Види фінансових посередників

1) За видами фінансових установ:

а) Банківські установи:

- універсальні банки;

- спеціалізовані банки (інвестиційні, іпотечні, ощадні, земельні тощо).

б) Небанківські установи:

- інститути спільного інвестування (інвестиційні фонди та ком­панії);

- довірчі товариства;

- страхові компанії, пенсійні фонди;

- установи кредитної кооперації (кредитні спілки, кооперативні банки, ощадно-кредитні асоціації);

- ломбарди.

2) За видами пропонованих послуг:

а) Депозитно-кредитні установи:

- універсальні банки;

- спеціалізовані банки;

- установи кредитної кооперації (кредитні спілки, кооперативні банки, ощадно-кредитні асоціації);

- ломбарди.

б) Контрактно-ощадні установи:

- страхові компанії;

- пенсійні фонди;

- установи кредитної кооперації (кредитні спілки, ощадно-кре­дитні асоціації);

в) Інвестиційні установи:

- інвестиційні банки;

- інститути спільного інвестування тощо.

Відмінності між банківськими і небанківськими фінансовими посе­редниками:

1) Тільки банки відкривають і ведуть розрахункові рахунки своїх клієнтів, депонують грошові кошти і кредитують позичальників у грошовій формі.

Проведення банками зазначених операцій безпосередньо впливає на обсяг грошової маси в обігу і, відповідно, на рівень монетизації еко­номіки. Роль банків у творенні грошового капіталу та підтримці його кругообороту є виключною. Небанківські структури не мають таких можливостей впливу на обсяги грошової маси.

2) Банки беруть на себе весь ризик ліквідності, тоді як небанківські посередники, наприклад, інвестиційні компанії і фонди, пере­розподіляють ризики щодо зміни вартості чистих активів порів­ну між засновниками і учасниками.

3) Відмінності у переліку фінансових послуг, пропонованих банків­ськими і небанківськими фінансовими посередниками: кредиту­вання, інвестиції, операції з цінними паперами, страхування тощо.

4) Відмінності у характері та підзвітності органам державного регу­лювання діяльності фінансових установ у країні, зокрема, діяль­ність комерційних банків регулюється Національним банком України, кредитних спілок ─ Державною комісією з регулюван­ня ринків фінансових послуг тощо.

5) Відмінними є державні регулятивні норми та вимоги щодо діяль­ності банківських і небанківських фінансових посередників. Зокрема, вимоги до банківської діяльності є більш жорсткими та містять більше обмежень. Наприклад, згідно з Постановою НБУ № 209 від 7 березня 2001р. «Про встановлення перехідних строків виконання вимог Закону України «Про банки і банківську діяль­ність» до 17.01.2003 р. банки повинні зафіксувати співвідношен­ня між розміром капіталу і територією діяльності. Для небан­ківських структур подібних географічних «шлагбаумів» немає.

Формування грошових ресурсів небанківських кредитно-фінансових установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно розпоряджатися, як банківськими внесками.

Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних умовах і шляхом продажу посередником своїх цінних паперів. Звідси все СНКФУ можна розділити на дві групи:

1. Договірні фінансові посередники (залучають грошові кошти на підставі договору з кредитором (інвестором):

n страхові компанії;

n пенсійні фонди;

n ломбарди, лізингові, факторингові компанії;

2.Інвестиційні фінансові посередники (залучають кошти через продаж кредиторам своїх акцій, облігацій, паїв тощо):

n інвестиційні фонди;

n фінансові компанії;

n кредитні спілки та ін.

Зростанню впливу спеціалізованих небанківських установ сприяли три основні причини:

1) зростання доходів населення в розвинутих країнах;

2) активний розвиток ринку цінних паперів;

3) надання цими установами спеціальних послуг, які не можуть надавати банки.