним із завдань їхньої фахової підготовки.

2) Особливості професійної деформації психолога зумовлені компенсаторними захисними механізмами його психіки; вантажем знань і фантазією про вичерпність цих знань; прагненням відповідати очікуванням інших; недосяжним образом психолога-професіонала; функціонуванням надцінності того, щоб «стати» психологом, в результаті чого все те, індивідуально-особистісне, що не відповідає вимогам професії, відкидається, відпрацьовується, трансформується в професійно-значуще; намаганням досягти тотожності з образом професіонала за рахунок заміщення самісного професійним, внаслідок чого ця тотожність втрачає свій природний ресурс і перетворюється на механістичну, зовнішньо-підтверджувальну.

3) Значною мірою на характер професійної деформації особистості психолога впливає теоретико-методологічний підхід та безпосередній консультативний чи психотерапевтичний метод, в якому він працює.

4) Попередження й подолання професійної деформації психолога має спиратись на пропрацьовування його особистої історії як клієнта психотерапії та на супервізійну підтримку його психологічної практики, починаючи з етапу його фахової підготовки у вищому навчальному закладі.

5)Основним завданням вищої школи в питанні професіоналізації майбутнього психолога має стати діяльність із забезпечення його професійного саморозкриття на противагу досягненню професійної ідентичності засобами професійної деформації особистості.

Ортодоксальный психоанализ.

Психоаналитики — это, пожалуй, самые серьезные в психотерапии люди, они более других склонны к рефлективному самонаблюдению, интеллектуализи-рованию и рационализации. Они считают себя патриархами, они разговаривают друг с другом на особом языке, активно используют психоаналитическую терминологию, трудно доступную для непосвещенных, ставят свои специфические „диагнозы“. Восприятие окружающего мира и человеческих отношений у психоаналитиков проходит сквозь фильтр специфических для психоанализа метафорических стереотипизаций и категоризаций. В психоаналитической картине мира человека — это социальное животное; вся его жизнь и развитие — это борьба с собой и с социумом, не приемлющим его „инстинктивные импульсы“, среди которых главенствующая роль принадлежит либидо, в примитивно-упрощенных вариантах — сексуальному влечению.

НЛП.

Большинство НЛПеров — это оптимисты, одержимые идеями изменения и воздействия. Для НЛПеров характерно навязчивое наблюдение за партнером, то есть за его „реакциями“ (движениями глаз, жестами, „предикатами“ и пр.). Результатом этого наблюдения становится категоризация партнеров по „модальностям“. Взаимодействие с окружающими осуществляется в русле известных „техник“: „пристройки“, „якорения“ и пр. Одновременно для НЛПеров (особенно для начинающих) свойственно ограничение собственной спонтанности вследствие самонаблюдения и навязчивой боязни чужого влияния. В НЛП царит механистический взгляд на человека: человек (партнер или сам НЛПер) — это тонкий механизм, которым можно научиться управлять. Не случайно основными потребителями НЛП стали компьютерщики. Такое „инструмантально-техническое“ отношение к себе и своему собеседнику практически исключает глубокую эмоциональную вовлеченность и часто плавно перетекает в цинизм.

Гештальт-терапия.

По моему, гештальт-терапевты в основной своей массе похожи на подростков с их особым отношением к свободе и запретам, с их экзальтированностью и легковесностью, категоричностью и негативизмом, а также сектантской потребностью в элитарности. Можно предположить, что гештальт-терапия развивает подросковость и/или возвращает к подростковости тех, кто в свое время не пережил ее в достаточной мере. Для гештальт-терапевтов свойственно упрощенное представление о жизни человека, ограниченное известной моделью „цикла-контакта“. „Нормальный человек“ в гештальт-терапии редуцируется до простейшего микроорганизма, задача которого не грузиться размышлениями о прошлом или будущем, а как можно быстрее удовлетворять свои актуальные потребности. Навязчивая потребность „завершать гештальты“ у себя и других — одна из ярких отличительных особенностей всех гештальт-терапевтов. Особые отношения складываются у гештальт-терапевтов с понятием ответственности, что, в частности, проявляется в попытках разными способами освободить себя от излишней ответственности за окружающих.

Гуманистическое направление.

Одно из проявлений профессиональной деформации у гуманистов — чрезмерное внимание к слушанию другого в ущерб собственному говорению. Практически это означает переход на позицию другого при ослаблении значимости своей собственной позиции. „Недирективная позиция“, „эмпатия“ и „принятие“ в непрофессиональной жизни оборачиваются чрезмерной мягкостью, уступчивостью, застенчивостью и неспособностью к борьбе за свои права. Боязнь „воздействия“ приводит к попустительству и ослаблению способности к решительным изменениям. Вера в „позитивность человеческой природы“ обращается наивностью и слабой адаптированностью к реалиям окружающего мира. Еще одна характерная черта гуманистов — навязчивая вербализация и застревание на „разговоре о чувствах“ как своих, так и чужих. В личной жизни это проявляется, например, в неуместных и тоскливых „прояснениях отношений“.

Телесноориентированная психотерапия.

«Телесников» прежде всего отличает сильный крен в сторону психосоматических интерпретаций. Тезис «тело — зеркало души» абсолютизируется до предела, «на все случаи жизни». В результате мы наблюдаем навязчивую гипердиагностику психосоматического компонента: просто соматических болезней нет, все — «психосоматика». Если что-то заболело (остеохондроз, расстройство желудка, насморк и т.д.) — ищи психологические проблемы, потому что все соматические заболевания — это телесные проекции психических проблем. Часто эта идея реализуется в упрощенных представлениях о телесной локализации эмоций («плечи — это ответственность», «обида — это грудь» и пр.). Что касается поклонников Грофа, то они везде видят одни только «перинатальные матрицы». Такой же крен мы видим и в абсолютизации терапевтического значения телесных техник. Если есть психологическая проблема — ее надо во что бы то ни стало «продышать», «протанцевать» и пр., иначе «застрянет», «будет мучить», «переродится в соматику». Если в работу не было вовлечено тело — это не «настоящая работа», потому что работа с телом — это самая «глубинная работа», все остальное — поверхностный паллиатив. В целом телесных психотерапевтов отличает жизнелюбие, искушенность в телесных удовольствиях, тяготение к телесной коммуникации (лучше много раз потрогать, чем один раз увидеть). Правда, есть впечатление, что характерной особенностью этой телесной коммуникации является ее асексуальность. Думаю, что сексуальная жизнь просто сублимируется в многочисленных телесных упражнениях. (Хотя, возможно, это вовсе не является профессиональной деформацией, а, напротив, личностным ростом!)

БЪЯСНЕНИЕ ЖИЗНЕННЫХ ПРОБЛЕМ ПСИХОЛОГИЧЕСКИМИ ПРИЧИНАМИ. Если в жизни человека что-нибудь случается, человек всегда находит для объяснения этого факта какую-нибудь психологическую причину. Возможно, в том, что произошло какое-то событие (например, кто-то простудился), действительно играют некоторую роль психологические причины, однако здесь речь идет о гиперинтерпретации, то есть о чрезмерном придавании значения психологическому фактору в объяснении самых разнообразных событий.

ПРИОБРЕТЕНИЕ НАВЫКОВ В РАЦИОНАЛИЗАЦИИ СВОИХ ПРОБЛЕМ. Овладение психолого-психотерапевтическим понятийным аппаратом и терминологией предоставляет большие возможности для конструирования оправданий на все случаи жизни. В отличие от предыдущего пункта, где имеет место "раздувание" психологического фактора, здесь речь идет о сочинении "разумных оснований" для своих поступков и удобных (успокоительных) объяснений поведения других людей.

ОБЕЗДВИЖИВАЮЩЕЕ, ЛИШАЮЩЕЕ СПОНТАННОСТИ САМОНАБЛЮДЕНИЕ. Знания, почерпнутые из многочисленных книг, описывающих какую-либо норму (физиологическую, психологическую, психическую и пр.) или другие идеализированные варианты бытия, призывают человека постоянно "отслеживать" за собой поведение, речь, мысли, эмоции с целью самодиагностики и "своевременной самокоррекции".

ГНЕТ ПРОФЕССИОНАЛЬНЫХ ОБЯЗАННОСТЕЙ И НАВЫКОВ. Практически каждый специалист-психолог, даже находясь вне работы, чувствует на себе особую ответственность за психологическое состояние окружающих его людей. Если человек знает, как помочь другому, и у него есть такая физическая возможность, он начинает слышать внутри себя императив: "Ты должен бросить все свои дела и прийти на помощь!" Если же он по каким-то причинам не может этого сделать, то его голова заполняется самообвинениями, уничижающими оценками и самооправданиями. К этому же пункту относится и утверждение: "Я обязан вести себя так, чтобы не травмировать других", - которое обычно горячо поддерживается окружающими: "Ты же психолог - ты должен..."

КОМПЛЕКС "САПОЖНИКА БЕЗ САПОГ". Древнее выражение предписывает: Medice, cura te ipsum - "Врачу - исцелися сам". Медики уже не обращают на это внимание, зато у психологов и психотерапевтов работа над собой поставлена во главу угла самообразования. На официальном уровне это проявляется как "обязательное прохождение личной терапии", на персональном - в виде индивидуальных требований к себе типа: "У меня все должно быть хорошо. Я должен уметь справляться с конфликтами и неприятными эмоциями. Иначе какой же я тогда психолог, какое имею право консультировать других людей."

ПОИСК ЛЮДЕЙ, НУЖДАЮЩИХСЯ В ПСИХОЛОГИЧЕСКОЙ ПОМОЩИ. Не всегда профессиональные навыки гнетут и являются помехой в личной жизни. Иногда человек испытывает удовольствие от своей "опытности", от переполнения знаниями о том, как помочь людям, и ищет поводы для того, чтобы их проявить на деле, например, в раздаче советов. В связи с этим пунктом вспоминается фрагмент из детского стихотворения Барто: "Санитарам не везет: есть и вата, есть и йод, не хватает пустяков - нет ни ран, ни синяков... Наконец нашлась работа и для Красного Креста! Наконец ушибся кто-то. Санитары, на места!."

ПОТЕРЯ СПОСОБНОСТИ УДИВЛЯТЬСЯ. За время своей работы практический психолог встречает тысячи различных житейских ситуаций, общается с огромным количеством самых разных людей. Нормальной реакцией является овладение этим потоком информации: ограничение восприятия, построение типологий и др. Это накладывает отпечаток как на профессиональную деятельность, так и на личную жизнь специалиста. Встречая что-либо новое на своем жизненном пути, человек редко удивляется этому, поскольку это для него не является новым, с этим или подобным этому он уже встречался. Жизнь он наблюдает сквозь координатную сетку классификаций.

ПРОФЕССИОНАЛЬНЫЙ ЦИНИЗМ. Обилие тяжелых жизненных ситуаций, с которыми встречается практический психолог, развивает способность к "невовлечению" в их переживание, а точнее - способность отстраненно к ним относиться. Такой взгляд со стороны освобождает эти ситуации от эмоционального груза и позволяет выполнять с ними разные манипуляции, например, помещать их в другой контекст, наполнять другим эмоциональным содержанием (иногда очень веселым). Одни считают, что это - цинизм, подразумевая нечто неприемлемое для "воспитанного человека", другие считают, что это - защитная реакция, третьи считают это эффективной социальной стратегией, позволяющей "проще относиться к жизни".

Конечно же, мои размышления о профессиональной деформации не претендуют на объективность, они не подкреплены какими-либо экспериментальными исследованиями. Это лишь попытка обозначить тему, требующую более внимательного и серьезного подхода.

[A1]