Розвиток дисидентського руху на Україні.

У постсталінський період в Україні створюються легальні та підпільні організації, метою яких були ліквідація диктату центру, вільний розвиток національних відносин, укр. культури, мови. З'являються групи правозахисників і громадянського опору, виникає течія дисидентсьтва. Усе це були вияви національно-демократичного руху, який спрямовував свої зусилля на демократизацію суспільно-політичного життя, на досягнення справжньої незалежності України. Зародження дисидентського руху приходиться на середину 50-х поч. 60-х років.

А особливого поширення він набув у другій половині 60-х рр., коли протести проти зневажання людських прав починають лунати публічно. Для боротьби з дисидентами при КДБ створюють п'яте управління. З другої половини 1965 р., з приходом до влади Л.Брежнєва, мав місце ряд політичних арештів, зокрема на Україні. Серед заарештованих були брати Михайло Миколайович та Богдан Миколайович Горині. Вони виступали зі статтями, в яких давали оцінку того, що діялося в Україні, обстоювали її незалежність. Загалом у 1965 р. було заарештовано більше 20-ти талановитих представників молодої укр. інтелігенції, які висловлювали незалежні думки, були учасниками дисидентського руху. Серед них: І.Світличний, П.Заливаха, В.Мороз, С.Караванський. Ще в 1964 р. лишили звання та відправили до психіатричної лікарні генерала П.Григоренка, за його виступи в підтримку боротьби кримських татар за повернення на їх історичну батьківщину. Перший громадський політичний протест у Радянському Союзі теж мав місце в Україні. Він був спричинений масовими політичними арештами і прозвучав під час прем'єри кінофільму С.Параджанова "Тіні забутих предків".

Велика група творчої інтелігенції - 78 чоловік (З.Франко, М.Коцюбинський, І.Драч та ін.)- зверталася в різні міжнародні інстанції: в 1966 р. - до прокурора УРСР і голови КДБ при Раді міністрів УРСР із запитами про провину заарештованих у 1965 р., писала про свавілля правоохоронних органів, безчинства властей, вимагала відкритих судових процесів. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів "відлиги" була робота І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація ?" У цей час активізувалась діяльність В.М.Чорновола. Він по свіжих слідах подій 1965-1966 рр. видає збірник матеріалів "Лихо з розуму" (1967 р., Париж). Ця книжка була удостоєна премії міжнародної журналістики, а вдома - 3 роки ув'язнення. Після повернення автор видає нелегальний журнал "Український вісник". У 1972 р. до влади в Україні приходить В.Щербицький, і починається новий сплеск арештів і розправ з інакомислячими.

Другим великим виявом національно-визвольного руху було створення в 1976 р. в "Києві Української Гельсінської групи, яку очолив письменник Микола Руденко (37 чоловік). Від попередніх дисидентів її відрізняли дві особливості: а) це була відкрита громадська організація; б) підтримували контакти з аналогічними групами в усьому СРСР. І хоча погляди членів Гельсінської групи були в основному помірковані, а Захід вимагав від СРСР дотримуватися забов'язок, взятих за Хельсінськими угодами, радянські власті влаштували дисидентам погром. До 1980 р. три чверті Гельсінської групи було ув'язнено на строки від 10 до 15 років. Ще однією складовою національно-демократичного руху було релігійне дисидентство. Учасники цього руху виступали проти різних обмежень щодо релігійних вірувань, публікацій, статусу церкви в Україні.

В своїй діяльності дисиденти, незважаючи на відвагу, натхненність та ідеалізм, випереджали події. їхній рух на той час не набув широкої підтримки серед мас. Причинами цього були:

- дисиденти не мали виразної політичної програми;

- вузька соціальна база (інтелігенція);

- жорстока система, що протистояла дисидентам.

У дисидентському або національно-демократичному русі 60-80-х рр. умовно виділяють три основні напрямки:

а) національно-визвольний - боротьба за вільний розвиток укр. мови й культури, за відновлення
самостійної України;

б) правозахисний - вимоги дотримання СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів
тоталітарної системи;

в) релігійний рух - за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу
віросповідання.

Опозиційний рух 60-80-х років в Україні

- унікальне явище національно-визвольної боротьби укр. народу, її невіддільна складова частина. Здійснюваний у нових історичних умовах лише мирними, конституційними засобами рух опору окупаційне

- комуністичному режимові засвідчив невмирущість ідеї незалежності, підняв на зміну винищеним нові покоління борців, переважно з лав інтелігенції

- інтелектуальної еліти народу. Вони свідомо поклали свою волю, здоров'я, а часто й життя на олтар свободи. Але гідним вінцем їх боротьби стала Українська самостійна соборна держава.