Лекція № 1.
Історія вітчизняної пенітенціарної системи в радянський період.
Після Жовтневої революції 1917 р. було покінчено з попередньою російською пенітенціарною системою. Радянська пенітенціарна система почала будуватися на принципово нових засадах, які відповідали потребам пролетарської влади. Були визначені відправні положення пенітенціарної політики радянської держави в цілому й Української Соціалістичної Радянської Республіки зокрема. Так, у "Конспекті розділу про покарання пункту програми про суд" В.І. Ленін запропонував: "1) > % умовного засудження; 2) > % суспільного засудження; 3) заміна позбавлення волі примусовою працею з проживанням на дому; 4) заміна тюремного ув'язнення виховними установами; 5) введення товариських судів (для відповідних категорій як в армії, так і серед робітників)"6. Ці положення були підтверджені VII з'їздом РКП (б) у 1919 р. Ставилося завдання систему покарань остаточно замінити системою заходів виховного характеру.
Проте фактичне запровадження жорстоких покарань, особливо щодо антипролетарських елементів, нічого спільного не мало з гуманістичними деклараціями. Вже у 1918 р. В.І. Ленін, обґрунтовуючи необхідність подолання опору повалених ворожих класів і нещадного покарання злочинців, вимагав, щоб жоден шахрай "...не знаходився на свободі, а сидів у в'язниці або відбував покарання на примусових роботах найважчих видів".
В історії радянської пенітенціарної системи можна виділити певні періоди, пов'язані з її організаційною побудовою та системою підпорядкування. Ці періоди детерміновані внутрішньою політикою Радянського Союзу.
Перший період розпочався в жовтні 1917 р. На цьому етапі місця ув'язнення перебували в компетенції Наркомату юстиції. Тільки деякі функції зосереджувалися у НКВС. 12 грудня 1917 р. у складі НКЮ (Народний комісаріат юстиції) було утворено відділ тюремного управління, а 6 січня 1918 р. тюремну колегію.
23 липня 1918 р. НКЮ прийняв тимчасову інструкцію "Про позбавлення волі як захід покарання та про порядок відбування такого". Відповідно до неї усі місця позбавлення волі поділялися на чоловічі та жіночі, а за призначенням — на: а) загальні місця ув'язнення (тюрми); б) реформаторії і земельні колонії як установи карально-виховні (для молодих злочинців); в) випробувальні установи для осіб, щодо яких є підстави для ослаблення режиму або дострокового звільнення; г) карально-лікувальні установи; д) тюремні лікарні.
Реформування пенітенціарної системи було також пов'язане із створенням у складі НКЮ Центрального карального відділу. Йому були підпорядковані відповідні губернські відділи. Останні створювали так звані розподільчі комісії, які не тільки розподіляли засуджених по розрядах, а й забезпечували реалізацію принципу колективного управління місцями позбавлення волі.
У 1922 р. пенітенціарні функції НКЮ фактично повністю перебрав на себе НКВС. Пенітенціарна система стала складовою каральної системи держави, засобом боротьби з "класовим ворогом".
З цього часу розпочався другий періоду формуванні пенітенціарної системи. У складі НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ) було створене Головне управління місцями позбавлення волі, а 16 жовтня 1924 р. ВЦВК затвердив Виправно-трудовий кодекс РРФСР. В ньому вказувалося на взаємозв'язок кримінальної і виправно-трудової політики, єдність загального і спеціального попередження, була сформульована вимога щодо необхідності поєднання покарання у вигляді позбавлення волі й примусових робіт з виправно-трудовим впливом.
Кодекс забороняв завдання ув'язненим фізичних тортур та приниження людської гідності. Встановлювалося роздільне утримання засуджених з додержанням класового принципу, особливо при розподілі ув'язнених за видами місць позбавлення волі. Основними засобами виправлення і перевиховання ув'язнених були визнані режим, праця і культурно-освітня робота.
Усі місця позбавлення волі поділялися на три види: 1) установи для застосування заходів соціального захисту виправно-трудового характеру; 2) установи для застосування заходів соціального захисту медично-педагогічного характеру; 3) установи для застосування заходів соціального захисту медичного характеру.
У 1925 р. відповідний кодекс був прийнятий і в УРСР. Він фактично повторював основні положення ВТК РРФСР.
У другій половині 1922 р. посилилися необґрунтовані переслідування громадян. 16 жовтня ВЦВК (Всеросійський центральний виконавчий комітет) видав декрет, згідно з яким органам ДПУ (Державне політичне управління) надавалося право позасудового покарання, включаючи розстріл, щодо осіб, спійманих на місці злочину, при вчиненні ними бандитських нападів або збройних пограбувань (ст. 76, ч. II ст. 183 і 184 Кримінального кодексу РРФСР, чинність якого поширювалася й на Україну). А комісія з адміністративних виселень могла ув'язнювати до табору для примусових робіт у місцях виселення на строк до трьох років діячів антирадянських політичних партій (ст. 51, 62 КК) і двічі засуджених за бандитизм (ст. 76), за фальшування грошей (ст. 85), виготовлення, зберігання, придбання і збут вибухових речовин (ст. 93), примус займатися проституцією (ст. 170), зводництво (ст. 171), хуліганство (ст. 176), крадіжку (ст. 180), пограбування без насильства (ст. 182), розбій (ст. 184), підробку документів (ст. 189), фальсифікацію предметів споживання (ст. 191), зберігання вогнепальної зброї (ст. 220).
17 листопада 1923 р. ЦВК СРСР своєю постановою значно розширив категорію осіб, які могли бути відправлені до концентраційного табору як соціально небезпечні елементи. До них належали: ті, хто не займається певною працею; торговці наркотичними речовинами, дорогоцінними металами, спиртом та іншими алкогольними напоями; професійні контрабандисти; спекулянти так званої "чорної" біржі. 28 березня 1924 р. було затверджено Положення про права ОДПУ у сфері адміністративних виселень, заслань і ув'язнення до концентраційного табору, згідно з яким ще більше розширювалися репресивні можливості цього органу.
У листопаді 1925 р. Президія ЦВК СРСР узаконила адміністративне виселення осіб, які спекулювали предметами широкого вжитку. ОДПУ було надано право направляти на заслання, виселяти і ув'язнювати до концентраційного табору осіб, підозрюваних у контрабанді, а за обтяжуючих обставин — застосовувати вищу міру покарання. У 1927 р. право позасудової репресії було надано органам ОДПУ щодо осіб, які "недбало ставилися до таємних документів", а право розстрілювати білогвардійців, контрреволюціонерів, шпигунів і бандитів отримали уповноважені представники ОДПУ на місцях. Державними злочинами вважалися недбальство, невжиття заходів протипожежної охорони, що призвели до тяжких наслідків. При кваліфікації цих злочинів ОДПУ отримало змогу визначати в позасудовому порядку покарання аж до розстрілу. До соціально небезпечних елементів зараховували осіб, які мали три і більше судимості за хуліганство.
12 червня 1929 р. за клопотанням Генеральної прокуратури СРСР було прийнято постанову про заслання особливо злісних злочинців і невиправних рецидивістів через Особливу нараду при колегії ОДПУ безпосередньо після відбуття цими особами строків позбавлення волі без звільнення з-під варти. Упродовж 20-х років губернські суди були наділені правом застосування спрощеного порядку судочинства (не заслуховувати свідків, відмовитися від слухання сторін і т. ін.), виступаючи в якості суду першої інстанції. З цього приводу М. Криленко писав, що "різниці по суті між органами ДПУ і губернським судом як органами репресій немає".
Постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 грудня 1930 р. припинили свою діяльність народні комісаріати внутрішніх справ (НКВС)союзних республік, а підвідомчі їм місця позбавлення волі були передані у підпорядкування народних комісаріатів юстиції союзних республік (НКЮ). Так розпочався третій періодформування пенітенціарної системи держави. Організаційно-структурні зміни кримінально-виконавчої системи, що відбувались у цей період, безпосередньо залежали від змісту загальнодержавних завдань, напрямів і тактики класової боротьби.
16 липня 1934 р. постановою ЦВК СРСР був створений загальносоюзний НКВС з Головним управлінням виправно-трудових таборів, трудових поселень і місць ув'язнення. У підпорядкування НКВС були передані виправно-трудові установи, які знаходилися з грудня 1930 р. у підпорядкуванні НКЮ союзних республік. З цим пов'язаний четвертий періодформування пенітенціарної системи СРСР. Тепер усі місця позбавлення волі були підпорядковані одному загальносоюзному органу. При НКВС було утворено "Особливу нараду", якій надавалися широкі права в адміністративному порядку застосовувати такі міри покарання, як: заслання, виселення, ув'язнення до таборів на строк до п'яти років, виселення за межі країни тощо.
Формальні принципи пенітенціарної політики грубо порушувались. У 1935 р. було скасовано поділ в'язнів за ступенем соціальної небезпечності; вони розрізнялися лише за ознаками статі й поділялися на тих, хто дотримується або не дотримується встановленого у місцях ув'язнення режиму. У цей же час було скасовано умовно-дострокове звільнення в'язнів.
У 30-х роках у кримінальному праві й процесі та виправно-трудовому праві домінували тенденції до посилення політичних репресій. А. Вишинським була висунута теза про "співучасть у широкому розумінні слова". Заперечувалася необхідність встановлення прямого причинного зв'язку між діяльністю співучасника і виконавця злочину для притягнення їх до кримінальної відповідальності. Поняття співучасті підмінялося розпливчастим поняттям причетності, що фактично вело до безмежного судово-адміністративного свавілля. До того ж значно розширювалося коло діянь, за які визначалося кримінальне покарання, поширювалося застосування смертної кари, передусім щодо "ворогів народу". Крім цього, було введено в обіг формулу, згідно з якою вина — це причинний зв'язок між особою, що підозрюється у вчиненні злочину, і самим злочином. По суті, це означало не що інше, як фактичне нехтування такими важливими сторонами поняття вини, як умисел, мета і мотиви. Була запроваджена концепція "об'єктивної вини", що вело до безмежного судового свавілля.
У цих умовах розгалужена мережа кримінально-виконавчої системи виступала своєрідним підґрунтям тоталітарного режиму, перебувала в органічному взаємозв'язку з адміністративно-командною системою.
Порушення законності мали місце і у виправно-трудових установах. Діяльність останніх фактично регулювалася відомчими нормативними актами.
Виправно-трудові установи виявилися переповненими. Цьому, зокрема, сприяла постанова ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 р. "Про внесення змін у діюче кримінально-процесуальне законодавство союзних республік". Вона встановила спрощений порядок судочинства у справах щодо контрреволюційних злочинів. А постановою ЦВК СРСР від 2 жовтня 1937 р. було збільшено максимальну межу покарання у вигляді позбавлення волі до двадцяти п'яти років. Було скасоване умовно-дострокове звільнення, перестали працювати наглядові комісії за місцями позбавлення волі, знизився рівень прокурорського нагляду за цими установами.
За даними статистики, у 1935 р. в Україні було заарештовано 24934 громадянина, 1936 — 15717, 1937 — 159573, 1938 р. — 108006 громадян. Отже, у 1937—1938 роках (пік репресій) було заарештовано 267579 громадян. Із вказаної кількості протягом останніх двох років засуджено 197617 громадян: за шпигунство — 25627, зраду Батьківщині — 1487, терор — 5193, диверсії — 13996, шкідництво — 7731, контрреволюційну діяльність — 99822, контрреволюційну агітацію — 22315, за інші злочини — 18903.
Протягом 1937—1938 років в Україні до вищої міри покарання було засуджено 122237 громадян; до 25 років тюремного ув'язнення — 21, до 20 років — 33, до 15 — 99, до 10 — 3758, до 5 — 119; до 25 років виправно-трудових таборів — 15, до 20 — 49, до 15 — 92, до 10 — 61609, до 5 — 4848, до 3 років — 2213; до заслання і вислання за межі СРСР — 209; до заслання в межах СРСР — 1034; до вислання з прикріпленням — 32; до інших мір покарання — 590; звільнено з-під варти — 658 громадян..
На початку 1941 р. відбулися зміни в управлінні місцями позбавлення волі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від З лютого НКВС СРСР був поділений на два окремі наркомати: НКВС СРСР і НКДБ (Народний комісаріат державної безпеки) СРСР. Виправно-трудові установи були підпорядковані останньому.
З початком Великої Вітчизняної війни певна частина осіб, засуджених за вчинення тяжких злочинів, була звільнена з місць позбавлення волі й направлена на фронт. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 р. було встановлено для німецько-фашистських загарбників та їх пособників, винних у вчиненні тяжких злочинів, такі покарання, як смертна кара або каторжні роботи. У цей час основним видом ВТУ (виправно-трудових установ) були виправно-трудові табори і колонії. Самостійні підсистеми становили установи тюремного типу (термінові та слідчі тюрми), а також трудові колонії для неповнолітніх і дитячі виховні колонії.
У перші післявоєнні роки в усіх виправно-трудових таборах були встановлені два види режиму: загальний та посилений. На посиленому режимі утримувалися засуджені за контрреволюційні виступи, бандитизм, розбій, втечу з місць ув'язнення, а також рецидивісти.
П'ятий періоду формуванні пенітенціарної системи бере свій початок з березня 1953 p., коли ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР та Президія Верховної Ради СРСР прийняли спільну постанову "Про заходи щодо реалізації партійного і державного керівництва в країні". Згідно з цією постановою виправно-трудові табори і колонії були передані у відання Мінюсту, а Міністерству внутрішніх справ підпорядковувалися тюрми, слідчі ізолятори і трудові колонії для неповнолітніх.
Вже на початку хрущовської відлиги, 27 березня 1953 p., Президія Верховної Ради СРСР видала указ про амністію ув'язнених, які відбували покарання до п'яти років. Звільненню підлягали близько мільйона засуджених. У квітні цього ж року були прийняті рішення про звільнення осіб, засуджених у "справі лікарів" та справі "менгрельської націоналістичної організації", яка нібито існувала в Грузії. У вересні 1953 р. вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР, відповідно до якого Верховному Суду надавалося право переглядати, за протестами Генерального прокурора, рішення колишніх колегій ОДПУ. Тоді ж були скасовані військові трибунали МВС, "особлива нарада" МВС, а також постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів".
З січня 1954 р. всі існуючі на той час установи пенітенціарної системи знову були повернені у підпорядкування Міністерства внутрішніх справ. Відтоді починається шостий періодрозвитку пенітенціарної системи в колишньому СРСР. У цей період продовжується робота щодо виправлення помилок, допущених у тоталітарні часи, коли були знецінені загальнолюдські норми моралі, щодо демократизації діяльності пенітенціарної системи.
Указами Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1954 р. було відновлено умовно-дострокове звільнення з місць позбавлення волі. Важливе значення для демократизації діяльності пенітенціарної системи мало Положення про прокурорський нагляд в СРСР, затверджене указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 травня 1955 р. Ці укази були спрямовані на забезпечення верховенства закону, відновлення принципів демократизму та гуманізму в цій сфері суспільних відносин.
Восени 1956 р. було визнано за недоцільне подальше існування виправно-трудових таборів, які були реорганізовані у виправно-трудові колонії і передані у підпорядкування Міністерству юстиції. Управління місцями позбавлення волі було передано виконавчим комітетам обласних (крайових) Рад. У виправно-трудових колоніях було встановлено три види режиму: загальний, напівполегшений і суворий, а у тюрмах — загальний і суворий.
У 1958 р. місця позбавлення волі знову були повернені до відання системи МВС, де вони перебували до 22 квітня 1998 р.
Аналізуючи особливості даного періоду в історії формування радянської пенітенціарної системи, слід зазначити, що цей час виявився переломним на шляху до становлення сучасної пенітенціарної системи. 25 грудня 1958 р. Верховною Радою СРСР були затверджені "Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік". Це стало важливим підґрунтям прийняття республіканських положень про виправно-трудові колонії і тюрми. Ними передбачалося створення колоній чотирьох видів: загального, посиленого, суворого і особливого режимів.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1963 р. "Про організацію виправно-трудових колоній-поселень і про переведення до них засуджених, які впевнено стали на шлях виправлення" система колоній поповнилася ще одним видом — колонією-поселенням.
У 1965—1967 pp. були розроблені та прийняті нові Положення про наглядові комісії і Положення про комісії у справах неповнолітніх. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 липня 1966 р. запроваджено адміністративний нагляд за особами, що звільнилися з місць позбавлення волі, який започаткував майбутню службу ресоціалізації.
На розвиток пенітенціарної системи у цей період великий вплив справили прийняті 11 липня 1969 р. Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік та виправно-трудові кодекси союзних республік. Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 р. "Про внесення доповнень та змін в Основи виправно-трудового законодавства Союзу РСР і союзних республік" система виконання покарань поповнилася ще одним видом колоній — колонією-поселенням для осіб, які вчинили злочин з необережності.
Саме у 80-х роках почалися розбудовчі процеси, які привели до суттєвих змін у розвитку пенітенціарної системи, а саме: гуманізації та демократизації. Це стало важливою передумовою формування відповідної системи у незалежній Україні.
Дата добавления: 2015-10-05; просмотров: 929;