Вибір положення тіла при тренуванні сили

При виборі силових вправ перш за все необхідно переконатися в тому, що в них будуть активні саме ті м‘язи, силу яких потрібно збільшити. При цьому треба мати на увазі, що часом навіть незначні зміни положення тіла можуть привести до того, що активними стануть зовсім інші групи м‘язів.

Наприклад, якщо спортсмен виконує присідання зі штангою вагою50 кг і знаходиться в певних позах, то моменти сил , які діють в окремих суглобах, будуть абсолютно різними, хоча сила дії скрізь однакова – 50 кг. Крім величини силових моментів міняється і направлення їх дії згинання замість розгинання. Так в одній із поз працюють м‘язи колінного суглобу: хоча в суглобі проходить розгинання, активні в цей момент м‘язи-згиначі - вони перешкоджають швидкому розгинанню. Якби активність їх раптом прикоротилась, то відбулося б різке розгинання в колінних суглобах, оскільки в тій позі сумісна дія сил ваги штанги і вищих сегментів тіла, а також силових моментів м‘язової тяги в кульшовому суглобі створюють в колінних суглобах обертальний момент сили, що діє в напрямку розгинання.

Виявити, який м‘яз і в якій степені бере участь при виконанні тієї чи іншої вправи можна за допомогою електроміографічного обстеження. На сьогодні існують “електроміографічні карти” активності м‘язів при виконанні вправ при змаганнях і других вправах.

Вибір різних положень тіла при виконанні силових вправ приводить до того, що найбільший натяг активних м‘язів відбувається при різній їх довжині. Доказано (Л.М.Райцін), що тренування силових якостей при розтягнутому положенні активних м‘язових груп викликає менший приріст силових показників, але більш високе їх перенесення на нетреноване положення тіла. Навпаки, якщо максимальний натяг активних м‘язів має місце при найбільшому їх укороченні, силові якості ростуть швидше.

При одній і тій же силі дій в різних позах величини сил і силових моментів, діючих в окремих суглобах, можуть бути зовсім різними. При неправильно вибраній позі сили можуть стати настільки великими, що приведуть до травми. Такі - н е б е з п е ч н і ! – пози тіла називають критичними.При правильній техніці виконання вправ спортсмен уникає критичних поз, тобто н е п е р е в а н т а ж у є н е б е з п е ч н о м‘язи і зв‘язки якого-небудь суглобу.

2.7. Топографія сил.

Співвідношення максимальної сили дії різних груп м‘язів одержало назву топографії сил.

Щоб одержати повну уяву про топографію сили, треба виміряти силу можливо більшої кількості м‘язових груп людини.

У людей, які не займаються спортом, краще всього розвинуті м‘язи, які протидіють силі ваги (так звані антигравітаційні м‘язи): розгиначі спини і ніг, згиначі рук. У спортсменів топографія сили залежить від спортивної спеціалізації.

Неправильна топографія сил може перешкоджати освоїти раціональну техніку навіть в тому випадку, коли сила окремих м‘язових груп сама по собі достатня для успішного навчання. Скажемо, починаючих штовхачів ядра, у яких сила розгиначів рук сильно перевершують силу нижніх кінцівок, важко навчити раціональній техніці штовхання: вони намагаються виконати його в основному за рахунок рухів руки, що штовхає, і недостатньо використовують могутні м‘язи ніг

3. Біомеханічна характеристика швидкісних якостей

3.1 Поняття про швидкісні якості

Ш в и д к і с н і я к о с т і характеризуються здатністю людини здійснювати рухові дії в мінімальний для даних умов відрізок часу. При цьому передбачається, що виконання завдання буде короткочасним і не викличе втоми.

Прийнято виділяти три основні (елементарні) різновидності прояву швидкісних якостей.

1) швидкість одинокого руху (при малому зовнішньому протистоянні;

2) частоту рухів;

3) латентний час реакції.

Між показниками швидкості одиночного руху, частоти рухів і латентного часу реакції у різних людей к о р е л я ц і я дуже мала. Наприклад, може відзначатись дуже швидкою реакцією і бути відносно уповільненим в рухах і навпаки. Маючи це на увазі, говорять, що елементарні різновидності швидкісних якостей відносно незалежні між собою.

На практиці зустрічаються з комплексом швидкісних якостей. Так, в спринтерському бігу результат залежить від ч а с у на с т а р т і, ш в и д -к о с т і окремих р у х і в (відштовхування) і ч а с т о т и к р о к і в.

Швидкість, яку досягають в цілісному складно координованому русі, залежить не тільки від швидкісних якостей спортсмена, а і від других причин (довжини кроків, ніг, сили і техніки відштовхування), тому вона лише частково характеризує швидкісні якості, і при детальному аналізі саме елементарні форми використання швидкісних якостей виявляються найбільш показовими.

В рухах циклічного характеру швидкість пересування безпосередньо визначаються частотою рухів і відстанню (довжиною “кроку”), яке проходять за один цикл.

v = f l,

де v - швидкість, f - частота, l - довжина “кроку”.

З ростом майстерності (збільшенням максимальної швидкості руху) обидва компоненти (частота рухів і довжина “кроку”), що визначають швидкість руху, як правило, виростають. При одній і тій же максимальній швидкості пересування у різних спортсменів можуть мати значну різницю в довжині і частоті кроків.

3.2 Динаміка швидкості.

Динамікою швидкості називається зміна швидкості тіла, що рухається, тобто функції виду.

В спорті існує д в а в и д и з а в д а н ь, які вимагають проявлення максимальної швидкості. В першому випадку необхідно показати максимальну м и т т є в у ш в и д к і с т ь (в стрибках – на момент відштовхування; в киданні – при випуску диску); динаміку швидкості вибирає сам спортсмен. В другому випадку потрібно виконати з максимальною швидкістю (в мінімальний термін) в с і р у х и. (спринтерський біг). Тут результат залежить від динаміки швидкості. Наприклад, в спринтерському бігу найкращий результат досягається в тих спробах, де миттєві швидкості на окремих відрізках стартового розгону являються максимальними для даної людини.

У всіх рухах, що виконуються з максимальними швидкостями, розрізняють д в і ф а з и:

1) збільшення швидкості (стартового розгону),

2) відносна стабілізація швидкості.

Характеристикою першої фази являється стартове прискорення, другої – дистанційна швидкість.

Чим більша величина індивідуального параметру прискорення на старті, тим швидше досягне спортсмен своєї максимальної швидкості.

Здатність швидко набирати “свою” максимальну швидкість і здібність рухатися з великою швидкістю відносно незалежні одна від одної. Можна володіти хорошим стартовим прискоренням і невисокою дистанційною швидкістю і навпаки. В одних видах спорту головним являється с т а р т о - в е п р и с к о р е н н я (баскетбол, теніс, хокей), в других важлива лише д и с т а н ц і й н а ш в и д к і с т ь (стрибки в довжину), в третіх – суттєве і те і друге (спринтерський біг).

3.3 Швидкість зміни сили (градіент сили).

Слово “швидкість” вживається для визначення не тільки бистроти змін положення тіла чи його частин в просторі, але і бистроти змін інших показників (швидкість зміни температури). Сила дії, яку проявляє людина в одній спробі, безперервно зростає. Це викликає необхідність вивчення швидкості зміни сили – градієнта сили. Отже, швидкість зміни сили, яку проявляє людина о одній спробі і є градієнт сили. Градієнт сили особливо важливий при вивчені рухів, де необхідно проявити велику силу в максимально короткий час – “вибухом”.

Для числової характеристики градієнта сили використовують один із слідуючи показників:

1) час досягнення сили, яка рівна половині максимальної. Нерідко саме цей показник називають градієнтом сили.

2) Частка від ділення сили максимальної на максимальний час (F_max / t_max).

Цей показник називають швидкісно-силовим індексом.

Швидкість наростання сили грає велику роль в бистрих (швидких) рухах. Наприклад, у спортсмена А велика максимальна сила і низький градієнт сили; у спортсмена Б, навпаки, градієнт сили високий, а максимальні силові можливості невеликі. Тоді при довготривалому русі, коли треба проявити свою максимальну силу, перевага виявляється на стороні сильнішого спортсмена А. Якщо ж час виконання рухів дуже короткий, то перевага буде на стороні спортсмена Б, у якого високий градієнт сили і невелика максимальна сила.

З ростом спортивної кваліфікації час виконання рухів звичайно скорочується і тому роль градієнта сили стає значнішим.

Час, який необхідний для досягнення максимальної сили (t _max), складає приблизно 300-400 мс. Час же прояву сили дії в багатьох рухах значно менший. Наприклад, відштовхування у спринтера тягнеться 100 мс, при стрибках в довжину – 150-180 мс, у висоту – менше 250 мс і.т.д. у всіх цих випадках спортсмени не встигають проявити свою максимальну силу і досягнута швидкість залежить в значній мірі від градієнта сили, тобто від розвитку великої сили відштовхування за найкоротший час.

3.4 Біомеханічні аспекти рухових дії.

Розрізняють прості і складні рухові реакції. П р о с т а реакція – це відповідь заздалегідь відомим рухом на заздалегідь відомий (неждано появився) сигнал (стрільба з пістолета по силуетам). Всі інші типи реакцій – коли завчасно не відомо, що саме потрібно робити у відповідь на сигнал і яким буде той сигнал – називаються с к л а д н и м и.

В рухових реакціях розрізняють:

а) с е н с о р н у ю ф а з у - від моменті появи сигналу до перших ознак м‘язової активності;

б) п р е м о т о р н у ф а з у - від появи електричної активності м‘язу до початку руху;

в) м о т о р н у ф а з у - від початку руху до його завершення (до удару по м‘ячу ).

Сенсорний і премоторний компоненти утворюють латентний час реагування.

З ростом спортивної майстерності тривалість як сенсорного, так і моторного компоненту в складних реакціях скорочується. Але в першу чергу скорочується сенсорна фаза (спортсмену потрібно менше часу для прийняття рішення), що дозволяє більш точно, спокійно і впевнено виконати самий рух. Разом з тим, як би вона не скорочувалась, потрібно мати можливість спостерігати об‘єкт реакції (м‘яч, противника,) на протязі достатнього часу Коли об‘єкт попаде в поле зору, очі починають рухатися, супроводжуючи його. Ці рухи очей проходять автоматично і не можуть бути самовільно загальмованими чи прискореними. Приблизно через 120 мс після спостережливих рухів очей проходить попереджувальний поворот голови приблизно в те місце простору, куди рухається об‘єкт і де він може бути “перехопленим” .поворот голови також проходить автоматично, але може бути загальмованим.

Велике значення в складних реакціях набуває уміння передбачувати дії противника (наприклад, напрямок і характер удару чи кидка м‘яча чи шайби). Подібне уміння називається а н т и ц и п а ц і є ю, а відповідні реакції - а н т и ц и п і р у ю ч и м и.

Василь БЕРКО

ЛЕКЦІЯ 6 (стор.10)

4. Біомеханічна характеристика витривалості.

4.1 Основи ергометрії.

Ергометрією називається сукупність кількісних методів вимірювання фізичної працездатності людини.

Коли людина виконує які-небудь тривалі рухи, то завжди маємо справу з трьома перемінними:

1. Інтенсивність рухового завдання, що виконується. Словами “інтен- сивність рухового завдання, що виконується” визначається одна із трьох механічних величин: а) швидкість (в м/с), б) потужність ( при педалюванні – вати) и в) сила (при утриманні вантажу – виміряється ньютонами).

2. Об‘єм виконаного рухового завдання. Цими словами визначається одна із наступних трьох механічних величин: а) пройдений шлях (м); б) виконана робота (одиниця виміру – джоулі); в) імпульс сили (при статичному зусиллі; одиниця виміру – ньютон-секунди).

3. Час і виконання (одиниця виміру – секунди).

Показники інтенсивності, об‘єму і часу виконання рухових завдань називають ергометричними показниками. Один із них завжди задається як параметр рухового завдання, два других – вимірюються. Наприклад, при бігу на 5000 м дистанція задається завчасно, а час бігу і середня швидкість вимірюються; при часовому бігу задається час, а вимірюються дистанція і швидкість; при бігу з заданою швидкістю “до відмови” вимірюється дистанція і час, а швидкість визначається завчасно і т.д.

Якщо величина часу, інтенсивності роботи і об‘єм у рухових завдань відповідають один одному, то при різних варіантах завдань виходять результати, що співпадають. Наприклад, якщо спортсмени пробігли дистанцію 3 км за 12 хв. (середня швидкість ~ 4.1 м/с), то при завданні пробігти найбільшу дистанцію за 12 хв. (так званий тест Купера) вони пробіжать теж 3 км, а якщо запропонують пробігти з постійною швидкістю 4.1 м/с, то вони будуть в змозі підтримувати її в середньому 12 хв. і пробіжать за цей час ті ж 3 км. Таким чином, конкретний варіант завдання (що саме - дистанція, швидкість чи час – задається, а що вимірюється для ергометричних показників не має значення. Тому результати, одержані в завданнях одного типу (в бігу з заданою швидкістю), можна переносити на завдання другого типу (біг на певну дистанцію), якщо тільки ті, що задаються і реєструються, значення часу, інтенсивності і об‘єму рухових завдань співпадають. Це так зване п р а в и л о о б о р о т н о с т і р у х о - в и х з а в д а н ь.

Рухові завдання можуть, як відмічалось, відрізнятись по умовам (параметрам) виконання, що задаються. У видах спорту циклічного характеру параметром являється довжина дистанції (значно рідше задається час роботи, часова їзда на велосипеді і т.п.). В результаті виникають три залежності: дистанція – час, швидкість – час, дистанція – швидкість.

У всіх видах спорту циклічного характеру в широкому діапазоні дистанцій зв’язок між довжиною дистанції і рекордним часом (t _m) прямолінійна. Як відомо, рівняння прямої має вид:

D = a + b ^. t _m (1)

де D - дистанція (м), t _m - час, a і b - коефіцієнти.

У відповідності з законом збереження енергії люба робота може бути виконана лише при обов’язковій умові затрат енергії. Чим більшу роботу виконав спортсмен (наприклад, чим більшу дистанцію він переборов), тим більше енергії він затратив.

З точки зору біомеханіки (зокрема, аналізу затрат енергії) коефіцієнт a і b мають зміст: а - величина дистанції, яка пройдена за рахунок запасів енергії, що не відновлюються по ходу виконання рухового завдання (дистанція анаеробних резервів). b -максимальна швидкість пересування, яка може бути досягнута за рахунок енергії із джерел, що відновлюються по ходу виконання завдання, або це швидкість руху, при якій має місце максимальне використання кисню (критична швидкість).

З курсів біохімії і фізіології відомо, що в організмі людини є два джерела енергопродукції: анаеробний і аеробний. Найбільша величина енергії що, звільняється при м‘язовій роботі, визначається величинами: а) максимального кисневого обов‘язку,

б) кисневою ємкістю, тобто множенням часу роботи (t_m) на швидкість вживання кисню (л/хв.).

Оскільки величини кисневого боргу і біжучі потреби кисню характеризують величину звільненої енергії, можна записати:

E = a ₁ + b ₁ ^. t _m (2)

де E - сумарна величина енергії, t _{m -} гранична тривалість роботи, a ₁ - анаеробна енергопродукція (калорії або джоулі), b ₁ - швидкість аеробної енергопродукції (кал/хв. або вати).

Видно, що рівняння (2) співпадає з рівнянням (1). На основі цього прийнято вважати, що коефіцієнт a у рівнянні (1) віддзеркалює “дистанцію анаеробних резервів”, а коефіцієнт b - швидкість, при якій має місце максимальне споживання кисню (критичну швидкість).

Робота зі швидкістю, яка нижча за критичну, може продовжуватися дуже довго – годинами. Перевищення ж цієї швидкості швидко приводить до зниження працездатності.

Оскільки середня швидкість на певній дистанції рівна частці від ділення дистанції (D) на час (t _m), можна основі рівняння записати:

V = D / t _m = a / t _m + b (3)

Із рівняння (3) видно, що збільшення часу (t _m ) приводить до зниження швидкості (v) (і навпаки, згадаймо правило оборотності рухових завдань). Аналіз параметричної залежності “швидкість – час” підтверджує це.

Проведений аналіз і рівняння (1), (2) і (3) справедливі лише в принципі, в своїх основних рисах. В дійсності ці залежності ускладнюються рядом додаткових факторів (наприклад, можливістю локальної втоми окремих м’язових груп, уповільненим розвертанням аеробних процесів на початку м’язової роботи, неоднаковою економічністю м’язової роботи різної тривалості.

4.2 Втома і її біомеханічні прояви.

Втомою називається викликане роботою тимчасове зниження працездатності

Існує декілька типів втоми: розумове, сенсорне, емоційне, фізичне (викликане м‘язовою діяльністю).

Втома при м‘язовій роботі проходить через дві фази:

1) фазу компенсованої втоми. В ній, не дивлячись на підвищення утруднення, людина зберігає інтенсивність виконання рухових завдань на попередньому рівні;

2) фазу декомпенсованої втоми. В ній людина, не дивлячись на старання, не може зберегти необхідну інтенсивність виконання завдання.

Втома проявляється в специфічних суб’єктивних відчуттях, об’єктивних фізіологічних і біохімічних зрушеннях (наприклад, у зменшенні систолічного викиду, зрушенню рН крові в кислу сторону) проявляється втома дуже самітно в біомеханічних (рухових) показниках.

В фазі компенсованої втоми швидкість пересування не знижується, але проходять зміни в техніці рухів. Зниження одних показників змінюється зростанням других. Частіше зменшується довжина кроків, що компенсується збільшенням їх частоти. Особливо чітко ця закономірність проявляється при завданні утримувати як можна довше постійну швидкість пересування (наприклад, при плаванні за механічним лідером або світло лідером).

Під впливом втоми знижуються швидкісно-силові показники втоми м‘язів. Таке зниження може до певної міри компенсуватися свідомими або несвідомими змінами техніки рухів. В стані втоми зміни в техніці рухів мають двояку природу: зміни, що викликані втомою, і пристосувальні реакції, які повинні компенсувати ці зміни, також зниження функціональних (зокрема, швидкісно-силових) можливостей людини.

Підвищення стійкості спортивної техніки по відношенню до втоми – одне із важливих завдань у багатьох видах спорту. Це досягається довготривалим спеціальним тренуванням (в тому числі і в стані втоми).

4.3. Витривалість і способи її вимірювання.

Виконуючи одне і теж рухове завдання, різні люди відчувають втому через різний проміжок часу. Причиною втоми є різний рівень витри-валості у цих людей. Витривалістю називається здібність протистояти втомі. При інших рівних умовах у більш витривалих людей наступає пізніше як перша, так і друга фази втоми (компенсована і декомпенсована). Основним мірилом витривалості вважають час, на протязі якого людина спроможна підтримати задану інтенсивність рухового завдання (В.С.Фарфель, 1937).

Визначення інтенсивності рухових завдань залежить від індивідуальних можливостей. Якщо максимальна сила у одних спортсменів невелика, а у других набагато більша, то ясно, що на одержаний результат вплине не тільки різний рівень витривалості досліджуваного, але і різні силові можливості.

Існує два типи показників витривалості – явні і латентні. Я в н і (“абсолютні”) показники оцінки витривалості використовують без урахування силових або швидкісних якостей; л а т е н т н і (відносні, в %) - з урахуванням силових чи швидкісних якостей, коли їх вплив яким-небудь чином виключається.

В основі латентних показників завжди лежить порівняння ергометричних показників в даному руховому завданні з досягненнями в других завданнях.

Прикладом латентних показників витривалості можуть бути:

1. Коефіцієнт витривалості – відношення часу подолання всієї дистанції до часу подолання якого-небудь короткого відрізку.

2. Запас швидкості (по Н.Г.Озоліну) – різниця між середнім часом подолання еталонного відрізку при проходженні всієї дистанції і кращим часом на цьому відрізку.

Запас швидкості, де n - число, яке показує, в скільки раз еталонний відрізок менший всієї дистанції.

Чим менший запас швидкості, тим вище витривалість. З ростом спортивної кваліфікації запас швидкості, як правило, зменшується. Наприклад, у сильніших бігунів світу на 400 м він рівний 0,9-1,0 с., у початківців – 2 – 2,5 с. Зі збільшенням дистанції запас швидкості також збільшується.

4.4 . Біомеханічні аспекти енергетики фізичних дій

(Проблеми економізації спортивної техніки)

Якщо у різних людей при виконанні одного і того ж рухового завдання зміряти енергозапит, то його величини можуть виявитися різко відмінними: одна і та ж робота буде для різних людей пов‘язана з неоднаковою розтратою енергії. При плаванні з тією ж швидкістю третє розрядники витрачають в 2 рази більше енергії, чим майстри.

Економічність роботи часто оцінюють з допомогою коефіцієнтів, що зв‘язують величини виконаної роботи з величинами затраченої при цьому енергії. Частіше застосовують три коефіцієнти.

1. Валовий коефіцієнт (брутто-коефіцієнт) економічності роботи.

К _{1 =} А ,

Е

де А – виконана механічна робота (в джоулях), Е – затрачена енергія (в джоулях).

2. Нетто-коефіцієнт – із величини енерготрат при виконанні роботи віднімають величину енерготрат в стані спокою (в умовах основного обміну або в робочій позі).

К ₂ = А

Е – Е _n ,

де Е _n - енергія, яку витрачає організм в стані спокою.

3. Дельта ( ) –коефіцієнт: порівнюють величини виконаної роботи і енерготрат в двох рухових завданнях різної інтенсивності.

К ₃ = А ₂ - А ₁

Е ₂ - Е₁ ,

Де А₁ і А₂ - величини роботи ( в джоулях), Е₁ і Е₂ - енерготрат (в джоулях).

Всі коефіцієнти введені по аналогії з відомим по курсу фізики коефіцієнтом корисної дії (к.к.д.). Але використання цих коефіцієнтів, по-перше, дозволяє аналізувати лише зовнішні результати рухових завдань (тільки не процеси, що лежать в їх основі); по-друге, прийнятне лише при аналізі рухових завдань подібного типу. Можна, наприклад, зрівнювати величини цих коефіцієнтів в одному і тому ж русі (в бігові), і не можна – в рухах далеких один від одного (плавання і стрибки в воду).

В циклічних локомоціях для характеристики економічності техніки звичайно використовують не вказані вище коефіцієнти, а так названу константу шляху – величину енерготрат, що приходиться на 1 метр шляху.

При порівнянні різних локомоцій значення константи шляху і коефіцієнтів економічної роботи можуть не співпадати , оскільки в різних локомоціях для того, щоб перебороти одну і ту ж відстань, потрібно виконати різну механічну роботу. Наприклад, при ході в порівнянні з їздою на велосипеді валовий коефіцієнт (К₁) і нетто-коефіцієнт (К₂) більші (тобто робота економічніша), але в той же час і сама механічна робота більша (головним чином із-за підняття ЗЦМ в кожному кроці. При їзді на велосипеді коефіцієнти К₁ и К₂ менші, але менша і механічна робота. В результаті затрати енергії на метр шляху (константа шляху) при їзді на велосипеді значно менша , чим при ході.

Економічність рухів залежить від двох груп факторів: 1) фізіологічних і біохімічних ( зокрема від того, анаеробними чи аеробними процесами забезпечується постачання енергії) і 2) біологічних.

4.5 Біологічні критерії економізації спортивної техніки

З біологічної точки зору є два різних шляхи підвищення економічності рухів:

1) зниження величини енерготрат в кожному циклі (кожному кроці);

2) рекуперація енергії, тобто перетворення кінетичної енергії в потенціальну і її зворотний перехід в кінетичну.

Перший шлях реалізується декількома основними способами:

а) усунення непотрібних рухів;

б) усунення непотрібних скорочень м‘язів;

в) зменшення зовнішнього опору;

г) зменшення внутрішньо цільових коливань швидкості. Підвищення швидкості (після її падіння) вимагає затрат енергії. По можливості такі коливання потрібно зменшувати, хоча в деяких видах спорту (плавання брасом, академічна гребля) вони залишаються значними;

д) вибором оптимальної відповідності між силою дії і швидкістю робочих рухів. В деяких видах спорту (велосипедному, веслуванні) можна зберегти одну й ту ж саму швидкість переміщенням при різному співвідношенні сил дії і швидкістю окремих рухів (зміна площі лопаті весла). На різних передачах велосипедист буде їхати при одній і тій же величині енерготрат з різною швидкістю;

е) вибором оптимальної співвідношення між довжиною і частотою кроків.

Рекуперація енергії в рухах людини здійснюється двома способами.

По-перше, кінетична енергія руху може переходити в потенціальну енергію гравітації ( сил маси). Наприклад, при звичайній ході найвищому розташуванні ЦМ тіла (максимуму потенціальної енергії) відповідає мінімум кінетичної енергії, и навпаки, кінетична енергія тіла сама велика, коли його ЗЦМ находиться в самому низькому положенні (С.Ю.Алешинський, В.В.Тюпа). Образно можна представити, що ЗЦМ рухається як кулька, що котиться по нерівній поверхні: на підйомах кінетична енергія переходить в потенційну, а на спусках навпаки. Завдяки цьому повна механічна енергія зберігається (тобто сума його кінетичної і потенціальної енергії).

По-друге, кінетична енергія руху перетворюється в потенціальну енергію пружної деформації м‘язів, а накопичена потенціальна енергія частково знову перетворюється в роботу – іде на надання швидкості тіла і його підіймання. Раціональне використання пружних сил м‘язів може підвищити економічність роботи більше ніж у два рази.

Підвищення економічності спортивної техніки – основне направлення її удосконалення. Певне значення мають і другі фактори , зокрема поперед-ження локальної втоми окремих м‘язових груп, що спостерігається, коли навантаження на яку-небудь групу м‘язів стає особливо велике.

5. Біомеханічна характеристика гнучкості.

Гнучкістю називається здатність виконувати рухи з великою амплітудою. Слово “гнучкість“ використовують як більш загальний термін. Стосовно до окремих суглобів говорять про рухомість в них. Для точного вимірювання гнучкості (рухомості в суглобах) треба виміряти кут у відповідному сполученні в край можливому положенні між з‘єднаними ланками. Вимірювання кутів рухів в суглобах називається г о н і о м е т- р і є ю. В спортивній практиці для вимірювання гнучкості використовують не кутові, а лінійні міри. В цьому випадку на результати вимірювання можуть вплинути розміри тіла, наприклад, довжина рук (при нахилі вперед, або виконанні викрута з палкою), довжина тулуба (при вимірювання відстані між руками і ногами під час виконання гімнастичного моста). Тому лінійні виміри менше точні.

Виділяють активну і пасивну гнучкість. А к т и в н а г н у ч к і с т ь – властивість виконувати рухи в якому-небудь суглобі з великою амплітудою за рахунок активних м‘язових груп, що проходять через цей суглоб (напр., амплітуда підйому ноги в рівновазі “ластівка”). П а с и в н а г н у ч к і с т ь визначається найвищою амплітудою, яку можна досягнути за рахунок зовнішніх сил. Показники пасивної гнучкості більші відповідних показників активної активності. Різниця між ними називається д е ф і ц и т о м а к - т и в н о ї г н у ч к о с т і. Він визначається залежністю “довжина – сила тяги” активного м‘яза, конкретно величиною сили тяги, яку можне проявити м‘яз при своєму найбільшому скороченні. Якщо ця сила недостатня для подальшого переміщення з‘єднаних ланок тіла, то говорять про а к т и в н у н е д о с т а т н і с т ь м‘яза. Експериментально показано, що активна недостатність може бути зменшена (відповідно зменшений дефіцит активної гнучкості і підвищена сама активна гнучкість) за рахунок силових вправ, що виконують з великою амплітудою рухів. Ріст солових якостей в цьому випадку приводить до збільшення показників активної гнучкості.

Гнучкість залежить від ряду умов: температури оточуючого середовища (підвищення температури приводить до підвищення гнучкості, часу доби ( в середині дня вона збільшується), розминки і др..

В спорті не варто добиватися безмежного розвитку гнучкості. Її треба розвивати лише до такої степені, яка забезпечує безперешкодне виконання необхідних рухів. При цьому величина гнучкості повинна дещо перевершувати ту максимальну амплітуду, з якою виконуються рухи (“запас гнучкості”).