КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ СУЧАСНОСТІ

Проблемам переходу до нового етапу розвитку циві­лізації, що отримав назву постіндустріального, присвяче­но багато наукових праць і публікацій. Нині вчені на по­страдянському просторі осмислюють теорію і практику постіндустріалізму, зокрема концепцію наукових револю­цій як зміни наукових парадигм, обґрунтовану амери­канським філософом і істориком науки Томасом Куном; концепцію циклічності всесвітньої історії і ролі в ній творчої еліти англійського історика і соціолога Арнольда Тойнбі; загальновизнаного лідера в розробці теоретичних основ постіндустріалізму американського соціолога Даніела Белла; теорію технотронної ери і неминучості вступу всіх країн до технотронного століття, лідером у якому є США, обґрунтовану Збігневом Бжезінським; те­орію і практику марксизму – ленінізму, будівництва соціа­лізму в окремо взятій країні й колишньому соціалістич­ному таборі; внесок радянських та українських вчених у розробку теорії постіндустріального суспільства; практич­ні дії державних і суспільних інституцій щодо створення передумов переходу до інформаційного суспільства.

Автори дослідження не ставлять за мету розгляд усіх теоретичних і практичних аспектів переходу до но­вого етапу розвитку суспільства і держави, а лише роб­лять спробу обґрунтувати проблеми щодо створення ін­формаційно-технологічної бази інформаційного суспі­льства. Однак при цьому вважають, що ґрунтовність відповідей на поставлене питання безпосередньо зале­жатиме від визначення змісту такого поняття як „інфо­рмаційне суспільство”.

Науці відомі різні підходи до типологічної класифікації цивілізаційних систем та етапів інформаційно-технологічних револю­цій, які використовуються для обґрунтування переходу до постіндустріального етапу розвитку людства. Наведемо деякі з них.

• Типологія, основою якої є промислові революції: перша – створення енергоперетворюючих машин (парових, електричних, внутрішнього згорання), з якою пов’язується перехід до індустріаль­ного суспільства; друга – це сучасна науково-технічна революція, щостворює передумови формування інформаційного суспільства.

• Типологія, основа якої – соціотехнологічні революції: пер­ша – аграрно-реміснича; друга – індустріальна; третя – інформа­ційна революція.

• Типологія з точки зору інформаційних критеріїв (способу виробництва, збору, поширення, використання інформації і уп­равління інформаційними процесами) виділяє сім еволюційно-інформаційних стадій розвитку людської цивілізації, а саме:

– перша – усно-мовна;

– друга – письмова;

– третя – книгодрукарська;

– четверта – радіотелеграфна;

– п’ята – комп’ютерна, пов’язана з комп’ютерною технологією передачі й відтворення інформації;

– шоста – поширення комп’ютерних телекомунікаційних сис­тем і мереж передачі інформації, розглядається як початкова фа­за інформаційного суспільства;

– сьома – поширення глобальних біоквантових та персоніфі­кованих комп’ютерних систем і мереж з розвитком глобальної інформаційно-телекомунікаційної супермережі, що охоплює усі сфери життя і діяльності людської цивілізації, розглядається як стадія зрілого інформаційного суспільства.

Сучасні дослідники, відзначаючи позитивний внесок радянсь­ких вчених у розвиток науково-технічної революції, одностайні у тому, що радянська наука до розробки теорії і практики постіндустріалізму звернулася зі значним запізненням.

Віце-президент Російської академії наук Ж. І. Алферов на між­народному конгресі з проблем розвитку телекомунікацій і будів­ництва інформаційного суспільства в країнах СНД у Санкт-Пе­тербурзі у лютому 2001 року зазначив: „...Майже 20 років тому на міжнародній конференції у Токіо було проголошено про те, що Сполучені Штати Америки, починаючи з 1955 року стали постіндустріальною країною у зв’язку з тим, що найчисленнішою групою серед працюючого населення виявилися зайняті одержанням, обробкою і використанням інформації”. І далі, як підкреслив ро­сійський вчений, саме „інформаційні технології дозволили СІІІА до цього часу не збільшувати вказану групу населення, вона і досі складає приблизно 50 % працюючого населення, що це стало мож­ливим завдяки розвитку мікроелектроніки” [1, с. 27, 28].

У колишньому СРСР високі темпи науково-технічного про­гресу спостерігалися у розвитку електронної обчислювальної тех­ніки, її інтенсивному впровадженні у виробництво. Генезис цього процесу можна простежити на прикладі розвитку автоматизованої системи управління виробництвом (АСУВ) Київського авіаційно­го заводу (нині КіДАЗ „Авіант”).

Перші спроби механізації процесів обчислювальних робіт на заводі відносяться до 1948 – 1949 рр. Саме тоді були зроблені кро­ки, спрямовані на механізацію бухгалтерських робіт, а у складі го­ловної бухгалтерії створено машинооблікове бюро. На перших етапах велися роботи з видачі рахунків – фактур, обігових відомо­стей з матеріалів. З удосконаленням обчислювально-перфорацій­ної техніки розширювалося і коло завдань – було механізовано розрахунки з матеріалів і розрахунки із заробітної плати.

У 1966 р. на заводі створюється спеціалізований структурний підрозділ, відповідальний за широкомасштабне впровадження еле­ктронно-обчислювальної техніки у виробництво.

Розробка програм для плазмово-шаблонних робіт, станків з числовим програмним управлінням (ЧПУ), формування довідко­во-нормативних даних з усіх матеріалів на основі конструкторсь­ко-технологічних специфікацій (КТС), формування масиву КТС, калькулювання собівартості продукції з виробу Ан – 2 – такі бу­ли перші здобутки у цій сфері.

У 1968 р. на заводі створюється Інформаційно-обчислюваль­ний центр і формуються нові напрями роботи: автоматизація тех­нічної підготовки виробництва; автоматизація планування, обліку і регулювання матеріального забезпечення виробництва; автома­тизація обліку і регулювання процесів виробництва; автомати­зація планування і обліку праці і заробітної плати. У 1969р. від­діл було перейменовано в ВАСУВ – відділ автоматизованої сис­теми управління виробництвом.

Створювалася централізована обчислювальна архітектура: центра­льний обчислювальний комплекс – система збирання інформації (пе­риферійне обладнання в цехах і службах), яка вдосконалювалася ор­ганізаційно, програмно і технічно протягом майже двох десятиріч.

У травні 1972 р. завод перейшов до нового етапу вдосконалення системи управління – було поставлено завдання щодо створення автоматизованої системи управління виробництвом (АСУВ). Виз­началися шість підсистем АСУВ: підсистема технічної підготовки виробництва; підсистема техніко-економічного планування; підсис­тема оперативного управління основним виробництвом; підсистема управління матеріально-технічним забезпеченням; підсистема управління кадрами; підсистема бухгалтерського обліку.

Керівництво заводу надавало виключно важливого значення удосконаленню систем управління виробництвом, впровадженню АСУВ „КіАЗ”, а тодішній директор заводу, видатний організатор авіаційного виробництва В. А. Степанченко взяв виконання цього проекту під свій особистий контроль. Головним конструктором АСУВ і понад двох десятків років рушійною силою його впрова­дження у виробництво, формування колективу спеціалістів був начальник відділу АСУВ Ю. П. Трясунов.

На думку авторів, саме зусилля цього керівника сприяли тому, що проект був реалізований у повному обсязі. Це дозволило здій­снювати одночасне планування виробництва Ан – 24, Ан – 26, Ан – 30, Ка – 26, разових замовлень, цивільної продукції, вийти на сві­товий ринок.

Перший на заводі відеотермінал типу „Videoton” був встановле­ний заводськими спеціалістами в кабінеті директора на початку 70-х років і забезпечував можливість цілодобово отримувати інформацію про реальний стан виробництва по заводу і по кожному з цехів ос­новного виробництва від інформаційно-обчислювального центру.

Слід відзначити той факт, що Київський авіаційний завод в ті часи вийшов на плановий випуск 12 – 16 літаків за місяць, і був визначений Міністерством авіаційної промисловості СРСР як ба­зовий з впровадження АСУВ у виробництво. Робота обчислюва­льного центру велася цілодобово, у три зміни, а максимальна штатна чисельність відділу складала понад 300 працівників.

Постійне зростання обчислювальних можливостей, зміна поколінь ЕОМ („Мінськ – 22”, „Мінськ – 32”, „ЕС – 1022”, „ЕС – 1045”), пере­хід до мережевих структур з використанням ПЕОМ забезпечили но­рмальне функціонування підприємства за умов скорочення загаль­ної чисельності працюючих. Станом на 1995 р. відділом АСУВ ви­рішувалося 98 задач і видавалося у виробництво 613 машинограм.

Досвід впровадження у виробництво, науку, освіту обчислюва­льної техніки дав підстави політичному керівництву Радянського Союзу у 80-х роках переосмислити значення та усвідомити необхідність широкого розвитку інформаційно-технологічної бази як важливої складової науково-технічного прогресу. У „Основ­них напрямах економічного і соціального розвитку СРСР на 1986 – 1990 роки і на період до 2000 року” були визначені насту­пні завдання: „Організувати масовий випуск персональних комп’ютерів. Забезпечити зростання обсягів виробництва обчислю­вальної техніки в 2 – 2,3 разу. Високими темпами нарощувати мас­штаби застосування сучасних високопродуктивних електронно-обчислювальних машин усіх класів. Продовжити створення і підвищити ефективність роботи обчислювальних центрів колек­тивного користування, інтегрованих банків даних, мереж обробки і передачі даних” [2, с. 281].

У 1983 р, розробляється загальнодержавна програма розвитку засобів обчислювальної техніки та АСУ до 2000 р., а в 1989 р. вно­сяться корективи в програму інформатизації терміном до 2005 р. З урахуванням нових аспектів у підручнику для вищих навчаль­них закладів „Політична економія” (видання 1988 р., колектив ав­торів Медведев В. А., Абалкин Л. И., Ожерельев О, И., Аганбегян А. Г., Камаев В. Д., Куликов В. В., Мартынов В. А., Пороховский А. А. – прізвища подано мовою оригіналу. – Авт.)охаракте­ризовано науково-технічний прогрес. Поряд з його класичними елементами (двигун, передавальний механізм, робоча машина) обґрунтовується поняття четвертого елементу, який на базі елек­тронно-обчислювальної техніки керує і контролює роботу машин, що дозволяє вивільнити людину від безпосереднього контакту з машиною. У зазначеній праці вплив розвитку електронної техні­ки, інформаційних технологій, сучасних засобів зв’язку та обробки інформації розглядається як революційний. При цьому підкрес­люється, що обсяги виробництва у цій сфері в розвинених країнах перевищують обсяги паливно-енергетичного комплексу [3, с. 103].

За даними радянських часів, у 1987 р. в США було 22 млн. комп’ютерів, більша частина з яких використовувалася як персо­нальні комп’ютери [3, с. 103]. Тобто близько 10 %населення краї­ни були користувачами ПЕОМ на той час.

Відповідно до експертних оцінок, сьогодні в Україні персональ­ними комп’ютерами користуються 1 – 2 %населення. За кількістю комп’ютерів у розрахунку на душу населення Україна відстає у півтора – два рази від Росії, від країн Балтії – у кілька разів [4, с. 14].

Існують різні думки щодо причин відставання СРСР у цій сфері. Наприклад, Г. Атаманчук підкреслює, що це – проблема ефектив­ності: „Адже відомо, що соціалізм розвалився через неефективність, тобто не було виконано завдання, що об’єктивно стояло перед суспільством – досягнення рівня продуктивності праці, яку мож­на порівняти з рівнем розвинених країн” [5, с. 46]. Багато нау­ковців головні причини пов’язують з надмірною ідеологізацією науки, її ізольованістю від світових наукових здобутків, неефек­тивністю функціонування адміністративно-командної системи.

На погляд авторів, заслуговує на увагу думка С. Кульчицького: „Нові тенденції у розвитку світового господарства, які виявилися вже останніми роками Другої світової війни, не були помічені Ста­ліним та його оточенням. Вважалося, що рівень видобутку вугілля і виплавки сталі визначатиме, як і в довоєнні роки, економічну мо­гутність держави. Тим часом розвинені країни Заходу стрімко змінювалися під впливом науково-технічної революції. Індустріальне суспільство перетворювалося на постіндустріальне.

Наступники Сталіна з деяким запізненням зрозуміли стратегічну загрозу, яка випливала з науково-технічного відставання СРСР. У липні 1955 року проблема науково-технічної революції була вине­сена на розгляд Пленуму ЦК КПРС як суто політична. Фундамен­тальна наука, пов’язана з сучасним виробництвом, набувала велико­го значення. У короткий період були здійснені принципово важливі зміни у пропорціях розподілу нацдоходу. В науку та освіту почали вкладатися істотно більші кошти, ніж раніше” [6].

Водночас слід зауважити, що в 40 – 50-х роках в СРСР велася активна боротьба з такими „лженауками”, як кібернетика і гене­тика, її наслідки вченим добре відомі.

Буржуазними теоріями радянська наука вважала і концепту­альні погляди на розвиток постіндустріального суспільства, спря­мованого на підміну технологічними революціями класової бо­ротьби і соціальних революцій [7, с. 1057].

У наведеному вище підручнику „Політична економія” підкрес­люється, що науково-технічна революція розвивається в умовах існування двох протилежних соціально-економічних систем – соціалізму і капіталізму і стала ареною глобального змагання і од­ночасно взаємодії двох систем. При цьому автори підручника доходять висновку, що капіталізм дійсно досягнув прискорення економічного зростання па базі науково-технічного прогресу. Ав­тори констатують, що буржуазні політики і вчені вважають нау­ково-технічну революцію основою реалізації необмежених мож­ливостей та позбавленням від внутрішніх протиріч. І далі, як під­креслюють автори: „Практика однак змушує сумніватися у серй­озності таких надій. Незважаючи на чималі успіхи та на ще не вичерпані можливості, капіталізму не вдалося позбавитися жодного з властивих йому протиріч” [3, с. 108].

Реальністю є те, що в змаганні з капіталізмом колишня систе­ма соціалізму програла. У цьому дослідженні не ставиться за ме­ту розгляд усього комплексу причин поразки соціалізму і розпа­ду колишнього СРСР, а робиться спроба звернути увагу на не­обхідність об’єктивного аналізу як минулого, так і сучасного етапу розвитку нашого суспільства і держави у інформаційно-еконо­мічному вимірі загального цивілізаційного процесу.

Дослідникам відомо, що напрями розвитку науки у радянський період визначалися генеральною лінією КПРС, чергових її з’їздів. Так, XXVII з’їзд КПРС орієнтував радянських вчених на подаль­ше викриття процесів поглиблення загальної кризи капіталізму, активну боротьбу проти буржуазної реформістської ідеології, реві­зіонізму і догматизму в будь-яких формах [2, с. 283]. До буржу­азних теорій, ревізіонізму та інших „ізмів” належали не тільки те­орії, які не вписувалися в концепції класової боротьби і соціаль­них революцій, а й так звані „лженауки”. При цьому слід заува­жити, що висновки про псевдонауковість того чи іншого напряму наукових досліджень первинно робилися не партійними функ­ціонерами, а науковими авторитетами. Про це свідчать не тільки висновки авторів вищенаведеного підручника „Політична еко­номія”. Негативна оцінка теорій інформаційного суспільства, впливу інформаційних процесів на розвиток суспільних відносин була притаманна значній кількості публікацій і видань того часу.

Історія свідчить, що кожна соціальна система формувала свою ідеологію, продукувала як своїх захисників, так противників, а та­кож впроваджувала комплекс ідеологічних, наукових, адміністра­тивно-правових, репресивних заходів (спалювання на вогнищах, заборона на професійну діяльність, репресії, дискредитація, ком­прометація тощо).

Україна у підвалини свого розвитку заклала парадигму ство­рення незалежної, демократичної, соціальної і правової держави. У Конституції України записано, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної ба­гатоманітності, а жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова [8, ст. 15]. Основний закон України також гаран­тує кожному право на свободу думки і слова, на вільне виявлен­ня своїх поглядів і переконань [8, ст. 34]. Тобто правові засади для всебічного наукового обґрунтування нового постіндустріального етапу розвитку суспільства і держави в Україні створено. Багато зроблено для усвідомлення теоретичних і практичних аспектів інформаційного суспільства з урахуванням сучасних економічних можливостей нашої країни та всього спектра політичних, еко­номічних, науково-технічних, соціальних проблем тощо.

Помітним вкладом у розвиток теоретичних аспектів інформаційного суспільства є праця К. І. Бєлякова „Управління і право в період інформатизації”. У цій монографії автором на основі аналізу соціально-історичних, гносеологічних, економічних, науково-технологічних передумов, з урахуванням результатів вітчиз­няних і закордонних наукових досліджень сформульовано ознаки інформаційного суспільства, роль і місце інформатизації в його формуванні [9]. Автор підкреслює, що інформатизація не повин­на бути самоціллю, що це підціль у дереві цілей, на верхівці яко­го находиться метаціль – поліпшення життя окремої людини, суспільства, держави, міжнародного співтовариства. І далі, – що в процесі переходу від індустріального до інформаційного суспі­льства практично в усіх сферах соціальної практики ліквідуються обмеження щодо накопичення і використання його головної продуктивної сили – інформаційних ресурсів, що основу соціальної динаміки в інформаційному суспільстві складають не традиційні матеріали, а інформаційні, інтелектуальні ресурси – знання, на­ука, організаційно-управлінські фактори, інтелектуальні здібності людей, їхня ініціатива і творчість [9, с. 89, 90].

Відповідно до висновків К. І. Бєлякова, „суспільство є інфор­маційним якщо:

• будь-який індивід, група осіб, підприємства та організації у будь-якій точці країни у будь-якій час за відповідну платню або безкоштовно можуть отримати із спеціальних інформаційних си­стем, будь-яку інформацію або знання, необхідні їм для життє­діяльності, вирішення особистих, соціально значущих і професій­них завдань, використовуючи при цьому засоби автоматизованого доступу та зв’язку;

• у суспільстві виробляється, функціонує і доступна будь-яко­му індивіду, групі або організації сучасна інформаційна техноло­гія, яка забезпечує виконання попереднього пункту;

• у суспільстві здійснюється інтенсифікація процесів автома­тизації і роботизації усіх сфер суспільної діяльності;

• здійснюються радикальні зміни соціальних структур, наслід­ком яких є розширення сфери інформаційних послуг і діяльності, пов’язаної з ними; у цій сфері працює більшість працездатного на­селення, у крайньому випадку не менше ніж 50 % загальної кількості зайнятих; при цьому кількість зайнятих у традиційних сферах виробництва неухильно скорочується за умов неухильно­го підвищення продуктивності праці та якості продукції;

• існують розвинені державні та комерційні інфраструктури, що забезпечують створення національних інформаційних ресурсів в обсягах, необхідних для підтримки науково-технологічного і со­ціально-історичного прогресу, які постійно прискорюються; сус­пільство здатне виробляти усю необхідну для життєдіяльності ін­формацію і, насамперед, наукову” [9, с. 90].

Нині багато вчених і спеціалістів вважають, що основою про­цесів переходу до інформаційного суспільства є інформація, впро­вадження інформаційних технологій.

У Законі України „Про Національну програму інформати­зації” визначено, що інформатизація – це „сукупність взаємопов’язаних організаційних, правових, політичних, соціально-еконо­мічних, науково-технічних, виробничих процесів, що спрямовані на створення умов для задоволення інформаційних потреб грома­дян та суспільства на основі створення, розвитку і використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних техно­логій, які побудовані на основі застосування сучасної обчислю­вальної та комутаційної техніки” [10, ст. 1].

На думку К. І. Бєлякова, „...інформатизація суспільства – це соц­іальний процес, у якому його компоненти не просто зв’язані, а є єдиною системою, яка являє собою якісно новий етап прогресивно наростаючого використання інформаційних технологій під час ви­робництва, переробки, зберігання інформації і знань у суспільстві” [9, с. 35]. І далі: „Результатом цього процесу як раз і є виникнення інформаційного суспільства, що знаменуватиме радикальні перетворення у сфері виробництва і технологій, у сфері культури, духовно­го життя і побуту, але і головним чином в соціально-економічних і організаційно-правових відносинах” [9, с. 35].

Відповідно до висновків В. М. Брижка, Ю. К. Базанова, Л. С. Ха­рченка, „інформатизація – це організаційний, соціально-економіч­ний та науково-технічний процес утворення та використання певних знань для задоволення інформаційних потреб та реалізації прав юридичних та фізичних осіб на основі інформаційного ре­сурсу. ... Інформатизація передбачає процес інтенсивного проник­нення знань у життєдіяльність як окремої особи, так і суспільства в цілому на основі перетворення знань на інформаційний ресурс. Перетворення, опредмечування знань здійснюється на базі інфор­маційних (нових або високих) технологій, розвиток яких сприяє виникненню потужної індустрії інформації, яка надає необмежені можливості оперування з інформаційними ресурсами як інформаційно-опредмеченим знанням” [11, с. 10].

Наступним важливим аспектом інформаційної революції взагалі й інформатизації зокрема є інформаційні технології, їх розробка, впровадження, усвідомлення змістовних ознак і призначення.

Законом України визначено, що інформаційна технологія – це „цілеспрямована організована сукупність інформаційних процесів з використанням засобів обчислювальної техніки, що забезпечу­ють високу швидкість обробки даних, швидкий пошук інформації, розосередження даних, доступ до джерел інформації незалежно від місця їх розташування” [10, с. 1].

Відповідно до висновку, викладеному у роботі К. І. Бєлякова, „власно інформаційні технології і виявилися новим засобом пере­творення знань на інформаційний ресурс (ІР) суспільства, його новим рушійним фактором, стали засобом ефективного його ви­користання” [9, с. 120].

Отже, із дефініцій випливає таке:

• головна мета інформатизації полягає у забезпеченні інфор­маційних потреб особи, суспільства і держави;

• інформаційні технології (ІТ) як важливий елемент інфор­маційної інфраструктури є засобом сполучення інформаційних ресурсів з користувачем з використанням інформаційно-телеко­мунікаційних систем.

У спрощеному вигляді загальний висновок можна сформулю­вати таким чином: забезпечення інформаційних потреб усіх суб’єктів інформаційних відносин здійснюється на основі інформа­ційних ресурсів з використанням інформаційно-телекомунікацій­них систем, при цьому головним засобом вирішення цих завдань є інформаційні технології.

Відповідно до рекомендацій Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) технології – систематизовані знання, які вико­ристовуються для виробництва продукції, супроводження певно­го процесу або надання необхідних послуг [12].

У Окінавській Хартії глобального інформаційного суспільства інформаційні технології розглядаються як один з найважливіших факторів формування суспільства XXI століття, що забезпечить стале економічне зростання, підвищення суспільного добробуту, досягнення соціальної злагоди та реалізації потенціалу суспі­льства [13, п. 2]. Не можна недооцінювати проблему світового масштабу, пов’язану з подоланням істотної різниці у сфері інформації та знань, особливо в країнах, де поширенню інформаційних технологій перешкоджає відставання у розвитку основних еко­номічних і соціальних інфраструктур [13, п. 13]. Подолання тако­го відставання із застосуванням сучасних інформаційних техно­логій в Окінавській Хартії розглядається як важливий шлях до соціального прогресу.

Інформація і знання у вигляді повідомлень, ідей, понять, уяв­лень про предмети, події та явища, що розробляються і накопичу­ються суспільством і світовою цивілізацією, становлять інфор­маційний ресурс. Як підкреслено у роботі [9, с. 124], інформацій­ний ресурс є інтелектуальним ресурсом, фактором колективної творчості й проблема у розумінні його природи і функцій поля­гає у розкритті механізму переходу знань в силу, способів впли­ву на матеріальні фактори прогресу.

Американський вчений, професор університету Клермонт П. Дракер вважає, що наступна інформаційна революція вже почала­ся і відбувається вона не там, де її шукають вчені, керівники та інформаційна індустрія взагалі. До цього дня протягом п’ятдесяти років інформаційна революція була зосереджена на даних – їх збиранні, зберіганні, передачі, аналізі й відтворенні, що нині інформаційна революція порушує питання про сенс інформації та її призначення. На думку вченого, сучасний етап інформаційної революції полягає у тому, що на основі інформаційних ресурсів та інформаційних технологій через відповідні підприємства повинні вирішуватися завдання, спрямовані на створення вартості й під­вищення добробуту. Інформаційні технології завдяки революці­йному програмному забезпеченню значно скоротили витрати часу і коштів на розрахунки виробничих, будівельних процесів, внесли докорінні зміни в організацію виробництва, банківську справу, охорону здоров’я тощо [14, с. 20, 21].

К. І. Бєляков, окреслюючи ознаки інформаційного суспільства, що характеризують цей етап розвитку, визначає, що в суспільстві здійснюється інтенсифікація і роботизація усіх сфер суспільної діяльності [9, с. 90].

Сучасну світову тенденцію соціально-економічного розвитку і науково-технічного прогресу визначає рівень інтелектуалізації ос­новних сфер виробництва і послуг. За оцінками експертів, нові знання, що втілюються в технологіях, обладнанні, освіті, підготов­ці кадрів, організації виробництва, у розвинених країнах вже нині є чинниками зростання економіки на 80 – 95 %.Тому не є випад­ковим загострення боротьби за володіння інформаційними ресурсами, за носіїв інтелекту і знань, за відкри­тість науково-технічної інформації, особливо подвійного та обо­ронного призначення.

Глави країн „великої вісімки” в Окінавській Хартії закликали всі держави ліквідувати міжнародний розрив у сфері інформації і знань на основі використання можливостей цифрових технологій. Важливим засобом вирішення цих світових проблем визначено конкуренцію [13, п. п. 6, 7, 14]. А це означає, що бідним країнам і тим, що розвиваються, відводиться роль споживачів інформаційно-комунікаційних технологій через їхню неспроможність витри­мати конкурентну боротьбу в сфері високих технологій.

Президент України Л. Д. Кучма у своєму виступі 16.11. 2000 р. на науковій конференції „Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку” відзначив, що „ми зобов’язані вра­хувати не лише позитивні, а й негативні явища, які виразно вия­вилися на нинішньому етапі глобальних процесів, що в останні десятиріччя катастрофічно зростає нерівність, пролягає справжня прірва між багатими і бідними країнами...” [15, с. 13].

Певну цінність для осмислення сучасних процесів, спрямова­них на створення передумов для переходу до постіндустріального етапу розвитку мають висновки англійських вчених Бриджит Гранвілль і Керола Скотта Леопарда. Вони звертають увагу на те, що насправді, інтеграція в світову економіку дає найкращі надії на зростання. Проте всесвітня інтеграція не може бути досягнута тільки за рахунок інформаційних технологій – бідним країнам не­обхідні здорові стратегії розвитку, а не просто стрибок до кібер­нетичного простору. Інформаційні технології принесуть прибуток тільки у разі дотримання обґрунтованих стратегій розвитку і кож­ний повинен замислитися перед тим, як покладати безмежні надії на можливості Інтернету [16].

Російський вчений Г. В. Бєлов, аналізуючи вплив інформаційної революції на розвиток історичних процесів, зазначає, що центром глобальних перетворень завжди була боротьба за ресурси, „за свої – шляхом повсюдного застосування ресурсозберігаючих технологій і за чужі – шляхом встановлення вигідного режиму економічного домі­нування й управління у своєму альянсі або шляхом ведення фінан­сових та інформаційних воєн, а іноді шляхом прямої збройної агресії проти членів інших, альянсів”. При цьому вчений наголошує, що жодна ресурсозберігаюча технологія не може працювати за відсут­ності принаймні самих мінімальних ресурсів, що їх треба мати або на своїй території, або на території члена союзу [17, с. 54].

Реальністю сучасного розвитку є певна обмеженість природ­них (матеріально-енергетичних) ресурсів як в Україні, так і у світі, і необмеженість інформаційних, обумовлених досягненнями вітчизняної і світової науки. Тенденцією світового розвитку стає швидке зростання наукоємності всіх видів суспільної діяльності, впровадження науково-технічних досягнень, новітніх технологій як основи підвищення ефективності виробництва, якості товарів і послуг та виживання в умовах жорсткої конкуренції. Звідси вип­ливатиме необхідність для суспільства і держави чітко визначити­ся в концептуальних і стратегічних напрямах соціально-економіч­ного розвитку з логічним поєднанням ефективного використання наявних матеріально-енергетичних ресурсів на базі досягнень нау­ково-технічного прогресу, сучасних можливостей інформаційних технологій та необхідної інформаційно-технологічної бази.

Президент України Л. Д. Кучма у виступі 18.02. 2002 р. на засі­данні Державної комісії з питань стратегії економічного та соціаль­ного розвитку визначив завдання щодо розробки 2Стратегії еконо­мічного і соціального розвитку України на 2002 – 2011 роки”, спря­мованої на забезпечення якісних зрушень в економіці. Як зазначив Президент України, „... успіх може прийти лише за умов:

• якщо ми забезпечимо посилення регулюючої функції держа­ви;

• якщо наявні матеріальні, людські та фінансові ресурси не бу­дуть розпорошуватися;

• якщо ми переглянемо всі діючі програми і зможемо через ме­ханізми державного прогнозування забезпечити концентрацію іс­нуючих ресурсів на реалізацію ключових завдань української еко­номіки, утвердженні її конкурентних переваг, зміцненні та розвит­ку, передусім, наукоємних галузей виробництва, на забезпеченні науково-технічного прогресу” [18].

Виконання завдань, визначених Президентом України, залежа­тиме не лише від суто економічних факторів. Одним з таких фак­торів є інформаційна складова економічного і соціального розвит­ку, забезпечення життєво важливих сфер діяльності суспільства і держави достовірною і надійною інформацією.

Як відомо, теорії економічного розвитку притаманний посту­лат про те, що необхідною умовою оптимізації поведінки на рин­ку товарів та послуг будь-якого суб’єкта господарювання або су­купності таких суб’єктів у суспільстві та забезпечення приросту суспільного продукту є своєчасне і точне знання: по-перше, своїх науково-технологічних і виробничих можливостей; по-друге, всіх умов, що існують на ринку товарів та послуг (цінових, платоспро­можності користувачів, конкурентних та ін.); по-третє, вітчизняних та міжнародних норм регулювання ринкових відносин. Для прогно­зування і планування стратегічного соціально-економічного розвит­ку на довгострокову перспективу доцільно використовувати лише достовірну і надійну як вітчизняну, так і зарубіжну інформацію.

Створення і забезпечення функціонування системи інформацій­ного забезпечення сучасного етапу соціально-економічного рефор­мування України має докорінну різницю з розвитком інформаційної сфери у розвинених країнах (Західна Європа, США). В останніх розвиток інформаційної інфраструктури, інформаційних продуктів та послуг здійснюється за умов сталого функціонування економіки, державних і суспільних інституцій на базі правових основ сформованого демократичного суспільства. Наша країна нині знаходиться на перехідному етапі. Складнощі соціально-економічного розвитку, пов’язані не тільки зі скрутним фінансово-економічним станови­щем та браком певних матеріально-енергетичних ресурсів. Розроб­ка чітких орієнтирів ускладнюється різними поглядами впливових, політичних сил на напрями розвитку і зміст реформ, певною міфо­творчістю в теоретичному та інформаційно-пропагандистському ві­дображенні аспектів постіндустріального розвитку і соціально-ду­ховним стресом, викликаним зміною соціально-економічної фор­мації та іншими негативними чинниками.

Завдання, визначені Президентом України щодо опрацювання „Стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002 – 2011 роки”, випливають із об’єктивного закону, що діє в інфор­маційній сфері – закону інформаційного випередження. Сутність останнього полягає в попередньому інформаційному (теоретично­му) усвідомленні, обґрунтуванні й окресленні напрямів розвитку соціальної системи; в організації інформаційної взаємодії як у сере­дині соціальної системи, так і з оточуючим середовищем. Ці заходи передують кожному кроку на всіх стратегічних напрямах стра­тегічного розвитку. І, як зазначено у роботі [9, с. 11], „...інформацій­не забезпечення повинно випереджувати кожний черговий крок що­до прийняття рішень у різних сферах. З цього випливає і зворотне: невирішеність проблем інформаційної взаємодії або запізнення обов’язково призводить до серйозного відставання і в інших сферах соціальної діяльності, що сьогодні і спостерігається”.

Для формування прагматичної моделі економічної і соціальної політики України доцільно вирішити комплекс проблем, пов’язаних з інформаційною складовою всіх напрямів стратегічного розвитку.

Однією з головних проблем є необхідність забезпечити об’єктивну оцінку всіх напрямів економічного і соціального розвитку. Загальна оцінка сучасного стану визначена Президентом України 18.02.02 р. і полягає в наступному: „Треба бачити, що абсолютна більшість програм, які приймаються в нашій державі, фактично „не працює”. ...Гострота ситуації пояснюється й тим, що діюча мо­дель економічної політики, яка забезпечила подолання еко­номічної кризи і виведення економіки на траєкторію зростання, себе фактично вичерпала. Її потрібно радикально змінити” [18].

Об’єктивність оцінки складових економічного і соціального стану суспільства і держави та прогнозування стратегічних на­прямів розвитку можливі лише на основі достовірної і науково опрацьованої інформації. Тільки достовірна інформація дозволя­тиме виявити помилки та вади, що гальмують економічний та со­ціальний розвиток, а також розробити механізми їхнього подолан­ня у процесі поточного і перспективного розвитку.

Враховуючи, що в сучасних умовах в нашому суспільстві одні й ті самі явища і процеси різними політичними силами розглядаються з протилежних позицій, доцільно визначитися в дефініціях, а саме:

• об’єктивність в оцінці інформації полягатиме в забезпеченні достовірності, повноти і точності для характеристики економічно­го і соціального становища відповідно до легітимного встановлен­ня пріоритетів тактичного і стратегічного напрямів розвитку; у формуванні висновків без упередження і будь-яких політичних пристрастей, керуючись виключно національними інтересами, ле­гітимно визначеними державою;

• науковість опрацювання інформації щодо соціальних про­цесів і теорій полягатиме у виявленні та обґрунтуванні об’єктивних закономірностей розвитку соціальних систем, відповідність визначених пріоритетів економічного і соціального розвитку цим закономірностям та національним інтересам, виразником яких має бути більшість народу України.

Актуальною проблемою інформаційно-теоретичного рівня є не­обхідність концептуального визначення змістових складових еко­номічного і соціального розвитку, притаманних переходу до постін­дустріального етапу розвитку. На особливу увагу заслуговує ком­плексне осмислення тактичних і стратегічних завдань подальшого розвитку на основі сучасної світової тенденції взаємодії науки і сус­пільства, швидкого зростання інтелектуалізації й наукоємності всіх видів соціальної діяльності, які б логічно поєднували ефективне ви­користання наявних матеріально-енергетичних ресурсів на базі активного впровадження науково-технічних здобутків, новітніх тех­нологій та використання позитивних можливостей інформаційної революції та застосування інформаційних технологій.

За сучасних умов актуальність вказаних проблем зумовлена тим, що в теоретичному і особливо в інформаційно-пропагандистському плані найбільш „розкрученими” темами є демократи­зація та інформатизація, що розглядаються як головні важелі, за­соби нового етапу розвитку та панацея від усіх негараздів сучасності. Аналіз публікацій у так званій незалежній пресі та поглядів опозиційних соціально-політичних угруповань підштовхує до проголошення гасла „демократизація та інформатизація” як пара­дигми стратегічного розвитку, що дуже нагадує колишні гасла ра­дянських часів.

У виступах окремих представників наукової та управлінської еліти демократизація зводиться до утвердження основних засад представницької демократії елітарного типу та свободи слова. Інформатизація та розвиток глобальної мережі Інтернет розгляда­ються як головні ознаки інформаційного суспільства. Так, відо­мий український журналіст С. Удовик пише: „На наших очах від­бувається становлення нового суспільства – інформаційного, за­снованого на об’єднанні в мережу інтелектуальних ресурсів люд­ства. ...Фактично інформаційна революція й розпочалася з появою Інтернету” [19]. Тобто подібна теоретична та інформаційно-про­пагандистська творчість є міфологізацією чергового етапу розвит­ку соціальної системи.

Автори даного дослідження далекі від того, щоб спрощувати політичну ситуацію, пов’язану з утвердженням демократичних за­сад розвитку суспільства, одних з найважливіших цивілізаційних цінностей, а також зменшувати роль і значення науково-техніч­ного прогресу, пов’язаного з інформаційними технологіями та мо­жливостями глобальної мережі Інтернет. Хоча у роботі підкрес­люється, що розробка тактичних і стратегічних завдань неможлива, передусім, без усвідомлення на інформаційно-теоретичному рівні всього комплексу проблем, що підлягають вирішенню, необхідності визначення головних і допоміжних чинників, що забезпечують до­сягнення головної мети, штучне вилучення будь-яких з них із за­гальної стратегії розвитку призведе до негативних наслідків.

Відомий український вчений професор А. С. Гальчинський у публікації „Демократію – для всіх”, проаналізувавши процеси ут­вердження сучасної європейської демократії, теоретичних основ її розвитку, ґрунтовно доводить, що розвиток демократичної системи можливий лише на еволюційній основі, що поглиблення демо­кратії безпосередньо пов’язано з економічним розвитком, зростан­ням багатства нації та добробуту людей, упровадженням цивілізо­ваного парламентаризму та підвищення дієздатності держави як суб’єкта демократизації” [21]. Критерій демократичності у фунда­ментальному дослідженні колективу авторів „Глобалізація і без­пека розвитку” віднесено до комплексу критеріїв оцінки сучасно­го світового та економічного порядку. У цій праці відзначено, що процеси прискореної демократизації більш характерні для суспі­льств так званого перехідного періоду. „Щонайперше суспільства таких держав повинні самоусвідомити фундаментальну сутність феномена демократії та її роль в соціально-економічних процесах. ... феномен демократії є соціально-економічним функціоналом, а не тільки деякою політичною чи ідеологічною категорією. Головним своїм важелем вона спрямована на якнайшвидше досягнен­ня достовірних (істинних) інформаційних знань у всіх сферах, пов’язаних із соціально-економічним життям, передусім у сфері державного управління” [22, с. 689 – 692].

Інформаційна революція в США та деяких інших країнах три­ває майже протягом п’ятдесяти років. На її сучасному етапі здійс­нюються суто прагматичні заходи, спрямовані на те, щоб інфор­мація, інформаційні технології, інформаційно-телекомунікаційні системи працювали на створення „вартості й підвищення добро­буту” [14, с. 20 – 26]. Тобто інформатизація повинна працювати на поліпшення життя і добробуту людини, суспільства, держави, міжнародного співтовариства [9, с. 89]. Тільки на основі обґрунто­ваних стратегій розвитку інформаційні технології як засіб прине­суть прибуток, а не перетворяться на „великий стрибок до кібер­нетичного простору” [16].

Все це обґрунтовано порушує питання про необхідність вива­жених, збалансованих з нашими власними потребами і можливо­стями, підходів до проблем інформатизації – тільки на цій основі інформатизація та розвиток інформаційних технологій працюва­тимуть на економічний і соціальний розвиток України, підвищен­ня добробуту її народу.

Процеси сучасного економічного і соціального розвитку потре­бують глибокого наукового і теоретичного осмислення, всебічно­го врахування глобальних політичних, економічних, соціальних, духовних, екологічних, інформаційних факторів, які стали ре­аліями наприкінці XX століття. Актуальність такої постановки питання зумовлена тим, що у суспільстві поширене уявлення про процеси глобалізації та інтеграції як суто позитивні, а інтеграції; у світову економіку є головним засобом рятування національної економіки і подолання кризових явищ. Тобто на інформаційної теоретичному рівні формується ще один міф, далекий від адекватної оцінки такого складного, багатостороннього і суперечливого явища як глобалізація.

Велику цінність для усвідомлення як позитивних, так і негативі них процесів глобалізації, їхнього впливу на економічний і соціальний розвиток на глобальному, регіональному і національному рівнях має фундаментальне дослідження колективу авторів під керівництвом і науковою редакцією члена-кореспондента НАН України, доктора економічних наук, професора О. Г. Білоруса „Глобалізація і безпека розвитку”. Фактично вперше в Україні на основі комплексного аналізу глобальних проблем в їхньому взаємозв’язку з погляду політики, економіки, соціології, екології, послідовного розгляду шкіл, концепцій і напрямів глобалістики нетрадиційно порушено питання про безпеку глобального і національного розвитку. Вказані проблеми розглядаються на основі проголошення безумовного пріоритету людини як центру орієнтації і як вищої цінності в процесах виживання і розвитку. У центрі уваги автори поставили інтелектуалізацію розвитку [22, с. 6 – 7].

Аналізуючи тенденції глобалізму, О. Г. Білорус пише: „Сучасні лідери глобальних трансформацій і діячі „глобальної революції” ставлять перед собою надзавдання набагато радикальніші, ніж ті, що ставили перед собою апостоли „світової революції” Ленін і „нового порядку” Гітлер. ... Глобалізм як нова ідеологія країн „золотого мільярда” назавжди відкидає класичний для міжнародного права принцип невтручання у внутрішні справи націй-держав і замінює його протилежним йому принципом „глобального втручання”, „гуманітарного втручання”. Ідея створення і легалізації системи „глобального управління”, „світового уряду”, „глобальної держави” на Заході набула серйозного звучання. При цьому націо­нальним державам, їх суверенітету не залишається місця і ролі бі­льшої, ніж роль місцевих адміністрацій” [22, с. 51 – 52].

Підсумовуючи результати дослідження, керівник авторського; колективу в післямові „Неоколоніальна глобалізація чи ефектив­на глобальна інтеграція?” дає ґрунтовні відповіді на поставлені питання. Наведемо лише деякі висновки, які є ключовими для усвідомлення сучасних проблем глобалізації.

• Глобалізація стала головним законом розвитку. Для одних країн вона несе нові можливості, для інших – великі загрози. Така доля чекає нації та країни, які з тих чи інших причин не залу­чені у процеси модернізації інтелектуально-інформаційного типу і не забезпечили собі високий рівень міжнародної конкурентос­проможності в процесі розвитку. До таких країн належать Ук­раїнаі всі нові незалежні держави – колишні республіки СРСР.

• Головне завдання цих країн – участь у регіональній інтег­рації і вихід на світові ринки у складі регіонів – інтегрованих і конкурентоспроможних систем, які є здатними реалізувати пере­ваги окремих країн та секторів їхньої економіки.

• Якщо в XX столітті імперативом для багатьох країн було „Вчитися торгувати!” або „Вчитися комунізму!”, то в XXI сто­літті головним імперативом є „Вчитися глобалізації!”

• Головна проблема глобальної інтеграції для України, Росії та інших нових незалежних країн полягає в справедливому виріше­нні соціальної долі людини-громадянина цих країн у новому гло­бальному світі. Найбільша загроза – перетворення мільйонів гро­мадян колишнього СРСР у наймитів глобального світу „золотого мільярда”, які будуть відкинуті в соціальному розвитку і працюватимуть як некваліфікована робоча сила не за середньосвітову зарплату, а за прожитковий мінімум.

• Держава Україна повинна прийняти нову стратегію безпеч­ного розвитку на основі економічного і соціального консенсусу, що виявляє корінні інтереси громадян і об’єднує їх, створюючи синергійний ефект об’єднаної народної праці.

• ... Нові незалежні країни в умовах глобалізації мають лише одну можливу і прийнятну стратегію. Це стратегія поєднання на­родного підприємництва з інноваційним, випереджаючим характе­ром розвитку.

• Інформаційно-технологічна глобалізація веде до зруйнування національних кордонів і адміністративних бар’єрів між країнами, до всепланетного об’єднання регіональних фінансових ринків, до наси­льницького відкриття ринків країн і національних економік усіма си­лами міжнародної конкуренції, локомотивну роль в якій відіграє еко­номіка США. В цих умовах особливо зростає роль і значення націо­нальних держав нових незалежних країн у справі захисту національ­них економік та посилення їхньої конкурентоспроможності.

• Суть нової інтелектуально-інформаційної глобалізації поля­гає в перетворенні інформаційних технологій у головний інстру­мент створення вартості продукції нового типу „high-hume products” на відміну від „high-tech” продукції. Провідні лідери гло­балізації переноситимуть традиційне виробництво у відсталі країни,а в себе розвиватимуть високоінтелектуальне виробництво і виробництво нових технологій управління. В умовах глобалізації експорт капіталів буде заміщено експортом технологій.

• ...Приматом та імперативом для нових незалежних країн є високоефективний державний менеджмент, здатний розробляти і втілювати в життя економічну стратегію і національну стратегію розвитку, орієнтовану на врахування вимог і законів глобалізації та глобальної інтеграції, здатну вирішувати довгострокові завдання розвитку на десятиріччя вперед, забезпечувати необхідні масштаби і високу якість внутрішніх соціально-економічних трансформацій [22, с. 722 – 725].

Дослідження, проведені авторами даної праці у сфері інформаційних ресурсів і технологій протягом останніх років, підтверджують об’єктивний характер оцінок сутності процесів глобалізації, які подані у монографії „Глобалізація і безпека розвитку”. Цей фундаментальний науковий труд сприятиме усвідомленню нашим суспільством реальних проблем глобалізації, дозволить позбутися уявлень, які є результатом міфотворчості щодо проблем глобалізації, особливо в такій чутливій сфері, як інформаційна, впливатиме на формування головних цілей у процесі створення інформаційно-технологічної бази на новому етапі розвитку українського суспільства і держави, виходячи насамперед із національних інтересів,

Отже, постіндустріальний етап розвитку, зумовлений науково-технічним прогресом та інформаційною революцією, піднімає людство на новий цивілізаційний рівень. Цей етап розвитку отримав назву інформаційного суспільства. Ознаками, які його харак­теризують, є не тільки інформатизація і розвиток глобальної мережі Інтернет. Як ґрунтовно доведено у дослідженні [22]: „На кожному етапі НТР людство переходить на більш високий рівень прогресу. ...Дійсний науково-технічний прогрес – це прогрес всебічний, віддзеркалюючий високий загальний рівень соціального життя, в першу чергу за його гуманітарними характеристиками”. Національний рівень технологічного розвитку і відповідний йому сумарний потенціал інтеграції у світовий ринок і загальноєвропейський процес сьогодні вимірюється не просто темпами і результатами науково-технічного прогресу, „а й станом історично сформованого ресурсу, до сфери якого треба віднести, окрім фондів на несаморухомих носіях (бібліотеки, техніка, фільмотеки тощо), відповідно розвинених і компетентних людей як саморухомих носіїв цього ресурсу, що тільки живі люди є рушійною силою розвитку і управління технологічною сферою, а в підсумку і подальшого саморозвитку інформаційної основи соціально-економічного прогресу” [22, с. 618 – 619].

Вважаємо за необхідне підкреслити ще один, конче важливий висновок вченого: „Безперервне, творче вдосконалення технологічний процесів – це і є шлях науково-технічного прогресу як прискореного накопичення цінностей (вартості) або суспільного багатства. Ось чому багатство як таке створюється виключно в сфері виробництва, яке, безумовно, треба розуміти системно (курсив авторів даної праці), тобто як прогресуючу, соціально та гуманно спрямовану трудову систему, складовими частинами якої треба вважати усі транспсихоінформаційно-технологічні дії, починаючи з творчого інтелектуального процесу на вже здобутій інформаційній основі” [22, с. 646].

Проблеми формування інформаційно-технологічної бази постіндустріального суспільства неможливо вирішити без всебічного врахування як позитивних, так і негативних аспектів глобалізації. Тільки на підставі здобутків такої нової науки, як глобалістика, можна коректно ставити і вирішувати проблеми в інформаційній сфері та забезпечити цивілізовану інтеграцію у світовий інформаційний простір.

1. ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ

РЕСУРСІВ ТА ДОСТУПУ ДО НИХ

За тлумачним словником, слово „ресурси” походить від французького ressourse – допоміжні засоби (грошові кошти, цінності, запаси, можливості, джерела прибутків тощо) [7, с. 1133]. Тобто ресурси (матеріальні, енергетичні, інформаційні) є необхідними елементами людської діяльності. Вони виробляються, перетворюються, використовуються тощо. Процес перманентний.

Огляд проблем розвитку інформаційних ресурсів України необхідно починати з визначення місця інформації у людському житті на сучасному етапі суспільного розвитку. Так, Закон України „Про інформацію” визначає інформацію як „документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі” [23, с. 1]. Інформаційний ресурс же визначено законодавством як „сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)” [10, с. 1]. Інформаційні ресурси науково-технічної інформації – рушійна сила прогресу – законом визначено як „систематизоване зібрання науково-технічної літератури і документації (книги, брошури, періодичні видання, патентна документація, нормативно-технічна документація, промислові каталоги, конструкторська документація, звітна науково-технічна документація з науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, депоновані рукописи, переклади науково-технічної літератури і документації), зафіксовані на паперових чи інших носіях» [24, ст. 1].

Наведені дефініції щодо інформації, інформаційних ресурсів та науково-технічної інформації не розкривають властивостей цих категорій, не дають критеріїв й орієнтирів інформаційної діяльності, не визначають спрямованість на прогресивний розвиток соціальної системи. Вони лише віддзеркалюють наявність ресурсу як такого у вигляді інформації та знань, накопичених суспільством. Основні принципи інформаційних відносин, закріплені правовими нормами, також не дають необхідного усвідомлення певних процесів, а саме:

• гарантованості права на інформацію;

• відкритості, доступності інформації та свободи її обміну;

• повноти і точності інформації;

• законності одержання, використання, поширення і збереження інформації [23, ст. 5].

Тобто вказані принципи, незважаючи на їхню важливість, ре­гулюють інформаційні відносини у відриві від реальної дійсності, не наближають до усвідомлення механізмів і способів впливу на матеріальні та енергетичні фактори прогресу.

Авторами сучасних досліджень з даної теми пропонуються різні моделі інформаційних ресурсів. Однак, як правило, такі моделі мають описовий характер і не наближають до розуміння головних властивостей інформації (інформаційних ресурсів), яка є першоосновою всіх сфер людської діяльності.

Найбільш прийнятним варіантом термінологічного визначення інформаційних ресурсів є такий: „Це окремі документи і масиви документів, результати інтелектуальної, творчої та інформаційної діяльності, бази та банки даних, всі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та інші, що містять відомості і знання, зафіксовані на відповідних носіях інформації, є об’єктами права власності всіх суб’єктів України і мають споживчу вартість (політичну, економічну, соціокультурну, оборонну, історичну, ринкову, інформаційну тощо)” [25, с. 535].

Таке формулювання дефініції пов’язує інформаційні ресурси з інтелектуальною, творчою діяльністю людини, результатом якої є об’єкт права власності, тобто ресурси через свою споживчу вар­тість мають використовуватися в усіх сферах соціальної системи. Отже, повноцінне існування особи, суспільства, держави немож­ливе без інформаційної складової. Але інформація (інформаційні ресурси) не є самодостатньою силою прогресу.

Ґрунтовні відповіді щодо механізмів діяльності, спрямованої на реалізацію можливостей інформації, містять системні дослід­ження взаємозв’язків людина – природа – соціальна система – інформація, викладені у [22]. Для розуміння системних сутнісних змістовних характеристик інформаційних складових цих процесів наведемо ключові висновки вченого.

1. Людина соціально-економічно, функціонально-історично накопичує інформацію як знання про закони природи і формує відповідну психоінформаційну картину світу... Практичність трансінформаційної світової орієнтації тут цілком зрозуміла, адже вона не тільки сигнально-випереджувальна, але й передбачувальна та прискорювальна.

2. ...Інформація як феномен – це тільки психічний відтінок дійсних явищ, процесів і об’єктів. Тобто це ідеальний, не самору­хомий образ, відірваний від свого носія і тому енергетично „мерт­вий”. Інформація зароджується винятково в суб’єктно-об’єктних відносинах і тому може бути „оживленою” тільки відповідною „компетентною” психікою людини.

3. ...Як ідеальний не саморухомий феномен (видимість) інфор­мація абсолютна, а як образ конкретних об’єктів речовинно-енер­гетичного світу – відносна. Слід додати, що інформаційні абст­ракції можуть мати різний рівень: від первинного, з максималь­ною об’єктивністю, і до похідного, включаючи фантастику і пря­му дезінформацію.

4. ...Активна творча діяльність людини здійснюється в речовин­но-енергетичному середовищі і має повністю відповідати його не­похитним законам. І саме для того щоб мати можливість дотри­муватися цих законів, людство в процесі свого історичного роз­витку формує психоінформаційну картину світу.

5. ...Як засвідчили загальносистемні дослідження, свою світо-орієнтовну, цілепокладальну або трудову діяльність сучасне роз­винене суспільство реалізує винятково на інформаційній основі як єдиному об’єктивному субстраті – зв’язку з речовинно-енерге­тичною першоосновою. Оскільки трудовий процес як такий завдяки принципу розподілу праці завжди складається з окремих операцій, то інформація служить також деяким субстанційним зв’язком в ієрархічному комплексі цілей і фактично за рушійною силою свідомої психіки (мислення, емоції, воля) створює кожну трудову систему.

6. Феномен інформації дуже складний і в першу чергу його можна назвати поліфункціональним. З певної точки зору інформацію як знання про світ слід вважати одним з найголовніших факторів, що породжують і розвивають свідому психіку та духовну сутність людини. Вона є змістовним фактором мислення й активного творчого ставлення людини до об’єктивно існуючого світу, прямим і зворотним зв’язком у цих відносинах. Тобто це – сутнісний міст в суб’єктно-об’єктній взаємодії [22, с. 641-645].

Відповідно до висновків О.Г. Білоруса, виходячи із загальносистемної точки зору, первинною і найголовнішого є прискорювальна, або прогресотворча, функція інформації, яка пов’язана з історично та практично виваженою вузловою економічною категорією – продуктивністю праці, головним критерієм прогресивного суспільного розвитку, основою якого є безперервне, творче удосконалення технологічних процесів. При цьому темпи збагачення цивілізованим шляхом залежать від темпів розвитку виробництва.

Наступним важливим аспектом прогресивного розвитку, на думку вченого, є інформаційна складова попиту і реалізації виробленої продукції, яка відображає з одного боку людські потреби, а з другого – об’єктивні можливості їхнього досягнення та можливості споживача, враховує феномен цінності (вартості) та феномен грошей як системи інформаційних знаків відображення виробничо-споживчих факторів. Він пише: „...інформація як система знаків, зокрема як грошовий знак, сама по собі несаморухома і не може активно взаємодіяти із середовищем. Вона починає діяти тільки в органічній єдності з людською свідомою і відповідно налаштованою психікою. Відповідний лад в соціально-психологічному стані людей падає якість інформації – її об’єктивність і достовірність ... без урахування відповідного психологічного стану людей, без їх довіри до життєво важливої інформації, в першу чергу до грошей, принципово не можна одержати позитивного результату” [22].

І наступний, важливий фактор ґрунтовно доведений О. Г. Білорусом: „Якщо, наприклад, функціонально необхідну для організації ефективної діяльності інформацію накопичувати без кваліфіковано скоординованої системи та перевірки на якість, то це зрештою неминуче приведе до тих чи інших потрясінь. Тому що це вже дезорієнтація, і ми є живими свідками наслідків такої дезорієнтації . ... Але, мабуть, існує певна величина „критичної маси” наявної в суспільстві об’єктивної і достовірної, соціально важливої інформації. І вектор розвитку вирішально залежить від цієї маси. ... Отже, психологічно найбільш здоровим сьогодні можна визнати суспільство з високорозвиненою та добре і цілеспрямовано систематизованою науковою інформацією. Громадянство також має великий вплив на суспільно-інформаційну проникненість соціально-економічної сфери. Тому вирішальним фактором тут треба визнати атмосферу моральності та правосвідомості, які врешті-решт формуються на основі якісно сформованої інформаційно-цільової системи. ... В певним чином систематизовану інформаційну основу входять (повинні входити) всі без винятку спеціалізовані інформаційні підсистеми. Адже з огляду на єдність об’єктивно існуючого матеріального світу, інформаційна його картина генетично є – і методологічно також повинна бути – системно єдиною” [22, с. 645-650].

Таким чином, фундаментальні дослідження відомого українського вченого О.Г. Білоруса є ключовими для усвідомлення системних сутнісних змістовних характеристик інформаційних складових процесів прогресивного економічного і соціального розвитку; шляхів формування і розвитку національного інформаційного простору на основі об’єктивної, достовірної і соціально важливої інформації; проблем логічного поєднання в загальній національній інформаційній системі всіх спеціалізованих інформаційних підсистем (галузей і видів інформації).

Розглянемо найпринциповіше проблемні питання розвитку інформаційних ресурсів та цивілізованого їхнього формування у середовищі національного інформаційного простору.

• Поширене у суспільстві обмежене уявлення про державну інформаційну політику, зміст якої начебто зводиться лише до інформування населення про події та явища, про роботу державних органів, про діяльність засобів масової інформації тощо створює реальну загрозу розвитку інформаційного середовища та його інформаційних складових.

Реальністю є те, що в Україні створено умови для штучного вилучення інформаційно-політичних, економічних, соціокультурних та інших складових із системи державної інформаційної політики. Тобто сьогодні державна інформаційна політика штучно відірвана від матеріально-енергетичної основи і реального економічного та соціально-культурного життя суспільства і держави. Наслідком цього є поширення в суспільстві різних квазіотеорій інформаційного спектра: „інформаційна економіка” – лише як обмін інформацією та знаннями; необмежена свобода і повна відкритість інформаційної діяльності; інформатизація та „великий стрибок” до кібернетичного простору як засоби лікування всіх економічних і соціальних „хвороб”; інтеграція у глобальну економіку та світовий інформаційний простір за будь-яку ціну тощо. Все це на інформаційно-теоретичному рівні гальмує осмислення проблем економічного і соціального розвитку, заважає накопиченню в суспільстві „певної величини „критичної маси” об’єктивної і достовірної соціально-важливої інформації”, від якої вирішальною мірою залежить вектор розвитку. До цього слід додати, що накопичення певної „критичної маси” спотвореної, необ’єктивної і недостовірної інформації неминуче призведе до появи нових економічних проблем і соціальних конфліктів та інших негативних явищ. Спотворене ставлення до інформації О.Г. Білорус називає „соціальною психопатією” [22, с. 648].

Таким чином, гострою і актуальною проблемою сьогодення є необхідність розробки концептуальних основ державної інформаційної політики, яка б логічно поєднувала весь комплекс інформаційних складових (галузей, видів інформації) в єдину цільову інформаційну систему, спрямовану на виконання світоорієнтивної, системо утворювальної, прискорювально-прогресотворчої функцій інформації і знань задля економічного і соціального розвитку, підвищення добробуту людини і, врешті-решт, підвищення комунікаційної можливості забезпечення стабільності в суспільстві і державі.

• Актуальною проблемою сучасного розвитку України те, що в суспільстві, навіть офіційними каналами, циркулюють величезні обсяги недостовірної і спотвореної інформації. Розглянемо проблеми найважливіших складових єдиної інформаційної системи (середовища).

Проблеми інформаційно-економічної складової. Економічна теорія свідчить, що ефективне функціонування сучасної ринкової економіки неможливе без надійного і достовірного інформаційного забезпечення, від якого залежить поведінка суб’єктів економічних відносин, їхня конкурентоспроможність та результативність економічної діяльності.

Аналіз стану інформаційної складової економічного розвитку свідчить про безсистемність і хаотичність функціонування інформаційно-економічного середовища України, яке здебільшого наповнюється недостовірною, а в окремих випадках і спотвореною інформацією.

Так, за оцінками експертів, система статистичної звітності не забезпечує отримання достовірної інформації, „насамперед, це стосується сфери зовнішньоекономічної діяльності та ПЕК. ...Різні дані (за однаковими позиціями) щодо зовнішньої торгівлі оприлюднюють Державний комітет статистики України і Державна митна служба, а оцінки показників зовнішньої торгівлі, зроблені в Україні, значно відрізняються від показників, що наводяться її зарубіжними партнерами. Аналогічна ситуація і в інших сферах” [26, с. 25]. І ще один аспект, який був виявлений експертами і засобами масової інформації: „За даними Державного комітету статистики України, за дев’ять місяців 2000 р. реальні грошові доходи населення зросли на 7,1 % (Експрес-доповідь „Грошові доходи та витрати населення України, № 347, 10. 11 2000 р.) Президент України заявив про падіння реальної зарплати на 7,9 % за 10 місяців 2000 р. (Укрінформ, 12. 12 2000 р.). У свою чергу фахівці Міжнародного центру перспективних досліджень стверджують, що реальна зарплата протягом 2000 р. зросла на 1 % (УНІАН, 29. 11. 2000 р.). При цьому кожна зі сторін використовує різні показники (реальні грошові доходи, реальна зарплата) та різні бази для порівняння (за 9 місяців, за 10 місяців, протягом року), що робить оцінки неспівставними”. [26].

Суперечна інформація, яка використовується представниками різних політичних сил і економічних шкіл у період щорічних бюджетних дебатів. І тільки в ході виконання бюджету виявляється, що заплановані пропорції мають значні розбіжності з об’єктивною реальністю.

Можна згадати також рекламу комерційних банків, зокрема комерційного банку „Україна”, коли за допомогою засобів масової інформації тиражувалася свідомо недостовірна інформація, що стало однією з причин втрати заощаджень великою кількістю людей і створило певне соціальне напруження.

Серйозну проблему становить неадекватність інформаційних показників, якими у суспільстві оперують суб’єкти соціально-економічних відносин. Так, вважається, що банкрутство підприємств є необхідною умовою оздоровлення мікроекономічного середовища. Однак в умовах інформаційного хаосу досконалих критеріїв визнання того чи іншого підприємства банкрутом просто не існує. За оцінками експертів Інституту економічного прогнозува