Наростання народного протесту

Початок ХХ ст. на українських землях ознаменувався подальшою політизацією суспільно-політичного руху. Цьому сприяло зростання темпів економічного розвитку, збільшення кількості представників нових класів буржуазії та пролетаріату. За таких умов політична структура Наддніпрянської України швидко еволюціонувала. На арені з’явилися перші політичні партії, почали використовуватися нові методи боротьби.

Значного поширення в суспільно-політичному русі набули страйки. Вони охопили всю територію Російської імперії. В Україні перша хвиля страйків прокотилася в 1901-1902 pp. Першотравневі демонстрації 1901 р. відбулися в Харкові, Катеринославі, Києві. У лютому 1902 р. політичні демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі, Полтаві. Протягом 1903 р. страйковий рух охопив південні райони України і Закавказзя (весь Південь Росії). Лише в Одесі його підтримало близько 50 тис. робітників. За неповними даними, в 1903 р. страйки і демонстрації відбулися в 63 містах Російської імперії. Повсюдно висувалися вимоги щодо 8-годинного робочого дня та політичних свобод.

Солідарність страйковому руху робітників висловили селяни. Не задоволені результатами реформ, вони виступали проти кріпосницьких пережитків: поміщицького землеволодіння; малоземелля; відробітків і кабали; викупних платежів; численних податків і поборів; політичної безправності. Форми селянського протесту були різноманітними: захоплення поміщицьких земель й угідь; опір розмежуванню земель; вирубка лісів; відмова вносити борги й різні платежі, працювати на поміщицьких маєтках і заводах; страйки, мітинги, маніфестації. Усього за 1900-1904 pp. в Україні сталося понад 1 000 селянських виступів не менше як у 1 300 селах, у яких взяли участь понад 800 тис. людей. Більше половини – понад 650 виступів – відбулося на Правобережній Україні.

Доповнювали селянські та робітничі протести виступи студентів та інтелігенції. Вони вимагали збільшення прав і свобод народу, пом’якшення цензури та контролю, дозволу на вільні збори, мітинги, демонстрації. Посилювали їхній рух арешти серед студентської молоді, а також закон «Тимчасові правила про відбування військової повинності вихованцями вищих навчальних закладів, яких виганяють з цих закладів за вчинення гуртом безпорядків», затверджений 29 липня 1899 р. Центрами студентського руху на території України були Київ, Харків, Одеса. Схилялася на бік мітингувальників і частина поміщиків і буржуазія, що вбачали у традиційній системі управління багато недоліків, особливо щодо збереження самодержавства та неможливості участі громадськості в управлінні країною.