Українська культура у 30-ті роки

Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці Ра­дянського Союзу відбувся різкий поворот.

Трагічною сторінкою української історії стала суціль­на колективізація села, метою якої були ліквідація при­ватної власності на землю і створення колективних гос­подарств.

Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома велики­ми хвилями прокотилися по Україні: перша — 1929— 1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення,; друга — 1931—1934 рр. (штучний голод); третя — 1936— 1938 рр. (великий терор).

Першою жертвою терору стало селянство. Колективізація супровод­жувалася кампанією "ліквідації куркуля як класу".

Водночас почався наступ на творчу інтелігенцію. Лише за справою СВУ було ув'язнено 45 осіб (26 учених, 2 пись­менники, 2 студенти та ін.).

За неповними даними, лише з 1930 по 1941 р. в Україні було ви­крито 100 різних організацій і груп, що кваліфікувалися як "націоналістичні" контрреволюційні. Особливо відчутних втрат зазнали письменницькі організації.

Іншим об'єктом сталінського наступу були школи. Систематичні пе­ревірки вчителів стали буденним явищем, а звинувачення їх у націо­налізмі й ворожій діяльності — масовими. Лише в 1933—1937 рр. у ре­зультаті "чисток" зі шкіл було звільнено близько 24 тис. учителів.

Головною не­безпекою оголошувався націоналізм. Пролетарський інтернаціоналізм став центральним стрижнем у політиці більшовицької партії. Слово "ук­раїнізація" 1937 р. остаточно зникло з партійних документів. Русифі­каторські тенденції посилилися, коли першим секретарем ЦК КП(б)У став М. Хрущов. У 1938 р. в усіх школах було запроваджено обов'яз­кове вивчення російської мови.

Проте поряд з негативним було й позитивне, зокрема введено без­платні медичне обслуговування, освіту, дитячі садки і ясла, школи і курси з ліквідації неписьменності серед дорослих. Частка студентів українсь­кої національності збільшилась у 4 рази.

ОСВІТА

У 30-ті роки держава докладала великих зусиль для ліквідації неписьменності, піднесення загальноосвітнього рівня населення. Перепис населення в 1939 р. за­свідчив: в Україні письменних у віці до 50 років стало 85,3 %.

Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватись тексту підручника. У 1935 р. було за­проваджено єдиний день початку навчального року — 1 вересня, закін­чувався навчальний рік наприкінці червня; визначалися завантаження учнів протягом усіх 10 класів, тривалість уроку (45 хв.), порядок прий­няття учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання іспитів, вводилася п'ятибальна система оцінок знань.

Після 1934 р. розширилось будівництво шкільних приміщень, що дало змогу скасувати навчання у третю зміну. Середньою школою в се­редині 30-х років було вже охоплено до третини учнів. Понад 80 % дітей навчалися в українських школах. Якщо в 1932/33 навчальному році в республіці налічувалося 21,6 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 4,5 млн. учнів, навчальний процес забезпечували 126 тис. учителів, то в 1937/38 навчальному році — відповідно 22,5 тис. шкіл, 5,4 млн учнів і 181 тис. учителів. Навчальний процес здійснювався переважно українською мовою.

ВИЩА ШКОЛА

Індустріалізація поставила конкретні завдання й перед школою. Для виробництва потрібні були кваліфіковані кадри. Вищу ланку готували інститути, середню — технікуми. Відкриваються нові інститути, переважно за рахунок розукрупнення багатофакультетних вузів. У вересні 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Хар­кові, Одесі, відкрився новий університет у Дніпропетровську.

Кількість вищих навчальних закладів збільшилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 навчальному році, чисельність сту­дентів — відповідно з 27 до 124 тис. Вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири вузи з'явилось у Вінниці, Полтаві, До­нецьку, по три — у Луганську, Запоріжжі, Житомирі, Кривому Розі, Миколаєві, Херсоні.

Починаючи з 1934 р. скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах республіки. Близько 90% студентів одержували державну стипендію.

На кінець 30-х років в Україні переважно було вирішено кадрову проблему інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців пере­вищила 500 тис. у різних галузях народного господарства. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов'язані із соціальним походжен­ням, але існували певні обмеження щодо дітей "ворогів народу".

НАУКА.Головним осередком наукової діяльності в 30-х роках залишається ВУАН, президентом якої 1930 р. став О. Бо­гомолець. Із затвердженням у лютому 1938 р. нового статуту її було пе­рейменовано на Академію наук УРСР.

Першим кроком до реформування стало створення в 1930 р. на базі наукових кафедр науково-дослідних інститутів (НДІ). Водночас було ліквідовано комісії історії Лівобережної України та новітньої історії Ук­раїни. Ліквідовано також історичну секцію, а Археологічну комісію відок­ремлено від кафедри М. Грушевського, який втратив вплив на розви­ток історичних досліджень, що виконувалися Академією наук.

У результаті політичних процесів проти української науки сотні вче­них були позбавлені роботи, близько 250 науковців заарештовані і відправлені на заслання.

Проте незважаючи на такі надзвичайно тяжкі умови розвиток на­уки не припинився. В Україні вели дослідницьку діяльність наукові колективи. Великих успіхів досягли вчені відкритого в 1928 р. у Харкові Українського фізико-технічного інституту (УФТІ). У 1931—1932 рр. у ньому працював І. Курчатов, тут Л. Ландау написав класичну працю з кінетичної теорії плазми; в 1932 р. група вчених у складі К. Синельникова, О. Лейпунського, А. Вальтера і Г. Латишева вперше здійснила штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами. їхні праці засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня.

ЛІТЕРАТУРА.Слідом за розгромом наукових кадрів удар було спрямовано на письменницькі організації й об'єд­нання. Керівники партії вбачали в них носіїв націоналізму, політично не­безпечних людей. Пік прийшовся на 1933—1934 рр. Було заарешто­вано 240 письменників, багато з яких розстріляно або відправлено до таборів, звідки мало хто повертався; більшість їхніх творів було забо­ронено.

Визначальну роль у драматичних подіях щодо літератури відіграла постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх органі­зацій" від 23 квітня 1932 р. Рішучої критики зазнали український бур­жуазний націоналізм і формалізм. Постанова зобов'язувала сприяти подальшому формуванню і утвердженню єдиного творчого методу в літе­ратурі та мистецтві — методу соціалістичного реалізму.

У липні 1934 р. відбувся Перший з'їзд письменників, який об'єднав 300 чол. в єдину Спілку радянських письменників України. Українська поезія, незважаючи на утиски, знаходить можливості ре­алізувати свій творчий потенціал. Виходить друком велика кількість поетичних збірок: "Вітер з України", "Чуття єдиної родини", "Сталь і ніжність" П. Тичини; "Знак терезів", "Літо", "Збір винограду" М. Рильського; "Вибрані поезії" й епічні поеми "Безсмертя" та "Бать­ки й сини" М. Бажана; "Червоні троянди", "Люблю" В. Сосюри та ін. Прозаїки донесли до читача романи й повісті: "Облога ночі", "Го­лубі ешелони", "Олександр Пархоменко" П. Панча, "Мати" А. Голов­кА та ін.

Пожвавлюється літературне життя. Починають виходити громадсь­ко-політичні та літературні журнали "Літературна критика" (1938) і "Україна" (1941). Продовжують видаватися "Літературна газета", журнали "Радянська література", "Літературний журнал", "Літератур­ний Донбас", "Театр", "Народна творчість".