Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 8 страница

У фільварках Правобережної України тваринництво в
основному використовувалося на потреби панського маєт-
ку. Утримували в середньому ЗО—90 і більше голів вели-
кої рогатої худоби, 20—70 свиней, 1500 овець. У Східній
Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало
8 волів, 7 коней, 13—15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільвар-
ках появилося молочарське господарство.

Важливе місце в господарському житті займало вівчар-
ство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл захід-
ноукраїнських земель. За даними люстрації 1565 p., у селах
Самбірської економії нараховувалося приблизно 16,3 тис.
овець. Овече молоко переробляли в селах, або так званих
шалашах, якщо пасовища були розташовані далеко від сіл.
Шалаші були як виробнича ланка і як форма кооперації
селян. На село припадало 2—3 шалаші, кожен з яких оподат-
ковувався. В селах і містах були "мирские стада", для яких
відводилися пасовища. ,

Царський уряд, зважаючи на сприятливі природні умо-
ви, намагався перетворити Лівобережну Україну на район
високоякісного вівчарства. В полки направлялися випи-
сані з Польщі та Сілезії фахівці-шахместри, обов'язком яких
було навчити жителів методам розведення та стриження
високоякісних порід овець. За кордоном готували фахівців.
На заводах для нагляду за вівцями та інструктажу вівчарів

встановлювалися спеціальні посади — "отборних овець ов-
чарів", "комиссаров овчарних заводів".

Розвиток тваринництва ставив питання про корми. В
окремих господарствах Лівобережжя сіножаті займали до
250 десятин. Зросла ціна на сіно. Якщо в 40-х роках XVIII ст.
10 копиць сіна (з однієї десятини землі) коштували 2,25 крб.,
то в 1755 p. — 3,2 крб. Взимку худобу годували ячмінною,
вівсяною, гречаною соломою, поживні якості якої були нижчі
за культурні трави.

Протягом XVIII ст., особливо в другій половині, погли-
билася спеціалізація сільськогосподарського виробництва.
На Лівобережжі та Слобожанщині вирощували більше ози-
мого жита (до 50 % площі), на Півдні — пшениці (арнаут-
ка), на Волині — озимої пшениці (до ЗО %). Для Галичини
був характерним гречано-вівсяний напрям. Чернігівський,
Стародубський, Сумський полки були головними районами
посівів коноплі, Чернігівський, південні полки, землі між
Дністром і Прутом — тютюну. В лісостепових і лісових
районах розводили переважно волів, у степових — коней.

Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу
роль відігравали сільськогосподарські промисли — бджіль-
ництво, рибальство, мисливство.

У Польщі в XVI ст. появляються трактати з сільського
господарства. В 1534 p. вийшла перша друкована книга
"Про злаки, тварин, птахів, риби". Всього протягом XVI ст.
було надруковано 25 трактатів із сільського господарства.

Для сільського господарства в XVI — XVIII ст. харак-
терним було зростання його товаризації. Значна частина
зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчу-
вання міського населення і виробництва горілки, решта —
експортувалася.

Значні доходи мала старшина від продажу тютюну, про-
дуктів тваринництва, промислів, пов'язаних з переробкою
сільськогосподарської продукції (млинарства, ґуральницт-
ва, олійниць, свічкарень та ін.), а також від лісопилень, ру-
день, гут, цегелень, поташень, селітряних варниць.

Старшинські господарства мали великі площі лісів, що
були об'єктом купівлі-продажу. У 60-ті роки один гектар
лісу коштував приблизно 15—16 крб.

Найбільш прибутковими були млинарство та ґуральниц-
тво. Річний прибуток з двох водяних млинів військового
товариша Т. Свічки в 1767 p. становив 398 пудів борошна
та 71 пуд пшона. В середині XVIII ст. (1749 p.) у маєтках
старшини нараховувалося 1522 казани, 19 винокурень Ко-
чубеїв давали більше 27 тис. відер, а 14 винокурень П. Ру-
м'янцева — 13,2 тис. відер горілки на рік.

Одночасно старшина закуповувала сільськогосподар-
ський інвентар, хліб для ґуральництва, сировину для про-
мислів, худобу, місцеві та закордонні промислові вироби,
предмети розкоші,

Селянські та козацькі господарства залишалися нату-
рально-споживчими, їхньою основою було хліборобство. У
другій половині XVIII ст. посіви сільськогосподарських
культур коливалися в таких межах: жито — до 4 десятин,
пшениця — до 0,5, гречка — до 2, ячмінь — до 1,5, просо —
0,25, коноплі — до 0,5, льон — до 0,5 десятини. Однак по-
треба грошей для сплати ренти, податків, купівлі необхід-
них товарів змушувала селян і козаків дедалі більше про-
дуктів вивозити на ринок.

Заможні козаки часто здавали землю в оренду. Значну
роль в їхніх господарствах відігравали промисли, пов'язані
з сільським господарством, — обробка льону, коноплі, мли-
нарство, ґуральництво, а також з гутництвом, рудництвом,
чумацтвом, торгівлею. У другій половині XVIII ст. річний
прибуток виборних козаків м. Борисполя, які займалися
сільським господарством, в середньому дорівнював 7 крб.,
торгівлею — 15, промислами і землеробством — 20 крб.

Млини та ґуральні в селянських господарствах обслу-
говували власні потреби. З 1667 p. селяни Лівобережжя
мали право викурювати горілку за відповідну плату лише
на весілля, похорони. В 1761 p. гетьман К. Розумовський
заборонив селянам займатися ґуральництвом, проте воно

продовжувало існувати. В основному селяни мали 1—2, а
окремі — 7—10 казанів.

Важливою статтею грошових прибутків у латифундіях
були оренда і посесія (заставна оренда, за допомогою якої
феодал розплачувався за борги з кредиторами). Посесор уп-
равляв маєтком на основі контракту, в якому записували
суму боргу, обов'язки селян і посесора. Однак останні сис-
тематично порушували договори і, як наслідок, господарю-
вання посесора призводило до розорення маєтків, про що
свідчили численні судові справи. В оренду здавали право
прорінації, млини, ставки, промисли, збір повинностей. У
60-х роках XVIII ст. третина володінь Потоцьких здавалася
в оренду і посесію.

У карпатських районах в умовах недостатньої кількості
орної землі основу господарства доміній становило промис-
лове виробництво (металургія та добування солі).

Товарний характер селянських господарств обмежува-
ло розширення фільварково-панщинної системи. Оскільки
для забезпечення сім'ї хлібом необхідно було мати наділ
у 10 моргів (1/3 волоки), то більшість селянських госпо-
дарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією.
У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства,
ті, щомали не менше двох волів, орендарі землі у магнатів,
селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким про-
мислом.

Негативно впливала на розвиток селянського господар-
ства система орендних і посесійних відносин. Орендарі та
посесори примусово купували у селян хліб, худобу за зани-
женими цінами, захоплювали майно, вимагали додаткових
повинностей. У магнатському господарстві ця система
відігравала роль лихварського капіталу.

Під впливом товаризації сільського господарства у
XVIII ст. в українському селі широко застосовувалася пра-
ця наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, ка-
бальний, примусовий. Людей примушували орати поле, жати,
молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошува-

ли також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників,
для роботи на промислових підприємствах.

На рубежі XVII — XVIII ст. в Гетьманщині плата най-
маних женців становила третину врожаю, в кінці XVIII ст.
— п'яту частину, молотників — десяту, день оранки опла-
чувався 4 копійки (у XVIII ст. 1 кг пшениці коштував 0,2
копійки).

Відносини між господарем і наймитом регламентува-
лися звичаєвим правом. Якщо наймит порушував угоду і
кидав роботу до закінчення обумовленого строку, то гроші
йому не сплачувалися за весь договірний час роботи. Якщо
господар розривав угоду, то сам платив наймиту за всю
домовлену роботу.

Використання вільного найму поєднувалося з примусо-
вим. Селян примушували возити горілку до Києва за ви-
значену плату, займатися поденною роботою в маєтках стар-
шини. Постійні робітники жили при економіях у побудо-
ваних для них хатах. У деяких маєтках південної частини
Лівобережжя застосовували переважно найману працю, яка
використовувалась у козацьких і селянських господарствах.
Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Топальській сотні
Старо дубського полку 35,7 % козацьких господарств мали
найманих робітників, у Конотопській сотні Ніжинського
полку — 16 % .

У Галичині та Правобережжі в кожному фільварку пра-
цювало до десяти постійних найманих "паробків". Поши-
рилося челядництво — праця у дворі феодала замість пан-
щини без норми. Поступово вона перетворилася на різно-
вид примусового найму за оплату натурою і грошима. Пла-
тили у XVIII ст. за день 12—20 грошей. Постійним яви-
щем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти
хліб, волів, корів. При цьому укладали договір і селяни
відробляли борг, працюючи на феодала. У другій половині
XVIII ст. за вільним наймом працювали чиншові селяни
Брацлавського, південно-східної частини Подільського і
Київського воєводств.

Бідні селяни часто відходили на заробітки, заможні зай-
малися підприємництвом (промислами, зокрема чумацьким).

Отже, у сільському господарстві України відбувалися
певні зрушення. Розширилися посівні площі, зросло зна-
чення зернового господарства, поглибилася спеціалізація
окремих районів, важливого значення набули племінна і
селекційна робота. Садівництво, сільськогосподарські про-
мисли мали допоміжне значення. Характерною рисою гос-
подарства магнатів Західної та Правобережної України,
козацької старшини було підприємництво, використання
найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в органі-
зацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли
майновій диференціації селянства та козаків. Заможні
зміцнювали зв'язки з ринком за рахунок продажу про-
дукції свого господарства, промислової та торговельної
діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та беззе-
мельні селяни формували ринок праці.

2.3. Мануфактурний період української
промисловості

У господарському житті України велику роль відігра-
вала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і коза-
ки займалися у вільний від землеробства час, виготовляю-
чи насамперед вироби побутового призначення. Феодальне
залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею,
полотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток
міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошо-
вих відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне
товарне виробництво. На його основі формувалось і утвер-
джувалося мануфактурне виробництво.

Важливим показником розвитку ремесла в містах була
кількість ремісників, їх професій. Так, у кінці XVI — першій
половині XVII ст. у Руському і Волинському воєводствах
налічувалося понад 8000 ремісників. За даними перепису
1666 p., в 36 містах Лівобережної України 26 % жителів

були ремісниками. Внаслідок політики московської влади,
що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці
XVIII ст. серед населення Гетьманщини ремісники стано-
вили незначну кількість: у Чернігові — 4,5 %, у Гадячі —
16 % всіх жителів. Значними ремісничими центрами були
Ніжин — 42,3 % дворів ремісників, Стародуб — 48,5 %. У
Києві працювало 4 тис. ремісників. У Харківському на-
місництві ремеслом займався 1 % населення, в Катерино-
славському намісництві — 4 %. За даними австрійського
перепису 1773 p., у Галичині нараховувалося майже 60 тис.
ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 p. було 119 реміс-
ників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 p. тільки в Ужго-
роді їх налічувалося 226.

Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдоско-
налювалося, появилися нові галузі виробництва. У першій
половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270
ремісничих спеціальностей. У кінці XVIII ст. кількість ре-
місничих спеціальностей зросла до 300. Окремі міста ста-
ли центрами ремісничого навчання.

Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецт-
во, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство,
ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегель-
ництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В
окрему галузь виділилося виготовлення продуктів харчу-
вання і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплав-
щиків, які перевозили товари гужовим і водним транспор-
том. Посилилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спе-
ціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи, 17 —
виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисло-
вості. Ремісники застосовували передові для того часу тех-
нології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд з
кращими зразками західноєвропейського ремесла.

У XVI — першій половині XVII ст. кількість цехових
об'єднань збільшилася. Чисельність ремісників у цехах була
різна: від 4 до 50 майстрів. Після Визвольної війни середи-
ни XVII ст. продовжувався процес створення цехів. Типо-

вим явищем стало об'єднання в одному цеху ремісників
різного фаху. За царською грамотою 1660 p. усі київські
ремісники (понад ЗО спеціальностей) належали до чотирьох
цехів. У 1762 p. у Києві існувало 12 цехів.

Діяльність цехів регламентувалася цеховими статута-
ми, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір
плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сиро-
вини, що закуповувалась. Утруднювався вступ до цеху но-
вих членів, для цього збільшувалися строки учнівства, а від
членів вимагали "чистоти походження". Польсько-німецька
міська верхівка не допускала українців до багатьох цехів,
забороняла їм мати свої майстерні. Однак з розвитком
товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не
могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який
насамперед задовольнявся партачами (позацеховими май-
страми). У першій половині XVII ст. питома вага партачів
у суспільному виробництві міст України була досить знач-
ною. У Львові вони становили понад 40 % усіх ремісників.
На відміну від цехових ремісників, які були під юрисдик-
цією магістрату, партачі були під захистом шляхти, духо-
венства, замку й обслуговували їх потреби. Одночасно вони
працювали на ринок, підриваючи своєю конкуренцією це-
хове ремесло.

Шляхта, підтримуючи нецехове ремесло, домоглася в 1538
і 1542 pp. сеймових постанов про заборону цехів. Король
доручив старостам і воєводам не дозволяти їх створення.
Проте, оскільки промисловість збільшувала прибутки влас-
ників міст, король і шляхта в своїх містах і містечках до-
сить часто були ініціаторами створення цехів, надавали їм
привілеї. Це обмежувало самостійність цехів, які віддавали
засновникам частину продукції та доходів.

У ході Визвольної війни середини XVII ст. українські
ремісники завоювали право вступати в будь-який цех і зай-
матись усіма видами ремесла. В Лівобережній Україні та
Слобожанщині козацька і російська адміністрація активно
втручалася в справи цехів: підтверджувала привілеї, дава-

ла дозвіл на відкриття нових, визначала їх права і статус
ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність
цехів контролювалася з питань прибутків на користь влас-
ників міст.

Царський уряд офіційно дозволив займатися ремеслом
партачам. Місцева влада встала на захист цехів, але чи-
сельність партачів зростала. У більшості українських міст
на двох цехових ремісників припадав один позацеховий.
Посилилася конкуренція між цехами і позацеховим ре-
меслом. Укладались угоди міських цехів з нецеховими ре-
місниками про поділ функцій, сплату певних податків.

Протягом XVI—XVIII ст. в ремеслі розвивалися товарні
відносини. Ремісники поступово переходили від роботи на
замовлення до виготовлення продукції на ринок. У бага-
тьох цехах відбувався процес майнової диференціації. Багаті
ремісники, нехтуючи статутом цехів, самовільно збільшу-
вали чисельність підмайстрів і учнів.

Стала звичайним явищем практика використання най-
митів, кількість яких становила 10—15 чоловік. На їх ста-
новище переходили підмайстри й учні. Цехи втратили мож-
ливість ефективно регулювати виробництво. Протягом
XVIII ст. у західних і правобережних землях кількість цехів
зменшувалася порівняно з першою половиною XVII ст. Так,
у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9.

У кінці XVIII ст. нищівного удару по цеховій системі в
українських землях завдала урядова політика Російської
й Австрійської монархій. У Росії цеховий ремісничий устрій
було створено на основі виданих Петром І "Регламентів
Головного майстрату" (1721 p.) і указу "Про цехи" (1722 p.).
До цехів приймалися представники всіх станів, не обмежу-
валися розміри виробництва, не регламентувалася кількість
учнів і підмайстрів. "Ремісничим регламентом" (1785р.)
розширювалося самоврядування цехів, в містах, де вже існу-
вали цехи, заборонялася реміснича діяльність поза межами
цехів. Проте протягом XVIII ст. цехи вже не відповідали
потребам економічного зростання, вони перетворилися на

державні органи для збирання податків та виконання інших
примусів. У 1785 p. загальноросійські закони були поши-
рені на українські цехи Лівобережжя.

Постанови австрійського уряду 70—80-х років XVIII ст.
обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників,
ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції,
кількість учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від осо-
бистої залежності від пана. Ці постанови надали пільги
купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпо-
рядковували цехи державній владі. Одночасно продовжу-
валось онімечення західноукраїнських міст. Прибулі ремі-
сники отримували міське право, звільнялися на 10 років
від усіх податків, а їхні сини — від військової повинності.

Протягом XVI—XVIII ст. набули поширення сільські
ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися
від землеробства та інших галузей сільськогосподарського
виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного
фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не до-
датком до сільського господарства.

У першій половині XVII ст. серед сільських ремісників,
які становили 3 % населення, налічувалося 200 ремісничих
професій. Серед них помітне місце займали ткацтво (ви-
робництво полотна, селянських сукон, килимів, хусток,
рушників, ряден), гончарство, обробка дерева (виготовлення
возів, дерев'яного посуду, скринь, знарядь пращ).

Окремі села були відомі своїми ремісниками та їх виро-
бами. Наприклад, село Смолевичі на Чернігівщині слави-
лося виробництвом килимів, села Роменського і Миргород-
ського повітів на Полтавщині — ряднинами. На Чернігів-
щині цілі села жили з продажу дерев'яних і гончарних
виробів, дьогтю, смоли. У передгірських і гірських районах
Галичини поширилося сільське ткацтво на місцевих льоні
та коноплі, що там вирощували. За обсягом виробництва
воно перевищувало цехове. Селяни містечка Комарно по-
близу Львова у XVII ст. щорічно виготовляли 16—18 тис.
штук полотна (близько 400 тис. пог. м).

Поступово відбувався процес підпорядкування сільського
ремесла міському. Внаслідок певної насиченості сільсько-
го ринку ремісник намагався збути свій товар у місті. Про-
те це вдавалося їм з великими труднощами. Адміністрація
міста штрафувала чи конфісковувала товар сільського ре-
місника, який втручався в монополію цехових ремісників.
Сільські ремісники намагалися переселитися в місто. Пе-
реважна більшість втікачів поповнювала ряди партачів.

Якщо в XI—XV ст. ремісник контролював виробництво
і збут своїх товарів, то в XVI—XVIII ст. він втратив владу
над своїм продуктом. Сформувалася нова соціальна група

— скупники, які ставали посередниками між виробником
і споживачем. Широко користувалися послугами скупників
партачі Львова, Острога, Луцька та інших міст. Власники
майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а час-
тина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих
робітників. Створювались умови для переростання дрібно-
го товарного виробництва у нову, вищу форму промисло-
вості — мануфактуру.

Розвиток ремесла в Україні сприяв зростанню старих і
виникненню нових міст. У середині XVI ст. вони стали
важливими господарськими, політичними та культурними
центрами. У 40-х роках XVII ст. в Україні налічувалося
970 міст і містечок, в тому числі у Руському воєводстві —
177, Волзькому — 32, Холмській землі — 23, у Волинському
воєводстві — 150, Подільському — 111, Брацлавському —
122, Київському — 385, Чернігівському — понад 40, на Сло-
божанщині — близько 20, Північній Буковині — 10, у За-
карпатті — понад 20. Виникли такі міста й містечка: Ко-
нотоп, Фастів, Лисянка, Шаргород, Гадяч, Миргород, Базалія,
Яготин, Костянтинів, Умань, Рокитне, Кролевець, Савиши,
Бориспіль, Гайсин, Бердичів, Бобровиця та ін.

Ініціатива у створенні міст належала польським магна-
там, але будували їх та мешкали у них українці. Магнати
або королівські старости шукали собі нові джерела доходів

— податки з ремісників, плата за проїзд у місті, за місце на

ринку. Люстрації XVI ст. свідчать, що містечко давало па-
нові у 5—10 разів більший прибуток, ніж село, на грунті
якого воно виникло. Крім того, міста створювали сприят-
ливі умови для збуту сільськогосподарської продукції. До-
ходи від сіл, розташованих поблизу міст, завжди були
більшими.

Містечка були порівняно невеликими, половина з них
налічувала до 100 подвір'їв. Існували й такі містечка, що
мали до 20 "ринкових" будинків. У заснованих містечках
зароджувалися ремесло і торгівля. Проте більшість насе-
лення становили землероби, від селян вони відрізнялися
тим, що за статутами міст не відробляли панщини, а лише
сплачували натурою чинші та данину. Містечка, залишив-
шись аграрними, з десятками ланів землі, незначною
кількістю ремісників і купців, відрізнялися від звичайних
сіл тільки ярмарками й торгами.

Більшість міст України протягом XVI — першої поло-
вини XVII ст. нараховувала по 100— 300 будинків. Однак
в окремих містах кількість їх зростала до 1750 (у Києві). У
більшості міст України було від 1 до 3 тис. мешканців, а у
містечках — 700—800.

У другій половині XVII—XVIII ст. продовжували ство-
рюватися міста. У XVII ст. в Лівобережній Україні налічу-
валося понад 100 міст і містечок, у середині XVIII ст. —
200. З освоєнням південних земель були засновані міста
Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропет-
ровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь, Одеса.
Однак міста залишалися невеликими і малонаселеними.
За переписними книгами 1666 p. міське населення Лівобе-
режної України становило 46 %, а в 90-х роках XVIII ст. в
містах жило лише 6,5 % населення. У Києві налічувалося
2454 будинки, в Полтаві — 1000, в Стародубі — 800, в Ніжині
— 900.

Міста Слобідської України виникли на основі поселень
українських переселенців. У кінці XVIII ст. жителі міст
становили 6,8 % населення, де більша частина їх були

військові, селяни, в основному українського походження з
колишніх козаків. Торгово-промислові люди, або міщани,
становили 12,1 % міських жителів.

Правобережні та західноукраїнські міста після значних
руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII —
початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося
значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Воло-
димира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церк-
ви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора.

Соціально-економічний розвиток міст і становище їх
мешканців залежали від правового статусу. У складі Речі
Посполитої міста поділялися на королівські (державні) та
приватновласницькі (панські й церковні). Перші розташо-
вувалися на державних землях, як правило, були адмініст-
ративними центрами королівської влади на місцях. В управ-
лінні вони керувалися магдебурзьким правом, яке перед-
бачало самоврядування, привілеї, ремесла тощо. Містечками
з міщанським населенням керували ратуші. Більшість міст
(80 % були приватною власністю магнатів і шляхтичів, а
також католицької та православної церков.

Близькими за своїм становищем до приватновласни-
цьких міст були юридики в королівських містах — це шля-
хетська чи церковна власність на території міст (двори, бу-
динки), яка впліталась у господарство міст, але не підляга-
ла їм ні юридичне, ні економічно. Незважаючи на заборо-
ну королівської конституції 1611 p., власники юридиків з
метою збагачення поселяли в своїх володіннях ремісників,
купців, робітників промислів. Подекуди юридики досягали
значних розмірів і давали великі доходи. Вони негативно
впливали на економічний розвиток міст, підривали ремес-
ло й ^торгівлю, свідчили про пряме втручання феодалів у
міське життя.

З подальшим розвитком ремесла, промислів та торгівлі
В в XVI — першій половині XVII ст. в Україні посилилася
| диференціація міського населення. Виділилися три основні
"групи: 1) найбагатша купецько-лихварська верхівка —

патриціат; 2) середні та дрібні крамарі, цехові майстри, за-
можні міщани — бюргерство; 3) експлуатована й зовсім
безправна біднота — плебс (плебейство).

До патриціату належали сім'ї польських і покатоличе-
них українських міщан, розбагатілі родини німців, вірменів
та інших національностей.

Бюргерство створювало опозицію патриціату і вимагало
місця для себе у міському управлінні. Так, у 1577 p. насе-
лення Львова набуло права обирати "колегію мужів" із об-
меженими контрольними функціями.

Плебейство (позацехові, незаможні ремісники, підмайстри
наймити) становили переважну більшість міського населен-
ня. Реєстр подимного Київського воєводства за 1631 p.
відрізняв у містах або містечках будинки "ринкові", "вулич-
ні" й "убогі", або "нужденні халупи". Значну частину горо-
дян становили "загородники", "коморники", "підсусідки".

Крім трьох основних груп, у містах України проживала
значна частина населення, яка не підлягала міській владі
— козацтво, козацька старшина, шляхта, жовніри та ін.

Козаки, які становили значну частину населення міст
Брацлавщини, Подніпров'я, відігравали значну роль у еко-
номічному розвитку міст, займалися торгівлею, промисла-
ми, ремеслом. За офіційними документами, їх називали "не-
послушними", оскільки вони не були підпорядковані міській
управі, не виконували повинностей і вважали себе вільни-
ми. Крім українців, у містах проживали поляки, німці, євреї,
вірмени, греки, татари та ін. У Наддніпрянській Україні
міста мали український характер.

Українське населення міст обмежувалося в правах зай-
матися торгівлею та ремеслом, не допускалося до міського
самоврядування. Наприклад, у Львові православні українці
не мали права займати жодної посади і мешкали лише на
невеличкій ділянці міста (Руська вулиця). Мешканці пла-
тили податки і виконували повинності на користь короля,
церкви, приватних власників, старост і орендарів у "королів-
щинах", — грошима, натурою, відробітками. Останні були

різноманітними (тижнева панщина, ремонт млинів, підвод-
на, толоки, шарварки, сторожування). Великим тягарем для
міського населення було покриття витрат на військові по-
треби Польщі, утримання жовнірів. Городяни виконували
повинності на користь місцевих церкви чи костьолу.

Значної шкоди завдавали свавілля королівської та
міської адміністрації, міжусобна боротьба магнатів і шлях-
ти, знущання польських жовнірів і найманих іноземних
військ, а також оренда і застава міст.

Під час Визвольної війни українського народу середини
XVII ст. в становищі міст і міщан відбулися важливі зміни.
Міста з магдебурзьким правом зберігали свої привілеї. Так,
Б. Хмельницький видав кілька універсалів про охорону
Києва від постоїв козацьких військ, погрожував покаран-
ням за кривди міщанам, звільнив Київ від воєводського
податку, надавав пільги заможним селянам у торгівлі, за-
бороняв місцевим селянам користуватися землями і сіно-
жатями, що належали місту. Приватновласницькі та ко-
ролівські міста опинилися під юрисдикцією уряду, і керу-
вали ними ратуші, що підлягали компетенції загальної ко-
зацької влади в краї.

Деякі міщани покозачилися (близько 60—80 %), деякі
селяни записалися в міщани. В окремих містах (Черкаси,
Канів, Переяслав) більшу частину населення становили ко-
заки. Зросла міська верхівка з бюргерства, козацької стар-
шини, шляхти. Більшість населення була українцями.