Проблема визначення предмету філософії. Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва. Основні різновиди сучасної філософії.

Термін «філософія» має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. Цей термін походить від слова «філо» – схильність, любов, бажання, відданість, та слова «софія» – мудрість, яке, у свою чергу складається із двох слів і буквально значить – «казати, промовляти, цілісно, влучно, доречно». Ще у ХІХ ст. існував слов’янський термін «любомудріє», який можна вважати прямим перекладом слова «філософія».

Розглядаючи історичні та людські витоки філософії, ми вже дали її найперші визначення, проте на сьогодні не існує якогось єдиного та загальноприйнятого розуміння та визначення предмету філософії. Цей факт має свої виправдані підстави: якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані засоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних, дуже відмінних та багатоманітних виявлень. У найпростішому варіанті логічного міркування філософія могла би виконати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити їх основні можливі виявлення і на цій основі сказати людині, хто вона є і що їй належить робити у цьому житті та у цьому світі. Проте як світ, так і людина постають незавершеними і майже безмежними у своїх характеристиках, діях та проявах. Через це і філософія постає багато в чому незавершеною, або, як кажуть у науці, «відкритою системою знання». Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко зафіксувати те, якими вже проявили себе людина та дійсність як історично, так і в інтелектуальних формах їх осмислення. Через це філософія постає перед нами своєрідним способом випробовування буттєвих спроможностей людини, оскільки вдивляється у те, якою людина є, може та не може бути. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує «стартовий майданчик» для руху у майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок «топографії» людського універсуму: ось тут, на полі людських життєвих здійснень, людина може набути тих чи інших рис, рухаючись або так, або якось інакше. Тобто філософія допомагає людині зорієнтуватися у просторі власної реальності та отримати певні інтелектуальні засоби для подальшого життя і діяльності.

Означені «широта» і складність предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні особливості предмету філософії: 1) предмет філософії є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини; 2) мінливим та варіативним постає розуміння філософією свого предмету та своїх завдань ще й тому, що доволі відмінними постають історичні форми культури, людської життєдіяльності, людської інтелектуальної активності; 3) уся історія філософії входить у окреслення її предмету, оскільки важливим для людини постає весь історичний досвід людства у різних його проявах; лише за такої умови ми і здатні окреслити «топографію» людськості, тобто те, якою та як себе реально засвідчила людина; 4) філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської самоідентифікації, вона покликана тримати весь час у полі уваги та в актуальному стані всі основні виявлення людини як людини. Зазначений момент історичного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впливати (використовуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має свою активно-дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається через людське духовне світо- та життє- орієнтування втілюватись у реальні процеси життя. Тому філософію завжди треба розглядати не лише в аспекті вічного, суттєвого для людини завжди, а й в аспекті конкретних життєвих завдань та ситуацій, з якими стикається людина. І коли ми сьогодні, наприклад, використовуємо здобутки античної філософії, ми повинні розуміти, що це є наше сьогоднішнє її бачення, що наш інтерес до неї має не лише суто просвітницьке значення, а й життєве, і що сприймаємо і розуміємо ми не власне античну філософію, як органічну частину давньої цивілізації, а її сучасну проекцію.

Всі ці особливості виявлення тих чи інших сторін предмету філософії змушують нас не стільки прагнути дати її одне єдине визначення, скільки спробувати окреслити характерні риси філософського мислення, серед яких можна, спираючись на класичний та сучасний досвід філософської думки, виділити такі.

По-перше, філософське мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим. Ми вже казали про те, що в більшості випадків люди здобувають світоглядні уявлення стихійно, в процесі життєвого становлення та набуття досвіду життя, але на такому шляху виникають певні різновиди світогляду, проте не філософія. Остання вимагає ретельного осмислення як спрямування своїх думок, так і сутності тої справи, якою вона опікується. Отже, філософське мислення є рефлексивним, таким, що не лише мислить щось, а й усвідомлює себе саму та свої дії.

По-друге, оскільки при цьому йдеться про світоглядні уявлення та орієнтири, воно постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору. Людська компонента не завжди яскраво виявлена у тих чи інших філософських теоріях, проте вона в них завжди присутня.

По-третє, філософія доводить свої основні твердження до гранично можливого рівня узагальнення. Ця риса зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні орієнтири для людини, тобто такі, які є не ситуативними та скороминущими. При наших спробах у питаннях життєвого самовизначення та призначення спиратись на якісь часткові життєві ситуації, випадки, ситуації ми, скоріше за все, будемо або помилятись, або потрапляти у відносність та невизначеність, адже на кожний частковий життєвий випадок можна знайти дещо інакше, навіть – протилежне. Часткові орієнтири тому й постають непевними та непереконливими; треба шукати граничного узагальнення. Але тут постає питання щодо того, яку саме ступінь узагальнення можна вважати граничною. Якщо ми звернемося до фізики чи математики із таким питанням, то отримуємо відповідь, що граничних узагальнень не існує і існувати не може, оскільки, наприклад, будь-яке велике число можна ще збільшувати, а будь-яке мале – зменшувати. Проте у філософії це поняття – поняття гранично широкого узагальнення – не є надуманим: коли ми кажемо про гранично широке узагальнення, то йдеться про виведення міркування на межу буття та небуття. Але чи існує така межа, чи можна її «вловити»? – У простому та зрозумілому для нас варіанті йдеться про те, що ми намагаємося відшукати у досліджуваному явищі такі його ознаки або елементи, наявність яких робить це явище можливим, а відсутність, навпаки, неможливим. Тобто філософський пошук спрямовується на те, що вводить річ у певний спосіб буття або, навпаки, виводить за його межі. Будучи доведеними до такого визначення, що передбачає гранично широке узагальнення, річ або явище постають вже не частковими, а типовими для їх виду чи роду, тобто такими, що характеризують будь-який їх частковий випадок з найбільш суттєвих сторін. Саме таке спрямування філософських пошуків позначається у філософії спеціальною термінологією; наприклад, у філософії вживаються терміни «рух як такий», «історія як така» (або «взагалі»), що значить, що при цьому якраз і намагаються визначити те, присутність чого робить річ саме такою. Ясно, що і наших попередніх розмовах про людину йшлося не про якусь оцю людину, а про те, що притаманне як суттєве кожній людині.

У другому варіанті граничний рівень узагальнення може поставати як ідеалізація певної сторони або певного відношення дійсності; коли ми кажемо, наприклад, «пряма лінія», то ми маємо на увазі не якусь чи-то пряму, чи-то криву лінію, а саме повноту прямизни. Ідеальна пряма – це пряма повною, гранично можливою мірою, якщо ж така міра не досягається, то це не буде власне або ідеальна пряма. А це і значить, що ми виводимо своє міркування на граничний рівень узагальнення, тобто доводимо міркування до гранично можливих параметрів певної речі або її якості. Усі людські поняття містять в собі певний момент ідеалізації, оскільки в них йдеться не про частковий випадок часткової речі, а про її сутність, тобто буттєву повноту. Цей момент граничного узагальнення справді надає людині сталі та надійні орієнтири; пошлюся на приклад: коли ми їдемо у вагоні потягу і дивимося у вікно, то предмети, що знаходяться ближче до вікна, пролітають повз нас так швидко, що ми інколи не встигаємо їх навіть роздивитися, але якщо ми бачимо на небі Місяць чи зірку, нам може здатися, що вони не рухаються взагалі. Саме тому мореплавці колись і брали за орієнтири небесні тіла, оскільки вони були стабільними в розташуванні та такими, що їх можна було бачити майже на усіх можливих морських маршрутах.

По-четверте, філософія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не просто каже про те, що є, а й про те, яким воно має бути за своєю сутністю. Справа у тому, що ідеальні, еталонні виміри дійсності у реальності відсутні, проте коли ми маємо (або вибудовуємо) їх у свідомості, ми отримуємо можливість оцінювати та вимірювати будь-які реальні стани дійсності, бо все те, що є в реальності постає у порівнянні із еталонами як певна міра відхилення від останніх (чи наближення до них). Наприклад, у техніці існує шкала коефіцієнту корисної дій машин, де за точки відліку приймаються нуль або сто відсотків дії; насправді таке є неможливим тоді, коли відбуваються реальні рухи (тобто жодний рух не може мати як нуль, так і сто відсотків корисної дії), але саме тому що цей стан є ідеальний, незмінний, ми й маємо можливість оцінити реальні процеси перетворення енергії. Оця здатність оцінювати дійсність, а не лише сприймати її, постає колосальною перевагою людського інтелекту і людського ставлення до дійсності, стимулятором людського прагнення до розвитку, до самовдосконалення. У філософії це позначається так, що лише людина володіє здатністю судити, тобто співставляти, вимірювати дійсність, тому саме судження постає для філософії вирішальною формою людського мислення.

По-п’яте, філософське мислення більшою мірою є мисленням про мислення, думкою про думку, ніж мисленням та думкою про якусь реальність. Точніше, реальність самого мислення та самої думки і постає для філософії найпершою реальністю. З одного боку, це пояснюється тим, що філософія намагається осмислювати не часткові явища, а ситуацію перебування людини в світі, спираючись при цьому на здатність людини мислити та усвідомлювати. З другого боку, коли філософія виходить за межі часткових форм, тобто за межі реальних станів дійсності взагалі, то вийти вона може лише у ментальний простір, тобто у власний простір думки: думка, не підкріплена реальністю, може тримати лише сама себе. Філософське мислення, це, за висловом одного сучасного філософа, є «мисленням у себе на підвісі». За великим рахунком це є прагнення і мужність тримати думку у напрузі та неперервному русі.

По-шосте, філософське мислення постає внутрішньо пов’язаним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської здатності мислити та осмислювати реальність, вбачати за спостережуваним приховані внутрішні властивості та сенси.

Нарешті, по-сьоме, всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, – саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.

Означені характерні риси філософського мислення дозволяють нам не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності. Видатний німецький філософ XVIII-ХІХ ст. Г.Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією. Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть свідомо пояснювати дійсність, проте кожна наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначеним, майже безмежним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах. Тому, хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення. Філософія та мистецтво схожі між собою тим, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено; окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги. Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності (докладніше про пізнавальні можливості мистецтва мова буде йти у розділі, присвяченому пізнанню). Нарешті, філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догматів) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння. До того ж релігія – це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим – не погодиться та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання. Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.

Відзначимо, які визначення предмету філософії перш за все та переважно вироблені в її історії. А). Першим можна назвати вже давнє розуміння філософії як любові до мудрості; при тому мудрість розумілась як орієнтація в найперших питаннях буття світу та людини; недаремно у середні віки філософіє називали вмінням розбиратись у справах божественних та людських. Б). Досить поширеним постає наведене вище розуміння філософії як теоретичної форми світогляду, на чому ми вже зупиняли увагу. В). Можливо, ще більш звичним постає розуміння філософії як форми узагальненого знання, в якому реалізується потреба людини у загальному світоорієнтуванні. Г). Не рідкісним є визначення філософії як науки про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та людського пізнання; саме так формулювався предмет філософії у марксистській філософії. Д). Близьким до останніх визначень постає позначення філософії як «науки всіх наук», а також: Е). науки про найбільш важливі правила і закони людського мислення і пізнання. Ж). Філософію також досить часто визначають як всезагальну методологію наукового пізнання або й будь-якого пізнання взагалі. З). Нарешті, поширеними також є і визначення філософії через людину, через її найперші суто людські якості і потреби: філософія є наставницею життя, вченням про шляхи людського духовного розвитку та самовдосконалення, про фундаментальні особливості людського буття, про те, як та за яких умов людина може стати людиною.

Узагальнюючи, можна сказати, що існують світоглядні, методологічні, сцієнтистські (орієнтовані на науку), менталістські (звернені до людського мислення і пізнання) та антропологічні визначення філософії. Проте у будь-якому варіанті визначення філософія постає як опікування найбільш важливими питаннями у справі утвердження людини в особливому способі буття, який дозволяє людині входити у діалоги як із світом, так і з самою собою.

Важливо звернути увагу й на те, що в залежності від певних змістових та формальних особливостей серед різновидів сучасної філософії доволі часто розрізняють: (а) філософію академічну; (б) філософію поетичну (або вільну); (в) філософію релігійну; (г) філософію трансценденталістську; (д) філософію езотеричну; (е) філософський авангард. Академічна філософія відрізняється чітким внутрішнім поділом філософських наук (онтологія, гносеологія, логіка, етика та ін.), ретельно опрацьованою термінологію, осмисленими та свідомо застосованими методами проведення філософських досліджень, усвідомленою та впорядкованою проблематикою, доволі чіткою систематичністю. Поетична (вільна) філософія характеризується вільним, інколи – художньо-образним стилем викладу матеріалу, суб’єктивними та особистісними одкровеннями, зосередженням навколо людських переживань. Поетична філософія часто не дотримується розмежувань філософських дисциплін, вільна від методології, від систематичності; вона постає ближчою до людських особистісних зацікавлень, не вимагає спеціальної освіти та підготовки, проте не досягає потрібної глибини та деталізованості свого матеріалу, не володіє характером можливості уточнення її змісту, його довершення та вдосконалення, і саме у цьому поступається академічній філософії. Релігійна філософія орієнтується як на незаперечні положення на релігійні догмати, трансценденталістська філософія наголошує на тому, що найпершим завданням філософії має бути наведення ясності та розвідки у сфері позамежного, надприродного, езотерична цікавиться незрозумілими та таємничими явищами, а філософський авангард постійно критикує традиційні форми філософії за їх застарілість, невідповідність інтересам сучасної людини та закликає їх поховати і протиставити їм незвичну, часто – доволі незрозумілу (у тому числі і її творцям) філософію або філософські експерименти. Усі означені форми сучасної філософії однаково мають право на існування, оскільки виконують дещо відмінні функції і справді задовольняють світоглядні запити сучасної людини.