Світогосподарські зв’язки та інтеграційні процеси в умовах світової глобалізації

Найхарактернішою рисою світового економічного розвитку напередодні III тисячоліття стала його глобалізація. Вперше термін "глобалізація" почав використовувати американський економіст Т. Левіта (1983 p.), позначивши ним процес злиття ринків, який активно проявився у 1980 роках.

Професор Угорської академії наук М.Шімаі під глобалізацією розуміє сукупність таких процесів і явищ, як: транскордонні потоки товарів, послуг, капіталу, технологій та інформації; вільне переміщення людей між країнами; переважне орієнтування на світовий ринок у торгівлі, інвестуванні та інших трансакціях; територіальна та інституціональна інтеграція національних ринків; виникнення глобальних проблем типу екологічної деградації тощо. Характерною особливістю глобалізації він вважає те, що міжнародні потоки, а це головним чином потоки капіталу та інформації, в умовах лібералізації майже не контролюються національними законодавчими актами.

Вивченням цього феномена займаються й вчені України. Дослідженню економічного аспекту глобалізації присвячені, зокрема, роботи С. І. Соколенка, О. Г. Білоруса, Ю. М. Пахомова, А. С. Філіпенка, С. І. Пирожкова. З точки зору, наприклад, С. І. Соколенка, поняття "глобалізація" не є однозначним, його можна визначити по-різному в залежності від того, про що йдеться — про окрему компанію, галузь, країну чи про світове виробництво взагалі.

Відмінності у поглядах вчених на феномен глобалізації зумовлені досить часто несхожістю його проявів у різних сферах життєдіяльності людини — політичній, економічній та соціальній. Водночас усі дослідники глобалізації вважають, що цей процес не є принципово новим явищем, а є продовженням капіталістичної інтеграції, яка здійснюється вже протягом кількох століть. На їхню думку, світогосподарські зв'язки значно прискорилися після створення перших чартерних компаній, які стали організаторами виробництва та обміну у всесвітньому масштабі ще на початку XVII ст. Ці чартерні компанії й були попередниками сучасних транснаціональних компаній (ТНК), які виконують сьогодні головну роль у глобалізації. Витоки процесу глобалізації мають економічне начало, що основувався на притаманному природі капіталу прагненні до виходу за кордони національних держав з метою отримання вищих, ніж у межах своїх держав, прибутків.

Від самого початку рух виробників за кордон основувався на нових товарах, нових технологіях, нових ринкових методах, які давали значні конкурентні переваги на іноземних ринках і, як наслідок, — надприбутки. У 1870 та 1880 роках багато американських компаній, що виробляли нові для того часу товари (касові апарати, ліфти, парові насоси, локомотиви, замки тощо), енергійно шукали ринки для експорту своєї продукції, а окремі з них розпочинали власне виробництво в іноземних державах. Так, один з піонерів трансферту капіталу за межі своєї держави американський бізнесмен Зінгер у 1867 р. збудував у Глазго завод з виробництва нових швейних машин; підприємець Вестінгауз у 1879 р. заснував у Парижі підприємство з виготовлення плівки для фотоапаратів Кодак, імпортованих із США; компанії Вестерн Електрик та Інтернешнл Белл Телефон Компані спільно у 1882 р. заснували виробничу філію в Бельгії.

Так, завдячуючи відтоку капіталу за межі національних кордонів, поступово формувалась світова економіка міжнародних виробників, ламаючи звичні людські стереотипи щодо кордонів між державами. Ще півтора століття тому К.Маркс і Ф.Енгельс писали: "Буржуазія шляхом експлуатації світового ринку зробила виробництво і споживання усіх країн космополітичним... національні галузі промисловості знищені і продовжують знищуватися з кожним днем. На зміну старої місцевої та національної замкненості й існування за рахунок продуктів власного виробництва приходять всебічний зв'язок та всебічна залежність націй одна від одної. Це однаково стосується як матеріального, так і духовного виробництва. Плоди духовної діяльності окремих націй стають загальним здобутком".

Проте нерозвиненість світової інфраструктури комунікацій і транспорту та протекціоністська політика, яку здійснювали національні уряди практично до середини 1950 років, стримували розвиток глобалізації. Стрімке прискорення її на межі тисячоліть стало результатом низки економічних, політичних, соціальних і технологічних змін. Найбільш значущими з них були:

— новітні науково-технологічні досягнення, особливо в галузі інформаційно-комунікаційних систем;

— поглиблення проблем екологічного характеру (наростаюча загроза глобальної екологічної катастрофи);

— геополітичні та геоекономічні трансформації, пов'язані з розпадом соціалістичної системи господарювання, появою "пост радянських" незалежних держав.

Як уже відмічалося в попередньому параграфі, процес інтернаціоналізації виробництва став закономірним результатом розвитку МПІТ та МВК. На різних відтинках часу цей процес мав різний формальний і реальний характер. Під формальною інтернаціоналізацією виробництва мається на увазі таке міжнародне усуспільнення виробництва, коли країни беруть участь у МПП, працюють одна на одну, але витрати на виробництво одних і тих самих продуктів у них відрізняються, причому інколи — істотно. Так буває тоді, коли на рівні національних економік вводяться різного роду обмеження для вільного руху товарів, робочої сили та капіталів в обох напрямах — ззовні та назовні.

У 2-й половині XX ст. у процесі інтернаціоналізації виробництва стали проявлятися нові тенденції — багато країн почало переходити від формальної до реальної інтернаціоналізації виробництва, тобто до об'єднань своїх зусиль задля більшої ефективності виробництва усіх учасників МПП. Цей період міжнародного усуспільнення виробництва в економічній теорії отримав назву інтеграційного етапу.

Перехід до інтеграційного етапу інтернаціоналізації виробництва був зумовлений необхідністю вирішення ряду економічних проблем, які не могли бути вирішені країнами поодинці чи навіть разом на основі старої системи МПП. Детермінантою в цьому процесі стала суперечність між нагальною потребою забезпечити стійкий розвиток економіки кожної з країн, що беруть участь у МПП, та обмеженими можливостями національних економік щодо реалізації цієї невідкладної задачі. Тобто, економічне інтегрування неможливе без подальшого розвитку суспільного характеру міжнародного виробництва, без поглиблення інтернаціоналізації виробництва на основі об'єднання виробничих та наукових потенціалів багатьох країн. І лише таке інтегрування відкриває перспективу вирішення не окремих тимчасових задач економічного або соціального плану, а виходу країн на принципово нові виробничо-технічні та соціально-економічні рубежі.

Саме з метою підвищення ефективності національного виробництва країни Західної Європи — Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція та ФРН — у 1957 р. створили Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Згідно з договором, підписаним у Римі, між цими країнами поступово мали знижуватися митні ставки на ввезення товарів, передбачалося створення умов для переливу капіталів та переміщення робочої сили. В результаті реалізації умов договору з початку 1959 р. митні квоти в країнах "шістки" були збільшені на 20 %, а митні збори зменшені на 10%. Згодом, в середині 1968 p., митні збори були відмінені зовсім. Як наслідок, то варообіг всередині ЄЕС у 1958—1972 pp. зріс у 9 разів, тоді як обіг торгівлі країн-членів з іншими країнами — лише у З рази. У 1958 — 1967 pp. середньорічні темпи приросту ВНП на душу населення складали в країнах "шістки" близько 4 % на рік, а у Великій Британії не піднімалися вище 2,5 %). Темпи приросту надходжень іноземних інвестицій до країн Співтовариства у 1958—1965 pp. були самими високими у світі.

З початку 1960 років у рамках ЄЕС почалася широкомасштабна гармонізація політики у сфері сільського господарства, телекомунікацій, авіаперевезень, залізничного транспорту, медичного обслуговування тощо. Європейська інтеграція поступово набирала обертів, залучаючи до цього процесу все нових членів. Починаючи з 1-ї половини 1990 років, до Європейського Союзу (ЄС), на який перетворилося ЄЕС, уже входили 15 країн — Бельгія, Велика Британія, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція та Швеція. У 2002 р. ухвалено рішення про приєднання до ЄС нових членів — Естонії, Кіпру, Польщі, Словенії, Угорщини, Чехії. Ближчим часом планується приєднати Болгарію, Латвію, Литву, Румунію та Словаччину.

Підвищення ефективності суспільного виробництва в окремих країнах та у всьому співтоваристві, що інтегрується, може бути забезпечено лише у разі, коли ці країни будуть узгоджено створювати найбільш сучасні за технічними та економічними параметрами підприємства у всіх сферах економіки. При цьому однакові за техніко-економічними параметрами підприємства, що працюють в одних і тих же галузях національних економік країн, що інтегруються, мають витрачати на виробництво однотипних товарів практично однакову кількість ресурсів.

У кожній галузі національної економіки, яка взяла курс на економічну інтеграцію, мають створюватися необхідні умови для закриття неефективних виробничих ланок та концентрації виробництва на підприємствах оптимальних розмірів. Підприємствами оптимальних розмірів називаються підприємства (господарюючі суб'єкти), які у конкретний період часу витрачають на виготовлення та реалізацію продукції найменшу кількість різних факторів виробництва. Така економічна політика забезпечує збереження матеріальних та трудових ресурсів у рамках кожної окремої галузі. Лише проведення такої політики у масштабах всієї національної економіки дає змогу створити в країні оптимальну структуру національної економіки.

Створення конкурентоспроможних підприємств — кінцева мета оптимізації виробництва та всієї структурної економічної політики країн, що інтегруються.

Регіональна економічна інтеграція, як свідчить світова практика, у своєму розвитку послідовно проходить кілька етапів. Це, як правило, — такі етапи: зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз.

В зонах вільної торгівлі кожна країна, що до цієї зони входить, добровільно відмовляється вживати заходи захисту свого національного ринку щодо товарів своїх партнерів з об'єднання, а щодо товарів третіх країн — діє не колективно, а індивідуально, тобто по-своєму захищає свій економічний суверенітет. Такий вид інтеграції застосовується, наприклад, країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА).

У рамках митного союзу його члени колективно визначаються щодо єдиного тарифного бар'єра проти третіх країн. Це дає їм змогу більш надійно захистити свій регіональний ринковий простір та виступати на міжнародній арені як згуртований торговий блок. Як правило, кожен з учасників такого інтеграційного утворення втрачає частину свого зовнішньоекономічного суверенітету. Митний союз передував більш тісній інтеграції західноєвропейських країн у рамках ЄС, Митний союз п'яти країн-членів СНД (Білорусі, Казахстану, Киргизії, Російської Федерації, Таджикистану) став основою створення у жовтні 2000 р. Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕС).

Третьою сходинкою розвитку інтеграційного об'єднання держав є спільний ринок. В рамках спільного ринку країни-члени об'єднання ліквідовують обмеження на переміщення різних факторів виробництва, що істотно посилює їх економічну взаємозалежність. Спільний ринок деякі західноєвропейські країни, що згодом інтегрувалися в ЄС, створили ще наприкінці 1960 років.

В економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. В країнах-учасницях союзу функціонує, як правило, єдина грошова одиниця. Досвід ЄС свідчить, що створення економічного союзу в повному обсязі доволі тривалий процес — його побудова у рамках ЄС триває й досі.

Починаючи з 2-ї половини XX ст. в інтеграційні процеси втягується все більша кількість країн та територій. Такі структури, як ЄС, НАФТА, АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії), АТЕС (Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво), є нині найважливішими інтеграційними об'єднаннями. На приклад, до складу АТЕС входить 21 країна (Австралія, Бруней, В'єтнам, Гонконг (як особлива зона Китаю), Індонезія, Канада, КНР, Республіка Корея, Малайзія, Мексика, Нова Зеландія, Папуа—Нова Гвінея, Перу, Росія, Сінгапур, США, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Чилі, Японія), на їхній території проживає більше 2,5 млрд осіб. Сукупний ВВП цих країн у 1999 р. перевищував 18 трлн. дол., а їхня частка у світовій торгівлі складала більше 47 %.

З-поміж усіх інтеграційних об'єднань лише ЄС можна вважати інституційно оформленим. Нині ЄС являє собою унікальне наднаціональне економічне утворення, що має уніфіковане законодавство та єдину кредитно-фінансову політику, ЄС забезпечує оптимальне функціонування національних господарських систем і у найближчому майбутньому має намір сформувати найкрупнішу у світі єдину регіональну економіку.

Курс на формування єдиної європейської економіки було закріплено рішенням про введення наднаціональної валюти — євро, яке прийнято на саміті у Мадриді в грудні 1995 р. Від 1 січня 1999 р. євро було введено у безготівковий обіг, а з 1 січня 2002 р. — у готівковий.

Приклад ЄС надихнув багато країн у різних регіонах світу до інтеграції. У Західній півкулі, Азії й Африці було створено більше 30 "зон вільної торгівлі", "митних союзів" і "спільних ринків". Однак у переважній більшості випадків ці ініціативи поки що не увінчалися успіхом. Як свідчить досвід ЄС та деяких інших регіональних об'єднань, реальне інтегрування національних економік можливе лише тоді, коли усі держави, що інтегруються, мають:

1) достатньо високий рівень розвитку промисловості та значний ступінь диверсифікації виробництва;

2) ринкову економіку;

3) висо-корозвинену та міцно укорінену політичну демократію.

Саме високий рівень розвитку промисловості та диверсифікації національного виробництва робить національні господарства взаємодоповнювальними. Інтегрування можливе і необхідне лише між країнами, що мають розвинену обробну промисловість й особливо високотехнологічні її галузі. Країни, які виробляють і експортують переважно товари з низьким рівнем доданої вартості, мають, як правило, не взаємодоповнювальні, а конкуруючі господарські системи. їм майже нічого запропонувати одна одній: сировина їм практично не потрібна через відсутність власної обробної промисловості, а вироблені ними готові вироби за якістю значно поступаються тим, які можна імпортувати з розвинених країн. До того ж через постійні фінансові труднощі вони обмежені в наданні одна одній як урядових, так і комерційних експортних кредитів. Взаємна торгівля між ними розвинена досить слабко: і як експортери, і як імпортери вони набагато сильніше прив'язані до промислово розвинених країн, ніж одна до одної. Саме цим зумовлена безрезультатність численних спроб створити в регіонах, що розвиваються, інтеграційні блоки на зразок ЄС. З цієї причини, зокрема, припинила своє існування Організація африканської єдності (ОАЄ), заснована ще у 1963 р., зазнають невдачі спроби лідерів СНД інтегрувати країни Співдружності (адже більшість з них — країни Середньої Азії та Закавказзя і Молдова — поки що є аграрно-індустріальними).

Прикладом невдалого інтегрування через відсутність у його основах ринкових механізмів є "соціалістична інтеграція" в рамках Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ): навіть досить розвинені в промисловому відношенні країни не змогли інтегруватися на ґрунті централізованої планової економіки. Більше того, розпалися й такі економічно глибокоінтегровані господарські організми, як Югославія, СРСР і Чехословаччина.

Економічне інтегрування може стати стійким і незворотним процесом лише між державами, в яких ефективно функціонують інститути політичної демократії, здатні враховувати і забезпечувати економічні, соціальні та культурні інтереси різних груп населення, а також гарантувати верховенство права над волею "сильних світу цього". Без цього внутрішньополітична ситуація в країні не є стабільною, а зовнішня політика держави є спонтанною. За таких обставин неможливо ні відкриття митних кордонів, ні формування та проведення спільної економічнії політики, ні створення наднаціональних фондів для фінансування заходів такої політики. Тобто, без укорінення в країнах, що інтегруються, плю

ралістичної демократії та верховенства права унеможливлюється довіра між цими країнами, а без цього немає поступу інтеграції.

Тому лише там, де є всі основні засади економічної інтеграції, процес взаємоузгодженого розвитку національних економік може поступово просуватися від одного етапу до іншого, як це мало місце в ЄС.

Одним з процесів, що сприяє глобалізації економічної діяльності, є інтернаціоналізація капіталу. Цей процес нерозривно пов'язаний з інтернаціоналізацією виробничої діяльності та розвитком інформаційних технологій і являє собою перетікання з однієї країни в іншу, з одного регіону в інший величезних мас фінансових ресурсів у вигляді інвестицій, позик та кредитів.

Інтернаціоналізація капіталу істотно впливає на економіку тих країн, що вивозять капітал, і тих, що його ввозять. Якщо вивіз капіталу з країни значно перевищує зворотний його приплив у країну, то у цій країні може виникнути дефіцит інвестиційних ресурсів — так звана англійська хвороба: свого часу активна експансія англійського капіталу фактично знекровила цілі галузі англійської національної економіки і урядові довелося заохочувати залучення іноземного капіталу в економіку своєї країни. В цілому, експорт капіталу для країни, що його експортує, є прибутковою справою. Адже частина світової доданої вартості, що привласнюється експортованим національним капіталом певної держави, надходить до цієї держави (через податкову систему, плату за дозвіл на вивіз капіталу тощо).

У випадку ввозу іноземного капіталу в ту чи іншу країну наслідки для останньої можуть бути як із знаком "плюс", так і зі знаком "мінус". До позитивних наслідків варто віднести збільшення виробництва, зайнятості, прилучення до нових технологій — тобто усе те, що пов'язано зі створенням іноземним капіталом у країні, Що його імпортує, нових виробничих потужностей. Водночас, однак, іноземний капітал є каналом відтоку з країни створеної в ній частини доданої вартості. Це дає йому змогу чинити на краї-ну-імпортера економічний, а часом і політичний тиск. Прикладом такого тиску є тиски з боку США, як найкрупнішого іноземного прямого інвестора української економіки, на Україну з метою змусити її відмовитись від участі у будівництві Бушерської АЕС в Ірані.

Особливо небезпечним для національних економік є іноземний фінансовий капітал. Йому притаманна схильність до спекулятивних операцій, які дають змогу швидко отримувати прибуток. Портфельні інвестиції менш ризиковані, ніж прямі, і цим вони особливо приваблюють фінансовий капітал. Мінімізація ризиків — це головна домінанта в діяльності фінансових ТНК — транснаціональних банків, страхових компаній, різних фондів тощо. Швидке і широкомасштабне вкладання фінансового капіталу через портфельні інвестиції в економіку тієї чи іншої країни є досить небезпечним для останньої, оскільки такий капітал може будь-коли піти з неї — залишити після себе розруху в економіці. Саме таким чином виникли фінансові кризи у країнах Південно-Східної Азії в 1997 р. та в Росії в 1998 р.

Темпи розвитку процесу інтернаціоналізації капіталу за останні два десятиріччя минулого століття вражають — обсяг підприємницького капіталу у вигляді прямих іноземних інвестицій (ПП) зріс тоді більше як у 22 рази, сягнувши рекордного за всю історію людства рівня у 1,3 трлн. дол.

Рушійною силою розвитку процесу інтернаціоналізації капіталу, глобального поширення інвестиційних потоків є нині понад 60 тис. ТНК, які мають більше 800 тис. філій за кордоном. Більшість з них працюють у нафтовій промисловості, виробляють електричне та електронне обладнання, автомобілі, продукти харчування та напої. Так, наприклад, частка закордонних активів ТНК, основним видом діяльності яких є виробництво електричного та електронного обладнання (General Electric, ABB, Siemens AG тощо), складала у 2006 p. близько 23 % обсягу закордонних активів 100 найбільших за цим показником ТНК. Цей же показник у компаній, що займалися видобутком та переробкою нафти (Exxon Mobil Corporation, Royal Dutch/Shell Group тощо), склав 19 %, у автомобілебудівних компаній (General Motors, Ford Motor Company, Toyota Motor Corporation тощо) — майже 17 %, у компаній з виробництва харчових продуктів та напоїв (Nestle SA, Unilever тощо) — близько 11 %.

Поширення процесу глобалізації спричиняє швидкі зміни економічної ситуації у світовій, які, у свою чергу, генерують зміни у розстановці рушійних сил ПИ. Хоча основні традиційні детермінанти, що впливають на розміщення ПИ,— ємність ринку, наявність природних ресурсів, доступ до дешевої некваліфікованої та напівкваліфікованої робочої сили, як і раніше, відіграють провідну роль, їхнє значення постійно зменшується, особливо у най-динамічніших галузях — таких як електронна промисловість і телекомунікації. Це пов'язано, головним чином, зі зниженням торгових бар'єрів і розширенням регіональних зв'язків, зростанням в цілому частки продукції з високим рівнем доданої вартості, підвищенням ролі кваліфікованої праці унаслідок поширення новітніх технологій на трудомісткі процеси. Тому наприкінці минулого століття географія діяльності ТНК і, відповідно, розміщення ПІІ визначалися переважно наступними детермінантами: лібералізацією зовнішньоекономічної політики, технічним прогресом та корпоративними стратегіями.

Лібералізація зовнішньоекономічної політики в торговельній та інвестиційній сферах дає змогу компаніям поглиблювати спеціалізацію виробництва, а також сприяє пошуку тих місць розташування філій, які забезпечують конкурентні переваги. ТНК отримують більшу свободу для маневру та оптимізації своєї діяльності. Впродовж 1991—2000 pp. в національні законодавства з регулювання ПП було внесено 1185 змін, з яких 1121 (95 %) спрямовані на створення більш сприятливих умов для експорту та імпорту ПІІ.

Технічний прогрес справляє на географію розподілу ПІІ багатоплановий вплив. Оперативне впровадження об'єктів нової техніки забезпечує фірмам переваги, які можуть бути ними вповні реалізовані лише на світовому ринку. Тому виробництва, які у своїй діяльності спираються на нові досягнення науково-технічного прогресу, стають все більш інтернаціональними, а для збереження своєї конкурентоспроможності вони все більш активно займаються інноваційною діяльністю. Зростання науійзмісткості продукції приводить до зниження значимості для ТНК простих низькотехнологічних видів діяльності та підвищення значення тих видів діяльності, що потребують високої кваліфікації. Тому фірми, що беруть участь у міжнародному виробництві, ухвалюючи рішення щодо нових місць розгортання своїх філіалів, орієнтуються на країни, що мають кваліфіковані кадри та виробничі підрозділи, спроможні ефективно використовувати нові технології.

Корпоративні стратегія ТНК також впливають на регіональний розподіл ПП. Концентрація фірм однієї або кількох галузей в одному територіально-виробничому комплексі (ТВК) породжує за рахунок створення щільної коопераційної мережі виробників, націлених на створення кінцевої продукції, ефект синергії, сприяє більш інтенсивному використанню нових технологій та економії ресурсів унаслідок спрощення управлінських та виробничих зв'язків. Такі комплекси, як правило, включають спеціалізованих постачальників, що на своїх виробництвах використовують висококваліфіковану працю, а також структурні підрозділи з фінансової та наукової підтримки. За рахунок концентрації ресурсів і можливостей ТВК здатні залучати ПІІ, що орієнтуються на високу ефективність та доступ до нематеріальних активів. Саме тому ТВК (наприклад, "Силіконова долина" (США), "Бездротова долина" (Швеція), ВЕЗ Пудун (Китай) тощо) мають істотні переваги у справі залучення ПІІ. Інвестуючи ТВК, інвестори прискорюють їхній розвиток, а водночас і розвиток регіону.

Підсумовуючи розглянуті у цьому параграфі питання, виділимо основні тенденції розвитку світогосподарських зв'язків та інтеграційних процесів у глобалізованому світі. На нашу думку, вони такі:

- долучений до процесу інтернаціоналізації виробництва все більшої кількості країн, посилення взаємозалежності національних економік одна від одної. Про це свідчать, зокрема, поширення географії надходжень ПІІ, зростання чисельності ТНК та ступеня їх транснаціональності, створення все нових міждержавних інтеграційних об'єднань у світі, а також розширення вже існуючих за рахунок входження до них нових членів;

- консолідація економічних інтересів все більшого числа держав. Про це свідчать успіхи розвитку міждержавних інтеграційних об'єднань, у рамках яких формуються спільні інтереси, що реалізуються через наднаціональні механізми та інститути;

- посилення "дематеріалізації" світової економіки. Це проявляється у послабленні ролі традиційних факторів виробництва (природних ресурсів, праці) та посиленні ролі таких детермінант, як лібералізація зовнішньоекономічної політики, технічний прогрес, управлінські (корпоративні) стратегії;

- наростання структурних зсувів у світовій економіці, пов'язаних з народженням та освоєнням нових технологій постіндустріального суспільства лише в економіках найбільш розвинених країн та концентруванням традиційних технологій серед країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою.

Вже сьогодні можна спостерігати наслідки цих процесів — економіки розвинених країн поступово "заляльковуються", відсторонюючись від економік інших, менш розвинутих, країн світу. Останнім же відводиться роль виробників традиційної для індустріального суспільства продукції, виробництво якої базується на використанні ресурсомістких технологій та технологій, що забруднюють навколишнє середовище, а також роль суто сировинних придатків;

- посилення монополізації світової економіки, про що свідчить зростання за останнє десятиріччя потоків світових ПП за рахунокоперацій з транскордонного злиття та поглинання фірм;

- формування глобального фінансового ринку, прикметною ознакою чого є значні фінансові спекуляції на світових фондових ринках, які час від часу розхитують фінансові системи тих чиінших країн.