Весільна обрядовість українців.

Весілля було однією з найважливіших подій у житті, а традиційний “весiльний” ритуал – чудовим явищем народної культури, який складався з складного комплексу різноманітних елементів. В українців існувала своєрідна система дошлюбних стосунків, яка проявлялася у формі знайомства, залицяння, сватання і т.і. Звичайно молодь спілкувалася в межах свого села або вулиці, але не виключався вибір нареченого за межами місця мешкання. Традиційно місцями зустрічей були свята з танцями та іграми, спільна робота (“толока”). Частіше за все молодь збиралася на “вечорницi”, куди не пускалися дорослі. Для проведення вечорниць звичайно наймали хату (найчастіше у вдів), приносили їжу, влаштовували танці. Врешті-решт, основною функцією вечорниць був вибір судженого.

Традиційний український обряд весілля умовно поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний. У різних етнографічних районах України кожному з них були властиві свої ритуали, обряди і звичаї. Основну увагу зосередимо на спільних загальноукраїнських рисах і традиціях українського весілля. До передвесільного циклу належать обряди, пов’язані з досягненням згоди молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини і заручини. Запити – це попереднє розвідування родиною молодого про наміри батьків молодої. Сватання – перша зустріч представників молодого з молодим та її батьками для досягнення згоди на шлюб. В Україні посередників при сватанні найчастіше називали “старостами”, але трапляються також назви “сват”, “посланець”, “сватач”, “говорун”. У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали увагу такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці (олениці) – красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітань і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченою була обов’язковою і вирішальною.

На знак згоди сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев’язувала хусткою. У випадку відмови старостам підносили гарбуз або макогін (на Західній Україні). При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане.

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи – місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини. Батьки нареченого під час оглядин намагалися продемонструвати свій добробут. На Гуцульщині на обзорини ходили як до молодої, так і до молодого.

Заручини – це своєрідне закріплення остаточної згоди на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. Обов’язковими елементами були перший посад молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і обмін подарунками. Назва обряду походить від з’єднання рук, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили.

У призначений для заручин час батьки й родичі молодого, зайшовши з хлібом у хату молодої, сідали до столу. Старший староста брав рушник і накривав ним хліб, на нього клав руку молодої й молодого і перев’язував їх рушником. Після цього наречена перев’язувала рушниками старостів і обдаровувала усіх присутніх родичів молодого хустками, сорочками, полотном.

Після заручин ні дівчина , ні хлопець не мали права відмовлятися від шлюбу без вагомих на те причин. Відмова сприймалася як образа і безчестя, тому їх треба було матеріально відшкодовувати.

Далі починався період підготовки до весілля, яке звичайно грали восени з Покрови (1 жовтня) до Пилипівського посту (14 листопада) або взимку з Хрещення (19 січня) до Масниці.

Власне весільна обрядовість починалася із запрошення гостей на весілля. Найпоширеніша форма запрошення – особисте відвідування молодими родичів, сусідів. У більшості регіонів України ще до 30-40-х років ХХ ст. молода ходила з дружками селом у святковому народному українському одязі, прикрашена квітами і стрічками. Молодий з дружками просив на весілля свою родину.

Обов'язковою обрядовою дією було прощання жениха і нареченої зі своєю свободою, акт їх відокремлення від несімейної групи молоді. Особливою ліричністю відзначався “дівич – вечір ” напередодні весілля, який символізував перехід дівчини в новий статус. Подруги плели вінки і виготовляли “весiльне гiльце” - обліплювали тістом гілку сосни, вишні, черешні, випікали і прикрашали калиною, кольоровими стрічками. Вже в кінці весілля молода відламувала гілочки від “гiльця” і роздавала дружкам. На вечорі у жениха виготовляли інший атрибут - весільну шаблю, також яскраво прикрашену. На весіллі ці предмети символічно об'єднувалися. Це прощальний молодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощалися з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених господарів.

На «дівич – вечорі» відбувався посад молодих окремо в дому нареченого і нареченої. Це не тільки прощання з дівуванням і парубоцтвом, але й благословення дочки і сина на подружнє життя. Молодий чи молода сідали на кожух або рідно, під які клали жито, гроші, та просили благословення у батьків і всіх присутніх. Батьки першими благословляли своїх дітей на одруження і “перепивали” щастя-долю. Дівич-вечір закінчувався невеликою гостиною з танцями і співом.

Найбільш пишною обрядовістю відзначався весільний день. Церемонія одягання молодої дружками і свашками відбувалась у коморі в супроводі пісень. Молоді обов’язково мусили мати нові сорочки, ще не прані. Спеціально до весілля шили одяг, який зберігали і шанували впродовж усього життя.

Весільний поїзд молодого, який вирушав за молодою, складався зі старшого боярина, бояр, світилки і родичів. За звичаєм, нареченого до воріт проводжала мати у виверненому вовною догори кожусі. Хлопця обсипали “на щастя” зерном і дрібним грішми.

В Україні після шлюбу в більшості випадків молоді поверталися додому молодої. Там їх біля надвірного порога зустрічали батьки. Молоді втричі вклонялися їм, батьки ж благословляли дітей і підносили хліб-сіль. Цей ритуал здійснювався двічі: перед відправленням до церкви і після шлюбу.

Церковне вінчання проводили іноді в один день з весіллям, іноді заздалегідь, але воно не було головною дією шлюбу. Якщо весілля чомусь відкладалося, звичай не дозволяв вінчаним жити разом. На вінчання молоді вирушали нарізно, отримавши батьківське благословення. Цікаво, що християнський обряд все одно набував у народі магічного характеру. Наречена могла класти за пазуху мак - від корости, а в кишеню - металевий предмет (ключ, ножиці, ніж) від зурочення. У шви одягу з цією ж метою встромляли голки, шпильки, у взуття могли покласти ягоди горобини, а на шию повісити прикраси з бурштину. Після вінчання молодих зустрічали біля будинку нареченої. Вони тричі кланялися її батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. У цей же час звичайно відвозили посаг в будинок жениха (скриня, в якій дівчина з дитячих років збирала одяг, рушники, прикраси, і куди ніхто не мав права заглядати). У всьому весільному пересуванні молодих супроводжував “весiльний поїзд” - супровід з бояр жениха і дружок нареченої. На шляху жениха декілька разів організовували “перейми”, вимагаючи викуп за наречену. У самому весільному дійстві велику роль відігравали хрещені батьки. Протягом усього весілля здійснювався цілий ряд обрядів, які уособлювали ідею родючості і достатку: обсипання молодих зерном і дрібними грошима, переступання через кожух. Почесним гостем вважався чаклун, якого кликали, щоб захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав в них жито, траву і золу (проти причини і на здоров'я молодих).

Обов'язковим було гуляння, в процесі якого відбувався обряд дарування, поділ весільного короваю тощо. Найбільш драматичним моментом було розплітання коси і покриття голови молодої очіпком. Найчастіше це робили мати й заміжні сестри Це символізувало перехід дівчини в заміжній стан. Відтепер вона не мала права ходити з непокритою головою, це сприймалося як великий гріх. За старовинними народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка могла накликати хвороби і неврожай.

Власне весіллям, гостиною керували хресні батьки. Наприкінці весілля у дому молодої відбувався останній її викуп – “весільний пропій”. Після цього пізно ввечері молоду виряджали до дому чоловіка. Її родичі передавали родичам і боярам посаг, вона виходила на подвір’я, а в той час гості співали пісні, в яких була туга і сум за рідною домівкою.

За народними віруваннями, віз з молодими і посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лихові і “очистити” молоду. Молодих зустрічали свекор і свекруха у вивернутому кожусі, яка обсипала їх пшеницею.

У хаті молодого здійснювалося обрядове з'єднання - молодим перев'язували руки рушником або поясом. Існувало багато символів з'єднання - дві паляниці, “весiльне гiльце” і шабля, дві перев'язані ложки.

Весілля закінчувалося обрядом шлюбної ночі, який включав перевдягання молодої, виведення її до гостей, демонстрацію цнотливості. Ритуальне приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпалювання нею печі, приготування обіду, пригощання свекрухи. Другий день весілля знаменувався також рядженням - складними театралізованими діями, в яких злилися ігрові розважальні моменти і магічні дійства. Всі перевдягалися, зображаючи тварин, циган, убогих і т.п.

Весілля завершувалося порідненням двох сімей - “дякуванням”.

Щоб зміцнити зв'язок між родинами молодих та полегшити період адаптації нареченої в чужому домі, народна мудрість передбачала цілий ряд післявесільних обрядів.

Через день-два молодий кликав гостей на «пропій», через тиждень наречені йшли до батьків молодої на «міни», під час яких тесть віддавав моло­дому те, що обіцяв («міняв»), коли укладали шлюб­ну угоду. Останній повесільний обряд — калачини («розхідний борщ»), що відбувався через місяць піс­ля весілля. Молодий купував калачі і напої, запро­шував весільних батьків та гостей, щоб «запити» свою «господарність».

Весільні обряди, правила взяття шлюбу мали суттєві реґіональні відмінності.

Оскільки українське суспільство з давніх давен відрізнялося особливим незалежним статусом жінки, то досить поширеним було сватання дівчини за парубка. За описом І.С.Нечуй-Левицького, дівчина, яка сваталася, приходила в хату до парубка, приносила хліб і сідала на лаву. Люди мали за гріх відмовляти дівчині. На Запорожжі існував цікавий звичай, коли дівчина чи незаміжня жінка могла обрати собі чоловіком засудженого до страти. На знак свого вибору вона накидала на голову засудженому свою хустку. У цьому випадку останній міг або згодитися на шлюб, і тоді страта відмінялася, вирок скасовувався, або не погодитися, і тоді засуджений страчувався. В історії Січі зафіксовані обидва випадки.

***
У нових соціально-економічних і культурних умо­вах, із кардинальними змінами сутності шлюбу та сім'ї значних змін зазнає і весільна обрядовість, хо­ча її основа залишається традиційною. Найбільші перетворення характерні для передвесільного циклу обрядів, оскільки санкціонування шлюбу відбуваєть­ся переважно через громадянські інституції. Основ­ним його складником став урочистий обряд одру­ження, часом зберігаються і традиційні національні символи: рушничок щастя, коровай, вінок, гільце, стрічки.
Щодо шлюбного договору («згоди»), то він втра­тив сенс через те, що шлюб позбавився економічного розрахунку, звільнившись і від волі батьків. Останнє позначилося на трансформації сватання, яке перетворилося на знак поваги до батьків та старших. За традицією сучасне сватання проходить у домі на­реченої, куди приходять батьки молодого, щоб позна­йомитися із сватами та благословити молодих. Іноді, дотримуються традиційного обміну хлібом на знак згоди нареченої та її батьків.
Власне весілля відбувається нині в скороченому вигляді, однак основні традиційні обрядові дії вико­нуються: запросини гостей, зустріч молодих, гостина, розподіл короваю, обдаровування наречених, симво­лічне посвячення у жіноцтво молодої (одягання їй свекрухою фартуха), рядження. Стійко зберігаються у сучасному весіллі традиційні атрибути: гільце, він­ки, рушники, квітки, хустини. Особливе місце серед них займає обрядовий хліб. Ним освячуються майже всі обрядові весільні дії: з ним запрошують на ве­сілля, зустрічають і проводжають наречених до шлюбу, обдаровують гостей. Хліб є неодмінним атри­бутом і урочистого обряду одруження — основного акту санкціонування шлюбу та освячення сім'ї.