ДЕРЖАВНА МОВА – МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

[Ключові слова:мова, функції мови, мовлення, державна мова, національна мова, літературна мова, українська літературна мова, ознаки української літературної мови, діалекти, професійні та соціальні жаргони, мова професійного спілкування, ознаки мови професійного спілкування,професійне мовлення, мовні норми, мовне законодавство.

& В умовах подальшої демократизації, духовно-інтелектуального відродження українського народу, гуманізації та гуманітаризації реформованої освіти активується проблема екології духу людини, зокрема української мови. Курс „Українська мова за професійним спрямуванням” охоплює питання формування комунікативних навичок майбутніх спеціалістів. Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засвоєння певної системи загальних і професійних знань, а також оволодіння основними способами розв’язання професійних завдань, тобто опанування фахівцем наукового дискурсу професії, основою якої є сучасна українська літературна мова.

Мова професійного спілкування - це форма сучасної української літературної мови (СУЛМ), специфіку якої зумовлюють особливості спілкування у виробничо-професійній сфері. Володіння мовою професійного спілкування - це, по-перше, знання власне мови професійного спілкування (крім норм СУЛМ, це і спеціальна термінологія, й особливості побудови синтаксичних конструкцій, тексту тощо), тобто сформованість мовної компетенції, по-друге - вміння використовувати ці знання на практиці, доцільно вибирати те чи інше слово з синонімічного ряду, доречно поєднувати вербальні, паравербальні й невербальні засоби спілкування відповідно до мети, ситуації мовлення, тобто сформованість комунікативних навичок. Отже, мова професійного спілкування - це засіб ефективного, мовного професійного спілкування, це наука і мистецтво усної переконуючої комунікації, що становить елемент фундаменту професіоналізму в умовах сучасної ринкової економіки, оскільки очевидно, що мало мати професійні знання, добре знати свій фах. Імідж і кар’єрний ріст прямо пропорційно залежать від вміння реалізувати свої знання, довести свій професіоналізм, зокрема через слово, мову, мовну культуру.

Завдання курсу МПС - сформувати мовну компетентність, майбутніх фахівців, створити мовно-мовленнєву базу, оперуючи якою можна реалізувати будь-яку ситуацію мовного спілкування.

Мета професійного спілкування - урегулювання ділових стосунків у державно-правовій та виробничо-професійній сферах життя через організацію, стимул, контроль, реакцію, розв’язання професійних завдань та виробничих ситуацій.

Мова – це «характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією»[7].

Мова - це найважливіший та універсальний засіб спілкування людей, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, засіб вираження та передавання думок, почуттів, волевиявлень. Крім мови вживаються й інші засоби:

1) вербальні (від лат. verbum - слово);

а) міміка;

б) жести;

в) різні сигнали або системи сигналів технічної природи, напр.: сигнали світлофору, сирена швидкої допомоги;

2) невербальнізасоби спілкування;

а) азбука Морзе (трансформація букв у комбінації крапок і тире для потреб телеграфічної передачі);

б) азбука Брайля (для сліпих людей);

в) ручна азбука для глухонімих, у якій відповідниками є різні конфігурації пальців.

Мова – головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у члена суспільства, тому закономірною є теза про те, що мова є засобом творення людини як члена соціуму.

Функції мови.

З-поміж багатьох функцій мови в житті людини й суспільства основними називають такі:
1. Комунікативна функція, або функція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв'язок у суспільстві. Ця функція є життєво необхідною і для суспільства і для мови. Для суспільства вона важлива тим, що за допомогою мови люди обмінюються думками й почуттями, збагачується досвідом попередніх поколінь, гуртуються для захисту, створюють матеріальні й духовні цінності, дбають про поступ уперед.

Для мови комунікативна функція також є вкрай важливою, бо мова, якою не спілкуються вмирає. Зі смертю ж мови вмирає народ, що був її творцем і носієм, вмирає жива культура, створена цим народом і мовою, а писемна та матеріальна культура губиться у віках і забувається.

Народ, який втратив свою мову спілкування, втрачає й увесь той духовно-культурний світ цінностей, що витворився на ґрунті його мови. Такий народ швидко уподібнюється тому народові, чию мову взяв для спілкування, тобто асимілюється, розчиняється в іншій нації. Але, втративши все своє, надбане віками, асимільований народ ніколи не зрівняється з сусідом, чию мову прийняв, бо він утратив національний грунт і гідність, він є менш вартісний, вторинний. Ось чому слід не тільки на словах визнавати право української мови на широке вживання у суспільному житті, а й кожному з нас повсюди спілкуватися нею, аби українська мова жила повнокровним життям.

Людство винайшло кілька засобів обміну інформацією: звукові й світові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Але всі вони мають обмежену сферу застосування і стосовно мови, є вторинними, похідними, такими, що виникли вже на базі мови. Мова є універсальним і унікальним засобом спілкування.

2. Номінативна функція, або функція називання. Все пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) дістає назву і так під цією мовною назвою існує в житті й у свідомості мовців. Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву дістають не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції кожну мову можна виокремити як окрему своєрідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття. Мовці намагаються в усіх сферах спілкування творити назви своєю мовою. Якщо ж своїх назв не творять, то змушені їх запозичувати з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви. Немає у світі мов, які б не запозичували назв з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень удаватися лише в разі крайньої потреби.

3. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і передавання думки (як це ми спостерігаємо при комунікативній функції), а й засобом формування, тобто творення самої думки. Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах і в процесі мисленнєвих операцій порівнюються, зіставляються, протиставляються, поєднуються чи розподіляються. Отже, мислити – це означає оперувати поняттями у мовній формі, мовному вираженні.

4. Пізнавальна функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад: засобами мови можна одержати ґрунтовні, об’єктивні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи там і не побувавши. Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку матеріал для мисленнєвих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.

5. Експресивна, або виражальна, функція мови. Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.

6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

7. Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв. Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку.

8. Культурологічна функція мови. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.

Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову. Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.

9. Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення: я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: українці Росії, Канади, Америки, Австралії та інших країн виявляють свою належність до українства українською мовою.

Ідентифікуючу функцію можна назвати ще об’єднуючою. Належність до певного народу, його культури зумовлюється етнічно, тобто походженням. Але це не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українцями за духом, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і є їм рідною (Марко Вовчок, Юрій Клен, та багато інших).

10. Міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця міфологічна сила слова знайшла широке відображення в українському фольклорі: заклинаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казках, переказах, легендах тощо. В них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази за певних умов їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального та уявного. Нині у зв’язку з поширенням теорії біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів міфологічна функція мови.

Одиниці мови по-різному беруть участь у виконанні функцій мови. Так, комунікативну функцію мови виконує речення, його називають комунікативною одиницею мови. Проте й інші одиниці мови беруть участь у комунікативній функції, але не як окремі комунікативні одиниці, а як одиниці нижчих порядків, як будівний матеріал мовної структури й системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразеологізми. В експресивній, волюнтативній функціях задіяна лексика з емоційним, вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь усі одиниці мовних підсистем із різною мірою продуктивності.

Українська мова - єдина національна мова українського народу. Вона належить до східної групи слов’янських мов, нею розмовляють майже 45 млн. людей, які мешкають в Україні, а також ті, які проживають за її межами. У статті 10 Конституції України, яку було прийнято 28 Червня 1996 р., проголошено, що українська мова є державною мовою в Україні, й держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики [7].

В однонаціональних державах немає потреби юридичного закріплення статусу мови. В Україні (як і в інших країнах) державною є мова більшості населення. Українська мова мала статус державної вже у XIV - першої половини XVI століття.

На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова. Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасні літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

Не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти (місцевий різновид мови, яким користуються люди, що мешкають на певній території; говірка, наприклад: ґазда – господиня), професійні та соціальні жаргони, наприклад: мило – електронна пошта, e-mail; клава- клавіатура;вінт – вінчестер; побутову, розмовну лексику, а літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: громадські та державні установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній та писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загально мовні норми, однак кожна з них має свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Підґрунтя нової української літературної мови закладено в кінці ХVIIІ – першій половині XIX ст. у творах українських письменників, що спиралися у своїй творчості на середньо наддніпрянські говори. Ці говірки мають перевагу, по-перше, тому, що вони постали зі схрещення головних до тогочасних говірок, а водночас позбулися архаїзмів (застарілих слів), які ускладнювали фонетичну й граматичну систему мови. По-друге, тому, що саме ці території стали тоді осередком найшвидшого культурного та економічного розвитку України. Формування основ нової української літературної мови здійснилося у творчості І. Котляревського і Т. Шевченка, які мову своїх творів засновували на використанні полтавської основи.

І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови. 1798 рік (вийшли друком три перші частини «Енеїди») умовно вважається початком нової української літературної мови.

Т.Г. Шевченко – основоположник сучасної української літературної мови, який відібрав з народної мови лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні й граматичні норми, поєднав різні стилі (книжні, фольклорні, іншомовні елементи) в єдину мовностилістичну систему. Внаслідок чого українська мова стала придатною для вираження найскладніших думок та найтонших почуттів.

Новітня українська літературна мова зробилася мовою всеукраїнською. Норми її, що поступово вироблялися, й були відтворені в мові найкращих майстрів українського слова – письменників, публіцистів і науковців.

Українська літературна мова має певні етапи розвитку. Традиційно дослідники виділяють такі основні етапи:

® період Київської Русі, коли функціонували руська народна та старослов’янська (церковнослов’янська) мови;

® XV ст. – староукраїнська мова використовувалась як мова світської літератури, літописів, а старослов’янська мова – як мова релігійна;

® XVII ст. – коли функціонувала слов’яноруська (релігійна) і власне «книжна», «проста» або староукраїнська мова;

® XVIII ст. – започатковано книгодрукування в Україні, починають видаватися граматики та словники, нормалізується й уніфікується писемна мова, розвиваються стилі мови.

Становлення нової української літературної мови відбувалося на

основі середньо наддніпрянських діалектів з урахуванням мовних особливостей інших діалектів.

Головними ознаками української літературної мови, за думкою видатного українського вченого І.Огієнка, є:

1) чистота, відсутність діалектних нашарувань у лексиці й граматиці;

2) наявність єдиного правопису, укладеного вченими-мовознавцями;

3) народність у широкому розумінні слова на відміну від простонародності;

4) уживання запозичених слів за традицією літературної мови;

5) уникнення запозичень у тих випадках, де є відповідні українські слова; зокрема русизмів та полонізмів, які можуть негативно впливати на мову;

6) уникнення архаїзмів;

7) збагачення словникового запасу літературної мови новотворами, що є легко зрозумілими і утвореними за законами мови;

8) ясність стилю, яку в українській мові варто досягати за допомогою складносурядних, а не складнопідрядних речень, уникнення варваризмів та неологізмів;

9) плекання культури літературної мови;

10) багатство фразеології;

11) правильність, що ґрунтується на знаннях основ літературної мови;

12) орієнтування на західноєвропейські традиції.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще у 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко, «для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис». Мова — це сукупність правил, за якими будується мовлення як основа спілкування людей, а отже, і розуміння одне одного. Головною категорією культури мови є мовна норма. Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — всіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми. Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки. Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними чинниками,— усі вони неминуче пов'язані з поняттям норми... Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови. Сукупність загальноприйнятих, усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Розрізняють таки типи мовних норм: орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культури мови.

Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Для прикладу зосередимо увагу на порушеннях літературної норми у вимові злитих звукосполучень /дж/, /дз/ та розрізнення приголосних (г), (ґ).

В усному мовленні /дж/, /дз/ у позиції на початку слова вимовляються здебільшого правильно: джерело, дзвін. Усередині слова часто ці звуки вимовляються окремо, що є порушенням норми: дослід/ження, поход/ження.

В українській мові слід розрізняти /г/ і /ґ/. Літера ґ була вилучена з правопису у 1933 році, але третім виданням "Українського правопису" 1990 року поновлена, проте не всі слова з цією буквою зафіксовані у цьому виданні. Найповніший список слів з літерою ґ подається в "Орфографічному словнику української мови", яким варто користуватися, оскільки сьогодні втрачена літера вживається не лише згідно з нормою, а й на власний розсуд мовців: біографія, монографія, організація, але ґатунок, ґрунт, підґрунтя.

Акцентуаційна норма в українській мові цілком сформована, але найменш усталена, оскільки на наголос впливають діалекти та інші мови. Дедалі скорочується в українській мові кількість діалектів з дублетним наголосом. Слід пам'ятати, як правильно наголошувати: новий, фаховий, випадок, одинадцять, рукопис, машинопис, перепис, книжки, шляхи тощо.

Лексичні норми встановлюють правила слововживання. Вони відзначаються не тільки стабільністю, а й рухливістю. Лексичні норми фіксуються Словником української мови в 11-ти томах (1970-1980); Російсько-українським словником у 3-х томах (1983-1985); Орфографічним словником української мови та іншими. У лексиці офіційно-ділового стилю часто вживаються слова - кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього опанування лексичними нормами, невмілого використання синонімів.

Норма Калька

постачальник поставщик

навчальний учбовий

численний багаточисельний

захід міроприємство

наступний слідуючий

Функціонування переважної більшості кальок в українській мові теоретично обумовлене відповідними словотворчими моделями: підприємство, співіснувати, багатогалузевий тощо.

Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень. Наприклад, у сучасній українській мові обмежено вживаються активні дієприкметники теперішнього часу, які під час перекладу з інших мов, зокрема з російської, замінюються прикметниками або іменниками: