Витрати виробництва.
5. Регулювання економіки на підприємстві: менеджмент та маркетинг.
Економічні терміни та категорії: підприємницька діяльність, підприємство, фірма, акціонерні товариства, державні підприємства, колективні підприємства, приватні підприємства, корпорації, спільні підприємства, малі підприємства, фонди підприємств, виробничі фонди, фонди обігу, основні виробничі фонди, оборотні виробничі фонди, оборотні засоби, витрати виробництва, витрати граничні, витрати змінні, витрати постійні, витрати середні загальні, витрати середні постійні, витрати середні змінні, собівартість, рентабельність, ефективність, менеджмент, маркетинг.
–1–
Вивчення першого питання теми слід розпочати зі з’ясування суті підприємницької діяльності, її головних принципів. Підприємницька діяльність– це праця індивіда, заснована на розвитку особистісних факторів, розширенні знань про свої можливості, спрямована на досягнення найкращого результату у господарській діяльності, на отримання економічної вигоди і насамперед, привласнення додаткового продукту. Підприємницькою діяльністю не можна вважати виконання будь – якого завдання, отриманого від іншої особи, якщо у виконавця був відсутній хоча б один із факторів виробництва та не було права свободи такої діяльності. Найважливішими факторами підприємницької діяльності є особиста власність, фізичні, розумові здібності, знання і досвід, становище в суспільстві тощо.
У прийнятому Верховною Радою України Законі «Про підприємництво” названі основні принципи, за якими здійснюється підприємництво: 1)вільний вибір діяльності на добровільних засадах, залучення до підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян; 2)самостійне формування програми діяльності; 3)вибір постачальників і споживачів виробленої продукції; 4)встановлення цін відповідно до законодавства;5)вільний найм працівників; 6)залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; 7)вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством; 8)самостійне здійснення підприємцем (юридичною особою) зовнішньоекономічної діяльності.
Підприємницька діяльність є одним із важливих факторів соціально— економічного прогресу. Тому суспільство зацікавлене в цивілізованому підприємництві, що повинно знаходити правову підтримку у таки основних формах: 1)надання свободи підприємницької діяльності; 2) надання підприємцю статусу комерсанта; 3) створення умов для відкриття і реєстрації підприємства.
Основними організаційними формами підприємницької діяльності є: а) одноосібне володіння; б) товариство або партнерство; в) корпорація.
Основними функціями підприємництва є новаторська, організаційна, господарська, соціальна і особиста діяльність.
Підприємництво завжди розвивається у певному соціально—економічному та історичному середовищі і для його здійснення потрібні економічні, політичні, юридичні та психологічні передумови.
–2–
Головними суб'єктами підприємницької діяльності виступають підприємства. Тому необхідно звернути увагу на розкриття їх суті.
Підприємство - це основна ланка господарства країни, самостійний господарський суб’єкт, що має право юридичної особи і здійснюєвиробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання прибутку.
Підприємство виробляє основну масу продукції, має закінчений цикл відтворення, самостійний баланс, розрахунковий рахунок у банку, печатку, товарний знак.
У народногосподарському комплексі країни підприємство є органічною складовою частиною, яка визначена на основі поділу праці, має складну внутрішню структуру (бригади, ділянки, цехи тощо) і свій трудовий колектив з його інтересами.
Слід зазначити, що у відповідності з формами власності, що передбачені Законом України “Про власність”, можуть діяти підприємства таких видів:
1. Індивідуальне підприємство, що засноване на особистій власності фізичної особи і її особистій праці;
2. Сімейне підприємство, що засноване на власності і праці громадян України, членів однієї сім'ї, які живуть разом;
3. Колективне підприємство, яке засноване на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого уставного товариства, громадської або релігійної організації;
4. Приватне підприємство, що засноване на власності окремого громадянина з правом найму робочої сили;
5. Державне комунальне підприємство, що засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;
6. Державне підприємство, яке засновано на загальнодержавній власності;
7. Спільне підприємство, що засноване на об'єднанні майна різних власників (змішана форма власності);
8. Орендне підприємство, яке надано в повне господарське ведення колективу (володіння майном зостається в руках держави, а функції розпорядження та використання передаються трудовому колективу).
Залежно від розмірів розрізняють підприємства великі, середні й малі. До малих належать підприємства в яких наявна чисельність працюючих становить: в промисловості та будівництві – до 200 чоловік, у науці та науковому обслуговуванні – до 100, в інших галузях виробничої сфери до 25, в роздрібній торгівлі – до 15 чоловік.
В залежності від сфери діяльності існують промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні та інші спеціалізовані підприємства.
–3–
Фонди підприємства – це сукупність матеріальних і грошових ресурсів, цінних паперів, які створюються, розподіляються і використовуються у процесі розширеного відтворення для забезпечення життєдіяльності підприємства. До складу їх входять основні та оборотні фонди, фонди обігу, резервні й страхові фонди, а також інші матеріальні цінності й фінансові ресурси.
Основні фонди — це засоби праці, які багаторазово беруть участь у процесі виробництва, зберігають повністю або частково свою натуральнуформу тривалий час, їхня вартість переноситься на вироблений продукт частинами у процесі їхнього зношування. Перенесення це здійснюється шляхом амортизації й утворення амортизаційного фонду.
Основні фонди включають виробничі й невиробничі. Виробничі основні фонди – це засоби праці, які функціонують у виробничому процесі. Невиробничі основні фонди – це засоби праці, які безпосередньо не беруть участі у виробничому процесі, а задовольняють побутові й культурні потреби.
Оборотні фонди – це предмети праці, які використовуються у виробництві. Вони являють собою частину продуктивних фондів, які цілком споживаються у кожному циклі виробництва і їхня вартість повністю переноситься на виготовлений продукт. На практиці вони складають три групи: 1) виробничі запаси; 2) незавершене виробництво (предмети праці у виробництві, півфабрикати); 3) витрати майбутніх періодів.
Фонди обігу — це сукупність усіх засобів, які обслуговують сферу обігу. Вони включають: готову продукцію на складах підприємства, товари відвантажені, грошові кошти у касі, у банках, на рахунках, а також ресурси, які необхідні для реалізації готової продукції, її зберігання, доведення до якості, яка відповідає вимогам споживачів, інші ресурси, які використовуються для обслуговування постачання і продажу готової продукції.
Оборотні фонди і фонди обігу, виражені у грошах — це оборотні засоби.
–4–
Як відомо, в основі процесу кругообороту й обороту фондів в умовах ринку грошові затрати підприємства відособлюються від вартості у вигляді витрат і приймають форму собівартості продукції. Собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства складається із затрат природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів та інших затрат на виробництво та реалізацію. Отже, собівартість — це виражені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції.
Ці затрати за їх економічним змістом можна згрупувати_таким чином: 1) матеріальні затрати; 2) витрати на оплату праці; 3) відрахування на державне соціальне страхування; 4) відрахування на обов’язкове медичне страхування; 5) амортизація основних фондів; 6) інші витрати.
У західній економічній літературі продуктивні сили (засоби виробництва і працівники) називають економічними ресурсами. Їх вважають обмеженими або рідкісними, тому що вони недостатні для задоволення безмежних потреб людини.
Крім того, вони ввели термін — вмінені витрати — справжні витрати виробництва на той чи інший товар, які визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати при найоптимальнішому використанні економічних ресурсів.
Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні — це витрати на придбання сировини, найму робочої сили, матеріалів та ін. Внутрішні витрати — це обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси).
Західні економісти розрізняють також постійні та змінні витрати. До постійних належать витрати на заробітну плату, на сплату оренди, витрат на освітлення, опалення, сплату процентів за кредит та ін. Їх відносять до постійних тому, що вони незмінні для даного підприємства.
До змінних належать витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.
Питання для самоконтролю.
1. Назвіть основні принципи підприємницької діяльності в Україні.
2. Які види підприємств можуть діяти в Україні?
3. Структура фондів підприємства.
Дайте визначення поняттям:
підприємницька діяльність,
підприємство,
фірма,
акціонерні товариства,
державні підприємства,
колективні підприємства,
приватні підприємства,
корпорації,
спільні підприємства,
малі підприємства,
фонди підприємств,
виробничі фонди,
фонди обігу,
основні виробничі фонди,
оборотні виробничі фонди,
оборотні засоби,
витрати виробництва,
витрати граничні,
витрати змінні,
витрати постійні,
собівартість,
рентабельність,
ефективність.
Рекомендована література:
Основна:
Мочерний С.В. Основи економічних знань.-К.: Академія, 2000.
Гальчинський А.С., П.С.Єщенко. Основи економічної теорії. - К.: Вища школа, 1995. – с.3-15.
Додаткова:
Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії : Підручник. – К.: Атіка, 2001.
Основи економічної теорі/ Под ред. Камаева В Д. –М.:Изд-во МГУ им. Н.Є.Баумана,1997.
Модуль7
Виробництво та попит на виробничі ресурси.
Лекції – 2 години.
Самостійна робота – 3 години
Тема 11: Орендні відносини.
(лекція – 2 години)
План.
1. Загальні засади договору оренди землі.
Умови договору.
3. Права та обов’язки сторін договору.
4. Припинення, поновлення та розірвання договору оренди землі.
Економічні терміни та категорії: орендодавець, орендар, договір оренди землі, цільове призначення, гроші, індексація.
–1–
Орендодавець - це власник землі, який передав свою ділянку в оренду. Орендодавцем можуть бути громадяни, юридичні особи (підприємство, організація та ін.), а також органи державної влади та місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради).
Орендар - це громадянин або юридична особа, які беруть земельну ділянку в оренду.
Слід зауважити, що громадяни, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільгосппідприємстві (КСП, ТзОВ та ін.), можуть передати в оренду свої частки після виділення їх в натурі та отримання державного акта на право приватної власності на землю. Крім того Указом Президента України від 3 грудня 1999 року власникам сертифікатів на право на земельну частку (пай) надається право передачі в оренду своєї землі безпосередньо новоствореним агроформуванням або існуючим приватним господарствам.
Договір оренди землі - це угода сторін про взаємні зобов’язання, за якими орендодавець за плату передає орендареві у володіння та користування земельну ділянку для господарського використання на строк, що вказаний у договорі. Визначення строку дії договору оренди - дуже важливий момент. Якщо строк є замалим, то цілком можливо, що орендар буде не зацікавлений у дбайливому використанні землі. Однак укладення договору оренди землі на тривалий строк може не відповідати інтересам сторін. Тому найбільш оптимальним строком оренди землі в сучасних умовах є строк від 3 до 6 років. Практика свідчить, що такий строк влаштовує як власників землі, так і орендарів.
Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі. При цьому надзвичайно важливим є те, щоб всі його умови, включаючи розмір та форму орендної плати, були чітко визначені та зафіксовані. Для цього доцільно скористатись послугами юриста. Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки. Договір оренди земельної ділянки нотаріально посвідчується та реєструється в органах місцевого самоврядування (виконкомах сільських, селищних та міських рад).
–2–
Щоб уникнути можливих неприємностей та непорозумінь при передачі або отриманні в оренду земельної ділянки, слід чітко визначити у договорі оренди такі питання:
1. Місце розташування та розмір земельної ділянки;
2. Термін дії договору оренди, порядок перегляду умов договору;
3. Орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, термін та порядок внесення);
4. Цільове призначення, умови використання і збереження якості землі;
5. Умови повернення земельної ділянки орендодавцю;
6. Існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;
7. Сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди або його частини;
8. Відповідальність сторін.
Орендна плата за землю може сплачуватися:
1. Грошима;
2. У натуральній формі (зерном, цукром, олією тощо);
3. Послугами (обробіток землі, ремонт техніки, забезпечення транспортом).
У договорі можна поєднати ці форми оплати або визначити інші. Розмір, форма і строки внесення орендної плати встановлюються за угодою сторін у договорі оренди. Внесення орендної плати на майбутній період оренди допускається на термін не більше одного року. У тому випадку, якщо договір оренди земельної ділянки буде визнано недійсним, одержана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається.
Орендна плата за землю може змінюватися за згодою сторін. Орендна плата може також переглядатись у будь-який час. Крім того, орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати, якщо стан орендованої ним земельної ділянки погіршився (не внаслідок його дій або бездіяльності). І навпаки, у разі збільшення земельного податку орендодавець має право вимагати збільшення орендної плати, якщо інше не передбачено умовами договору оренди.
–3–
Орендодавець має право вимагати від орендаря:
1. Використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди;
2. Збереження родючості ґрунтів;
3. Своєчасного внесення орендної плати.
Орендодавець зобов'язаний:
1. Передати у користування орендареві земельну ділянку у стані, що відповідає умовам договору оренди, та придатну для використання за цільовим призначенням;
2. Вказати в договорі права інших осіб (якщо такі є) на земельну ділянку;
3. Не перешкоджати орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою.
Орендар має право:
1. Самостійно визначати напрями своєї господарської діяльності, але відповідно до умов договору;
2. Одержувати продукцію та доходи;
3. Здійснювати, за згодою орендодавця, зрошувальні, осушувальні та інші меліоративні роботи.
Орендар зобов'язаний:
1. Виконувати встановлені щодо орендованої ділянки зобов'язання (використовувати її за цільовим призначенням, зберігати родючість ґрунтів, своєчасно вносити орендну плату);
2. Виконувати свої зобов'язання, визначені договором оренди землі та земельним законодавством України.
Слід зауважити, що витрати на поліпшення стану земельної ділянки, проведені орендарем без згоди орендодавця, відшкодуванню не підлягають (якщо інше не передбачене договором). І навпаки, такі витрати відшкодовуються орендареві, якщо вони проведені ним за згодою орендодавця (знову ж таки, якщо інше не передбачене договором).
Приступати до використання земельної ділянки орендар має право тільки після державної реєстрації договору оренди. Змінити умови договору оренди землі можна зробити за взаємною згодою орендодавця та орендаря. Якщо ж одна із сторін виступає проти внесення змін, тоді спір вирішується судом.
–4–
Припинення договору оренди землі може бути у таких випадках:
1. Закінчення терміну, на який було укладено договір;
2. Розірвання договору оренди (ст. 28 Закону "Про оренду землі");
3. Одержання орендарем земельної ділянки у власність;
4. Смерті орендаря у випадку відмови спадкоємців від виконання договору оренди;
5. Засудження орендаря до позбавлення волі у випадку відмови членів його сім’ї від виконання договору оренди;
6. Ліквідації юридичної особи-орендаря (тобто того підприємства, що орендувало землю).
Орендар, який належним чином виконував свої зобов'язання за договором оренди, має переважне право на поновлення договору. При продовженні договору оренди на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін.
Договір оренди землі може бути достроково розірваний:
1. За взаємною згодою сторін;
2. За рішенням суду у разі невиконання сторонами їх зобов'язань;
3. При випадковому знищенні чи пошкодженні земельної ділянки, якщо це суттєво перешкоджає її використанню
За законом, зміна власника земельної ділянки не тягне за собою зміну умов договору оренди або його розірвання (якщо інше не передбачене договором). Тому при укладенні договору оренди може бути включений пункт, який дає можливість переглянути умови договору при відчуженні земельної ділянки іншій особі. Змінювати умови оренди або розривати договір рекомендується після завершення орендарем циклу сільськогосподарських робіт.
Питання для самоконтролю.
1. Особливості договору оренди землі.
2. Види орендних платежів.
3. Права і обов’язки орендаря.
4. Права і обов’язки орендодавця.
5. Припинення договору оренди земельної ділянки.
6. Дострокове розірвання договору оренди.
Дайте визначення поняттям:
орендодавець,
орендар,
договір оренди землі,
цільове призначення,
гроші,
індексація.
Рекомендована література:
Основна:
Мочерний С.В. Основи економічних знань.-К.: Академія, 2000.
Гальчинський А.С., П.С.Єщенко. Основи економічної теорії. - К.: Вища школа, 1995. – с.3-15.
Додаткова:
Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії : Підручник. – К.: Атіка, 2001.
Основи економічної теорі/ Под ред. Камаева В Д. –М.:Изд-во МГУ им. Н.Є.Баумана,1997.
Мочерний С.В. До питання про предмет політичної економії// Економіка України.-1997. №2.-С.59-66.
Блок 2.
Макроекономіка і макрополітика.
Модуль 8
Вступ в макроекономіку.
Лекції – 2 години
Тема 13: Теорія макроекономіки.
(лекція – 2 години)
План
1. Суспільне відтворення та його типи.
2. Валовий національний продукт.
3. Національний доход і національне багатство.
4. Ефективність суспільного виробництва.
Економічні терміни та категорії: відтворення, просте відтворення, розширене відтворення, суспільний продукт, нагромадження, споживання, необхідний продукт, додатковий продукт, валовий національний продукт, валовий внутрішній продукт, національний доход, національне багатство, екстенсивний тип, інтенсивний тип, економічне зростання, інвестиції, амортизація, прибуток, фондовіддача, економічна ефективність.
-1-
Маса продуктів, що виробляється в країні знаходиться у безперервному русі. Початком цього руху є виробництво, а закінченням - споживання. Так само, як суспільство не може перестати споживати, воно не може перестати виробляти. Для існування людського суспільства виробництво має постійно відновлюватися, проходячи стадію виробництва, розподілу, обміну та споживання. Це постійне відновлення, безперервне повторення процесу виробництва називається відтворенням. Відтворення можна розглядати на рівні мікроекономіки, коли виробництво повторюється в межах окремих фірм чи господарств, та на рівні макроекономіки, коли повторюваність виробництва відбувається в усіх галузях економіки, в суспільстві в цілому. Тому мова йде про суспільне відтворення. Важливим елементом суті відтворення є відтворення сукупного суспільного продукту; відтворення робочої сили; відтворення виробничих відносин; відтворення умов економічного зростання.
Відтворення має два типи: просте і розширене.
Просте відтворення - це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості і якості виготовленого продукту. Відповідно цьому і фактори виробництва не змінюються, а увесь додатковий продукт, якщо він виробляється, цілком використовується самими виробниками для особистого споживання. Таке відтворення було характерним для традиційних суспільств з неринковою економікою.
Розширене відтворення - це відновлення виробництва у кожному наступному циклі у зрослому масштабі щодо кількості і якості виготовленого продукту. Для того, щоб розширене відтворення відбулося треба щоб до початку нового виробничого циклу (року) були додаткові, або більш якісні ресурси, з яких можна виробляти більше продуктів. Джерелом розширеного відтворення є додатковий продукт, який тут не весь використовується для особистого споживання. Частина його йде на розширення виробництва, тобто придбання додаткових засобів виробництва, додаткової робочої сили, розширення виробництв тощо.
Такий тип відтворення притаманний для суспільства з розвинутою ринковою економікою.
-2-
Тут необхідно вивчити деякі спеціальні показники за допомогою яких оцінюють загальний об'єм товарів та послуг, які створені на протязі року. Серед цих показників найбільшого значення має валовий національний продукт (ВНП). ВНП - це сукупність ринкової вартості усього об’єму кінцевого виробництва, тобто усіх товарів і послуг, що вироблені та реалізовані на протязі року. Таким чином показник валового національного продукту використовується для оцінки кінцевих результатів національного виробництва за рік.
Цей показник використовується також для розрахунків ефективності виробництва та визначення рівня матеріального добробуту населення країни. ВНП може бути тільки грошовим показником бо потребується порівнювати різні набори товарів із різною споживчою вартістю, які вироблені в різні роки. Цікаву ілюстрацію до цього можна знайти у підручнику „Економіко" американських вчених Макконелла і Брю (т.І.стор.133).
Другим важливим показником у ринковій економіці є валовий внутрішній продукт (ВВП). Він розраховується як сукупна вартість кінцевої продукції підприємств галузей матеріального виробництва та сфери послуг, які знаходяться на території даної країни. ВВП включає споживчі товари, валові приватні інвестиції, урядові закупки товарів та послуг.
-3-
Національне багатство - це сукупність створених і нагромаджених у країні працею всього суспільства матеріальних благ рівня освіти, виробничого досвіду, майстерності, творчого обдарування населення, а також природні ресурси.
У складі національного багатства виділяється суспільне (створене працею) багатство і природне (природні ресурси). Вирішальну роль у соціально-економічному прогресі відіграє суспільне багатство.
Поряд з матеріальним національним багатством суспільство володіє також не матеріальним багатством нагромадженим науковим, освітнім, кваліфікаційним, культурним потенціалом тощо. Національне багатство є найважливішим узагальнюючим показником економічної могутності країни.
В структурі національного багатства України найбільшу питому вагу (понад 42%) займають основні виробничі фонди. Крім них, значну частку становлять основні невиробничі фонди, тобто фонди, які функціонують у соціальній сфері - школи, лікарні, житлові будинки тощо. До складу національного багатства також входять домашнє майно населення і товарні запаси народного господарства.
Національний доход - частина сукупного суспільного продукту , в якому представлена новостворена протягом року в тій чи іншій країні вартість.
За натурально-речовим змістом національний доход складається із засобів виробництва і предметів споживання.
Кількісно національний доход визначається як різниця між сукупним суспільним продуктом і матеріальними затратами на його створення протягом року (амортизація, сировина, матеріали і т д).
Розмір національного доходу залежить від кількості працездатного населення, рівня продуктивності та інтенсивності праці. При розподілі національного доходу утворюються такі форми доходів, як заробітна плата, прибуток, процент, рента, орендна плата, дивіденд. Вони називаються первинними, або основними. У результаті перерозподілу такі доходи трансформуються у вторинні, або похідні. Це відбувається через державний бюджет, механізм цін , кредитну систему, внески у різні фонди та інше.
Подальший перерозподіл національного доходу формує кінцеві доходи у суспільстві, з використанням яких відбувається його споживання.
Національний доход складається із фонду нагромадження (приріст основних виробничих і невиробничих фондів, запасів, предметів праці резервів) і фонду споживання (сукупність благ, придбаних населенням на отримані доходи).
Використаний національний доход відрізняється від виробленого національного доходу на величину відшкодування витрат (незібраний або частково зіпсований врожай, втрати від стихійного лиха) і зовнішньо торгівельного сальдо.
-4-
Зміст поняття ефективності суспільного виробництва виражається у відношенні величини створених товарів і надання послуг до сукупних витрат суспільної праці. В найбільш загальній формі ефективність суспільного виробництва виражається формулою результат поділений на затрати.
В масштабах народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється відношенням розмірів створеного в продовж певного періоду часу національного доходу до затрат суспільної праці; у масштабі галузі, об єднання, підприємства - відношенням величини чистої продукції до затрати суспільної праці у кожній із цих ланок народного господарства. З метою порівняльної оцінки ефективність суспільного виробництва у різних країнах використовується показник виробництва національного доходу на душу населення.
Ефективність суспільного виробництва є складною і багатоплановою категорією, її окремі сторони можна вимірювати за допомогою більш конкретних показників. Для цього отриманий результат слід співставляти з окремими факторами процесу виробництва. Так, продуктивність праці визначається формулою П:Р - як співвідношення продукту (П) до кількості зайнятих у його виробництві за певний проміжок часу (Р); зворотній показник - трудомісткість - визначається за формулою Р:П. Відношення продукту до предметів праці визначає матеріаловіддачу (П:М); зворотним показником є матеріаломісткість продукції (М:П). Відношення продукту до засобів праці (основних виробничих фондів) назване фондовіддачею (П:Ф); зворотній показник - фондомісткість продукції (Ф:П). Названі величини (продуктивність праці, фондовіддача, матеріаловіддача) є основними показниками ефективності виробництва.
Економічну ефективність не можна розглядати як раціональне і ефективне використання лише якогось одного з факторів виробництва (наприклад робочої сили), а всіх виробничих факторів, що передусім залежить від їх оптимального розподілу. З іншого боку оскільки кінцевою метою суспільного виробництва є задоволення потреб, то ефективність суспільного виробництва слід розглядати як соціально-економічну ефективність.
Питання для самоконтролю.
1. Охарактеризуйте основні типи відтворення.
2. Дати характеристику внутрішньому національному продукту і внутрішньому валовому продукту. В чому відмінності?
3. Особливості національного багатства.
Дайте визначення поняттям:
відтворення,
просте відтворення,
розширене відтворення,
суспільний продукт,
нагромадження,
споживання,
необхідний продукт,
додатковий продукт,
валовий національний продукт,
валовий внутрішній продукт,
національний доход,
національне багатство,
екстенсивний тип,
інтенсивний тип,
економічне зростання,
інвестиції,
амортизація,
прибуток,
фондовіддача,
економічна ефективність.
Рекомендована література:
Основна:
Мочерний С.В. Основи економічних знань.-К.: Академія, 2000.
Гальчинський А.С., П.С.Єщенко. Основи економічної теорії. - К.: Вища школа, 1995. – с.3-15.
Додаткова:
Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії : Підручник. – К.: Атіка, 2001.
Основи економічної теорі/ Под ред. Камаева В Д. –М.:Изд-во МГУ им. Н.Є.Баумана,1997.
Мочерний С.В. До питання про предмет політичної економії// Економіка України.-1997. №2.-С.59-66.
Модуль 9
Ціни та гроші
Лекції – 2 години
Самостійна робота – 3 години
Тема 15: Соціально – економічна суть інфляції.
(лекція – 2 години)
План.
1. Причини і суть інфляції.
2. Види інфляції.
3. Наслідки та антиінфляційна політика.
Економічні терміни та категорії: інфляція, повзуча та галопуюча інфляція, гіперінфляція, суперінфляція, інфляція попиту, інфляція витрат, нуліфікація, ревалоризація, девальвація.
—1—
Інфляція – знецінення грошей в результаті перевищення кількості грошових знаків, що перебувають в обігу, над сумою цін товарів та послуг, тобто недотримання вимог закону грошового обігу.
Інфляція зумовлює загальне падіння купівельної спроможності та зниження курсу національної валюти, перерозподіл частки національного багатства на користь підприємств – монополістів, держави, тіньової економіки та мафіозних структур.
Явище інфляції відоме приблизно з IV – III до нашої ери, тобто з моменту, коли грошовим товаром у світі утверджувалося срібло. Причиною знецінення була втрата довіри до монет, в яких при карбуванні закладалося менше металу порівняно з офіційно встановленою кількістю. Але постійного та загального характеру інфляція набуває на рубежі ХІХ – ХХ ст. разом з невпинним розвитком та поглибленням ринкових відносин в суспільстві. Сучасна інфляція має багатофакторний характер. Основними її причинами є:
1) диспропорції між основними сферами народного господарства (між попитом і пропозицією , доходами і витратами держави тощо ) і насамперед глибока деформація між групою „А” і групою „Б”.
2) Монополістичні тенденції в економіці, які через механізм ціноутворення призводять до необґрунтованого підвищення цін на товари і послуги;
3) Надмірні воєнні витрати;
4) Зростання дефіциту державного бюджету, однією з вагомих причин якою є непропорційний ріст соціальних витрат ( на виплату пенсій , стипендій , допомоги безробітнім тощо) . Разом з надмірним воєнними витратами це призводить до зростання внутрішнього боргу і випуску в обіг зайвої маси грошей ;
5) Необґрунтоване підвищення заробітної плати, при якому темпи зростання перевищують темпи розвитку продуктивності праці ;
6) Крах золотого стандарту, що зумовлює відсутність обміну банкнот на золото;
7) Дотації держави нерентабельним галузям і підприємствам , великий обсяг незавершеного будівництва;
8) Надмірна кредитна емісія;
9) Наявність маси посередників між виробниками і споживачами, кожен з яких підвищує ціни на товари і послуги.
Крім названих внутрішніх причин, існують і зовнішні. До них належать: необґрунтоване встановлення валютного курсу при конвертації валюти; швидкий ріст цін на імпортні товари та послуги; пострадянський синдром.
Так, протягом лише 1992 року ціни на нафтопродукти, які закуповує Україна зросли приблизно у 300 разів.
—2—
Методологічним ключем до аналізу видів інфляції є теорія грошей, яка передбачає багатогранність підходу при визначені основних форм інфляції. Залежно від темпів інфляційного процесу розрізняють три різновиди інфляції: повзучу, галопуючу і гіперінфляцію. Повзуча інфляція – така інфляція, що досягає щорічно не більше одноцифрового числа (наприклад 5%) і проявляється у постійному зростанню цін. За повзучої інфляції безгосподарність та марнотратство, некомпетентність та економічна неграмотність керівництва країни покриваються за рахунок народу. Повзуча інфляція не спричиняє швидкоплинних і виразних негативних явищ в економічному житті. Водночас вона здатна виступати дійовим фактором збалансування грошово – фінансових та матеріально – речових ресурсів, прискорення технічного переозброєння виробництва, стимулює товаровиробників постійно дбати про зниження матеріалоємності і затрат живої праці. Проте вказані переваги повзучої інфляції можна досягти лише в умовах вільного ринку, конкуренції і підтримання рівноваги попиту – пропозиції. Галопуюча інфляція – це така інфляція, яка набуває розміру двозначного числа щорічно. Вона супроводжується стрімким, стрибкоподібним підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя і викликає серйозні негативні наслідки в економіці та соціальній сфері. Зростання індексів галопуючої інфляції практично не кероване (10 – 100%).
Гіперінфляція – надвисока і вкрай небезпечна інфляція, що як правило, веде до економічного паралічу, провокування гострих соціальних конфліктів та непередбачених катаклізмів. На перший план діяльності уряду висувається емісійна інфляція, потужність друкарського верстата (50% і більше на місяць). Міжнародний валютний фонд допускає 40% рівень інфляції і 2% рівень дефіциту держбюджету протягом року. В Україні ціни в 1993 році зростали щомісяця в середньому на 170%, що свідчило про супер – гіперінфляцію. Так за 1992 – 1993 р.р. ціни в Україні зросли в 2569 разів. За 1992-1995 р.р. споживчі ціни зросли у 80000 разів, а грошові доходи населення лише у 26,7 тисяч разів. Теорією грошей допускається і більш вузька класифікація факторних форм інфляції. Йдеться про виділення групи інфляційних форм, розвиток яких зумовлений монетарним фактором, та інфляційні форми, що розвиваються під впливом немонетарних чинників. У першому випадку це, як правило, інфляція попиту, а у другому – інфляція витрат.
Інфляція попиту характеризується тим, що суспільство прагне витрачати більше, ніж це дозволяють виробничі потужності економіки. Виробничий сектор не в змозі відповісти на підвищений попит збільшення реального об’єму продукції, що призводить до підвищення цін на товари.
Інфляція також може виникнути в результаті змін витрат. Це інфляція витрат. Її головна причина – це збільшення номінальної заробітної плати та підвищення цін на сировину та енергію.
Інфляція в Україні – результат всієї сукупності складних соціально – економічних процесів, які склалися після розпаду СРСР.
—3—
Розгляд питань соціально – економічних наслідків інфляції є центральним в даній темі і передбачає перш за все, розгляд тих глибоких соціально - економічних наслідків, до яких призводить інфляція, а саме її крайня форма – гіперінфляція. Отже, наслідки впливу гіперінфляції на макроекономічні процеси в цілому є завжди і у всіх аспектах деструктивними. Необхідно звернути увагу на такі соціально – економічні наслідки інфляції:
1. Гіперінфляція призводить до розбалансування економічної рівноваги, порушення структури виробництва, підриває стимули довгострокових інвестицій, стримує процес нагромадження;
2. Відбувається перелив капіталу із сфери виробництва у сферу обігу, де більш швидкими темпами збільшується його кругообіг. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, яки прискорює деструктивні процеси в економіці;
3. Знижуючи реальні доходи широких верств населення інфляція звужує ємність внутрішнього ринку, спотворює структуру попиту, посилює спекуляцію, тіньовий бізнес;
4. Гіперінфляція неодмінно призводить до кризи державних фінансів, що розвивається в наслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень до державної скарбниці та одночасного зростання видаткової частини бюджету;
5. В умовах гіперінфляції відбувається натуралізація обміну. Гроші втрачають здатність виконувати функції міри вартості та засобу накопичення. За цих умов здійснюється стихійний перехід до бартерних операцій;
6. Розвиток гіперінфляції ослаблює зовнішньоекономічні позиції країни, зменшує її конкурентні позиції на світовому ринку, призводить до падіння валютного курсу національних грошей, знецінення їх;
7. В ході посилення інфляційного процесу загострюється дефіцит платіжного балансу, який викликає порушення зовнішньоекономічних пропорцій;
8. Політичні наслідки гіперінфляції, загострення соціальних конфліктів. Гіперінфляція, як правило призводить до урядових криз, згортання демократії, встановлення тоталітарних режимів. У зв’язку з цими процесами зростає значимість активної антиінфляційної політики, яка має займати чільне місце в політиці уряду та центральних банків будь-якої країни.
Ключова роль в процесі боротьби з гіперінфляцією та пошуку ефективних методів стабілізації грошового обігу належить державі, з боку якої можуть застосовуватися слідуючи засоби стабілізації:
1. Загальне підвищення народногосподарської ефективності;
2. Прискорення НТР;
3. Вдосконалення структури відтворення;
4. Розумна інвестиційна політика;
5. Конверсія військового виробництва;
6. Скорочення чисельності управлінського персоналу, вдосконалення його роботи;
7. Раціоналізація зовнішньоторгових та зовнішньоекономічних відносин;
8. Проведення фінансово – кредитної реформи;
9. Суворий контроль за виплатою коштів;
10. Продумана податкова політика;
11. Обмеження масштабів діяльності „тіньової економіки”;
12. Створення сприятливого клімату для середнього та малого бізнесу.
Проведення антиінфляційної політики з боку держави передбачає і застосування суто монетарних методів стабілізації грошового обігу. Розрізняють такі три з них:
1) Нуліфікація (лат. Nulificatio – знищення) означає такий різновид грошової реформи, коли знецінені грошові знаки анулюються, тобто оголошуються недійсними. Цей метод використовується за наявності суперінфляція. Він мав місце під час проведення грошової реформи 1922 – 1924 р.р. в колишньому СРСР коли один новий карбованець обмінювався на 50 млрд. старих, під час проведення грошової реформи 1996 року в незалежній Україні коли обмінний курс складав за 1 гривню – 100000 купонокарбованців.
2) Ревалоризація – це повернення попередньої купівельної сили грошовим знакам. Для цього з обігу вилучаються зайві гроші. Цей метод застосовується за незначної інфляції.
3) Девальвація – означає зниження обмінного курсу (ціни) валюти порівняно з іноземною. Протягом 1991 – 1994 років радянський карбованець був декілька разів девальвований, внаслідок чого його комерційний курс щодо американського долара на кінець 1991 року становив близько 100 карбованців, а у березні 1995 року – понад 5000 карбованців. В Україні курс купона до долара з жовтня 1992 року по лютий 1995 року знизився з 340 до 150 тисяч карбованців, тобто більше ніж в 440 разів.
Питання для самоконтролю.
1. В чому полягає суть інфляції.
2. Назвіть і поясніть основні види інфляції.
3. Які основні причини інфляції в Україні.
4. Які види інфляції властиві економіці України.
5. Назвіть монетарні методи стабілізації грошової системи.
Дайте визначення поняттям:
інфляція, повзуча та галопуюча інфляція, гіперінфляція, суперінфляція, інфляція попиту, інфляція витрат, нуліфікація, ревалоризація, девальвація.
Рекомендована література:
Основна:
Мочерний С.В. Основи економічних знань.-К.: Академія, 2000.
Гальчинський А.С., П.С.Єщенко. Основи економічної теорії. - К.: Вища школа, 1995. – с.3-15.
Додаткова:
Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії : Підручник. – К.: Атіка, 2001.
Основи економічної теорі/ Под ред. Камаева В Д. –М.:Изд-во МГУ им. Н.Є.Баумана,1997.
Мочерний С.В. До питання про предмет політичної економії// Економіка України.-1997. №2.-С.59-66.
Модуль 10
Ринокпраці та безробіття
Лекції – 2 години
Тема 16: Трудові ресурси.
(лекція – 2 години)
План:
1. Народонаселення та поняття трудових ресурсів.
2. Відтворення робочої сили та проблеми зайнятості населення в сучасних умовах.
3. Безробіття: суть, причини і форми.
4. Соціальний захист населення.
Економічні терміни та категорії: народонаселення, трудові ресурси, зайнятість, робоча сила, безробіття, технологічне безробіття, структурне безробіття, економічне безробіття, молодіжне безробіття, фрикційне безробіття, циклічне безробіття, часткова зайнятість, застійне безробіття, макроекономічна рівновага, попит на робочу силу, пропозиція робочої сили, відтворення робочої сили, робоча сила як товар, ринок робочої сили, сукупний працівник, трудовий потенціал, компенсації, профорієнтація, ротація, сегментація, інфляція.
–1–
В даному питанні необхідно звернути увагу на поняття народонаселення, як економічної категорії, що має суттєвий вплив на характер та зміст функціонування всієї господарської системи в цілому.
Народонаселення — це сукупність людей, що здійснюють свою життєдіяльність в межах певних соціальних спільностей (людства взагалі, окремих країн чи регіонів, крупних поселень). Одночасно соціально—економічні аспекти демографічних процесів є об'єктом дослідження економічної теорії, яка вивчає динаміку народонаселення тієї чи іншої країни у тісному зв’язку з проблемами трудових ресурсів.
Під трудовими ресурсами розуміють ту частину населення країни, що володіє сукупністю фізичних та духовних здібностей, загальноосвітніми та професійними знаннями для праці в народному господарстві, це — найважливіший елемент трудового потенціалу країни. При цьому зміна чисельності трудових ресурсів безпосередньо визначається народжуваністю та смертністю населення, терміном навчання, співвідношенням чисельності осіб, що вступають до працездатного та переходять до пенсійного віку. Для сучасного стану розвитку суспільства характерною тенденцією структурних змін в складі трудових ресурсів є збільшення питомої ваги зайнятих в невиробничій сфері, що свідчить про підвищення ефективності виробництва. Тому планування використання трудових ресурсів переслідує мету забезпечити їхню відповідність потребам економіки як в кількісному, так і в якісному відношенні.
–2–
Необхідно звернути увагу на те, що структура робочої сили визначається структурою народного господарства, ступенем розвитку й проникнення науки у виробництво, процесами комбінування і спеціалізації праці тощо. Робоча сила — це категорія, що безперервно розвивається. Разом з появою нових галузей народного господарства, спеціальностей і сфер діяльності. При цьому відбувається взаємне збагачення спеціальностей виникнення професій, що мають універсальне значення, посилення зв'язків між наукою і виробництвом. Широкий розвиток світових господарських зв'язків як наслідок відкритості ринкових економік також суттєво впливає на інтеграційні процеси в структурі робочої сили суспільства.
Основними тенденціями розвитку, або ж відтворення робочої сили є підвищення й удосконалення її загальноосвітнього і загальнокультурного рівня, професійно—кваліфікаційної підготовки, підвищення продуктивності праці, інтелектуалізація праці, підвищення ролі інженерної підготовки та економічних знань.
Умовою реалізації кожним окремим працівником своїх здібностей і функцій є зайнятість. Зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана з задоволенням особистих та суспільних потреб, яка приносить їм доход у грошовій чи іншій формі. Вона проявляється через систему економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначення форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів існування. Треба розрізняти поняття повної зайнятості, що означає використання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих. хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатний працювати. При цьому слід мати на увазі ступінь раціональності зайнятості, на який впливають технічні, соціальні та економічні фактори.
Раціональність зайнятості визначають суспільне корисний характер трудової діяльності; оптимальна структура народного господарства; професійно-кваліфікаційна структура робочої сили; кількісна і якісна відповідність роботи і робітника і т.ін.
Особливу увагу треба звернути на те, що перехід до ринкових відносин в Україні потребує нової концепції зайнятості та ефективного відтворення трудового потенціалу в кожному регіоні.
Зайнятість населення України має забезпечуватися шляхом проведення активної соціально—економічної політики, спрямованої на задоволення потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулюванні створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.
З метою забезпечення зайнятості в нашій країні передбачено комплекс державних заходів, серед яких найважливішими є: 1)інвестиційні та податкові заходи; 2)забезпечення прав і інтересів працівників; 3)проведення аналітичних та наукових досліджень економічної кон'юнктури; 4)регулювання зовнішньоекономічної діяльності; 5)сприяння (з боку підприємств, установ і організацій усіх форм власності) при потребі створенню додаткових робочих місць і т. ін.
–3–
Багато представників різних напрямів економічної думки вважають безробіття центральною проблемою сучасного суспільства.
. Але всі виходять із того. що безробіття — це незайнятість у виробництві та невиробничій сфері працездатного населення, що бажає мати роботу. Розрізняють декілька форм безробіття:
1. Фрикційну форму трудового резерву, що є нормою для процесу суспільного відтворення і не суперечить принципу повної зайнятості. Фрикційне безробіття обумовлене перепадами ринкової кон'юнктури і розрізняється за своєю тривалістю.
2. Хронічне безробіття. В міжнародній практиці особливу увагу надають довгостроковому безробіттю (звичайно 12 місяців і більше), яке переходить в хронічне і для якого притаманна нерегулярність занять у частини громадян, падіння їх життєвого рівня. Хронічне безробіття пов’язане з втратою навичок до праці, а нерідко — з розпадом соціально—психологічних підвалин особистості.
3. Структурне безробіття. Виникає звичайно на основі науково-технічних зрушень, в наслідку яких робоча сила за своїми професійно—кваліфікаційними характеристиками перестає відповідати вимогам економіки і не може використовуватись.
4. Приховане безробіття. Ця форма безробіття виникає тоді, коли кількість працівників на виробничих ділянках перевищує об’єктивно необхідну.
5. Сезонне безробіття, що виникає внаслідок сезонності праці в деяких галузях (сільське господарство, будівництво, туризм тощо).
–4–
На даному етапі нашого суспільства значно зростатиме армія безробітних. Це вимагає від держави проведення активної соціальної політики на рівні держави та підприємств.
Соціальна політика— це комплекс соціально—економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень і т.ін.
Основними принципами проведення соціальної політики є:
1. Захист рівня життя шляхом застосування різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації.
2. Надання допомоги найбіднішим сім'ям.
3. Надання допомоги на випадок безробіття.
4. Здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих.
5. Розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави.
За умов переходу України соціально орієнтованої ринкової економіки основний тягар соціального захисту лягає на державу та її виконавчі органи влади.
Щоб забезпечите такий захист необхідно насамперед у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки. Законодавчу основу програми соціального захисту населення закладено в Конституції України. Зокрема стаття 46 Основного Закону наголошує на тому, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право, згідно Конституції, гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. При цьому пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Питання для самоконтролю.
1. Поняття трудових ресурсів.
2. Суть зайнятості та її характеристика.
3. Види безробіття та його причини.
4. Соціальний захист населення.
Дайте визначення поняттям:
народонаселення,
трудові ресурси,
зайнятість,
робоча сила,
безробіття,
технологічне безробіття,
структурне безробіття,
економічне безробіття,
молодіжне безробіття,
фрикційне безробіття,
циклічне безробіття,
часткова зайнятість,
застійне безробіття,
макроекономічна рівновага,
попит на робочу силу,
пропозиція робочої сили,
відтворення робочої сили,
робоча сила як товар,
ринок робочої сили,
сукупний працівник,
трудовий потенціал,
компенсації,
профорієнтація,
ротація,
сегментація,
інфляція.
Рекомендована література:
Основна:
Мочерний С.В. Основи економічних знань.-К.: Академія, 2000.
Гальчинський А.С., П.С.Єщенко. Основи економічної теорії. - К.: Вища школа, 1995. – с.3-15.
Додаткова:
Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії : Підручник. – К.: Атіка, 2001.
Основи економічної теорі/ Под ред. Камаева В Д. –М.:Изд-во МГУ им. Н.Є.Баумана,1997.
Мочерний С.В. До питання про предмет політичної економії// Економіка України.-1997. №2.-С.59-66.
Модуль 11
Банки і кредитно-грошовівідносини
Лекції – 2 години
Тема 17: Фінансово-кредитна система.
(лекція – 2 години)
План.
1. Суть і функції фінансів.
2. Кредитна система країни.
3. Основні функції та види банків.
4. Цінні папери та фондова біржа.
Економічні терміни та категорії: фінанси, кредит, фінансова система, бюджет, дефіцит бюджету, податки, банк, ощадний банк, комерційні банки, національний банк, іпотечні банки, фондова біржа, цінні папери, акція, облігація, вексель.
–1–
Фінанси — це система економічних відносин, які складаються між державою, підприємствами і громадянами щодо привласнення частини національного доходу через механізм оподаткування та його розподілу відповідно до виконуваних державою соціально—економічних функцій. Фінансова системавключає: державні фінанси, фінанси підприємств та фінанси населення. З точки зору речового змісту фінанси є сукупністю всіх грошових коштів, їх розподілу і використання.
Фінанси підприємств – це певна сукупність грошових фондів, що забезпечують процес виробництва та відтворення у рамках даного підприємства, а також сукупність форм і методів їх утворення й витрачання.
Фінанси населення – це грошові фонди, що формуються з доходів громадян, отриманих на основі трудової, господарської та іншої діяльності або із спадщини.
Державні фінанси – це сукупність грошових фондів, зосереджених у руках держави і призначених для забезпечення властивих їй функцій,, а також та сукупність форм і методів, за допомогою яких ці функції реалізуються.
Повніше сутність фінансів розкривається через такі категорії, як податки, бюджетне фінансування, платежі, відрахування, доходи і витрати, прибуток, дотації, які характеризують конкретні види руху грошових ресурсів та економічні відносини в країні.
В соціально орієнтованій економіці фінанси виконують три головні функції, а саме: розподільчу, регулюючу та контролюючу. Крім того, фінанси держави виконують функції ефективності, справедливості та стабільності.
–2–
Кредит — це угода між партнерами (фізичними та юридичними особами) про надання у власність майна або грошей іншій особі на умові відстрочки повернення такої ж вартості з виплатою процентів. Основна форма кредиту — грошова позика, яка є формою руху позичкового капіталу. Надання грошової позики є своєрідним товаром, за користування яким потрібно платити певну суму (процент).
Слід звернути увагу на те, що повніше сутність кредиту розкривається у його функціях. Основними з них є: 1) опосередкування процесу перерозподілу вільних грошей між галузями народного господарства; 2) сприяння прискоренню обігу грошей, а тим самим економії витрат обігу; 3) сприяння вирівнюванню норм прибутку між галузями і сферами народного господарства і формуванню середньої норми прибутку; 4) посилення процесу концентрації і централізації капіталу.
Таким чином, кредитна система — це сукупність кредитних відносин, форм і методів кредиту, а також сукупність кредитно—фінансових установ тієї чи іншої країни в певний період.
Необхідно зазначити, що основними елементами кредитної системи є банки та небанківські кредитно—фінансові установи (ощадні каси, страхові компанії. фонди соціального страхування, пенсійні фонди, інвестиційні та холдингові компанії і т.ін.).
Основними тенденціями розвитку кредитної системи в сучасних умовах є посилення концентрації, універсалізації і спеціалізації діяльності таких установ. Серцевиною кредитної системи є центральні (національні) банки, які у більшості країн є державними. Центральні банки виконують функції емісійного і кредитного центрів, роль касира держави та “банку банків”. В умовах ринкової економіки основою кредитної системи є комерційні банки, контроль за ними з боку центральних банків здійснюється головним чином через норму обов'язкових резервів.
Банківська система в Україні перебуває в стадії становлення. Вона будується за західним типом.
–3–
Банк — це кредитно—фінансова установа, яка здійснює фінансове посередництво. Залучаючи і нагромаджуючи вільні грошові кошти підприємств, організацій, населення, банки перерозподіляють їх, надаючи кредити.
В Україні сформувалася дворівнева банківська система, яка включає в себе Національний банк і комерційні банки. НБУ є центральним банком держави, здійснює емісію грошей, контроль за банківськими операціями, зберіганням валютних резервів, регулюванням грошово-кредитної політики. Важливою функцією НБУ є організація грошового обігу та міжбанківських розрахунків. НБУ діє відповідно до закону і має монопольне право на випуск грошей в обіг, а також на випуск національної грошової одиниці.
Комерційні банки в сучасних умовах — це акціонерні товариства, власний капітал яких є основою для здійснення банківських фінансових операцій. Комерційні банки ведуть касове й інші обслуговування підприємств, організацій, населення. За характером своїх операцій комерційні банки поділяються на універсальні й спеціалізовані.
Розвиток ринкових відносин розширює сферу дії банків. Важливими інструментами їх діяльності стають довірчі (трастові) операції, а також лізинг і факторинг.
–4–
Цінні папери— це належним чином оформлені документи, що виражають майнові відносини у суспільстві та підтверджують право на певне майно або грошову суму. До цінних паперів відносять паї, акції, облігації, векселі, чеки, сертифікати, ощадні бони, комерційні папери, гаранти тощо. У фінансовій практиці до цінних паперів відносять лише такі грошові документи, які можуть бути об’єктом купівлі—продажу, а також джерелом доходу (разового або постійного). Відносини з приводу обміну цінних паперів утворюють відповідні ринки (акцій, облігацій, іпотек, векселів тощо). Акції переважно обертаються на фондовій біржі, облігації — у банківській сфері. Розрізняють капітальні та грошові цінні папери. Серед капітальних, що виступають засобом залучення капіталу, найбільш поширені акції та облігації. До грошових цінних паперів належать різні векселі, депозитні сертифікати, комерційні папери та ін. Капітальні цінні папери виступають джерелом постійного, а грошові — разового доходу.
Фондова біржа — це спеціалізована фінансова організація, яка зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу. Вона діє за принципами приватного підприємництва або на основі державної власності. Біржі — це переважно акціонерні товариства, засновниками яких можуть бути юридичні і фізичні особи при наявності у них дозволу на комерційну і комісійну діяльність з цінними паперами.
Засновники здійснюють підготовчу роботу по створенню фондової біржі. Після придбання акцій біржі вони стають її акціонерами. Основними функціями фондової біржі є: 1) мобілізація тимчасово вільних грошових засобів фізичних і юридичних осіб шляхом реалізації цінних паперів; 2) встановлення ринкової вартості (біржового курсу) цінних паперів; 3) перелив капіталів між компаніями, галузями, сферами виробництва і обслуговування. Купівля—продаж цінних паперів на фондовій біржі здійснюється на основі біржового курсу (котировки), залежно від співвідношення попиту і пропозиції на них. Управління фондовою біржею здійснюють загальні збори членів біржі, біржова рада, правління та інші виконавчі органи.
Питання для самоконтролю.
1. Види і функції фінансів.
2. Особливості кредитної системи.
3. Види банків та їх функції.
4. Види цінних паперів.
5. Характеристика фондової біржі.
Дайте визначення поняттям:
фінанси,
кредит,
фінансова система,
бюджет,
дефіцит бюджету,
податки,
банк,
ощадний банк,
комерційні банки,
національний банк,
іпотечні банки,
фондова біржа,
цінні папери,
акція,
облігація,
вексель.
Рекомендована література:
Мочерний С.В. Основи економічних знань.-К.: Академія, 2000.
Гальчинський А.С., П.С.Єщенко. Основи економічної теорії. - К.: Вища школа, 1995. – с.3-15.
Крупка М.І., Островерх П.І., Реверчук С.К. Основи економічної теорії : Підручник. – К.: Атіка, 2001.
Основи економічної теорі/ Под ред. Камаева В Д. –М.:Изд-во МГУ им. Н.Є.Баумана,1997.
Модуль 12
Економічнародьдержави
Лекції- 2 години
Тема 18: Роль держави в економіці.
(лекція – 2 години)
План.
1. Економічні функції держави.
2. Податки та фіскальна політика держави.
3. Фінансова система та державний бюджет.
4. Монетарна політика держави.
5. Зовнішньо – економічна політика держави.
Економічні терміни та категорії: адміністративні (прямі) методи регулювання, економічні (непрямі) методи регулювання, державні закупівлі, трансфертні платежі, індикативне планування, цільові програми, метод прямого регулювання цін, витрати, прибуток, дотації, бюджет, податки, фінанси, гроші, бюджетний дефіцит, емісія грошей, облікова ставка, комерційний банк, інфляція, маржа, гранична маржа, автаркія, торгівля, контракт, торговий баланс, імпорт, експорт, митні тарифи, ліцензія, релятивна перевага, “ноу-хау”.
–1–
Держава виконує чисельні політичні, військові, економічні, правові та інші функції. Всі вони тісно взаємопов’язані та залежать від рівня розвитку економіки.
В умовах ринкових відносин роль держави у регулюванні макроекономічних процесів особливо зростає. Це пов'язано з тим, що багато питань соціально – економічного характеру ринком вирішуються погано або не вирішуються взагалі.
Все багатоманіття економічних функцій, що здійснюються державою, може бути зведене до таких:
1) перерозподіл національного доходу через одержавлення фінансів;
2) створення та розвиток соціально – економічної інфраструктури;
3) регулювання зовнішньоекономічної діяльності та охорона навколишнього середовища;
4) раціоналізація економічної структури суспільства;
5) фінансування і організація науково-дослідних та конструкторських робіт і т.ін.
Державне регулювання економіки відбувається двома методами: прямим і непрямим регулюванням. Пряме – ґрунтується на використанні адміністративних заходів і юридичних норм; виступає у вигляді директивних планів, наказів, заборон, фондування тощо. Непряме – це застосування економічних важелів впливу на господарські суб'єкти: ставок податків, мита, державних замовлень тощо. Система державного регулювання економіки в Україні, яка перебуває на перехідному етапі побудови соціальної ринкової системи, лише формується
Дата добавления: 2016-02-09; просмотров: 770;