Нагальні проблеми захисту та реабілітації інвалідів і шляхи їх вирішення

В умовах економічної нестабільності інваліди виявилися однією з найбільш незахищених верств населення. Головною проблемою, яка вимагає термінового вирішення, є подолання соціальної ізоляції інвалідів, обмеженість їх спілкування, організація їх дозвілля, навчання, пошуку можливого заробітку. На жаль, багато з передбачених законодавством, нормативно-правовими актами та реабілітаційними програмами заходів стосовно забезпечення прав інвалідів поки що не реалізовано.

Вирішення проблеми удосконалення системи соціального захисту інвалідів має бути спрямоване на створення умов, які б забезпечували їм повноцінне життя, гарантували рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічному, політичному й соціальному житті держави.

Для цього доцільним є здійснення наступних заходів:

забезпечення соціально-правової, трудової та медичної реабілітації інвалідів, професійного навчання і створення необхідної кількості робочих місць для їх працевлаштування;

надання державної підтримки всеукраїнським організаціям інвалідів;

реструктуризації і переоснащення протезно-ортопедичних підпри-ємств з метою вдосконалення вітчизняного виробництва сучасних засобів реабілітації інвалідів та повного забезпечення потреби в них;

розвитку системи життєзабезпечення і соціального обслуговування інвалідів шляхом розширення мережі реабілітаційних і територіальних центрів, надання передбачених законодавством пільг та гарантій, посилення ролі адресних пільг і допомоги;

інформування інвалідів про наявні вакансії через інформаційні видання, які приймають оголошення про працевлаштування безплатно, ресурсно-інформаційний центр тощо.

Соціальна підтримка дітей і молоді з особливими потребами – один із пріоритетних напрямів діяльності центрів соціальних служб для молоді, вона закріплена в Законі “Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні” [34].

Діти-інваліди вимагають не тільки матеріальної допомоги, але й належних умов для актуалізації власних здібностей, розвитку особистих якостей. Попри усі соціально-економічні труднощі, в державі увага до дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства має бути особливою і їх забезпечення (лікування, освіта, працевлаштування, надання засобів компенсації інвалідності та ін.) не повинно обмежуватись мізерними сумами допомоги та пенсій.

Нагальною проблемою сьогодення є зростання чисельності інвалідів у зв'язку з погіршенням стану здоров'я постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи населення, збільшення кількості дітей, яких визнано потерпілими через підвищену дозу опромінення щитовидної залози.

Тому необхідними заходами є вдосконалення системи державних соціальних гарантій для всіх постраждалих осіб, реалізація Національної програми мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи на 2000 – 2005 роки та на період до 2010 року; посилення соціального захисту постраждалих від Чорнобильської катастрофи осіб на рівні регіонів шляхом розроблення відповідних реабілітаційних програм.

Контрольні запитання

1. Сутність поняття інвалідності та її види.

2. Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.

3. Пенсійне забезпечення інвалідів.

4. Проблеми працевлаштування інвалідів.

5. Характеристика реабілітаційних програми і заходів щодо активі-зації життєдіяльності інвалідів.

10.1. Прожитковий мінімум як основа реалізації мінімальних соціальних гарантій

В Україні існує досить повна нормативно-правова база визначення рівня доходу, що дає право на державну допомогу; надання різних видів адресної соціальної допомоги; перегляду та прийняття прожиткового мінімуму тощо.

Розміри державних соціальних гарантій, що визначаються залежно від прожиткового мінімуму, встановлюються відповідними законами, Законом України про Державний бюджет України, а також нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України.

Виходячи зі ст. 46 Конституції України, “пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом” [1].

Встановлені законами та нормативно-правовими актами мінімальні розміри оплати праці [26], доходів громадян [21, 27, 30], пенсійного забезпечення [24], соціальної допомоги [28], розміри інших видів соціальних виплат повинні забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму.

Згідно з чинним законодавством, право на державну допомогу мають сім’ї, середньомісячний сукупний доход яких є нижчим від прожиткового мінімуму для сім'ї.

Розмір державної допомоги визначається окремо для кожної сім'ї (залежно від її складу) на підставі врахування сум прожиткових мінімумів, розрахованих та затверджених згідно Закону України “Про прожитковий мінімум”. Розмір зазначеної допомоги визначається з урахуванням бюджетних можливостей щодо забезпечення рівня прожиткового мінімуму.

Розміри державної соціальної допомоги підвищуються у зв'язку зі збільшенням прожиткового мінімуму.

Таким чином, прожитковий мінімум є основою визначення і реалізації державних мінімальних соціальних гарантій.

Закон України “Про прожитковий мінімум” визначає, що прожитковий мінімум – це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості [33].

Цим законом закладено нормативно-правові основи реального механізму захисту конституційного права кожного громадянина України на гідні умови життя та свободу від бідності.

Прожитковий мінімум має застосовуватися не тільки як орієнтир рівня життя населення. Держава зобов'язана забезпечити умови досягнення рівнів прожиткового мінімуму для відповідних груп населення і передусім для найменш незахищених з них.

Прожитковий мінімум щорічно затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін разом з уточненням показників Державного бюджету України.

У 2000 р. наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства економіки України, Державного комітету статистики України затверджена Методика визначення прожиткового мінімуму на одну особу та для осіб, які відносяться до основних соціальних і демографічних груп населення [57].

Згідно з Методикою прожитковий мінімум визначається у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років; дітей віком від 6 до 18 років; працездатних осіб; осіб, які втратили працездатність.

Прожитковий мінімум складається з вартісних величин:

набору продуктів харчування, достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я;

мінімального набору непродовольчих товарів, необхідного для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості;

мінімального набору послуг, необхідного для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Для розрахунку вартісних величин набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів та набору послуг використовуються середні споживчі ціни (тарифи) в країні.

Прожитковий мінімум у середньому на одну особу на місяць визначається як сума добутків розмірів прожиткових мінімумів кожної соціально-демографічної групи населення та питомої ваги чисельності відповідної групи в загальній чисельності населення України (регіону).