Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 7 страница

Деякі безземельні селяни тримали багато худоби, пасік, зай-
малися ремеслами, промислами. Окремі з них мали до ЗО—
40 голів рогатої худоби, 20—30 свиней, ЗО—40 коней, до 300
овець. Деякі селяни, так звані служителі, не мали ніякого
господарства і постійно жили в маєтках старшини або "на
пропитання", або за річну плату (2—10 крб.).

Продовжувало існувати землеволодіння громад, що об'єд-
нували всіх мешканців села — козаків і селян. Юридичне
угіддя під назвою "вільних", "громадських", "мирських"
вважалися власністю Війська Запорозького. Община роз-
поряджалась угіддями, лісами, озерами, розподіляла їх, про-
давала громадникам або стороннім особам, давала дозвіл
на будівництво гребель, млинів, рудень, видавала листи на
право передання або користування землею. Ті члени гро-
мади, які не мали орної землі, обробляли общинні землі. В
середині XVIII ст. ці землі занепали під наступом геть-
мансько-старшинської адміністрації, яка або скуповувала
їх, або оголошувала землі вільними та захоплювала їх.

У північній частині Лівобережної та частково Слобід-
ської України зберігалося сябринне землеволодіння. В
спілку сябрів входили в основному родичі, але були спілки
й чужих людей. Члени об'єднання спільно господарювали,
проте кожен володів і розпоряджався своїм паєм. Вступ до
спілки, вихід, передання, продаж землі здійснювалися за
згодою усіх членів спілки. Сябринство існувало й серед стар-
шини, багатих козаків, при спільному придбанні землі,
млинів, паїв, членів спілки. В 60-х роках XVIII ст. до 40 %
орної землі було в сябринному володінні. Однак до кінця
XVIII ст. воно поступово зменшилося, панівною стала інди-
відуальна власність на землю.

У 1765 p. царський уряд видав маніфест про генеральне
межування — точне визначення земельних володінь земле-
власників, козаків, селян, церкви, міст. Воно проводилося до
1861 p. і було юридичною основою поземельних відносин.

З кінця XVII — протягом XVIII ст. відбулися значні
зміни в правовому становищі селян. Поступово поширила-

ся та утвердилася феодальна рента, зокрема відробіткова.

У ЗО—60-х роках відробіткова рента стала триденною,
під час польових робіт — щоденною, а в другій половині
XVIII ст. досягла п'яти і більше днів на тиждень. Відробіт-
кова рента поєднувалася з натуральною і грошовою, роз-
міри яких фіксувалися.

На чинші перебували посполиті ратушних і магістрат-
ських сіл, північних районів, де земля була мало придатна
для землеробства.

Вихідці з Росії, України, Білорусії, які поселялися на
слободах, звільнялися від примусів на 2—3 роки, а потім
виконували всі обов'язки посполитих.

У другій половині XVIII ст. почали застосовувати міся-
чину, коли у селян забирали наділи землі та вони працюва-
ли на доменіальній землі за натуральну щомісячну плату.

Політика гетьманської адміністрації та царського уряду
позбавляла селян права переходити на інші місця. В універ-
салі до старшини Полтавського полку (1706 p.) І. Мазепа
наказував розшукувати селян, які вийшли із старшинських
маєтків, повертати назад, відбирати майно й карати їх. Се-
натські укази потребували повернення на попереднє місце про-
живання старшинських і монастирських селян на Лівобе-
режжі та Слобожанщині. У проекті збірника законів "Права,
за якими судиться малоросійський народ" (1743 p.) старши-
на, прагнучи юридичне оформити своє економічне панування,
записала, що селяни повинні завжди "послушание й повин-
ности" віддавати своїм володільцям, останні мали можливість
карати селян, давати дозвіл йти на заробітки.

З середини XVIII ст. наступ на селян посилився. Уні-
версал гетьмана К. Розумовського від 22 квітня 1760 p.,
підтверджений царським указом 1763 p., забороняв селя-
нам без дозволу власника маєтку переходити на нові місця.
Ще одним кроком у цьому напрямі був Рум'янцевський
опис Малоросії (1765—1769 pp.), за яким визначалася на-
лежність населення до різних станів.

Остаточне юридичне закріпачення селянства на Лівобе-

режжі та Слобожанщині відбулося згідно з царським ука-
зом від 3 травня 1783 p. В ньому зазначалося, що селянин
повинен "залишатися на своєму місці і при своєму званні,
де він записаний нинішньою ревізією". У південноукраїн-
ських землях кріпацтво юридичне було оформлено в 1797 p.
Встановлювалася триденна панщина із збереженням всіх
натуральних і грошових примусів.

В Українській гетьманській державі. Слобідській Україні
земельні володіння були непривілейованими. Вони грунту-
валися не на грамотах і документах, а на реальному во-
лодінні. Питання юридичного закріплення прав на землю
було нерозривно пов'язане з проблемою нобілітації стар-
шини, оскільки за російськими законами дворянство моно-
польне володіло землею. У "Глухівських статтях" (1669 p.)
був пункт про надання в майбутньому дворянського зван-
ня козацькій старшині. У "Коломацьких статтях" (1687 p.)
вона вже прирівнювала себе до службового дворянства та
просила царський уряд підтверджувати права на володін-
ня землями, отриманими від гетьмана. Проте уряд довго
негативно ставився до нобілітації української старшини,
видавав грамоти на землю окремо кожному прохачу та за-
тягував вирішення питання про зрівняння української стар-
шини в правах із російським дворянством. Відома заява
Сенату, що в "Малой России дворян нет".

У 1726 p. за розпорядженням із Петербурга була прове-
дена офіцерська ревізія з метою визначення земельних маєт-
ностей і перевірки прав власності. В "Решительних пунк-
тах" 1727 p. гетьмана Д. Апостола висувалося питання про
перевірку прав володільців маєтностей, зокрема тимчасово-
умовних, і упорядкування земельних відносин. У 1729—
1730 pp. було проведено "Генеральне слідство про маєтності".
Всі землі були поділені на шість категорій: 1) приватно-
власницькі; 2) рангові; 3) монастирські; 4) ратушні; 5) вільні
військові; 6) спірні. Власники рангових маєтностей, які не
могли довести права на них, повинні були їх повернути.
Старшина отримувала юридичне закріплення права на зем-

лю, якщо доводила законність придбання. Д. Апостол про-
сив царський уряд "об уравнении малороссийских чинов с
русскими табельними".

Після Визвольної війни (1648—1667 pp.) термін "шля-
хетство" не вживався в Українській державі. За Петра І
він поширився в Російській імперії й козацька старшина
прагнула закріпити його за собою законодавче. У проекті
збірника законів "Права, за якими судиться малоросійський
народ" (1743 p.) шляхетські права визнавалися за всіма
категоріями старшини та їхніми дітьми й духовенством.
Проте, оскільки цей документ обґрунтовував право Лівобе-
режної України на самоврядування в межах Російської
імперії, його не було затверджено.

Старшина робила спроби домогтись юридичних прав на
землю, звертаючись до російських імператриць Єлизавети
Петрівни (1742 p.) і Катерини II (1764 p.). Проте ці клопо-
тання було відхилено, хоч формально дворянські права ви-
знавалися, бо царський уряд постійно підтверджував права
старшини на землю. Юридичною підставою для претензій
старшини став Рум'янцевський опис Малоросії (1765—
1769рр.).

З другої половини 60-х років XVIII ст. царизм змінив
негативне ставлення до нобілітації старшини й реалізову-
вав заходи щодо відокремлення її від козацького стану. У
1764 p. офіцерські чини та статус дворянства отримала стар-
шина Слобідської України у зв'язку з ліквідацією коза-
цьких полків.

Із скасуванням деяких указів адміністративно-терито-
ріального ладу Лівобережної України царський уряд оста-
точно зрівняв права старшини з російським дворянством.
Указом від 26 жовтня 1781 p. на ім'я генерал-губернатора
Лівобережної України П. Рум'янцева право участі в місце-
вій адміністрації та суді належало дворянам, "вотчини і
поместья свои в тех губерниях имеющим". Отже, старшина
здобула всі права, що мало російське дворянство. У 1783 p.
було видано указ про закріплення за старшиною прав на

селян і перетворення лівобережних козацьких полків на
регулярні; в 1784 p. — указ, за яким рядові козаки мали
окремий суд. "Жалувана грамота дворянству" (1785 p.), що
поширювалася на Слобожанщину, Лівобережжя і південно-
українські землі, свідчила про завершення нобілітації укра-
їнської старшини. Вона мала право володіти землею, селя-
нами, засновувати підприємства, організовувати ярмарки і
торги, була звільнена від податків, обов'язкової військової
служби, не могла піддаватися тілесним покаранням. У кінці
XVIII ст. на Лівобережжі нараховувалося близько 100 тис.
українських дворян. 130 землевласників мали понад чверть
мільйона кріпосних, зокрема Забіли — 4400, Жураковські
— 4826, Милорадовичі — 13180, Родзянки — 16000, Кочу-
беї — 16200, Скоропадські — 25670, Безбородьки — 31290.

Отже, аграрний розвиток Української гетьманської дер-
жави протягом другої половини XVII — XVIII ст. відбу-
вався під визначальним впливом економіки феодальної
Російської держави. Було знищено землеволодіння селян.
Повторно утвердилися феодальна земельна власність і
кріпосне право. Старшина домоглася нобілітації та спадко-
вої власності на рухоме й нерухоме майно, перетворилася
на привілейований стан.

У результаті Визвольної війни українського народу се-
редини XVII ст. західноукраїнські землі не ввійшли до
Української козацької держави. Галичина залишилась у
Речі Посполитій, Північна Буковина належала Молдав-
ському князівству, васалу Туреччини, Закарпатська Украї-
на була у складі Угорщини і потрапила в залежність від
монархічної Австрії.

Протягом другої половини XVII ст. за Правобережну
Україну точилася боротьба між Польщею і Туреччиною.
Трактатом "Про вічний мир" 1686 p., за Андрусівським
договором (1667 p.), рішення якого були підтверджені, Га-
личина, Північна Київщина, Волинь залишились у складі
Речі Посполитої, султанська Туреччина захопила Поділля,
Південна Київщина і Брацлавщина були оголошені ней-

тральною зоною. Після Карловицького конгресу 1698—
1699рр. Правобережна Україна, Волинь і Галичина входи-
ли до складу Речі Посполитої. На цих землях зберігався
адміністративний поділ на воєводства Київське, Волинське,
Брацлавське, Подільське, Руське й Волзьке.

Відбулись істотні зміни в земельних відносинах на Пра-
вобережжі. У Руському, Волзькому воєводствах збереглося
феодальне землеволодіння. Однак значна частина земель
була спустошена і не використовувалася. Землі Подніпро-
в'я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі
спустошувалися набігами татар. У Брацлавському, півден-
но-східних районах Київського воєводства велике й середнє
феодальне землеволодіння було в основному ліквідовано.
Селяни стали фактичними власниками землі. У Волин-
ському, північно-східній частині Київського воєводства фео-
дальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київ-
ському чисельність шляхти з 1648 по 1683 p. скоротилася
з 380 до 260, а магнатів — до 15 родин.

З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення
польського сейму 1685 p.) почалася народна колонізація
земель на південь від р. Рось. Переселенці з Лівобережної
України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії записувались
у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг. Фор-
мувалося козацьке та селянське землеволодіння.

Після остаточного утвердження Речі Посполитої на
Правобережжі (Прутський мир 1711 р.) почалася магнатська
колонізація земель. Перша половина XVIII ст. — це період
утвердження та зміцнення феодальної власності в Право-
бережній Україні.

Продовжували існувати королівська (державна), маг-
натська, шляхетська, церковно-монастирська землевласність.
Діяв принцип абсолютної неподільної спадкової шляхет-
ської власності. Нешляхетська власність заборонялася.
Власність на землю давала право влади над підданими. Цей
порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у "Правах
кардинальних" (додаток до Конституції), де було записано

про непорушність влади і власності шляхетського стану на
спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними пра-
вами ці землі ніколи не повинні бути відібрані чи змен-
шені. Під час продажу, оренди, застави феодальних маєтків
предметом угоди була не земля, розміри якої не вказува-
лись, а села з усіма належними їм правами, фільварками,
будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.

Великим землевласником залишалася польська коро-
на. В Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королів-
щина становила третину всіх дворів. У Галичині в кінці
XVIII ст. королівщині належало близько 15% доміній
(складне об'єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств,
роз'єднаних територіальне і пов'язаних єдністю власності
та влади магната). Фактично королівщиною володіли магна-
ти (за умови сплати четвертої частини прибутків — кварти).

Основним земельним фондом володіла шляхта. За да-
ними першого австрійського перепису (1773 p.), в Галичині
нараховувалося 6450 фільварків, об'єднаних 1900 доміній.
З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належало
шляхті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис.
чоловік), або 3,6 % населення краю.

Справжніми власниками землі в Галичині і Правобе-
|^ режжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські,
Чарторийські, Понятовські, Замойські, Сангушки, Тишкевичі,
Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивілли, Стадницькі та
ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40 магнатських сімей
ї\ Галичини володіли близько 2800 фільварками, або більше
ніж половиною приватних маєтків. У середині XVIII ст.
близько 40 магнатських родин володіли 80 % території
Правобережної України.

У Правобережній Україні лише незначній частині шлях-
ти вдалося повернути колишні землі. Станом на 1785 р.
шляхта-пани (260 сімей) володіли 1600 фільварками, шляхта
односельна — 300, шляхта дрібнопомісна (900 сімей) — 600
фільварками.

Більшість шляхти (близько 12 тис. сімей) становила

П**8 S?^ ООІ7

загородова і безземельна шляхта — шляхта-голота. Це були
нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі
шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони в основно-
му "сиділи" на дрібних наділах землі або тільки у садибах
— загородах, виконуючи чиншові повинності, дрібні послу-
ги для власника землі. В XVIII ст. на Тернопільщині, При-
карпатті було багато "бояр", вільних від повинностей, які
поступово злилися з чиншовою шляхтою.

Більшість шляхти отримувала маєтки на умовах васаль-
ної залежності, оренди, служила управителями, економами,
адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.

Великими землевласниками були духовні феодали. У
Київському воєводстві 8 монастирів володіли 74 селами. У
Галичині монастирі, церкви мали великі земельні володін-
ня, проте більша частина їх належала римсько-католицькому
духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним
становищем майже не відрізнялися від селян і виконува-
ли службові обов'язки як різновид панщини.

У Закарпатській Україні земельна власність належала
угорським, німецьким, молдавським феодалам. Так, четвер-
та частина всіх поселень Закарпаття (200 міст, 4 містечка)
входила до Мукачево-Чинодієвської латифундії графа Шен-
борна. У другій половиш XVIII ст. у Закарпатті нарахову-
валося понад 6 тис. родин шляхти. У Північній Буковині
великими землевласниками були монастирі, бояри молдав-
ського походження. Середні та дрібні землевласники були
українського походження.

Характер селянського землеволодіння мав свої особли-
вості. В Галичині земля доміній поділялася на двірську
(фільваркові поля) і селянського користування. Залежні
українські селяни не мали права спадкового володіння та
розпорядження землею. Вони лише "сиділи" на землі, маю-
чи право посілості й користувалися наділом доти, доки
виконували примуси на користь двору. В спадок передава-
лися повинності, від виконання яких залежало користування
землею. Селянські поселення входили до складу доміній

як їх частина. Громади існували не як економічна спільність,
а як двірська.

У Придністровських районах зберігалося перемінне
землекористування. Щороку селянським дворам надава-
лося стільки землі, скільки вони могли обробити, виходячи
з наявності робочої сили, худоби. У деяких районах Східної
Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне
землекористування. Закупний підданий мав право спадково-
го користування землею з твердо встановленими примусами.

У Правобережній Україні козацьке землеволодіння було
знищене в кінці XVII—XVIII ст. До середини XVIII ст. се-
ляни втратили право власності на землю.

На території Брацлавського, південно-східної частини
Подільського, Київського воєводств відновлення феодаль-
ної власності здійснювалося за рахунок організації слобід.
Селяни на 4—6 років звільнялися від примусів, створюва-
ли своє господарство. Оскільки це були в основному втікачі,
феодали давали позику у вигляді хліба, худоби, знарядь
праці. Двірських земель не було, магнатське господарство
складалося з промислів і промислових підприємств. Про-
тягом ЗО—60-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід,
запанувала фільварково-панщинна система господарства.
Магнатські маєтки з переважанням доменіальних земель
панували у Волинському, північно-західній частині По-
дільського і Київському воєводствах. Протягом XVIII ст.
вони поширилися по всьому Правобережжі.

Незначні земельні володіння належали містам. Львів
продовжував володіти 13 тис. моргів землі на основі коро-
лівських грамот XIV—XV ст. Міщани міст користувалися
землею з чиншовими примусами.

Основними групами селян за підданством були державні
та приватні, що перебували у спадковій власності земель-
ної шляхти. Так, у Галичині на кінець XVIII ст. державних
селян було 22 %, а приватних — 78 % загальної кількості
сімей.

Селянські господарства різнилися між собою і за госпо-

Ш!, <-)< 391

дарськими функціями в фільварково-панщинній системі.

Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою
кмети (рольники) поділялися на парових, поєдинкових,
піших. У Галичині парові селяни, як правило, користува-
лися наділом у 16—24 моргів польової землі та 4—8 моргів
сіножаті, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдин-
кові отримували в користування половинний наділ і пра-
цювали у фільварку з одним конем. Піші "сиділи" на чверті
наділу, працювали на ручних роботах. Більшість селян ста-
новили мало- та безземельні коморники, загородники, ха-
лупники, які не мали орної землі, користувалися городами
і громадськими пасовищами. Комірники не мали ні землі,
ні городу, жили або в своїх хатах, або у заможного селяни-
на, були обов'язковою частиною господарства кметів на пра-
вах батраків. Пани примушували кметів мати коморників,
які допомагали виконувати феодальні примуси. В другій
половині XVII ст. майже третина селянських господарств
була безземельною, повні наділи мали лише 2 % кметів. У
середині XVIII ст. чисельність безземельних господарств
дорівнювала майже половині. Згідно з даними земельного
кадастру 1786—1789 pp. у Галичині одна селянська роди-
на в середньому користувалася 16,42 морга землі.

Розміри землі, що перебували в користуванні селянських
господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському
воєводстві паровий наділ дорівнював 7,5—13 десятин, по-
єдинковий — 2,7—7,5, піший — 1,8—0,3 десятини. Були
селяни, які володіли наділами в 15—25 десятин, 58 % се-
лянських господарств не мали землі. Середня забезпеченість
селянських господарств робочою худобою була низькою —
1—2,5 голови. Так, у маєтках південно-східного Правобе-
режжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими
або однотягловими, 30,7 % мали по 2—3 воли і лише 2 %
господарств — від 4 до 17 волів.

Майже половина селян Закарпатської України володі-
ла 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисель-
ність безземельних і безтяглових господарств (так званих

желярів і піджелярів) зросла з 2/3 в кінці XVII ст. до 80 %
у середині XVIII ст. Один кінь припадав на 17, один віл —
на 2 господарства. Свиней було по одній голові на дві сім'ї,
овець і кіз — по одній, корів — менше, ніж по одній на
сім'ю. Втратило свої привілеї особисто вільне населення
Закарпаття ("лібертині") та Буковини ("решезі").

Залежно від майнового стану селянських господарств
визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині на
кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королів-
щині панщина становила в середньому 78 днів на рік, у
приватних маєтках — 133 дні. Одне селянське господар-
ство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав
гужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх
кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %.
Селяни сплачували грошовий чинш за користування пасо-
вищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7 %),
пряжею (2,2 %), продуктами харчування (1,3 %), виконува-
ли роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини
постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних
маєтків утримували військові частини. Всі селяни плати-
ли державні податки — подимне, церковну десятину.

У карпатських районах кріпосне право існувало на ос-
нові так званого волоського права. Селяни були власника-
ми рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чин-
шу, праці на промислових підприємствах своїх власників.
Орної землі у селян часто не було, основним багатством
вважалася худоба.

На Правобережній Україні з утвердженням фільварко-
во-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панів-
ною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загаль-
ним наділом в 1/4—1/6 волоки відробляли 3—4 дні влітку
і 2—3 дні взимку.

Розміри грошової ренти визначалися за тяглом. Для
піших вона становила 4, для тяглових — 6—18 злотих. Се-
ляни, які мали 5—6 волів, платили ЗО—40 злотих. Отже,
для аграрних відносин у західних і правобережних україн-

ських землях другої половини XVII—XVIII ст. було харак-
терним зростання й зміцнення феодальної власності на зем-
лю, її концентрація в руках магнатів. Розвиток господар-
ства відбувався на основі фільварково-панщинної системи,
що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій те-
риторії. В західноукраїнських і правобережних північно-
західних землях продовжувала панувати відробіткова рен-
та. У північно-східних районах Правобережної України
еволюція йшла від особистої свободи селян до слобід, гро-
шової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закрі-
пачення селян. Відбувалося майнове розшарування селян,
збільшення чисельності мало- та безземельних, зміцнення
заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в органі-
зації виробництва перейшла від селянського до феодально-
го господарства.

Провідну роль в економічному житті України продов-
жувало відігравати сільське господарство. Хліборобство
розвивалося в основному екстенсивне, за рахунок освоєння
пусток, луків, заболочених місць, нових земель у Наддніпрян-
щині, Лівобережжі, Слобожанщині, Північному Причорно-
мор'ї. На всій території України існувала дво- і трипільна
системи рільництва з локально-територіальними варіанта-
ми. В степовій зоні домінувала перелогова система, що ево-
люціонувала в парову. В районах Полісся, Волині, Карпат
застосовувалася підсічна система. В кінці XVII — на по-
чатку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за три-
пільною системою витрачалося 10, за підсічною — 70 днів.

Став інтенсивнішим спосіб підживлення грунту. За Ли-
товським статутом 1529 p., удобрені грунти коштували вдві-
чі дорожче за неудобрені. У Галичині в XVIII ст. було три
види удобрення грунту: поправлення (внесення гіпсу, вап-
на), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добри-
ва), обробіток грунту (посилення його родючості за допомо-
гою орних знарядь). Найпростішим способом підтримання
родючості грунту було виділення орних площ під пасови-
ща. У Бойківщині, Лемківщині, Полтавщині існувала прак-

тика, коли частину поля займали під овес, на другий рік на
ній випасали худобу. В Прикарпатті землю під пасовища-
ми використовували один-два роки. У Карпатах практику-
валося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною
системою грунт підживлювали раз на три роки під озимі
культури.

Для підвищення родючості грунту використовували різні
форми сівозміни. Парове поле займали лише житом, яке
замінювали ярими культурами, потім залишали для толо-
кування. Після вівса земля виснажувалася і заростала тра-
вою. З появою картоплі трипілля видозмінилось у чотири-
пілля або нерегулярну парову систему. У сівозміну вводи-
ли технічні культури. В маєтках великих землевласників
почали запроваджувати багатопільну систему.

Головним знаряддям обробітку землі залишався тра-
диційний український плуг, в який впрягали по три-чоти-
ри пари волів, а у легкий німецький — чотирьох коней.
Поряд з плугом у південному Поліссі й зоні Лісостепу за-
стосовували безполозові, одно- та багатозубі (грабле- і боро-
новидні) рала. Ними орали м'який грунт або культивували
його, впрягаючи одного-двох волів або коней. Застосову-
валась двозуба соха. Вдосконалювались і мали регіональну
специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли й
збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь
— серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на
відкритому току в полі за допомогою худоби. З XVII ст.
для очищення зерна почали застосовувати дерев'яні млинки.
Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1) весняна
оранка під парові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня
оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяб-
• лева оранка. Внаслідок слабкої забезпеченості тягловою
силою основна маса селян обробляла землю супрягою, об'єд-
нуючи тягло кількох господарств.

Хліборобство в Україні мало в основному зерновий харак-
тер. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес,
гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Га-

личині овес становив 34 % обсягу посіяного зерна, жито —
24, ячмінь — 16, гречка — 12, пшениця — 9 %. Посіви ози-
мини займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя жито
становило до 40 % посіяного зерна, овес — 25—35, пше-
ниця — 10—12, гречка — 12—13, ячмінь — 9—12 %.

Зросли посіви технічних культур: коноплі, льону, тю-
тюну. За гетьмана Скоропадського за наказом Петра І була
спроба перетворити південну частину Лівобережжя на ра-
йон високоякісного тютюнництва. Поблизу міста Ромни
створили зразкову плантацію, до якої приписали козаків
Каплунівської сотні. Організацією робіт займався францу-
зький майстер. У 1723 p. на Лівобережжі було зібрано до
100 тис. пудів тютюну. У Східній Галичині виробляли понад
20 тис. центнерів тютюну на рік. З кінця XVIII ст. почали
вирощувати картоплю і конюшину, ефективно розводити
шовкопряд.

У Закарпатській Україні панівною залишалася двопільна
система рільництва. У гірських селах вирощували овес, жито,
просо, в низинах — пшеницю, озиме жито, ячмінь. З почат-
ку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала основним
харчовим продуктом, її культивували також у Покутті та
на півдні Поділля.

Врожайність зернових і технічних культур навіть при
сприятливих умовах була невисокою. Враховуючи, що час-
тину врожаю селяни віддавали як чинш, а частину пере-
робляли на горілку, зерна для споживання не вистачало і
це призводило до голодування селян, особливо в гірських
районах, на чернігівській землі.

Крім зернових і технічних культур селяни вирощували
багато городніх культур: капусту, ріпу, гарбузи, часник, ци-
булю, баштанні культури, пастернак, хрін, петрушку. У
фільварках магнатів з'явилися парники.

Відбулися зрушення в садівництві. Зросли площі садів,
з'явилися нові сорти, почали застосовувати щеплення де-
рев. Сади були при кожному домі. Ними славилися міста
Кропивне, Ніжин, Полтава, Київ, а також монастирі. З першої

чверті XVIII ст. у Києві існував казенний сад. В 1764 p. в
ньому нараховувалося 2583 фруктових дерева і 43 401 ви-
ноградна лоза.

У Галичині овочів, фруктів культивували мало. Однак
зростало господарське значення тваринництва. Наявність
худоби визначалася внутрішніми потребами господарств,
розмірами орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була
значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю
багатих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях.
На заводах К. Розумовського у 1772 p. у чотирьох волос-
тях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів, близь-
ко 11,5 тис. овець.