Міжнародний досвід регулювання зайнятості

Створення у 1919р. Міжнародної організації праці і перша прийнята нею Конвенція, що була присвячена обмеженню робочого часу на промислових підприємствах до 8-ми годин на день, і друга – присвячена безробіттю, вважаються початком нового типу взаємовідносин між державною, роботодавцями і працівниками. Світовий економічний кризи 1920-1930рр., розповсюдження новаторських ідей ДЖ.М.Кейнса про значення і важливість трудового фактору в макроекономічному регулюванні призвели до кардинальних змін політики більшості розвинених держав щодо зайнятості. Навіть ті країни, де проводили політику невтручання в сферу зайнятості, не змогли через певний проміжок часу не визнати позитивний ефект від такого втручання в інших країнах. У розвинених державах розробляються, фінансуються і виконуються програми зайнятості, які враховують специфіку конкретної соціально-економічної ситуація. Серед цих програм можна виділити активні підпрограми – сприяння зайнятості, та пасивні підпрограми – підтримання доходів. До першої групи належать:

програми з субсидування наймання на постійну роботу у приватному секторі окремих груп працівників (жінок, молоді, інвалідів), або на збереження робочих місць для робітників, які підлягають звільненню;

програми підтримки підприємств, які створюють самі безробітні (програми само зайнятості). Така підтримка може надаватись на основі допомоги у зв’язку з безробіттям як одноразова виплата суми, що дорівнює одно- або дворічній сумі допомоги;

програми безкоштовного створення повних робочих місць у державному або комерційному секторі. Найчастіше такі програми надають тимчасову роботу, як можливість для безробітного адаптуватися в соціально-трудовій сфері, отримати нові навички, збагатити свій людський капітал.

До групи пасивних підпрограм належать програми надання всіх видів допомоги у зв’язку в тратою роботи (вихідні виплати, допомога у зв’язку з безробіттям, спеціальна підтримка різних груп працівників), та програми дострокового виходу на пенсію.

Зарубіжний досвід свідчить, що окремі країни по різному розподіляють кошти на активні і пасивні заходи. Так, у Франції, Англії, Німеччині, переважають витрати на підтримання рівня доходів населення, на активні заходи витрачаються значно менші кошти. Інша картина спостерігається і Швеції та Італії.

Вплив податкової політики держави на стимулювання зайнятості в розвинених країнах здійснюється шляхом надання пільг по звільненню від виплат до соціальних фондів, компенсації витрат на професійну підготовку підвищення кваліфікації працівників, зменшення податків за створення нових робочих місць.

Оскільки одним із головних напрямків стимулювання зайнятості є підвищення мобільності робочої сили, уряд багатьох країн сприяє створенню гнучкої системи професійного навчання, яке б готувало робітників відповідно до сучасного господарства. Розповсюдженою є практика дотацій державою витрат у розмірі 50-80%, які пов’язані зі створенням центрів професійного навчання на підприємства.

У ряді країн існує практика спеціальних державних субсидій на заробітну платню працевлаштованим молодим людям, безробітним або особам перед пенсійного віку в розмірі 50% від витрат роботодавця на зазначені цілі протягом 3-6 місяців.

Розповсюдженим є квотування робочих місць для інвалідів і інших неконкурентоспособних категорій робітників. Підприємства, які не створюють спеціальні робочі місця повинні виплатити певні штрафи.

Загальновідомим засобом забезпечення працею є програми громадських робіт. Перший досвід розробки і реалізації рогмадських робіт належить США. Протягом 30-р. ХХ століття, уряд США використовував громадські роботи як тимчасову альтернативу постійній зайнятості. При організації цих робіт попит на працю формується через місцеві органи влади і джерелом їх фінансування є місцевий бюджет. Головна мета громадських робіт – це використання незайнятого населення для реалізації соціально важливих проектів, що дає змогу врахувати інтереси і безробітних і суспільства. Наприклад у Великобританії програми громадських робіт призначені для безробітних з великим терміном безробіття – для осіб 18-24 років, які на працювали 6 місяців з 9 останніх, та осіб старше 24 років, які не працювали 12 місяців д останніх 15. Ставки оплати праці складають близько 50% від середньої заробітної плати працівників. У Швеції програми громадських робіт використовуються при циклічному і сезонному безробітті. До них залучають тих осіб, які вже вичерпали своє право на отримання допомоги у зв’язку з безробіттям. На таких роботах можна працювати протягом 6 місяців.

Таким чином, розглянути заходи регулювання зайнятості в економічно розвинених країнах свідчать про значні обсяги втручання держави в трудові відносини. Цей процес , з одного боку, є виваженим і програмно-цільовим, він базується на наукових макроекономічних прогнозах і соціально-економічній стратегії, враховує економічну кон’юнктур. З другого боку – не відбувається втручання держави у власне підприємницьку діяльність, яка навіть стає іще більше ефективною за рахунок державних програм сприяння зайнятості.

Контрольні запитання і завдання

1. Структура зайнятості населення.

2. Поняття «зайнятість населення», її види і форми.

3. Державна політика зайнятості населення: активна і пасивна.

4. Ринок праці молоді.

5. Поняття безробіття, його види, причини виникнення.

6.Приховане безробіття як соціально-економічний феномен в Україні.

7. Соціально-економічні наслідки безробіття.

8. Міжнародний ринок праці.