Проблеми єдності біологічної та соціальної еволюції людини

Власне німецький вчений єврейського походження з Марбургу Теодор Вайц (1821-1864) у шеститомній праці «Антропологія первісних народів» (1859-1872) висловив думку про єдність в людині двох начал – біологічного і соціального, і про єдність людства, про що свідчать однакові здібності будь-якого народу до розвитку культури. Його в цьому підтримав Адольф Бастіан (1826-1905), директор Берлінського Королівського етнографічного музею, автор трьохтомної праці «Людина в історії» (1860) та шеститомної «Народи Східної Азії» (1866-1871).

Філософ Арістотель (4 ст. до н.е.) першим помістив людину у природно-історичний ряд, підкресливши, що саме суспільство, соціальне середовище виокремлюють його в особливе становище в цьому ряду. Те ж він віддав данину концепції розвитку (еволюції) суспілтства від стану дикості через варварство до цивілізації.

Наукова праця, яку можна розглядати як як першу спробу описати проблеми антропосоціогенезу, була книга французького єзуїта Жозеф-Франсуа Лафіто (1670-1740) «Звичаї американських дикунів у порівнянні зі звичаями первісних часів». Він дав як ретельний опис індіанських суспільств (гуронів та ірокезів), так і вперше порівняв спостережені ним форми (управління, шлюбу, спорідненості) з раніше відомими даними з європейської класичної літератури. Тобто Лафіто став засновником порівняльної соціальної антропології.

Француз Жан-Антуан Кондорсе (1743-1794) саму еволюцію людини і суспільства розглядав як«прогрес розуму» та процес спеціалізації (розподіл праці всередині суспільства).

Німецький філософ Імануїл Кант (1724-1804), у праці «Антропологія з прагматичної точки зору» (1798), розглядаючи феномен науки про людину як найвищу цінність серед всього існуючого, оскільки вона єдина наділена свідомістю, запропонував поділ антропології на дві частини: 1) фізична антропологія– яка вивчає як природа створила людину, 2) прагматична (філософська) антропологія – яка вивчає як людина творить саму себе.

Аналогічно Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) зауважував, що людина є вершиною універсальної піраміди стадій всесвітнього розвитку Абсолютної Ідеї в природі і її призначення – бути знаряддям Абсолютного Духу, який у природі набуває буття поза самим собою для того, щоб пізнати самого себе і повернутися до себе самого. Тому в людині всі сторони досягають найдосконалішого розвитку.

Ліві гегельянці Карл Маркс(1818-1883) іФрідріх Енгельс (1820-1895), беручи за основу вчення про діалектичний розвиток свого вчителя, проте ствержують, що сам Абсолютний Дух (Мислячий Дух, Розум), не проникає у природу звідкись ззовні, а сам твориться в ході тривалого процесу еволюції матерії у Всесвіті і біогеосфері (шляхом «зняття» нижчих форм вищими), аж поки не набуває антропоморфної природи.

І на цьому розвиток Абсолютного Духу (Розуму) не завершується, а продовжується формуванням особливої вселенської сили, яку академік Володимир Вернадський(1863-1945) і палеонтолог і теолог П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955) називає «сферою розуму» («ноосферою»).

Француз Анн-Робер-Жак Тюрго (1727-1781) та шотландець Адам Фергюсон (1723-1816) запропонували тричленну стадіальну класифікацію розвитку людства і суспільства за рівнями культури:

1) дикість (мисливці, рибалки та збирачі, колективна власність, непостійні поселення, стадо, примітивні міфи, анімізм і фетишизм, малюнки),

2) варварство(одомашнення тварин і пастуше господарство – номадизм, поява приватної власності, постійні поселення, протоміста, рід, клан та племя, цикли міфів, героїчні епоси, тотемізм і табу, ієрогліфи та символи),

3) цивілізація(землеробство, поява міст, сім’я, держава, релігія і ідеологія, складове та алфавітне письмо).

Увагу на важливісті в розвитку людського суспільства типів коллективу та міжродинних взаємин(сім’я, рід, клан, плем’я, народ, нація) і паралельний з цим розвиток права і управління зосереджували Г. Майнц (1822-1888), автор концепції «циклопічного» (батьківського) права (влади старшого мужчини, patria potestas) та Й. Бахофен (1815-1887), автор концепції «материнського права» (матріархату). В завершеному вигляді концепція викладена американським вченим Льюїсом Генрі Морганом(1818-1881) у праці «Стародавнє суспільство» (1877) та К. Старке «Первісна сімя в її виникненні та розвитку» (1889). Але якщо перший розглядав головним у первісному суспільстві рід, то другий основною формою соціальної організації вважав сім’ю (спочатку – матрілінійну, а потім – патрілінійну).

Французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) запропонував концепцію «сегментного суспільства» (сегмент – «відрізок»). Первісне суспільство він запропонував розглядати як таке, що складається з цілком однакових невеликих «стільників (ячейок)-сегментів». Вони включаються в більш складні структури і дають багатоманітність соціальних типів (видів). Тобто будь-яке суспільство комбінується з первісних стільників у різноманітних їх стосунках (як у калейдоскопі). Таким чином йде лише перебір варіантів, які можуть повторюватися безкінечне число разів (наприклад, такий соціальний тип як «орда»), а тому нема підстав говорити про всесвітньо-історичний прогрес. Його не існує, а єдине, що існує, – це окремі суспільства, які народжуються, розвиваються і вмирають незалежно одні від одних.

У праці «Елементарні форми релігійного життя» (1912) Е. Дюркгейм говорить, щоуявлення людей про існування якоїсь зовнішньої у стосунку до людини обезособленої силинеминуче приводить до обожнення колективу, який приймає в такому випадку зовнішній вигляд як «тотем». І саме розподіл всього відомого людині за тотемними групами («кланами», родами)й було найпершою, первісною формою будь-яких створених людиною систематик та класифікацій.

Общество (по Э. Дюркгейму)

Архаическое (простое) общество или группа характеризуется механической солидарностью людей — индивидуальные сознания полностью растворены в коллективном сознании.

Индустриальное (сложное) общество характеризуется органической солидарностью людей — предполагается наличие разделения труда и специализации видов деятельности, порождающие функциональную зависимость индивидов, а также потребность и необходимость в совместном труде.

Чем примитивнее общество, чем больше люди похожи друг на друга, тем выше уровень принуждения и насилия, ниже ступень разделения труда и разнообразия индивидов. Чем больше в обществе разнообразия, тем выше терпимость людей друг к другу, шире базис демократии.

Человек — это двойственная реальность, homo duplex, в которой сосуществуют, взаимодействуют и борются две сущности: социальная и индивидуальная.

Общество — это реальность особого рода, элементарными «кирпичиками» которой выступают социальные факты — образцы поведения, оказывающие на индивида внешнее, принудительное воздействие и имеющие объективное существование.