Критика і реконструкція

Прийшла нарешті черга головного, найвідповідальнішого прочитання тексту, що матиме за мету найадекватніше його розуміння – з одного боку, як певного етапу розвитку усної традиції, а з другого – як замкненої, цілісної знакової системи. Тут вже треба долати ті естетичні, звичаєві, світоглядні кордони, що відокремлюють носія усної традиції, інформанта, від читача-фольклориста – представника сучасної міської космополітичної культури.

Фактично фольклорист має тут справу з тією ж проблемою, що її вже кілька століть вирішує герменевтика – стара добра наука про способи вірного прочитання та інтерпретації Св. Письма, котра у XX ст. стала загальнофілософською. Ось одне із споконвічних її правил, що його живий класик герменевтики Х.‑Г. Гадамер формулює таким чином: "Ціле належить розуміти на підставі окремого, а окреме на підставі цілого". Йдеться про те, що первісне цілісне та інтуїтивне враження про текст, його "визначення наперед" (Vorgriff) має перевірятися аналізом його частин, а утворене таким чином уже достовірніше уявлення про ціле дозволить із цим новодобутим знанням повернутися до розуміння деталей. З іншого ж боку, самий текст можна адекватно зрозуміти лише як частку контексту, що його Х.‑Г. Гадамер розглядає як "традицію", цебто весь попередній розвиток даної культури.

У фольклористиці поняття герменевтичної "традиції" наповнюється дуже широким і багатим змістом – від історії тієї регіональної версії, до якої належить досліджуваний текст, і до поетичної надсистеми світового фольклору. Так, текст казки "Про козу, чарівне свистало й чудодійний макогін", що її від О. Івасюк у місті Кіцмані "записав та впорядкував" М. Г. Івасюк ³⁶, має розглядатися (а) в контексті репертуару цієї казкарки; (б) у контексті новелістичної казкової традиції Буковини; (в) серед західноукраїнських, (г) українських, (д) слов’янських, (є) євразійських втілень традиційного сюжету AT № 1539. Окрім того, щоб встановити, якою мірою при "впорядкуванні" збережено текст казкарки О. Івасюк, необхідно результати розгляду поетичної системи її казки порівняти з індивідуальною манерою письменника М. Г. Івасюка, автора романів, повісті, оповідань.

Віддалившись у такий спосіб від тексту, треба якось і повернутися до нього, або, як про це слушно нагадує нам Х.‑Г. Гадамер, "необхідно розуміти текст на підставі його самого". Проте тепер фольклорист повертається до аналізу тексту, вже збагачений інформацією про ту традицію, що спричинилася до створення цього неповторного, індивідуального явища. Це останнє прочитання тексту можна назвати феноменологічним. На цьому етапі текстолог остаточно встановлює текст, відповідно до свого розуміння його розставляючи пунктуацію, розбиваючи його на абзаці – якщо текст прозовий, а у віршованому ще й змінюючи, коли є потреба, розбивку на вірші та пропонуючи свої виправлення помилок (кон’єктури).

Виправлення помилок становить уже перехід до наступного завдання, що встає перед фольклористом-текстологом. Це емендація. Тут, насамперед, необхідно чітке розмежування таких операцій емендації, як кон’єктура (в старій термінології – divinatio) та реконструкція.

Висунення кон’єктур до тексту або його кон’єктуральна критика складає найскладнішу і найвідповідальнішу частину праці фольклориста-текстолога. По-перше, тут необхідне ясне розуміння, на якому етапі історії тексту зроблено те механічне викривлення, ту помилку, що до неї доречно запропонувати кон’єктуру. Треба відрізняти, наприклад, помилку в тексті запису від помилки у тексті природного варіанта виконання (див.: 2.5).

Ось у найстаршому, 1805 р., записі думи "Втеча трьох братів...", зробленому, як гадають, В. Ломиковським від кобзаря Івана, читаємо:

Самъ собh козацh думае-гадае,

Что его безъ хлhбья, безъ ведья знемогае.

В інших варіантах маємо "безхліб’я" та "безвіддя". Немає сумніву, що й Іван рецитував так само, але помилився записувач, котрий у слові "безвіддя" замість "h", що у нього передає, як правило, українське "і", написав "е". Отже, це помилка запису, а не виконання, і кон’єктура має пропонуватися до тексту запису. Останній ж існує як об’єктивна давність, як пам’ятка культури, і певна помилка в ньому або втрата тексту (лакуна) є його невід’ємною рисою. Отже, в даному випадку при виданні тексту фольклорист повинен вирізнити своє виправлення в ньому (наприклад, курсивом), а в підрядковій примітці до цього фрагменту повторити читання запису (в даному випадку рукопису, виданого П. Г. Житецьким).

А тепер придивимося до рядка вже цитованого іншого запису цієї ж думи, зробленого П. Кулішем від А. Никоненка: "Опрані кульбаки, добич із коней скидайте..." Поставивши після слова "кульбаки" позначку, П. Куліш подав "Пр.[имечание] п.[евца]": "Хто його знає, що то було таке!" Таким чином, безумовно помилкове й незрозуміле "опрані" належить до тексту виконання. П. Куліш переклав словосполучення "опрані кульбаки" російською мовою як "дорогие седла" (бо випрані?). Б. П. Кирдан зрозумів "опрани" як іменник ("опрани, кульбаки"), не знаючи, мабуть, про вдалу кон’єктуру, що її наводить Б. Д. Грінченко: "Опраний, а, е. В думh: вм. оправний..." (Грінченко. Словарь... 3. С. 60). Отже, лірник не зрозумів словосполучення "оправні кульбаки", тобто сідла, оправлені тисненою шкірою або сап’яном, коштовні турецькі сідла, недаремно названі поруч із "здобиччю". Що ж реконструює тут кон’єктура, наведена Б. Д. Грінченком? Той текст, що його засвоював колись, не все у ньому розуміючи, лірник Никоненко від свого вчителя.

Кон’єктуральна критика тексту – це "вищий пілотаж" текстології, вона вимагає від науковця не лише глибоких і різноманітних знань, а й чутливості до естетичних особливостей тексту, яка дає можливість здійснити, коли використати термін герменевтики, "вчування" у нього. Текстолог змушений маневрувати між Сціллою побожної естетизації помилок невправного виконавця і Харибдою гіперкритики. І все ж таки шляхетніше вдаватися до принципу "презумпції естетичності" та, перш ніж зважуватись на кон’єктуру, спробувати зрозуміти неясні явища тексту як результати свідомої естетичної діяльності. Важко, наприклад, і перелічити непотрібні кон’єктури, що пропонувалися до тексту "Слова о полку Ігоревім" протягом двох століть його вивчення!

А ось приклад гіперкритики. Запис думи "Федір безрідний, бездольний", зроблений М. А. Цертелєвим 1814 р. в Полтавській губернії, містить таку деталь похорону козака:

У семип’ядні пищалі гримали,

У суремки жалобно вигваляли!

Б. Д. Кирдан у цитованій антології ставить після слова "вигваляли" позначку і коментує: "Тут викривлено, треба: вигравали". На перший погляд, і справді "треба": в думі "Івась Коновченко", записаній тоді ж і від того ж невідомого співця тим же збирачем, ця деталь тієї ж формули була: "У суремки жалібно вигравали". Проте відомо, що формули варіюють, навіть у одного виконавця. Само ж "вигваляли" можна розглядати як фонетичний варіант слова "виквиляти", що його із значенням "издавать жалобные звуки" наводить у своєму словнику Б. Д. Грінченко та подає ілюстрацію: “Щоб барабани та не вибивали, щоб і пищалочки та й не виквиляли”.

Можна зрозуміти, що епічний співець побажав підсилити жалісне звучання формули, замінивши нейтральне, а то й недоречно веселе "вигравали". Виправлення не потрібне. Але звернемо увагу й на те, що Б. Д. Кирдан цілком етично запропонував його в примітці, залишивши текст непорушним.

Друга операція емендації, реконструкція, передбачає відтворення творів фольклору або якихось етапів їх усної історії, що не були свого часу зафіксовані. Так, І. Я. Франко на основі чеського запису XVI ст. "Пісні про Штефана-воєводу" (див.: 2.2) спробував реконструювати її усний текст. Реконструкції не лише яскраво відбивають творчу індивідуальність їх автора, але й застарівають швидше, ніж інші результати наукової діяльності фольклориста, бо послідовніше втілюють історично обумовлену обмеженість наукових знань його доби.

Варто також згадати, що досі в практиці світової текстології ще не було випадку, щоб реконструкція підтвердилася при несподіваній знахідці тексту, який намагався відтворити її автор. Але, незважаючи на помітне упередження сучасних текстологів проти реконструкцій, до них ще обов’язково доведеться повернутися українській фольклористиці. Справа в тому, що пізнання ранніх етапів історії українського фольклору неможливе без наукового відтворення давньокиївського стану билинного епосу (див.: 6.1).

ПИТАННЯ

Для самоперевірки. Спробуйте виправити помилку. Кому, як на вашу думку, вона належить – співачці, записувачеві чи видавцю?

Коли б знала моя рідна мати,

Вона б мені вечерять прислала,

Хоч місяцем, хоч жрицею,

А хоч братом, хоч сестрицею.

(Українські народні пісні: Родинно-побутова лірика. К., 1964. Ч. 2. С. 250).

Г. К. Сидоренко, упорядниця збірки, на джерело цієї пісні "Ой у матінки та й на отході..." дає таке посилання: "Матеріали студентської наукової експедиції по Шевченківських місцях. Фонди Кабінету шевченкознавства Київського університету" (с. 493).

Відмінникові. У підрозділі 2.5 знайдіть атрибуцію варіанта думи певному кобзареві. Чи можливі інші пояснення особливостей цього тексту?