Східні слов'яни. Союзи слов'янських племен у VI—IX ст.

Протягом VII та VIII століть східні слов'янські племена з Верхнього Подніпров'я продовжували розселятися на північний схід, на Оку й Волго-Окське межиріччя, а також у райони побли­зу озер Псковське та Ільмень. У процесі розселення вони асимі­лювали неслов'янські етнічні групи: південна група східних слов'ян, від яких започинається український народ, асимілювала частину сармато-аланських і тюркських племен; північно-західна група племен (Верхнє Подніпров'я і Верхня Ока) - східнобалт-ську етнічну групу; північно-східна група колонізувала й асимі­лювала угро-фінські племена.

На цій великій території, яку заселили східнослов'янські пле­мена в VII—VIII ст., дослідники встановили райони, де протягом тривалого часу матеріальна культура східних слов'ян була спад­коємною. Це—межиріччя Середнього Дніпра і Дністра, також Верхнє Подніпров'я. Про спадкоємність культури людей, що на­селяли цю територію, свідчить порівняння пам'яток культур три-, нільської, зарубинецької, черняхівської та слов'янської VI— VII ст. У свою чергу це е свідченням про автохтонність слов'янсь­кого населення Середнього Подніпров'я.

Таким чином, у другій половині І тис. до н. е. завершилося розселення слов'ян — автохтонного населення Східної Європи. У процесі їх диференціації у VI—VII ст. утворилися східні, за­хідні та південні слов'яни.

Про слов'ян у VI—IX ст. дають докладніші відомості як письмові, так і інші джерела, 3 письмових джерел слід виділити візантійських істориків VI—VII ст. Прокопія Кесарійського, Менандра, Маврікія, готського історика Іордана, давньоруські літописи, твори авторів IX—X ст.— візантійського імператора Константина Багрянородного, арабського географа алу-Масуді та ін.

Історики VI—VII ст., як уже сказано, називають слов'ян ве­нетами (венедами), антами та склавинами (словенами). Склавинами називалися західна група слов'ян, антами — східна. У ці­лому на підставі джерел можна зробити висновок, що в V— VII ст. на території сучасної України існувало два великих об'єд­нання — склавинів на заході та антів на сході. М. Грушевський, досліджуючи цей період історії слов'ян, робить висновок, що анти візантійських джерел (друга половина IV та початок VII ст.) були предками українського народу *.

Слов'яни жили, як і в попередній період, переважно в поселеннях на південних схилах берегів рік. Тип житла — напівземлянка з кам'яною або глиняною піччю. Почи­наючи з VI ст. поширюються, крім відкритих, укріплені поселення-городища, які були ремісничими, торговельними та племінними центрами. З найбільш ранніх городищ VI ст. є городище в с. Зим­ному поблизу Володимира-Волинського. Багато більш пізніх го­родищ відкрито на Лівобережжі Дніпра, де існувала постійна загроза нападів кочовиків. Укріплювалися городища валами та ровами.

Основна галузь господарства — орне землеробство, як і в по­передній період. Проте в цей період уже складаються різні сис­теми землеробства. У степовій смузі — перелогова (земля вико­ристовувалася до повного виснаження), у лісостеповій — парова система з дво- або трипільною сівозмінами.

Крім землеробства, було розвинено скотарство, а також мис­ливство, рибальство, бортництво.

З ремесел найбільшого розвитку досягли металургія, коваль­ство, та ювелірна справа. На території України виявлено спеці­альні металургійні центри на Південному Бузі біля нинішнього Гайворона, де збереглися сліди 21 залізоплавильного горна, у с. Григорівці Могилів-Подільського району Вінницької області, де було 25 горнів. Про розвиток ковальської справи свідчить ве­лика кількість залізних виробів, знайдених у поселеннях.

З розвитку ремесел можна зробити висновок про те, що у східних слов'ян у VI—IX ст. йшов процес відокремлення ремесла від землеробства і відповідно йшло зародження товарного ви­робництва. Розвивався внутрішній обмін ремісничої та сільсько­господарської продукції, а також зовнішні торговельні зв'язки (з містами Північного Причорномор'я, Візантією, країнами Схо­ду, арабськими країнами).

Результатом розвитку ремесла і торгівлі, поглиблення сус­пільного поділу праці стало у VI—VIII ст. виникнення міст. Міста, що виникали на місці укріплених і неукріплених по­селень, були центрами ремісничого виробництва, торгівлі, а також місцями проживання племінних князів і їх дружин. Такими посе­леннями — майбутніми містами були Григорівське городище (ме­талургійний центр), городище в с. Зимному (зосереджувались ювеліри і каменерізи), Пастирське городище у верхів'ї р. Інгул (працювали металурги, ковалі, ювеліри, гончарі), городища і по­селення на території Києва (розвинені ремесла і торгівля).

Про дальший розклад первісного ладу у східних слов'ян в VII—VIII ст. свідчить те, що в сусідській общині, яка все більшою мірою приходить на зміну старій сімейній, поглиблюється майнова нерівність сімей. Також з'являється і посилюється соціальне роз­шарування населення, тобто виділяються групи людей, що зай­мали різне соціальне становище: рядові общинники-землероби, ремісники, купці, родоплемінна знать (вожді, старійшини, воєна­чальники).

Про існування майнового та соціального розшарування сус­пільства у VII—VIII ст. свідчить археологічний матеріал, зокре­ма матеріал могильників. Більшість поховань, в яких збереглися глиняний посуд, недорогі прикраси або предмети побуту, належа­ли рядовим общинникам. У частині поховань, що належали со­ціальній верхівці, знайдено коштовні золоті та срібні прикраси, посуд, зброю, візантійські монети. До багатих поховань VII ст., що належали племінним вождям, відносяться Глодоське (на Південному Бузі), Вознесенське (біля с. Вознесенки, нині тери­торія Запоріжжя) та інші.

Общинна і племінна знать поступово привласнювала собі пра­во збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби і розпоряджатися ними. Це стало початковою формою феодальної експлуатації. Іншою формою експлуатації було пат­ріархальне рабство (рабами ставали військовополонені). Проте воно не переросло у рабовласницьку формацію. Слов'яни, обми­нувши її, перейшли від первісного ладу до феодального. Це можна пояснити, по-перше, тим, що на період зародження у них класового суспільства рабовласницький лад античного світу вже пережив себе, по-друге, при високому рівні розвитку продуктив­них сил у слов'ян було вигідним експлуатувати не рабів, а феодально залежних селян.

Вірування східних слов'ян цього періоду є типовими язич­ницькими.

Приносились жертви богам і здійснювались релігійні обряди у спеціально споруджених храмах — святилищах, де стояли ви­різані з дерева та каменю боги-ідоли. Такі святилища знайдено в ряді місць (під Житомиром, на р. Збруч тощо).

Обряди східних слов'ян присвячувалися порам року та сіль­ськогосподарським роботам: приходу весни і початку польових робіт, літньому сонцестоянню (свято Івана Купала), зимовим святам родючості (колядки) та інші. Існували також обряди ве­сільні та поховальні. Найпоширенішим поховальним обрядом було спалювання померлих.

Таким чином, елементами, успадкованими східними слов'янами VI—IX ст. від попередніх культур, були традиційна культура зем­леробства, гончарне ремесло, язичницькі вірування тощо.

У VI—IX ст., в період, зародження феодальних відносин, у східних слов'ян утворились і стали стабільними 14 великих союзів племен, які поступово перетворювалися на перед державні об'єд­нання — «племінні княжіння».

Від­повідно до літописів союзи племен мали назви: поляни, древляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'я­тичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські словени. Ці союзи племен в істориків дістали назву «літописні». Великий союз об'єднував до десятка окремих племен, кожне з яких мало свою назву. Так, до союзу радимичів входило вісім племен, в'ятичів — шість. Усього у східних слов'ян у VI—VIII ст. могло існувати по­над сто племен.

Серед перерахованих союзів племен літописець виділяє полян, які, за його, словами, були .«мужами мудрими й тямущими» та «мали звичай своїх предків, тихий і лагідний». Назва їх походить від місця розселення — «поля». Поляни у своєму розвитку випе­реджали інші східнослов'янські племена з таких причин. Очевид­но, поляни були нащадками праслов'ян Дніпровського Правобе­режжя, які протягом століть мали тісні зв'язки з кочовиками та грецькими містами Північного Причорномор'я, що сприяло їх соціально-економічному та політичному розвитку. Крім того, розвитку землеробсько-скотарської економіки полян сприяли при­родні умови чорноземного Лісостепу.

Тут слід підкреслити, що поляни були нащадками праслов'ян-антів. І степові сусіди їх — сармати, а також інші народи, що жили далі на південь, знали їх під назвою антів, А самі себе ці люди називали полянами.

У VII—ЇХ ст. простежується такий етап об'єднання племен: союзи племен згруповуються у великі політичні об'єднання дер­жавного типу. Зокрема, у Середньому Подніпровії виникає вели­ке політичне об'єднання під назвою «Русь» або «Руська земля».

Об'єднання «Русь» виникає після розпаду полянського союзу племен, що стався на початку 60-х років VI ст. внаслідок авар­ської навали. Назва «Русь» поступово замінює назви «анти», «поляни» (Анти в останній раз згадуються в письмових джерелах у зв'язку з подіями 602 р.— боротьба нижньодунайських слов'ян і візантійських військ з аварами). Стосовно полян літописець пи­ше: «...поляни, яких нині звуть русь».

Зміну самоназви полян дослідники відносять до періоду, що почався з середини І тис. н. е.; іноземні письмові джерела ран­нього середньовіччя, згадуючи майже всі слов'янські об'єднання, нічого не говорять про полян, тому що їх як окремої цілісності в останній третині І тис. вже не існувало.

Уперше етнонім «Русь» згадується в сірійському рукопису се­редини VI ст., де говориться, що на північ від Приазов'я живе «народ росів», який визначається силою та войовничістю. Істо­рик Ат-Табарі писав у X ст. про участь русів у воєнних подіях на Кавказі в 643 р., історик Ас-Салабі (початок XI ст.), розпові­даючи про будування персидським шахом Хосровом І (531— 579 рр.) мурів у Дербенті, згадує поряд з тюрками і хазарами ще й русів.

Б. Рибаков вважає, що одне з племен, відоме в VI ст. як «рос», або «рус», дало своє ім'я наприкінці VIII — на початку IX ст. усьому союзу слов'янських племен Середнього Подніпров'я.

Відносно походження етноніму «Русь» в історіографії склало­ся кілька гіпотез. Найпоширенішими є такі.

Німецькі вчені XVIII ст. Г. Байєр, Г. Міллер доводили, що воно походить від фінської назви шведів, яка у свою чергу похо­дить від шведського слова — трести. А далі автори цієї гіпотези припускали, що оскільки фінни перебували в тісних зв'язках як зі шведами, так і зі слов'янами, то свою назву шведів вони пе­ренесли і на слов'ян. Так, згідно з цією гіпотезою, слово «Русь» має північне, скандинавське походження. Цю так звану норман­ську теорію німецькі вчені обґрунтовували, спираючись на най­давніший східнослов'янський літопис «Повесть временннх лет» (XI ст.), в якому літописець Нестор стверджує, що ім'я русь прийшло з варягами зі Швеції,, що слов яни покликали варя­гів — русь княжити на їх землях.

Проти цієї норманської теорії виступили ряд істориків, у тому числі українські — М. Грушевський, М. Костомаров та інші. Вони наголошували на тенденційності Нестера-літописця, вказували на багато внутрішніх суперечностей в його розповіді. М. Грушев­ський, зокрема, вказує, що дійсно київські дружини в IX—X ст. складалися з місцевих людей і із захожих варягів, що були на службі у київських князів, проте це не повинно було бути під­ставою для літописця писати, що й саме ім'я руське прийшло з варягами зі Швеції. «У нас же Русю звалася Київщина,— пише М'. Грушевський.— Здогад нашого старого літописця, що ім'я Руси було принесено з Швеції, варяжскою дружиною, не справ­джується: у Швеції такого народу не знати, і Шведів ніколи у нас цим- іменем не називали. Звідки се ім'я взялося на Київщині, ми не знаємо й не будемо вгадувати. Але нам важно, що се ім'я тісно зв'язане з Києвом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо у чужоземних джерелах IX і X вв., належать до Київської держави: до тих князів і дружин, котрих столицею був Київ» *.

Інша гіпотеза проводить зв'язок між словом «Русь» і назвою кочового племені роксоланів-кочовиків, які в І ст. н. е. утвердили свою владу у Середньому Подніпров'ї і пізніше зазнали асиміля­ції, слов’янізації. Зазнавши асиміляції, роксолани, згідно з гі­потезою, передали своє ім'я придніпровським полянам (назва «поляни», як уже було сказано, зникає десь у середині І тисячо­ліття), а також це ім'я закріпилося в гідронімії Правобережжя (річка Рось, її притоки — Росна, Роставиця, Росава). Отже, дана гіпотеза стверджувала південно-східне, степове походження наз-зи «Русь».

Автори ще однієї концепції пов'язують слово «Русь» безпосередньо з назвами річок Рось і Росна.

Єдиної точки зору, висновку по цьому питанню на сьогодні немає. Проте, незважаючи на це, достовірно те, що період східно­слов'янської політичної й етнокультурної консолідації назва є Русь» ототожнювалася з назвою «слов'яни». З'ясовано також, що поняття «Русь» і «Руська земля» мали два значення — широке, стосовно всіх східнослов'янських земель, що увійшли до складу давньоруської держави, і вузьке, що відноситься до південної частини цих земель у районі Середнього Подніпров'я.

Дослідники вважають, що в утворення Русь увійшли придніпровські руси (бувші поляни, які стали називати себе «руссю»), Поляни (частина бувших полян, що утвердилися в районі Києва, які зберегли свою стару назву і за якими закріпилася назва «Поляни київські») та сіверяни Подесення. Політичними центра­ми утворення «Руська земля» (або первинної Русі, Середньо-дніпровської, на відміну від Київської Русі) стали Київ, Черні­гів, Переяслав.

Протягом VII—VIII ст. відбувалася дальша консолідація на­селення Середньодніпровської Русі, йшло насичене військово-по­літичне, господарське та культурне життя. Свідченням цього є виникнення на кордонах Русі цілого ряду укріплених центрів — городищ-«градів». Центром етнополітичної групи полян київ­ських був Київ, центром Західних сіверян у Подесенні — Черні­гів. Південні кордони захищало Пастирське городище. В сіверській землі, на березі Псла, виникло Батицьке поселення.

Крім Руської, Середньодніпровської Русі, у VII—IX ст. існу­вали й інші великі об'єднання східнослов'янських племен. На південному заході таким об'єднанням був дулібо-волинський со­юз, на півночі — об'єднання кривичів, куди входили три союзи племен — кривичі псковські, смоленські та полоцькі.

Про існування у східних слов'ян великих політичних об'єднань повідомляють арабські письменники IX—X ст. (аль-Балхі, аль-Істаррі та інші). Вони говорять про три групи русів: одна — з містом Куябою (в ньому всі дослідники вбачають Київ), друга називалася «Славія», третя — «Артанія».

Східні слов'яни у другій половині І тисячоліття межували з численними кочовими племенами, що просувалися зі сходу на захід або осідали в Причорномор'ї та Приазов'ї: аварами, аланами, болгарами, хазарами, печенігами, мадярами. З аварами, хазарами, печенігами довелося східним слов'янам вести тривалу боротьбу. Особливо важкою була боротьба з Хазарією, центром якої був район нижнього Поволжя. Існувала хазарська держава у VII—IX ст. У ході боротьби з нею Лівобережжя яідпало під гніт хазарів. Як свідчить літопис, певний час данину хазарам сплачували не лише сіверяни, а й київські поляни, які на кілька десятиліть у .другій половині VIII ст.—на початку IX ст. потра­пили в залежність від хазарів. Лише в 30-х роках IX ст. Давня Русь стає повністю .незалежною від Хазарії.

Між східними слов'янами й аланськйми та болгарськими пле­менами, які у VII—IX ст. переходили до осілості і займали пів­денно-східні східнослов'янські землі, складалися переважно мир­ні стосунки. Частина аланів і болгар була асимільована слов'я­нами.

Таким чином, у другій половині І тис. н. е. йде інтенсивний процес суспільно-політичної та етнокультурної консолідації східних слов'ян, зародження і формування їх державності. Свідченням цього є виникнення перед державних об'єднань у VII— IX ст. (союзів племен), а також великих політичних об'єднань державного типу («Руська земля» та інші).

Заснування Києва

Археологічні дослідження свідчать, що людські поселення на території сучасного Києва існувала ще в часи пізнього палеоліту (близько 40—10 тис. років тому). Місця стоянок первісної люди­ни виявлені в 1893 р. на Подолі, на колишній Кирилівській ву­лиці (Кирилівська стоянка). Досліджували її археологи В. Хвойка та П. Армашевський. Знайдено крем'яні знаряддя пра­ці, вироби з кості та рогу, кістки мамонта та інших тварин. Крім Подолу, пізньо палеолітичні стоянки виявлені на вулиці Протасів Яр (біля Байкового кладовища), Ярославів вал, у районі Караваєвих Дач, стоянки епохи мезоліту — в Пирогові, Чапаєвці та інших місцях. Населення періоду енеоліту (мідного віку) на те­риторії Києва було носієм трипільської культури (4—3 тис. до н. е.).

Населення, яке жило на території Києва в середині І тис. до н. е., мало обмін зі скіфами та античними державами Північного Причорномор'я, а на початку нашої ери встановились інтенсивні торговельні зв'язки зі Східними провінціями Римської Імперії.

Предками давніх слов'ян, які згодом заснували Київ, є носії зарубинецької, або зарубинецько-корчуватської культури (III ст. до н. е.— І—II ст. н. е.), її пам'ятки (напівземлянкові поселення, безкурганні могильники) виявлено на території Києва і, зокре­ма, в селищі Корчуватому, звідки й одна з назв цієї культури. Цікаве поселення зарубинецької культури виявлено на Оболо­ні, у верхів'ях літописної річки Почайни.

Культура черняхівського типу на території Києва представле­на могильниками на Старокиївській горі і Печерську, поселен­нями на Замковій горі, вулиці Володимирській і в інших місцях. Серед пам'яток цієї культури знайдено також близько 6 тис. римських монет II—IV ст. н. е. Зокрема, ці заклади знайдено на Подолі, на території лікарні ім. І. П. Павлова, на території сьогод­нішньої Львівської площі (тут виявлено найбільший клад, в якому було понад 4 тис. монет), Пам'ятки черняхівської культури, а також названі клади свідчать про майнову нерівність у середовищі слов'ян цього періоду та про розвинуті торгові сто­сунки населення.

Названі археологічні пам'ятки кінця І тис. до н. е. і першої половини І тис. н. е. свідчать, що на території Києва розміщува­лося більше десятка невеликих слов'янських поселень. У середині І тис. їх населення входило до складу антського східнослов'янсь­кого союзу племен.

Перша датована згадка про Київ міститься в літопису «Повесть временных лет» під 862 р. Але, як свідчать і письмові дже­рела і археологічні дослідження, цю дату не можна вважати початком виникнення міста. Початок цей знаходиться набагато раніше.

Про час заснування міста й етнічне походження його заснов­ників в історичній літературі виникли різні гіпотези. Деякі до­слідники в минулому пов'язували виникнення міста не зі слов'я­нами, а з сарматами, готами, гуннами, аварами, норманнами. Потрібно мати на увазі, що серед сучасних істориків української діаспори (О. Субтельний, О. Пріцак) бутують думки, згідно з якими виникнення Києва можна вважати досягненням не лише слов'ян, а результатом складної слов'яно-скандінавської взаємо­дії. Проти названих тверджень виступили М. Ломоносов, М. Ка­рамзін, пізніше — М. Грушевський, М. Костомаров, Б. Греков, М. Тихомиров, Б. Рибаков. У своїх працях вони обгрунтували висновок, що Київська Русь, Київ виникли у результаті трива­лого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен на етапі розкладу первісного суспільства -і виникнення соціально-класових відносин. Зміни в суспільному ладі східних слов'ян, викликані ростом продуктивних сил у землеробстві, розвитком ремесла, об­міну, розпочалися ще в III—IV ст. Замість патріархально-родової общини з'являється сусідська. Центрами влади князів, старших «дружинників» стали укріплення-городища. Так, поступово, в процесі суспільного поділу праці й соціальної диференціації ви­никали гради-міста.

Що ж зазначає літопис? «Повість временных лет» говорить про трьох братів — Кия, Щека, Хорива та сестру їх Либідь, які заснували в землі полян місто. На думку частини вчених, літо­писне оповідання про заснування Києва відповідає цілком ре­альним історичним подіям.

Щодо етнічної та соціальної належності Кия та його соціаль­ного становища, літописець Нестор стверджує, що він був пред­ставником князівської верхівки племені полян. Про це говорять й інші літописи, за виключенням новгородського, згідно з якими Кий був перевізником через Дніпро. М. Грушевський, узагальню­ючи свідчення літописів, крім новгородського, пише: «Інші літо­писці казали, що Кий з братами Щеком і Хоривом поставили перший городок, перше укріплення на місці Києва і назвали його іменем старшого брата: Кий жив на Старім городі (де Де­сятинна церква), а Щек над Кирилівською вулицею (де були найстарші оселі людські) і ся гора звалася Щекавиця (тепер гора Скавика); третій брат жив на третій горі, що звалася Хо-ревицею (не знати саме де), а річка Либедь під Київом мовляв прозвалася від сестри їх Либеди. Для охорони брати поставили собі спільними силами городок на горі, де сидів Кий і назвали його Київом. І від них пішли полянські князі — «рід їх держав княженне у Полян» *.

Археологічні матеріали першої половини І тис. н. е. засвід­чили таку тенденцію. Поселення, які з'явилися на території май­бутнього Києва в останніх століттях до н. е., досягають найви­щого розвитку в II—III ст. н. е., після чого поступово життя їх гасне. Археологічні знахідки IV ст. зустрічаються дуже рідко, а знахідки першої половини V ст. практично не знайдені. Можли­во це була якась хронологічна пауза в заселенні київського ре­гіону, викликана в час великого переселення народів нашестями на слов'янські землі кочівників (гуннів).

Безперервний розвиток Києва, як свідчать археологічні дже­рела, почався наприкінці V — на початку VI ст. Вихідною територі­єю його була Замкова гора. Також в V—VII ст. були заселені Старокиївська гора, Детинка, частина Подолу. Саме в цьому районі спостерігається найбільше зосередження знахідок третьої чверті І тис. н. е. На Старокиївській горі в 1908 р. виявлено за­лишки давнього, обнесеного валом і ровом городища. На підста­ві уламків глиняного посуду так званого корчацького типу його відносять до V—VI ст., тобто до часу слов'янського князя Кия (дослідники вважають, що до спорудження фортеці на Староки­ївській горі резиденція Кия розміщувалася на Замковій горі).

Виникнення Києва, як і інших слов'янських міст, співпало із зародженням ранніх форм державності. Саме в середині І тис. н. е. виникли східнослов'янські союзи племен. І Київ на початку другої половини І тисячоліття став важливим адміністративно-політичним центром Полянського союзу племен.

Важливими факторами, що спричинили виникнення Києва, були виключно сприятливі географічні умови київської території. Розташування міста в середині течії Дніпра, поблизу впадіння Десни у Дніпро зумовило його значення як торговельного та стратегічного центру східнослов'янського світу, як центру міжпле­мінних контактів. Перебуваючи на межі ряду союзів племен (деревлян, сіверян, полян, уличів), з їх різними культурами, Київ засвоював усі передові культурні елементи, що забезпечило його швидкий соціально-економічний розвиток. Крім того, у топографічному плані територія Києва не має собі рівних в Подніпров'ї. З усіх боків вона оточена природними рубежами. Круті та високі береги Дніпра піднімалися на 80 м над його рівнем. З боку поля територію Києва оточувала ріка Либідь, що була серйозною пе­репоною для ворогів. Велику роль грали й невеликі річки, що впадали в Либідь (Хрещатик, Клов) і Дніпро (Почайна, Глубочиця, Киянка), які разом з численними ярами створювали велику кількість природних укріплених гір (Замкова, Старокиївська, Детинка, Щекавиця, Лиса). Крім того, Київ мав першокласну річкову гавань — річку Почайну.

Важливим етапом у дальшому розвитку Києва були кінець VI—IX ст., коли почало формуватися і склалося державне об'єд­нання — Руська земля, або Середньодніпровська Русь. (Як уже було сказано, назва «Руська земля» спочатку вживалася тільки стосовно Середнього Подніпров'я і лише згодом поширилася на всі землі східних слов'ян). У період існування цього об'єднання, коли йому довелося вести боротьбу з Хазарією (VIII—IX ст.) і на певний час втратити незалежність, саме Київ (місто київських полянських русів) стає центром консолідації усіх середньодніп-ровських слов'ян, що раніше входили до конфедерації «Руська земля». Під захист Києва та його князів стікається населення спустошених південних і східних окраїн — селяни, ремісники, вої-ни-дружинники. Поступово Київ і його князь стає символом за­хисту населення, символом єдності Середньодніпровської Русі, а не пізніше кінця VIII ст. руси з центром у Києві домінують серед усіх племен, головні ріки яких текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип'ять, Дніпро), радимичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Тут, проте, потрібно мати на увазі, що захист і покровительство Києва поєднували з тим, що київські русичі, пануючи над оточуючими їх, залежними від них слов'янськими об'єднаннями, брали з них данину, утверджу­вали своє панування над ними.

Залежність Руської землі від Хазарії, з одного боку, сприяло залученню київських русичів до системи східної торгівлі, роз­витку товарно-грошових відносин, з другого-сприяла мобіліза­ції сил і концентрації коштів у руках поляно-руської верхівки і київського князя в умовах постійної загрози з боку хазарів. Все це вело до неминучого конфлікту слов'янської держави з хазар­ським Каганатом, до ствердження незалежності Русі, що сталося в 30-х роках IX ст.

Приблизно з середини IX ст., коли вже можна говорити про Русь Київську, політичне незалежну, у літопису починається по­слідовний виклад династичної історії Київської Русі. Під 862 ро­ком літописець називає київськими князями Аскольда й Діра.

На думку дослідників, вони були останніми князями зі слов'ян­ської династії, початок якої поклав Кий.

У IX ст. Київ стає політичним центром східнослов'янських племен, столицею великої ранньофеодальної держави — Київської Русі.

Таким чином, виникнення Києва — одного з найдавніших слов'янських міст — може бути віднесено до середини І тис. н. е. Воно стало результатом взаємодії соціально-економічних, полі­тичних та етнічних процесів, що протікали у Середньому Подніпров'ї. У 1982 р. було відзначено 1500-ліття заснування Києва.

Дослідження стародавньої історії України дає підстави стверджувати, що український народ — автохтон на своїй землі. його далекі предки жили на ній, починаючи з доби неоліту та їх переселень з відривом від первісного етнічно-територіального коріння було (на відміну від багатьох інших народів, що в силу різних причин мігрували, переселялися).

Український народ успадкував неолітичну трипільську куль­туру, культуру кіммерійців, скіфів, сарматів та інших народів. Проте вплив зовнішніх, привнесених культур племен і народів, що протягом тисячоліть населяли українські землі, ніколи не перемагав корінного, природного начала — культури самобутньої спільності, що поступово оформилася в українську.

На всіх етапах формування протоукраїнців територіальним ядром цього складного процесу виступало Подніпров'я. Саме тут, в середині І тис. н. е. проходить процес формування державності у східних слов'ян, який завершився утворенням у IX ст. ранньо­феодальної держави — Київської Русі.