Особистість і право. Гуманістична природа права.

Основне питання філософії права крізь призму право­вої антропології є конкретизацією загальнофілософського питання "що таке людина?" і може бути сформульовано як питання про те, що таке людина юридична. Людина у сис­темі права, людина правова — це, насамперед, суб'єкт, агент і носій певних дій.

Людину робить правовим суб'єктом те, що вона за своєю сутністю має здатність, що уможливлює право. Звичайно, тут мається на увазі не просто суб'єкт права, як про нього вчить юридична теорія, а суб'єкт у філософ­ському сенсі, правовий суб'єкт, коли на перший план вихо­дить власна рефлексивна діяльність людини, не витиснена об'єктивованими формами існування юридичного змісту в позитивному праві.

Серед ціннісно-орієнтованих актів (любов, ненависть та ін.) виділяють такі, що виражають смисл права. Це — акти визнання.

Ціннісно-значимий акт визнання конституює "клітин­ку" права, являє собою визначальний момент правосвідо­мості. Здатність до визнання — власне правова здатність, що робить право можливим. Вона відрізняється від мо­ральної здатності (любові, поваги), хоч і може мати її як свою передумову. Саме в акті визнання відбувається ото­тожнення кожного себе й одних з іншим, що дає змогу розглядати його як антропологічний еквівалент принципу формальної рівності.

Визнання може бути представлене як "згорнута" спра­ведливість, а справедливість — "розгорнутою" формою ви­знання. При цьому справедливість як спосіб відносин можливий лише за наявності у суб'єкта здатності визнан­ня, а відносини взаємного визнання виявляються можли­вими лише тоді, коли люди вступають у справедливі відно­сини, не намагаються фундаментально використовувати один одного як засоби у власних цілях. Акти визнання можна назвати свідомими й розумними актами. Тому здат­ність визнання припускає відповідну інтелектуальну і мо­ральну зрілість, вираженням якої виступає метафора су­б'єкта права як "повнолітнього". Людина усвідомлює те, що відбувається з нею та іншими, діє осмислено.

Завдяки визнанню, що здійснюється за допомогою пев­них правил, соціальні зв'язки, засновані на договорах, на різного роду взаємних зобов'язаннях, що надають юри­дичної форми обіцянкам, які даються один одному, вклю­чаються у систему довіри. У даному разі правила визнання представлені принципом: "Зобов'язання повинні виконува­тися". Це правило поширюється на кожного, кому адресо­вано закони даної правової системи, чи на людство в ціло­му, коли йдеться про міжнародне право. У цьому разі учасник відносин уже не суб'єкт моралі ("ти"), а суб'єкт права ("будь-який").

"Суб'єкт права — будь-який. Я є будь-яким стосовно усіх. Ми вхо­димо в юридичний простір, коли розглядаємо себе як "будь-якого" із всіх інших "будь-яких" (П. Рікер). При цьому "будь-який" — це не глибоко особистісне "ти" і не анонімне "хтось". Цим займенником виражається філософська структура, що є правовою за своєю суттю.

"Формалізм" права не означає стирання всіх розхо­джень між людьми. Зрівнюючи усіх за формальним прин­ципом, право, не вимагаючи примусового самовдоскона­лення чи проявів духовної і соціальної свободи, виявляється умовою реалізації людських здібностей саме тим, що віддає їх реалізацію на особистий розсуд грома­дян. У цьому розумінні формальна рівність виступає га­рантом людської унікальності.

Право, здавалося б, байдуже до внутрішнього світу людини, не може функціонувати і розвиватися без особистісно розвинених людей, здатних сказати: "На тім стою і не можу інакше". Воно потребує таких людей, визнаючи за ними здатність вирішувати самостійно, що для них значи­мо, цінно й вигідно. Гарантуючи простір для здійснення цих здібностей, воно тим самим стимулює "виробництво" особистісно розвинених індивідів. Без особистісно розви­неного суб'єкта права сучасна правова культура була б просто неможливою.

Структура особистості являє собою єдність взаємодо­повнюючих орієнтацій: орієнтації на самореалізацію й орієнтації на автономію, єдність індивідуальності ("внут­рішнього Я") і персональності ("орієнтації на Іншого"). Відсутність установки на самореалізацію не забезпечує внутрішньої гідності особистості і, відповідно, прагнення захистити цю гідність. Відсутність же якості автономії не створює умов для свободи, творчої реалізації здібностей. Тим самим деформація правового суб'єкта не забезпечує моменту визнання і право виявляється неможливим. Пра­вовий суб'єкт знаходить себе у єдності духовної і соціаль­ної особистості.

Таким чином, бути правовим суб'єктом це не означає просто відтворювати зміст позитивного права шляхом тлу­мачення юридичних норм. Але це означає бути живою особистістю, носієм дійсної правосвідомості. В ідеї право­вого суб'єкта закладено ідею осмисленої поведінки. Емпі­ричні і життєві межі осмисленого існування виражені в ідеї дієздатності.

Висновок:

В наслідок зазначених обставин право в одному зі сво­їх вимірів — антропологічному, — може бути визначене як спосіб людської взаємодії (співіснування), можливий завдяки людській здатності бути автономним суб'єк­том, що визнає таким самим суб'єктом будь-якого іншо­го. Носієм даної здатності є обумовлена визнанням інших особистість, чи персона, а її реалізація і відтворення є зав­данням політико-правових інститутів.

Питання для самоконтролю:

1. Що вивчає філософська і правова антропологія?

2. Як пов'язані між собою "образ людини" і "образ права"?

3. Що таке "правова людина"?

4. Що являє собою природа людини і в чому полягає необхідність правопорядку?

5. Що, з погляду сучасної філософії, являють собою права людини і який зміст стосовно них мають тер­міни "природні", "священні", "невідчужувані"?

6. Як обґрунтувати безумовну цінність прав людини?

7. Яку функцію виконують права людини в сучасному світі? Що відповідно до концепції П. Рікера є антро­пологічною основою права? Хто є суб'єктом права?

8. Яка, на ваш погляд, форма індивідуального буття людини (індивід, особистість, індивідуальність) від­повідає поняттю суб'єкта права?

Литература

1. Максимов С. И. Правовая реальность: опыт фило­софского осмысления. — Харьков: Право, 2002.

2. Хеффе О. Политика, право, справедливость. Осно­воположения критической философии права и государ­ства. — М.: Гнозис, 1994.

3. Кістяківський Б.О. Вибране. – К., 1996.

4. Франк С. А. Духовные основы общества. М.: Рес­публика, 1992.

5. Г.Радбрух. Философия права. М.: “Международные отношения”, 2004.

6. Ермоленко А.Н. Этика ответственности и социальное бытие человека. – К.: Наукова думка. 1994.

7. Бергман П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. — М., 1995.

8. Мальцев Г.В. Права личности: юридическая норма и социальная действительность. — М., 2000.

9. Франк С.Л. Реальность и Человек. — М., 2002.

10.Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. — М., 1995.

11.Хеффе О. Политика, право, справедливость. — М., 1994.