з навчальної дисципліни

ЛЕКЦІЯ

«Цивільне та сімейне право»

на тему:

«Об’єкти цивільних прав»

(4 год.)

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття та класифікація об'єктів цивільних прав (правовідносин)

2. Речі як об'єкти цивільних прав (правовідносин).

3. Цінні папери як об'єкти цивільних правовідносин

4. Дії та результат дій, Результати інтелектуальної, творчої діяльності як об'єкти цивільних прав (правовідносин)

5. Інші об'єкти цивільних прав

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Найчастіше цивільні праводносини визначають як засновані на нормах цивільного закону правовідносини, що складаються з приводу матеріальних та нематеріальних благ, учасники яких, володіють правовою автономією та майновою відокремленістю, виступають в якості юридично рівних носіїв прав та обов’язків. Будь які цивільні цивільні правовідносини представляють собою складне правове явище, яке складається з трьох необхідних елементів: суб’єкта правовідносин; об’єкта правовідносин; змісту цивільних правосин.

Метою лекції є вивчення такого інституту цивільного права, як об’єкт цивільних правовідносин, тому що краще розуміння об’єкта може дати більш повнішу характеристику виниклих правовідносин.

Питання стосовно об’єктів цивільних правовідносин є спірним та дискусійним в науці цивільного права. Так, іноді під об’єктом цивільних правовідносин розуміють поведінку його учасників. Однак такий підхід звужує характеристику цього елементу правовідносин, загострює увагу тільки на предметі діі правових норм. Тому більш поширеною являється точка зору, згідно якої об’єктами цивільних правовідносин є те благо, з приводу якого виникають цивільні правовідносини і відносно якого існують суб’єктивне право та відповідний йому обов’язок.

Поведінку учасників правовідносин неможливо розглядати ізольовано від тих об’єктів, з яких приводу воно здійснюється, тому що така поведінка ніколи не є безпредметною та безцільною.

Об’єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії ( у тому числі послуги), результати дій, результати духовного та інтелектуального мистецтва, а також особисті немайнові блага. Речі, в тому числі, гроші та цінні папери, а також майнові права у сукупності називають інакше майном. Продукти творчої діяльності в сукупності с особистими немайновими правами іноді іменують ідеальними благами.

1. Поняття та класифікація об'єктів цивільних прав (правовідносин)

Передусім, потрібно зупинитися на співвідношенні термінів "об'єкти цивільних прав" і "об'єкти цивільних правовідносин", що зустрічаються у літературі. їх розмежування ґрунтується на таких міркуваннях: об'єктами правовідносин є те, на що вони спрямовані і справляють певний вплив. Як суспільні зв'язки, що виникають в результаті їхньої взаємодії, цивільні правовідносини можуть впливати тільки на поведінку людини. Тому об'єктом цивільного право-відношення є поведінка його суб'єктів, спрямована на отримання різноманітних матеріальних благ.

Що стосується об'єктів цивільних прав, то під ними розуміють будь-які матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини, часом звертаючи увагу на те, що "об'єкти цивільних прав" і "об'єкти цивільних правовідносин" — поняття тотожні.

Очевидно, слід погодитися з тією точкою зору, що розмежування зазначених понять є штучним. Адже коли йдеться про блага, що являють інтерес для суб'єктів цивільного права, то вони є не тільки об'єктом прав однієї особи, але породжують також обов'язки інших осіб, без яких суб'єктивне право не може бути реалізоване.

Але якщо навколо відповідних матеріальних або нематеріальних благ складається система цивільних прав і обов'язків, ця система є цивільним правовідношенням.

Таким чином, об'єкти цивільних прав і об'єкти цивільних правовідносин — поняття тотожні. Це дозволяє рівною мірою користуватися як тим, так і іншим терміном.

З урахуванням сказаного, об'єкти цивільних прав (правовідносин) можуть бути визначені як матеріальні та (або) нематеріальні блага, з приводу яких складаються цивільні правовідносини.

Класифікація об'єктів цивільних прав (правовідносин) можлива за різними підставами.

Зокрема, у ЦК пропонуються класифікації об'єктів цивільних прав за 2 критеріями: 1) залежно від характеру благ (ст. 177) і 2) залежно від оборотоздатності об'єктів цивільних прав (ст. 178).

Хоча першою із зазначених класифікацій у ЦК вміщена класифікація об'єктів цивільних прав залежно від характеру благ, але з практичних міркувань варто виходити з пріоритетності поділу об'єктів на види залежно від їхньої оборотоздатності.

Оборотоздатність об'єктів цивільних прав — це можливість здійснення стосовно них правочинів та інших юридичних дій.

Залежно від ступеню оборотоздатності об'єкти цивільних прав поділяються на три групи:

1) об'єкти, що перебувають у вільному цивільному обігу. За загальним правилом об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи;

2) об'єкти, обмежені у цивільному обігу (обмежено оборотоздатні). Суть обмеження оборотоздатності полягає у тому, що певні об'єкти можуть належати лише учасникам цивільного обороту, що відповідають встановленим законодавством вимогам, або їхнє придбання (відчуження) допускається тільки на підставі спеціальних дозволів. Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом, встановлюються законом. Наприклад, згідно із Кодексом України про надра ділянки надр не можуть бути предметом купівлі-продажу, дарування, спадкування, застави або відчужуватися в іншій формі. Вони можуть передаватися в користування тільки на підставі ліцензії для видобутку корисних копалин, будівництва й експлуатації підземних споруджень, геологічного вивчення тощо. Без ліцензії дозволяється видобуток загальнопоширених корисних копалин для власних потреб власниками земельних ділянок у межах цих ділянок;

3) об'єкти, вилучені з цивільного обігу (обороту). Вилученими з цивільного обороту вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом правочинів. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається, мають бути прямо встановлені у законі. Наприклад, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища" до об'єктів, вилучених з обороту, зараховує державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що усі інші класифікації об'єктів цивільних прав мають проводитися з урахуванням того, чи є "цивільно оборотоздатним" той чи інший об'єкт. Так, якщо об'єкт є вилученим з цивільного обігу, то стосовно нього цивільні відносини не виникають взагалі. Він, власне, і не є об'єктом цивільних прав, а його правове становище визначається нормами публічного права.

Залежно від характеру благ об'єкти цивільних прав поділяються на такі види:

1) речі, щодо яких можуть виникати цивільні права і обов'язки;

2) дії (послуги), що здійснюються у сфері цивільних відносин;

3) результати дій (роботи), які мають правове значення;

4) результати інтелектуальної, творчої діяльності;

5) інформація — задокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі;

6) особисті нематеріальні (немайнові) блага: життя і здоров'я фізичної особи, честь, гідність, ділова репутація, ім'я, тощо;

7) інші матеріальні і нематеріальні блага.

У деяких цивільних відносинах (наприклад, у договорах) може мати місце комплексний об'єкт, який стосується речей і дій або дій і результатів дій. Наприклад, якщо укладено договір найму квартири, об'єктом цього правовідношення є житло (річ). Але в процесі користування житлом наймачеві надаються різні послуги (провадиться ремонт житлового приміщення). У цьому випадку об'єктом відповідних правовідносин необхідно визнати також дії (послуги), здійснення яких наймач може вимагати від наймодавця.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності тільки тоді стають об'єктами цивільних прав, коли вони отримують матеріальне втілення (рукопис, картина, книга, креслення), тобто виражаються в об'єктивній формі, стають доступними для сприйняття. Разом з тим, не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої діяльності й речі, як об'єкти цивільних прав. Твори літератури, науки і мистецтва стають об'єктами цивільних прав з моменту їх створення; винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції — із моменту кваліфікації їх як результатів інтелектуальної праці у встановленому порядку відповідними компетентними органами.

2. Речі як об'єкти цивільних прав (правовідносин).

Традиційно речі розглядаються як головний, найпоширеніший об'єкт цивільних прав. Відлуння цього підходу помітне й у вітчизняному цивільному законодавстві. Наприклад, розділ III Загальної частини ЦК 1922 р. називався "Об'єкти права (майно)" і, ототожнюючи поняття "об'єкти права" та "майно", містив виключно норми, присвячені речам (майну). У розділі III книги 1 ЦК України "Об'єкти цивільних прав", речам присвячено 20 (ст.ст. 179 — 198) із 25 статей, що містяться у цьому розділі. Проте сьогодні цього недостатньо, адже ст. 1 ЦК говорить, що "цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові (цивільні) відносини...", тобто немайновим відносинам надається пріоритет перед майновими. Можна припустити, що в міру розвитку концепції цивільного права України як права приватного акценти у цій галузі будуть зміщуватися, а, відтак, різним видам об'єктів цивільних прав увага буде приділятися більш рівномірно.

Визначення речей як об'єктів правовідносин викликає складність. Наприклад, ст. 179 ЦК визначає річ як предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Проте таке визначення, очевидно, потребує поширювального тлумачення. Адже ст. 177 ЦК серед різновидів речей називає майно та майнові права, а ст. 190 ЦК вказує, що поняттям "майно" охоплюються також майнові права та обов'язки. Цілком очевидно, що ні "майнові права", ні "майнові права та обов'язки" не можуть бути віднесені до "предметів матеріального світу", як на те орієнтує визначення речі, що вміщене у ст. 179 ЦК. У визначенні речей за ЦК відчувається деякий вплив Цивільного кодексу Німеччини (BGB), згідно з § 90 якого речами у сенсі закону визнаються лише матеріальні предмети. Проте запозичення тут, можливо, і не було, оскільки BGB послідовно не згадує ні майнові права, ні майно як об'єкт цивільних прав.

З проблемою визначення речей правознавці стикалися ще з прадавніх часів. Давньоримські правознавці бачили вихід з цієї ситуації у дуже широкому визначенні речей (речі — це частина світу, відокремлена або не відокремлена від інших частин), яке доповнювалося і конкретизувалося детальними класифікаціями за різними підставами. Зокрема, майнові права та обов'язки позначалися як "res incorporales" (безтілесні речі — ті, що не мають матеріального субстрату) на відміну від "res corporales" (тілесні речі — такі, що мають матеріальний субстрат). Думається, що такий підхід є виправданим і зараз, що підтверджується визнанням поділу речей на тілесні та безтілесні у концепції права і цивільному законодавстві багатьох країн (наприклад, ст. 841 Цивільного Кодексу Латвії 1991 р., ст. 899 Цивільного кодексу Квебеку 1991 р.).

Об'єктами цивільних прав (правовідносин) можуть бути лише оборотоздатні речі. Тобто, у разі, коди йдеться про речі як об'єкти цивільних прав, маємо враховувати, що відносно речей, вилучених з цивільного обігу, цивільні права і обов'язки виникати не можуть (це сфера дії не приватного, а публічного права), а, отже, вони не можуть бути й об'єктами цивільних правовідносин. Якщо йдеться про те, що майно знаходиться у "винятковій власності держави", то це ще не означає, що ми маємо справу з приватноправовою (цивільно-правовою) категорією "право власності". Адже поняття "виняткова власність" є категорією публічно-правовою, а не приватноправовою і знаходиться за межами сфери дії цивільного права. З цих міркувань речі, що вилучені з обігу і знаходяться у власності (винятковому володінні або розпорядженні) держави, не можуть бути визнані об'єктами цивільних прав (правовідносин).

Таким чином, об'єктами цивільних прав можуть бути тільки речі, що знаходяться у цивільному обігу (повністю або частково оборото-здатні), і логічно буде іменувати їх "речами приватного права".

Отже, визначивши речі приватного права як предмети, властивості та відносини, що мають матеріальний зміст і охоплюються сферою дії цивільного права, доповнимо це визначення характеристикою окремих видів речей.

1. Важливим критерієм поділу речей є їхній правовий режим. Його значення пояснюється тим, що ЦК, встановлюючи правила поведінки суб'єктів цивільного права при використанні тієї або іншої речі, тим самим визначає цивільно-правові межі та умови використання речі, тобто її "правовий режим". Отже, цей термін є умовним і означає не властивості речі, а визначає, якою має бути поведінка людей щодо речі. Правовий режим речей є однією з головних підстав їх класифікацій, необхідних при визначенні обсягу і змісту прав та обов'язків учасників цивільних відносин.

За правовим режимом речі приватного права поділяються на:

а) речі, які вільно перебувають у цивільному обігу;

б) речі, обмежені у обігу (обороті).

До речей, обмежених у обігу (обороті) належать речі, що перераховані у затвердженому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. № 2471-XII Спеціальному порядку набуття права власності громадянами на окремі види майна. До них належать: вогнепальна гладкоствольна мисливська і нарізна зброя, газові пістолети, револьвери і набої до них, радіоактивні речовини, а також пам'ятки мистецтва і культури. Право власності на ці речі фізичні особи можуть набувати лише за наявності відповідного дозволу органів МВС, Мінкультури тощо.

Речі, що вільно перебувають у цивільному обігу. Такі речі можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої. Вони можуть бути об'єктами різноманітних абсолютних і відносних цивільних правовідносин і належати будь-яким суб'єктам цивільного права.

2. Залежно від можливості пересування у просторі речі можуть бути поділені на рухомі та нерухомі.

У свій час цей поділ нехтувався радянською правовою доктриною як буржуазний і такий, що не має практичного значення. Проте у ЦК 2003 р., як і інших цивільних кодексах держав, що утворилися на пострадянському просторі, нерухомість та рухомість розрізняється достатньо послідовно.

Так, ст. 181 ЦК до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) відносить земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Обов'язковій реєстрації прав підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном. Реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють комунальні підприємства "бюро технічної інвентаризації" відповідно до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5.

Крім того, згідно зі ст. 181 ЦК режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. Тут йдеться не про зміну фізичної сутності речей, а про надання їм певного правового режиму. Реєстрація повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об'єктів уповноваженими на це органами не замінює реєстрацію прав на них як на нерухомість (ст. 182 ЦК).

ЦК передбачає можливість поширення режиму нерухомості на інше майно, крім вказаного вище, але тільки шляхом прямого припису закону.

Особливостями правового режиму нерухомості є:

1) державна реєстрація речових прав на нерухомість, обмеження цих прав, їх виникнення, переходу та припинення (ст. 182 ЦК);

2) встановлення зобов'язань, предметом яких є нерухомість, за місцем знаходження цього майна;

3) набуття права власності на новостворене майно або права власності за договором з моменту затвердження будівництва (створення майна — ст. 331) або з моменту реєстрації (ст. 334 ЦК);

4) особливий порядок набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК);

5) більш тривалі строки набувальної давності щодо нерухомого майна (ст. 344 ЦК);

6) спеціальні правила укладення правочинів з нерухомістю (нотаріальна форма, державна реєстрація тощо).

Рухомими речами визнаються речі, які можна вільно переміщувати у просторі. Зокрема, рухомим майном визнаються речі, в тому числі гроші та цінні папери, які прямо не віднесенні законом до нерухомості.

Рухомі речі, як правило, можуть відчужуватися без дотримання будь-яких ускладнених формальностей. Права на рухомі речі, за загальним правилом, не підлягають державній реєстрації. Законом може бути передбачена необхідність такої реєстрації для окремих видів рухомого майна (наприклад, реєстрація автотранспорту).

3. Залежно від здатності речей зберігати при подрібненні свою суть вони поділяються на подільні й неподільні.

Згідно зі ст. 183 ЦК подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Тобто, подільна річ — це така річ, частини якої відповідають тому ж призначенню, що і сама річ у цілому до її поділу. Наприклад, поділ на частини яблука не змінює його споживчого призначення, оскільки кожна частина може бути використана так само, як і яблуко в цілому.

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. Іншими словами, неподільними вважаються речі, які внаслідок їх поділу втрачають своє колишнє призначення, або неадекватно втрачають свою цінність. Так, неподільною річчю можна вважати письмовий стіл, стілець тощо.

Неподільними слід також вважати складні речі, що являють собою комплекс нібито самостійних предметів, але пов'язаних загальним господарським або іншим призначенням (меблевий гарнітур, кавовий сервіз тощо). До складних речей належать і всі парні речі: взуття, рукавички, лижі та інші.

Характеристика складних речей міститься в ст. 188 ЦК, яка встановлює, що складною річ вважається тоді, коли кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням.

Для складної речі притаманні наступні ознаки: вона є сукупністю речей (отара овець, бібліотека тощо); частини, з яких складається складна річ, фізично не пов'язані між собою; сукупність речей утворює єдине ціле, яке використовується за загальним призначенням; кожна з частин, яка є елементом складної речі, може використовуватися самостійно за тим же призначенням, що й у складі сукупності.

Слід, однак, враховувати, що зазначені ознаки є загальним правилом. Учасники конкретного правочину можуть за згодою розглядати будь-яку сукупність речей як складну річ — окремий об'єкт цивільних прав.

Правове значення класифікації речей на подільні і неподільні виявляється як у правовідносинах власності, так і в зобов'язальних правовідносинах. Так, при поділі майна, що перебуває у спільній власності, неподільна річ не підлягає подрібненню. Така річ або продається, і розподілу підлягають отримані за неї гроші, або зберігається за одним з власників із наданням іншому грошової або іншої компенсації. Залежно від подільності і неподільності речі визначається також частковий або субсидіарний характер зобов'язання, що виникає з приводу цієї речі.

4. Залежно від можливості індивідуалізації речей вони поділяються на визначені індивідуальними і родовими ознаками (ст. 184 ЦК).

Речі, визначені індивідуальними ознаками — це речі, які мають тільки їм властиві ознаки, що дозволяють відмежувати їх від всіх інших речей (схожих і несхожих на них). Індивідуально-визначені речі є незамінними. Тому загибель індивідуально визначеної речі не з вини боржника звільняє його від передачі її уповноваженій особі, в той час як випадкова загибель родової речі, за загальним правилом, не звільняє особу від виконання обов'язку з її передачі. Як зазначали давньоримські юристи: "Generis non pereunt". Тобто, родова річ не гине, оскільки може бути замінена іншою в зв'язку з тим, що є інші речі того ж роду.

До родових речей належать речі, що мають ознаки, властиві усім речам того ж роду. Родові речі в цивільному обігу характеризуються такими ознаками, як кількість, міра, вага тощо. При цьому вони не виділяються з низки подібних їм речей якимись специфічними ознаками (наприклад, індивідуалізованою упаковкою, спеціальним оформленням кожного примірника тощо). Коли сторони договору визначають предмет родовими ознаками, то вони, як правило, не надають значення тому, які конкретно речі з однотипних будуть передаватися при виконанні зобов'язання.

Правове значення вказаного поділу полягає в тому, що об'єктом одних цивільних правовідносин можуть бути тільки індивідуально-визначені речі (наприклад, в договорі майнового найму), а об'єктом інших — тільки речі, що визначені родовими ознаками (в договорі позики, біржових операціях). Деякі договори можуть укладатися як відносно індивідуально-визначених, так і відносно родових речей (купівля-продаж, міна, дарування тощо).

5. Залежно від характеру використання споживчих якостей речей їх можна розділити на такі, що споживаються, і такі, що не споживаються (у ст. 185 ЦК вони іменуються "споживні" та "неспоживні").

Речі, що споживаються (споживні), — це такі речі, які в процесі їх використання втрачають свою фізичну суть повністю або частинами, а також речі, які в процесі використання перетворюються на іншу річ (наприклад, випічка хліба з борошна). Разом із тим, "речі, що споживаються", не слід ототожнювати з "предметами споживання", під якими розуміють речі, призначені задовольняти споживчий попит.

До речей, що не споживаються (неспоживних), належать речі, які при їх використанні втрачають свої споживчі властивості поступово, протягом порівняно тривалого часу (наприклад, машини, обладнання, житлові будинки). Іншими словами, неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

Значення цього поділу полягає в тому, що деякі правочини можуть укладатися тільки відносно речей, що не споживаються (наприклад, договір майнового найму), інші — лише відносно речей, що споживаються (договір позики). З цих властивостей слідують також вимоги щодо належного використання, наприклад, орендованого майна, яке після закінчення терміну договору має бути повернене в справному стані з урахуванням нормальної амортизації. Тобто, допускається часткове погіршення речі, що не споживається, але в межах природної втрати якості.

Разом з тим, предметом більшості договорів можуть бути як речі, що споживаються, так і речі, що не споживаються (міна, дарування, купівля-продаж, зберігання тощо).

6. Залежно від господарського значення речі можуть бути поділені на головні і другорядні.

Головна річ являє основний інтерес як об'єкт цивільних прав, другорядна — виконує допоміжні, обслуговуючі функції. З урахуванням характеру зв'язку між головною річчю і речами другорядними, останні можуть мати різні позначення. Так, якщо головна річ і другорядна пов'язані фізично, другорядні речі іменуються складовими частинами головної речі і визначаються як "все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення". Наприклад, двері є складовою частиною будинку, колесо — складовою частиною машини тощо.

При переході права на річ, її складові частини не підлягають відокремленню (ст. 187 ЦК).

Якщо між головною річчю і другорядною існує юридичний зв'язок, тобто, другорядна річ призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, вона є її приналежністю.

Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 186 ЦК). При укладанні договору купівлі-продажу картини, скрипки покупцеві передаються, відповідно, рама, смичок, якщо сторони не домовлялись про інше.

Приналежність не можна ототожнювати із запасними частинами, призначеними для заміни складових деталей головної речі, що вийшли з ладу.

Якщо між головною і другорядними речами є економічний зв'язок, останні іменуються продукцією, плодами і доходами.

Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Вони можуть бути фактичними чи природними (наприклад, урожай із земельної ділянки) або юридичними (орендна плата за передане у найом майно).

Плоди — це природний результат органічного розвитку тварин і рослин. До них належать фрукти, приплід худоби та птиці та продукти, які вони надають (яйця, молоко). Продукція — це майно, отримане в результаті цілеспрямованого використання речі (виготовлені товари, побудований будинок). Доходи — це грошові та інші надходження, яке дає майно від використання в цивільному обігу (орендна плата, проценти, які нараховуються на вклад).

Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 189 ЦК). Наприклад, закон встановлює виняток із загального правила про повну належність доходів власнику речі щодо Випадків віндикації речі у добросовісного набувача (ч. 2 ст. 390 ЦК).

Особливим різновидом речей є гроші (грошові кошти). Гроші являють собою особливий різновид рухомого майна. Вони найчастіше виступають як законний платіжний засіб у оплатних договорах, але можуть бути також предметом деяких цивільно-правових правочинів (заповіту, договорів позики, дарування, кредитних договорів тошо).

Відповідно до ст. 192 ЦК законним платіжним засобом на всій території України є грошова одиниця України — гривня. Визнання гривні законним платіжним засобом означає, що вона може слугувати засобом платежу в зобов'язаннях незалежно від згоди кредитора. При цьому застосовуються два способи платежу — готівкою і шляхом безготівкових розрахунків. При платежах готівкою засобом платежу є грошові знаки, що передаються одним суб'єктом іншому за товари, роботи, послуги тощо. При безготівкових розрахунках використовуються цифрові записи про грошову масу, що перебуває в обігу. При цьому певна грошова сума списується з рахунку однієї особи і зараховується на рахунок іншої.

Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися шляхом використання платіжних доручень, чеків, акредитивів, платіжних вимог, векселів, депозитних сертифікатів, пластикових карток банків тощо.

Різновидом речей є також валютні цінності, поняття та порядок використання яких визначається спеціальним законодавством. Зокрема, Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" до валютних цінностей віднесені: 1) валюта України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України; 2) платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України; 3) іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України; 4) платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах; 5) банківські метали — золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів. Зазначеним Декретом, а також іншими актами цивільного законодавства визначається порядок вчинення правочинів із зазначеними валютними цінностями. Зокрема, на території України купівля і продаж іноземної валюти провадиться через уповноважені банки в порядку, встановленому НБУ. Правочини купівлі-продажу іноземної валюти можуть здійснюватися на внутрішньому валютному ринку України безпосередньо між уповноваженими банками, а також через валютні біржі.

3. Цінні папери як об'єкти цивільних правовідносин

Поняття цінного паперу уперше сформульоване в Німеччині. У середині XIX в. цінним папером називали кожний документ майново-правового змісту.

У радянському цивільному праві поняття цінних паперів уперше було визначено в Основах цивільного законодавства Союзу PCP і союзних республік 1991 p., де ст. 31 встановлювала, що цінними паперами визнаються документи, що посвідчують майнове право, яке може бути здійснене тільки після пред'явлення оригіналу цього документа.

У ст. 194 ЦК 2003 p. цінний папір визначено як документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. Закон України від 23 лютого 2006 р. "Про цінні папери та фондовий ринок" у ст. З наводить практично тотожне визначення цієї категорії.

Характеристика суті цінних паперів має вияв у сукупності функцій, які вони виконують у цивільному обігу.

Зокрема, важливими функціями цінних паперів є:

— перерозподіл грошових коштів між галузями і сферами економіки, між територіями і країнами, між групами і верствами населення;

— надання їхнім власникам, крім права на капітал, певних додаткових прав. Наприклад, право на участь в управлінні підприємством, право на додаткову інформацію тощо;

— забезпечення отримання доходу на капітал і (або) повернення самого капіталу.

Права, які складають зміст цінних паперів, можуть належати до різних категорій цивільних прав. Частіше за все, вони належать до зобов'язальних прав, опосередковуючи різноманітні договірні та позадоговірні відносини. Але вони також можуть бути речовими правами, правами членства в корпорації, являти собою уповноваження на вчинення дій у чужій правовій сфері. Наприклад, зобов'язально-правовий зміст мають вексель, облігації тощо. Речово-правовий (але, разом з тим, і зобов'язально-правовий) зміст мають товаророзпорядчі документи (коносамент тощо). Тому до особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються (ч. 2 ст. 194 ЦК). Права на акції пов'язані з корпоративними правами (правом членства у господарському товаристві).

Папери, в яких не виражене будь-яке право (поштові марки, грошові знаки), не є цінними паперами.

Цінний папір може також виконувати легітимаційні функції (крім тих, що властиві йому як певному виду цінних паперів). З таким випадком ми зустрічаємося, коли маємо справу з цінними паперами, що уповноважують боржника на виконання зобов'язання не тільки стосовно суб'єкта права, вказаного в папері, але й щодо кожного його пред'явника. У юридичній літературі такі папери звичайно іменують легітимаційними цінними паперами.

Для цінних паперів характерними є:

1) цивільна оборотоздатність;

2) нерозривний зв'язок із закріпленим у цьому папері майновим правом; реалізувати це право можна лише шляхом використання самого паперу;

3) формальність і наявність обов'язкових реквізитів: недотримання цих вимог тягне невизнання документу цінним папером (ч. 2 ст. 196 ЦК);

4) "формальна легітимація", яка полягає в тому, що дотримання формальних вимог до цінного паперу забезпечує перевагу у останніх форми над змістом права, вираженого у цьому папері;

5) незалежність прав добросовісного володільця цінного паперу від прав попередніх володільців цього паперу: проти добросовісного володільця цінного паперу боржник не може висувати заперечення, які міг би висунути проти попереднього його володільця.

Згідно зі ст. 195 ЦК в Україні в цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів:

1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема, у вигляді дивідендів та частини майна при ліквідації емітента;

2) боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти за зобов'язанням;

3) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

4) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Класифікація цінних паперів можлива за різними підставами:

— залежно від способу легітимації правомочного суб'єкта — папери на пред'явника, іменні, ордерні;

— за строком існування — строкові, безстрокові;

— за формою існування — документарні, бездокументарні;

— за національною приналежністю — вітчизняні, іноземні;

— за типом використання — інвестиційні (капітальні), не інвестиційні;

— за формою власності — державні, недержавні;

— за оборотоздатністю — ринкові або вільно оборотні, не-ринкові;

— за рівнем ризику — безризикові чи малоризикові, ризикові;

— за наявністю доходу — доходні, бездоходні;

— за формою вкладення коштів — боргові, володільницькі часткові1.

Проте найбільш поширеним і традиційним в теорії цінних паперів є поділ їх на:

— папери на пред'явника або "пред'явницькі" (складені на пред'явника). Права за ними належать пред'явникові;

— ордерні цінні папери (складені за наказом певної особи). Права належать особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу;

— іменні цінні папери (складені на ім'я певної особи). Права належать особі, зазначеній у цінному папері.

Папером на пред'явника є цінний папір, держатель якого легітимований як суб'єкт вираженого в ньому права. Тобто для реалізації права держателя паперу достатньо лише пред'явлення цього паперу (це можуть бути державні облігації, ощадні сертифікати тощо). Тому цінний папір на пред'явника — це документ, де ім'я власника не фіксується безпосередньо, і обіг якого не потребує реєстрації.

Папери на пред'явника являють собою об'єкти прав, на які зазвичай поширюються усі положення про речові права на майно: вони можуть бути відчужені і заставлені на загальних підставах.

Для передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред'явника, достатньо вручення цінного паперу цій особі.

Цінним ордерним папером є документ, держатель якого легітимований як суб'єкт вираженого у ньому права, за умови, що на ньому зупиняється безперервна низка передавальних написів (індосаментів).

Права за ордерним цінним папером передаються шляхом вчинення на цьому папері передавального напису (індосаменту). Індосант відповідає за існування та здійснення цього права.

За індосаментом, вчиненим на цінному папері, до особи, якій або у розпорядження якої передаються права за цінним папером (індосата), переходять усі права, посвідчені цінним папером. Індосамент може бути бланковим (без зазначення особи, якій має бути здійснене виконання) або ордерним (із зазначенням особи, якій або за наказом якої має бути здійснене виконання). Індосамент може бути обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих прав індосату. У цьому разі індосат виступає як представник.

Таким чином передача права на ордерний папір означає перехід виражених в ньому прав від індосанта до індосата. Індосат набуває прав на ордерний папір і права, що слідують з ордерного паперу, якщо він набув права власності на папір, що дійшов до нього внаслідок безперервного ряду передавальних написів. У його особі тоді сполучаються матеріальний і формальний кредитор. Набуте ним право є автономним і не залежить від прав його попередників.

Іменним цінним папером є такий цінний папір, котрий легітимує свого держателя як суб'єкта вираженого в ньому права, якщо він вказаний як такий у тексті самого паперу.

Отже, іменний цінний папір характеризується, насамперед, тим, що ім'я власника зафіксоване на його бланку і (або) в реєстрі власників, що може вестися у звичайній документарній і (або) бездоку-ментарній електронній формах (ч. З ст. 195 ЦК, Закон України від 10 грудня 1997 р. "Про Національну депозитарну систему та особливості бездокументарного обігу цінних паперів в Україні ").

Бездокументарний (безпаперовий) цінний папір — це завжди іменний цінний папір, оскільки в електронній пам'яті він зареєстрований на певну фізичну або юридичну особу.

Оскільки перехід від документарної до бездокументарної форми неминуче супроводжується тим, що з одного боку цінний папір може втрачати деякі свої властивості, пов'язані саме з його матеріальним носієм, а з іншого — набувати нових, які виникають внаслідок його "електронного" характеру, можна сказати, що документарна (паперова) і бездокументарна (безпаперова) форми — це не просто форми, а стадії розвитку цінного паперу, перехід однієї якості в іншу.

Власне кажучи електронний цінний папір — це вже не традиційний цінний папір, а електронна форма обліку власників капіталу, що володіють заздалегідь визначеними правами і мають відповідні зобов'язання щодо користувача цим капіталом.

Іменний цінний папір має дві важливі властивості: по-перше, завжди відомий його власник; по-друге, оскільки внаслідок першої його властивості, всі операції з ним зазвичай підлягають фіксації, реєстрації, вони є легко доступними для оподаткування з боку держави.

Пред'явницький цінний папір за певних умов також фактично перетворюється на іменний. Це пов'язано з процесами зберігання пакетів таких паперів, наприклад, в комерційних банках і перетворенням останніх на представників власників цінних паперів на пред'явника. Зданий на зберігання до банку, пред'явницький папір має конкретного власника, що уклав відповідний договір з банком, а, відтак, за юридичною суттю він перетворюється на іменний цінний папір.

Права, посвідчені іменним цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Особа, яка передає право за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність відповідної вимоги і не відповідає за її невиконання.

Законом може бути виключена можливість випуску цінних паперів певного виду як іменних, або як ордерних, або як паперів на пред'явника.

Основні положення щодо пред'явницьких, ордерних та іменних цінних паперів вміщено у ст. 197 ЦК, котра встановлює засади визначення належності та передання прав за цінним папером.

Крім розглянутих вище, важливе практичне значення має перелік видів цінних паперів, які можуть випускатися і бути в обігу в Україні (див. ст. 5 Закону "Про цінні папери і фондовий ринок"):

1) пайові цінні папери — цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів), надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітента. До пайових цінних паперів відносяться: а) акції; б) інвестиційні сертифікати;

2) боргові цінні папери — цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів відносяться: а) облігації підприємств; б) державні облігації України; в) облігації місцевих позик; г) казначейські зобов'язання України; ґ) ощадні (депозитні) сертифікати; д) векселі;

3) іпотечні цінні папери — цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям (іпотечним пулом) та які посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів. До іпотечних цінних паперів відносяться: а) іпотечні облігації; б) іпотечні сертифікати; в) заставні; г) сертифікати фондів операцій з нерухомістю;

4) приватизаційні цінні папери — цінні папери, які посвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду;

5) похідні цінні папери — цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів;

6) товаророзпорядчі цінні папери — цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Акція — іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, в тому числі право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені ЦК та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

Акціонерне товариство розміщує акції 2 типів — прості та привілейовані.

Прості акції надають їх власникам право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів, на участь в управлінні акціонерним товариством, на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації та інші права, передбачені законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. Прості акції надають їх власникам однакові права.

Прості акції не підлягають конвертації у привілейовані акції або інші цінні папери акціонерного товариства.

Привілейовані акції надають їх власникам переважні, порівняно з власниками простих акцій, права на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також надають право на участь в управлінні акціонерним товариством у випадках, передбачених статутом і законом, який регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

Облігація — цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов'язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення облігацій строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення.

Випускаються облігації таких видів:

1) державні облігації;

2) облігації місцевих позик;

3) облігації підприємств.

Державні облігації поділяються на облігації внутрішніх державних позик, облігації зовнішніх державних позик та цільові облігації внутрішніх державних позик України.

Облігації внутрішніх державних позик — державні цінні папери, що розміщуються виключно на внутрішньому фондовому ринку і підтверджують зобов'язання України щодо відшкодування пред'явникам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою доходу відповідно до умов розміщення облігацій.

Облігації зовнішніх державних позик — державні боргові цінні папери, що розміщуються на міжнародних фондових ринках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.

Цільові облігації внутрішніх державних позик — облігації внутрішніх державних позик, емісія яких є джерелом фінансування дефіциту державного бюджету в обсягах, передбачених на цю мету законом про державний бюджет України на відповідний рік, та в межах граничного розміру державного боргу.

Державні облігації можуть бути іменними або на пред'явника. Вони розміщуються у документарній або бездокументарній формах.

До облігацій місцевих позик належать облігації внутрішніх та зовнішніх місцевих позик.

Облігація має номінальну вартість, визначену в національній валюті, а якщо це передбачено умовами розміщення облігацій — в іноземній валюті. Мінімальна номінальна вартість облігації не може бути меншою ніж одна копійка.

Емітент, у порядку, встановленому Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, може розміщувати відсоткові, цільові та дисконтні облігації.

Відсоткові облігації — облігації, за якими передбачається виплата відсоткових доходів.

Цільові облігації — облігації, виконання зобов'язань за якими дозволяється товарами та/або послугами відповідно до вимог, встановлених умовами розміщення таких облігацій.

Дисконтні облігації — облігації, що розміщуються за ціною, нижчою за їх номінальну вартість. Різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації виплачується власнику облігації під час її погашення і становить доход (дисконт) за облігацією.

Облігації можуть розміщуватися з фіксованим строком погашення, єдиним для всього випуску. Дострокове погашення облігацій за вимогою їх власників дозволяється у разі, коли така можливість передбачена умовами розміщення облігацій, якими визначені порядок встановлення ціни дострокового погашення облігацій і строк, у який облігації можуть бути пред'явлені для дострокового погашення.

Казначейське зобов'язання України — державний цінний папір, що розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчує факт заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського зобов'язання України, дає власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов'язань України.

В Україні можуть випускатися такі види казначейських зобов'язань:

— довгострокові (понад 5 років);

— середньострокові (від 1 до 5 років);

— короткострокові (до 1 року).

Ощадний (депозитний) сертифікат — цінний папір, який підтверджує суму вкладу, внесеного до банку, і права вкладника (власника сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.

Ощадні (депозитні) сертифікати розміщуються на певний строк (під відсотки, передбачені умовами їх розміщення). Ощадні (депозитні) сертифікати можуть бути іменними або на пред'явника. Іменні ощадні (депозитні) сертифікати розміщуються у бездокументарній формі, а на пред'явника — у документарній.

Інвестиційний сертифікат — цінний папір, який розміщується інвестиційним фондом, інвестиційною компанією, компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та посвідчує право власності інвестора на частку в інвестиційному фонді, взаємному фонді інвестиційної компанії та пайовому інвестиційному фонді.

Інвестиційні сертифікати можуть бути: іменними; на пред'явника.

Вексель — цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю).

В Україні можуть випускатися і бути у обігу простий і пере-казний векселі. Векселі існують виключно у документарній формі.

Простим векселем називається вексель, за яким зобов'язання безумовної сплати вказаної в ньому суми бере на себе особа, що видала вексель (векселедавець). Простий вексель називають ще соло-векселем, що не зовсім точно. Соло-вексель — це вексель, виданий в єдиному примірнику, унікат, на противагу векселю, виданому у кількох примірниках (зразках). Стосовно простого векселя — це вексель, на якому є тільки один підпис — підпис платника (векселедавця).

Переказним векселем (траттою) називається вексель, за допомогою якого зобов'язання сплати вказаної суми перекладається на третю особу, якій векселедавець дає просту і нічим не зумовлену пропозицію сплатити цю суму кредитору (векселедержателю).

Відповідно до Уніфікованого Закону 1930 р. про переказні векселі та прості векселі передача векселя провадиться за допомогою передавального напису, котрий здійснюється на ньому самому (як правило, на звороті), чи на доданому листі (алонжі), і називається індосаментом, або бланком, або жиро. Особа, яка здійснила передавальний напис, іменується індосантом, а особа, яка отримала його таким чином, — індосатом. Індосамент можливий відносно будь-якої особи, у тому числі платника та векселедавця, причому без обмеження їх права на подальшу індосацію векселю. Існують різні види індосаменту: бланковий, забезпечувальний, інкасовий та інші.

Особливості емісії (видачі), обігу та обліку заставних, іпотечних сертифікатів, іпотечних облігацій, сертифікатів ФОН, приватизаційних, похідних, товаророзпорядчих цінних паперів та порядок розкриття інформації щодо них визначаються законодавством.

Приватизаційні папери з'явилися в Україні після прийняття Верховною Радою пакету законів, призначених забезпечити приватизацію державного майна: від 4 березня 1992 р. "Про приватизацію державного майна", від 6 березня 1992 р. "Про приватизацію невеликих державних підприємств" (малу приватизацію), від 6 березня 1992 р. "Про приватизаційні папери". Ці державні цінні папери посвідчують право власника на безоплатне отримання у процесі приватизації частини майна державних підприємств, державного житлового фонду і земельного фонду.

Згідно зі ст. 1 Закону "Про приватизаційні папери" випускаються приватизаційні папери 3 видів: майнові сертифікати; житлові чеки; земельні бони. Право на отримання у власність приватизаційних паперів мають усі громадяни України, що постійно проживали або переїхали на постійне мешкання в Україну до 1 січня 1992 р. З метою захисту майнових інтересів громадян передбачено випуск тільки іменних приватизаційних паперів. Приватизаційні папери не підлягають вільному обігу. Вони не можуть бути використані для здійснення розрахунків або як застава для забезпечення платежів чи кредиту. Дивіденди або проценти на приватизаційні папери не нараховуються. Приватизаційні папери можуть обмінюватися на документи, що посвідчують право власності на придбані об'єкти приватизації особисто громадянами або ж через фінансових посередників (інвестиційні фонди і компанії, довірчі товариства).

До цінних паперів належать так звані похідні цінні папери. Похідні цінні папери — цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів. До них належать, зокрема, строкові контракти (ф'ючерси), інструменти грошового обігу, відсоткові строкові контракти (форварди), строкові контракти на обмін (на певну дату в майбутньому) в разі залежності ціни від відсоткової ставки, валютного курсу чи фондового індексу (відсоткові, курсові чи індексні свопи), опціони, що дають право на купівлю або продаж будь-якого із зазначених фінансових інструментів, у тому числі тих, що передбачають грошову форму оплати (курсові та відсоткові опціони).

Крім того, існують такі види цінних паперів, не згадані в Законі України "Про цінні папери та фондовий ринок": коносамент (передбачений КТМ); чеки (передбачені Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22); бони в іноземній валюті: короткострокові боргові зобов'язання, що емітуються казначейством, муніципальними органами та приватними фірмами та використовуються їх утримувачами як покупний чи платіжний засіб (передбачені Законом "Про зовнішньоекономічну діяльність"), варанти або складські свідоцтва (передбачені Законом України від 2 жовтня 1992 р. "Про заставу").

Особливості виконання за цінним папером полягають в такому:

1) особа, що випустила (видала) цінний папір, та особи, що індо-сували його, відповідають перед її законним володільцем солідарно. Відповідальність можна зняти застереженням "без обороту (без звернення) на мене" (безоборотний індосамент).

У разі задоволення вимоги законного володільця цінного паперу про виконання посвідченого цим папером зобов'язання однією або кількома особами з числа тих, хто зобов'язався за цінним папером, вони набувають права зворотної вимоги (регресу) щодо інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером;

2) відмова від виконання зобов'язання, посвідченого цінним папером, з посиланням на відсутність зобов'язання або на його недійсність не допускається. Абстрактність вимог відрізняє правовідносини, що пов'язані з видачею цінних паперів, від більшості інших цивільно-правових зобов'язань, які за своєю юридичною природою є каузальними (тобто, такими, що мають певну, конкретно визначену правову підставу);

3) володілець незаконно виготовленого або підробленого цінного паперу має право пред'явити особі, яка передала йому папір, вимоги про належне виконання зобов'язання, посвідченого цим папером, та про відшкодування збитків (ст. 198 ЦК).

4. Дії та результат дій, Результати інтелектуальної, творчої діяльності як об'єкти цивільних прав (правовідносин)

Об'єктом цивільних прав є дії (послуги) та результати дій або "результати робіт" (ст. 177 ЦК).

Послуга є різновидом правомірних дій і тлумачиться як діяльність, що здійснюється з метою виконання цивільного обов'язку і не пов'язана зі створенням матеріального блага.

Послуги, що надають один одному учасники цивільного обігу, різноманітні: послуги фактичного характеру (перевезення), послуги юридичного характеру (діяльність повіреного), послуги, що містять елементи фактичного і юридичного порядку (діяльність експедитора).

Об'єктом правовідносин може бути також результат дій (результат робіт). У цьому випадку під "роботами" маються на увазі дії, спрямовані на досягнення матеріального результату, що може полягати в створенні речі, її переробці чи обробці тощо. Результат роботи заздалегідь визначений у договорі сторін і визначається, передусім, особою, що замовила виконання роботи. Що ж стосується способу виконання роботи, він за загальним правилом визначається виконавцем.

Іноді ототожнюють послуги і результати дій (робіт), зазначаючи, що послуга — це дія, внаслідок якої створюється матеріальний предмет. Проте такий підхід здається хибним. Результат дій (роботи) є самостійним об'єктом цивільних правовідносин. Це має місце в тих випадках, коли кредитора цікавить саме кінцевий результат. Об'єктом тут може бути як матеріальний, так і нематеріальний результат. Власне, розмежування дій (послуг) і результатів дій знайшло відображення і у переліку об'єктів цивільних прав, запропонованому у ст. 177 ЦК.

Послуга, на відміну від роботи, являє собою дії чи діяльність, здійснювані за замовленням, що не мають матеріального результату (наприклад, діяльність зберігача, комісіонера, перевізника тощо). Деякі послуги можуть мати матеріальний результат, але цей результат невіддільний від самої дії чи діяльності.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності — це комплексний за своїм характером об'єкт, котрий включає як немайнові, так і майнові права (право на авторство, право на опублікування твору, право на авторський гонорар тощо).

До об'єктів цивільних прав належать результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності (ст. 199 ЦК). Зокрема, продуктами творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва незалежно від форми, призначення цінності, а також способу відтворення.

Загальні положення про охорону інтелектуальної власності передбачені ст. 41 Конституції. Відносини щодо цих об'єктів також регулюються спеціальними законодавчими актами, які визначають умови виникнення, використання, передачі, захисту цих прав (закони України від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права" (в редакції Закону від 11 липня 2001 р.); від 15 грудня 1993 р. "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" (в редакції Закону від 1 червня 2000 р.) та ін.).

На перший погляд здається, що в ЦК результати інтелектуальної, творчої діяльності розглядаються як вид нематеріальних благ (ст. 199 знаходиться в главі 15 ЦК).

Проте правова природа цього виду об'єктів цивільних прав, безсумнівно, є складнішою, про що свідчить позначення їх як "інтелектуальної власності" і вміщення книги 4 ЦК "Право інтелектуальної власності" після книги "Право власності та інші речові права". У зв'язку з цим більш правильною здається оцінка результатів інтелектуальної, творчої діяльності як комплексного за своїм характером об'єкту, котрий включає як немайнові, так і майнові права (право на авторство, право на опублікування твору, право на авторський гонорар тощо).

При цьому необхідно враховувати, що за загальним правилом результати інтелектуальної, творчої діяльності тільки тоді стають об'єктами цивільних прав, коли вони отримують матеріальне втілення (рукопис, картина, книга, креслення) або іншим чином виражені в об'єктивній формі (відеозапис, фонограма тощо), тобто стають доступними для сприйняття іншими особами. Разом з тим, не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої діяльності і речі, в яких вони втілені матеріально, як об'єкти цивільних прав. Наприклад, право власності на картину переходить до покупця, у той час як авторське право зберігається за художником, що створив цю картину.

Варто також звернути увагу на особливості легітимації, як об'єктів цивільних прав, результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Зокрема, твори літератури, науки і мистецтва стають об'єктами цивільних прав з моменту їх створення; винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції — з моменту кваліфікації їх як результатів інтелектуальної праці у встановленому порядку відповідними компетентними органами.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов'язки відповідно до книги 4 ЦК та інших законів, що регулюють відповідні цивільні відносини.

5. Інші об'єкти цивільних прав

Інформація — це задокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

Головні положення щодо правового регулювання інформаційних відносин містяться у Законі України від 2 жовтня 1992 р. "Про інформацію".

Оскільки норми, присвячені регулюванню інформаційних відносин, утворюють комплексний інститут, цивільно-правовий зміст мають права на таку інформацію, яка становить реальну чи потенційну "особистісну" (як інформація про особу) або "комерційну" (як інформація про майнове становище особи) цінність", тобто яка є об'єктом цивільного обороту і, відповідно, об'єктом цивільних прав.

Фізичні та юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною за власні кошти або яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу, як правило, самостійно визначають режим доступу до неї, в тому числі належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють систему захисту.

Однак наведене правило не стосується інформації, яка відповідно до закону є таємницею — державною, комерційною, службовою, професійною тощо.

Державна таємниця — це таємна інформація, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки й техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України.

Комерційна таємниця — це відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінською, фінансовою діяльністю, що не є державною таємницею, розголошення якої може привести до економічних втрат. Право на комерційну інформацію належить до виключних прав, які можуть бути предметом договору комерційної концесії. Елементи ліцензійного договору можуть бути включені також до інших цивільно-правових договорів (договори на виконання науково-дослідницьких робіт, підряду тощо). В усіх договорах, які передбачають передачу у користування відомостей, які складають комерційну таємницю, на користувача може бути покладений обов'язок не повідомляти такі відомості іншим особам без згоди того, хто надав інформацію. Наприклад, щодо виконання договору підряду така умова передбачена у ст. 862 ЦК.

Службова таємниця — це узагальнений перелік відомостей, доступ до яких обмежений колом виконавців певних службових обов'язків, котрим розголошення цих відомостей заборонене. Збереження таємниці службової інформації не зумовлене її комерційною цінністю (хоча сама ця інформація може мати комерційний характер). Заборона на розголошення ґрунтується на нормах законодавства, що регламентує окремі сфери діяльності.

Професійна таємниця — це відомості про особу, комерційну, професійну тощо діяльність клієнтів, отримані установами, їхніми службовцями та окремими фахівцями у процесі професійної діяльності, які не підлягають розголошенню, крім випадків, прямо передбачених законом. Наприклад, зобов'язані зберігати в таємниці отримані від клієнтів відомості банківські службовці, працівники організацій зв'язку, податкової служби, лікарі, страхові агенти тощо.

Спорідненим з таємницею поняттям є конфіденційна інформація, тобто, такі відомості, котрими володіють, користуються або розпоряджаються окремі фізичні або юридичні особи, які можуть поширювати ці відомості на свій розсуд і на встановлених ними умовах. Умовою надання захисту такій інформації є дотримання тим, хто користується нею, необхідних заходів для забезпечення її конфіденційності. Під поняття конфіденційної інформації можуть підпадати будь-які знання, досвід, навички спеціалістів тощо, які використовуються у різних галузях людської діяльності: виробництво, торгівля, управлінські послуги. Той, хто користується правом на таку інформацію, на свій розсуд визначає конфіденційність відомостей, що її складають. Із цього загального правила законом можуть бути встановлені винятки. Наприклад, може бути передбачений перелік відомостей, які не можуть вважатися конфіденційною інформацією, або, коли порядок користування конфіденційною інформацією визначає не той, хто нею користується, а безпосередньо норма закону.

Інформація, яка підлягає охороні, може бути використана іншими особами за таких умов:

1) отримання інформації законни