Традиції української сім’ї.

Кафедра соціальних та правових дисциплін

Історія української культури

Блок змістовних модулів 2Українське народознавство.

Змістовний модуль 4Родинно - побутові традиції, обряди та звичаї українців.

1. Традиції української сім’ї.

2. Весільна обрядовість українців.

Традиції української сім’ї.

Одним з найважливіших станів у житті людини є укладання шлюбу, який, власне, становить основу сім'ї. Проте будучи однією з форм регулювання статевих відносин (а воно здійснюється за допомогою або державного законодавства, або ж звичаєвого права), шлюб не обмежується лише правовою основою. Він концентрує у собі всю сукупність соціальних відносин, поєднуючи біологічне і соціальне, матеріальне й духовне, громадське та особисте.

Щодо соціальної сутності шлюбу, то вона виявляється через різні види відносин: духовно-психологічні (зокрема, через почуття кохання, спільність духовних інтересів, прихильність, психологічну сумісність); моральні (дотримання або ж порушення подружнього обов'язку як один перед одним, так і перед суспільством, додержання вірності, честі, гідності тощо); економічні (виробництво засобів до життя та їх розподіл); культурні (передача та відтворення міжпоколінних етнокультурних традицій).

Необхідність соціально-морального регулювання шлюбних відносин випливає з того, що вони безпосередньо пов'язані з головними функціями сім'ї: економічна, виховна, етнічного відтворення, природного відтворення, сексуально-емоційна, експресивно-рекреаційна.

Економічна функція сім’ї забезпечувала матеріальні засади її існування, організацію домашньої праці та споживання.

Виховна функція слугує для передачі дітям батьківського досвіду, культурної спадщини і сприяє формуванню у них ціннісних орієнтацій у житті.

Функція етнічного відтворення повинна була формувати у членів сім’ї національну свідомість і сприяти накопиченню та передачі національно-культурних цінностей.

Функція природного відтворення, або дітонародження, покликана підтримувати біологічну неперервність суспільства, задовольняти потреби сім’ї у продовженні свого роду. Емоційні потреби подружжя у батьківстві та материнстві.

Сексуально-емоційна функція задовольняла потреби подружжя в довгому спільному інтимному житті. Вона була щільно пов’язана з функцією дітонародження. Церква і народ вбачали призначення статі й сексуального життя у продовженні роду.

Експресивно-рекреаційна функція формує емоційно-психологічний мікроклімат сім’ї, сприяє зняттю напруження у внутрісімейних відносинах, стресових станів у членів родини. Вона повинна забезпечувати моральну і практичну підтримку в тяжких ситуаціях (опіку), організовувати повсякденний і святковий відпочинок, розваги, сімейні урочистості.

Найголовнішими з усіх названих функцій є відтворенням людського роду та вихованням дітей. А тут криється суспільний інтерес, виникає обов'язок стосовно колективу. Подружні відносини, таким чином, дістають правову, або, що одне й те ж, державну санкцію, яка реалізується або через вінчання, або шляхом громадської реєстрації.

Шлюб– це дозволена і регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їх права і обов’язки по відношенню одне до одного і до дітей. Він здійснюється через обряд вінчання або громадську реєстрацію.

В Україні традиційно був поширений моногамний шлюб.

Моногамія (від грецьких слів monos – один і gamos – шлюб) - це форма шлюбу, при якій чоловік одружується лише з однією жінкою, а жінка – лише з одним чоловіком.

Одним із її складників була система цінностей сімейного життя. Українці підготовку до нього ніколи не сприймали лише як особисту справу тих, хто укладав шлюб, або їхніх батьків та родичів; воно було і справою громадськості. Вплив останньої на практику добору шлюбних пар та утворення сім'ї здійснювався через мережу добре організованих інституцій: сільську громаду, молодіжні об'єднання (парубоцькі та дівочі громади).

Великого значення надавалось і громадській думці, котра, як правило, реалізувалась через систему звичаєвих норм.

Укладанню шлюбу завжди надавалося великого значення. За звичаєвим правом( написаними законами, які регулювали життя в громаді та сім’ї) в Україні людину вважали за самостійну тільки після одруження: неодружений мужчина, якого б віку він не був, вважався парубком. Одружена людина завжди користувалася більшим авторитетом у громаді. ніж старий парубок чи дівчина. Несхвально ставилися до людей, які вчасно не створили сім’ю.

До тих же, хто взагалі не хотів заводити сім'ю, не тільки ставилися зневажливо, а й застосовували певні покарання: їм, наприклад, надавали меншу частку спадкового майна.

Були поширені, правда, й такі випадки безшлюбності, які не дискримінувалися. Від одруження відмовлявся подеколи один із синів, щоб не дробити батькового господарства або щоб допомогти меншим братам та сестрам, котрі залишилися без годувальників. Цю функцію могла на себе взяти і одна з дочок. Історія знає випадки, коли заручені дівчата на знак жалоби по вмерлому нареченому назавжди залишалися самотніми.

Звичай давати обітницю безшлюбності своїм корінням сягає сивої давнини, пов'язуючись, як правило, з частими війнами та набігами войовничих сусідів. Даючи обітницю, дівчата нарівні з чоловіками брали участь у військових діях, а в мирний час виконували суто чоловічу роботу. Цей звичай в окремих регіонах зберігався аж до початку нашого століття.

І все ж безшлюбність в українців не була поширеною. Навпаки, саме укладання шлюбу набувало великої соціальної престижності, підвищуючи авторитет людини.

У XIX ст. в Україні парубки найчастіше одружувалися після служби у війську. Якщо з якоїсь причини хлопець не йшов до війська, до досягнення 21 року він, як правило, не одружувався. Дівчата виходили заміж переважно в 16-18 років. Чинне законодавство забороняло церкві вінчати неповнолітніх (дівчат – до 16 років, хлопців – до 20 років). Для більш раннього укладення шлюбу потрібний був окремий дозвіл лікаря або місцевої влади.

Народ схвалював ранні шлюби серед молоді. Про це свідчать прислів’я: “Хто рано встає і рано жениться – ніколи не розкається”; “Рано встане – діло зробить, рано жениться – дітей до розуму доведе”. Вікова різниця між нареченими, за народними уявленнями, мала бути невеликою.

Наречених, як правило, вибирали із свого села і досить рідко – з сусідніх. До шлюбу хлопця з дівчиною з іншого села ставилися з пересторогою. Особливо недоброзичливо сприймали в своєму середовищі жінку: вона фактично все життя була в селі чоловіка чужою. Більш терпляче ставилися до приймака з іншого села – його через певний час громада приймала і визнавала своїм. В основу цього звичаю було покладене бажання краще пізнати ту родину, з якою мали породичатися. Репутація сім’ї наречених мала дуже велике значення при їх виборі.

Серед українців вXIX – на початку XX ст. був також поширений принцип національної ендогамії:українці одружувалися з українцями і надзвичайно рідко – з росіянами, поляками, євреями чи представниками інших національних меншин. Єврей, щоб одружитися з українкою, мусив прийняти християнство – вихреститися. Якщо поляк брав шлюб з українкою, то це відбувалося в церкві, а не в костьолі.

Важливу роль у виборі наречених відігравали батьки. Народ уважав, що без батьківського благословення неможливо створити щасливу сім’ю. Щоправда, останнє слово-згода під час сватання та вінчання в церкві завжди було за молодими. Дівчину чи хлопця рідко примушували до одруження. В українських сім’ях в усі історичні періоди здебільшого намагалися поважати бажання чи дії всіх членів, незалежно від віку і статі.

В основі укладання шлюбу в Україні в XVI—XIX ст. був договір (зговір, змовини, згода) між двома сторонами: батьками й родичами молодого та батьками і родичами молодої. Посередниками між ними виступали довірені особи: сват або сваха.

Шлюбний договір спочатку укладався усно, а починаючи з XVII ст., оформлювався і письмово, особливо в тих випадках, коли молоді як придане одержували землю. В міру того, як загострювалась земельна проблема, письмове оформлення шлюбного договору стало обов'язковим. Договір фіксувався відповідними документами — шлюбними або виновними листами.

Відповідно до звичаєвого права під час укладання договору домовлялися про розмір приданого нареченої, яке складалось із скрині та худоби, внеску молодого (так званого вина та привинку), а також внеску батьків і родичів. Для здійснення цієї акції батьки збиралися на змовини, в яких нерідко брала участь і молода пара.

Однією з важливих умов шлюбного договору було наділення молодих землею. Молодому, як правило, обов'язково давали землю, а молодій — лише в деяких регіонах України. Натомість як придане їй виділяли посаг, який наприкінці XIX ст. в основному включав лише скриню — постіль, одяг, білизну. Щодо першої, колись головної частини посагу, — худоби, яка за традицією включала батькове придане (худобу, землю, гроші), то вона рідко коли вносилась у шлюбну угоду, що пов'язано з обезземеленням селянства. Однією з національних особливостей, внутрішньо-сімейних майнових відносин українського селянства було надання молодій материзни — тієї частини землі, що передавалась у спадщину тільки по жіночій лінії. Одержавши цю землю, молода могла на власний розсуд розпоряджатися доходом з неї. Як правило, він використовувався на власні потреби, а також на підготовку посагу для дочок.

Взагалі земля як придане залишалась тим стриж­нем, навколо якого будувалась уся система шлюбно­го договору та шлюбних звичаїв. У районах, де великого значення при укладанні шлюбу надавали наявності землі, роль молодих була незначною. І це логічно, адже в договорі йшлося не про їхню любов, а про поле, що, як відомо, належало батькам.

Звичаєве право українців обмежувало укладан­ня нерівних шлюбів і насамперед між багатими та бідними. Заможні господарі неохоче родичалися з біднотою, але й бідні селяни так само вважали за краще вибирати собі пару серед рівних: «Не з багат­ством жить, а з людиною»,— говорилось у народі. Але інколи, щоб поправити матеріальне становище, батьки силоміць віддавали дітей у заможну сім'ю.

Одним із наслідків укладання «нерівних» шлюбів було приймацтво — поселення зятя в господарство тестя. Така практика загалом суперечила звичаєво­му праву українців. І все ж вона була досить-таки поширеною, оскільки мала для цього соціально-економічну базу: це не тільки намагання поправити матеріальне становище за ра­хунок більш багатих сватів, а й компенсація дефіци­ту чоловіків у сім'ї нареченої.

В Україні можна виділити такі види приймацтва: 1) з волі батьків (з примусу); 2) за бажанням; 3) на запрошення. В основі першого нерідко лежали мер­кантильні міркування батьків, і, зрозуміло, зять-приймак дуже часто потрапляв у кабалу до тестя. Ця форма приймацтва найбільш поширеною була там, де панувала система відробітків та найманої праці (у південних районах України), а також у ра­йонах з консервативним типом господарства (на Во­лині, Прикарпатті). Там приймака тривалий час вва­жали за чужого, а коли він мав залишити сім'ю, то з ним розраховувалися як з найманим робітником. І тільки після десяти років співжиття він здобував право на одержання певної частини майна.

В інших районах України поширенішим було при­ймацтво на запрошення. Зятя запрошували в бать­ківську родину дружини нерідко тоді, коли там не було синів або ж коли вони ще були малі, а сім'ю очолювала вдовиця. Коли зятя приймала вдова, він ставав главою родини, одержуючи певні права на майно, яке належало батькам дружини. У більшості губерній України, насамперед Київській, Полтав­ській, Харківській, приймак вважався ніби усинов­леним і тому його прирівнювали в майнових правах до інших членів родини. У цих же губерніях було поширеним і приймацтво за бажанням — добровіль­ним оселенням зятя в родині тестя.

Залежно від того, на якій основі базувалося при­ймацтво, склалося і різне до нього ставлення. До приймацтва з примусу, як правило, ставились нега­тивно («приймаччя — доля собача»), а до прийма­ка — з певною зневагою. Це йшло від того, що він не був господарем у сім'ї, не міг представляти її на сільському сході, а в містах — на цехових зборах. Приймацтво за бажанням громадськістю не засу­джувалося, але й схвалювалося не завжди, особливо, коли приймак не очолював родину. Щодо приймац­тва на запрошення, то воно, як правило, схвалюва­лось: адже приймак був рівноправним членом роди­ни, мав право голосу на сільському сході.

Своєрідність об'єктивних умов України зумовила різноваріантність шлюбу. Можна відзначити такі його форми: шлюби за згодою, уходом (уводом) і «на віру». Перший варіант називався законним, ін­ші три — незаконними, оскільки вони не вписувалися в систему державного права та релігійних канонів.

Серед українців майже до XVI ст. побутував громад­ський шлюб, що ґрунтувався на народних весільних звичаях. Починаючи з XVI—XVII ст., укладання шлюбу підпало під контроль церкви, яка оголосила його таїнством і через вінчання ця акція набувала чинності.

У XIX на початку XX ст. в українських селах траплялися випадки, коли між батьками і дітьми виникали непорозуміння щодо майбутнього одруження. Часто батьки відмовлялися благословляти шлюб, який їм видавався небажаним. Інколи молоді не хотіли одружуватися з нареченими, кандидатури яких пропонували родичі.

Якщо між батьками і молодими не було досягнуто згоди, о батько міг не дати приданого неслухняній доньці або позбавляв непокірного сина права на спадок його частини майна. В таких випадках молодим доводилося втікати напередодні одруження. В Україні такі шлюби називали “уводом”, або “уходом”, і вони траплялися вкрай рідко. В українців упродовж віків сформувалися два основні мотиви вибору наречених: кохання і економічна вигода. Молодь переважно керувалася почуттям. Батьки ж часто зважали на матеріальний бік укладення шлюбу. Оскільки в Україні вибір шлюбного партнера за взаємною приязню має традиційну основу. то шлюби за розрахунком складалися рідше.

Обов’язковою умовою можливості шлюбу була відсутність родинних зв’язків між молодими. Церковні канони забороняли також шлюби між кумами та їх дітьми.

Часом з різних причин чоловік чи жінка полишали свою сім’ю і створювали нову, в якій жили “на віру” (без церковного шлюбу). У селі такі невінчані подружжя не вважалися за сім’ї. До них ставилися негативно, оскільки такий крок вважався гріхом.

В працях сучасних українських етнографів трапляється твердження, що церковне вінчання в Україні до кінця XIX ст. не було дозволом на спільне сімейне співжиття. Якщо шлюб у церкві та весілля відбувалися не в один день, то повінчані молоді жили окремо – кожний у своїх батьків – до весілля. Лише після виконання весільних звичаїв та обрядів, в яких брали участь майже всі члени сільської громади, молоді вважалися чоловіком і жінкою. Щоб уникнути певного конфлікту і протиріч, у XIX ст. церковне вінчання здебільшого відбувалося в один день з весіллям і навіть було його складовою частиною. Сім’я завжди була основою суспільств тому тип і форма її залежить від національних особливостей народу, соціальних та економічних відносин і змінюються разом з ними. Відомі нам історичні та археологічні матеріали свідчать про існування в Україні моногамної сім’ї від часу заселення її території. Ця форма сім’ї є найпоширенішою і на сучасному етапі.

Тип моногамної сім’ї визначається кількістю шлюбних пар і кровно споріднених членів у ній. За цією ознакою українські сім’ї можна поділити на прості, які ще називають” малими “, “елементарними”, “нуклеарними” (від латинського слова nucleus – ядро), “індивідуальними”. і складні, що відомі також під назвою “великі”, “нерозділені”.

Проста сім’я складається з однієї шлюбної пари (чи одного з батьків) з неодруженими дітьми (або без них). Вона може бути кількох різновидів: подружня пара, повна сім’я – батьки та діти; неповна сім’я – один з батьків та діти.

Серед українців традиційно переважали різні підтипи простих сімей. Найбільш поширеною в Україні в XIX - на початку ХХ ст. була повна проста сім’я. Дуже рідко зустрічалися сім’ї, які складалися лише з подружжя. Питома вага таких сімей серед інших типів наприкінці XIX ст. становила лише 7%.

Інколи в українських селах траплялися неповні сім’ї. Як правило, вони виникали внаслідок смерті одного з подружжя і дуже рідко – через розлучення. Єдина причина розлучення, яку до певної міри могла якщо не виправдати, то хоча би зрозуміти громада, - це відсутність дітей. Загалом у народі засуджувалась невірність, люди були проти розірвання шлюбу. Такої ж позиції дотримувалась церква.

Вдови і вдівці з дітьми, які становили основну частину неповних сімей, намагалися якомога швидше одружитися.,Щоправда, в народі засуджувалося повторне одруження раніше, аніж через рік по смерті чоловіка чи жінки. Часто траплялося, що коли вдови і вдівці, які були сусідами, об’єднувалися на чоловічі та жіночі роботи.

Складна сім’я складається з декількох кровно споріднених простих сімей, кожна з яких може бути повною чи неповною і включати інших родичів. Існує кілька різновидів складної сім’ї: батьківська – одружені сини і доньки живуть разом з батьком; братська – після смерті батька одружені брати і сестри продовжують жити під одним дахом.

Перехідним типом між простою і складною є розширена сім’я. Вона складається з однієї подружньої пари з дітьми і окремих близьких чи далеких родичів (наприклад, хтось з батьків чоловіка або жінки, їхні неодружені брати або сестри та ін.). Часто цей тип сім’ї існував досить тривалий час.

Особливістю розвитку української родини є постійний потяг до створення окремої індивідуальної сім’ї. Це пояснюється певними психологічними рисами і своєрідністю національного характеру: українець найвищою цінністю вважає свободу, приватну власність і господарство, хоч би на крихітному клаптику землі.

Кількість членів сім]ї залежала, в першу чергу, від її типу. Природно, що складні сім’ї могли нараховувати до 20-25 осіб. Це були переважно сім’ї три поколінні (батьківські), хоча зустрічалися й двопоколінні (братські). Найбільше вони були поширені в районах з тяжкими умовами обробітку землі, де потрібно було більше дорослих осіб для виконання сільськогосподарських робіт на своєму полі. У XIX – на початку ХХ ст. чисельно великі сім’ї можна було зустріти в Карпатах і на Полісі.

Взаємини в сім’ї та тип авторитету. Вони значною мірою зумовлювалися типом сім’ї. Так, характерна ознака складної сім’ї полягала в тому, що її члени спільно обробляли землю і вели господарство, спільно споживали плоди своєї праці та разом жили. Земля, господарство, хата у великих батьківських сім’ях належали батькові. Таким чином, він керував усіма роботами (“давав розвід”) й внутрішньо сімейними стосунками. Цей тип авторитету називається патріархальним (від латинських слів pater – батько і arche - влада).

Після смерті батька велика сім’я відразу розпадалася на малі або ж деякий час продовжувала існувати як братська. У братській сім’ї батька заступав найчастіше старший син. У його обов’язки входило керувати господарством, за бажанням відокремлювати молодших братів, давати придане сестрам. Перш ніж прийняти важливе рішення, старший брат завжди радився з іншими дорослими членами сім’ї. Тобто у сімейних стосунках уже з’являються елементи егалітарності(від французького слова egalite - рівність, рівноправ’я).

Особливість складної української сім’ї полягає в тому, що дуже часто після смерті батька нею керувала мати. Це свідчить про традиційну незалежність української жінки й наявність елементів рівноправ’я навіть у великій патріархальній родині.

В українців батьки на старість ніколи не були самотніми. Згідно зі звичаєвим правом з батьками залишався жити один із синів: на Лівобережній Україні – переважно молодший (звичай мінорату) а на Правобережній – старший (майорат). На практиці дуже часто батьки залишали біля себе того, з ким, на їх думку, буде краще доживати віку. Дочки з батьками залишалися лише в тому випадку, коли не було синів. У такій ситуації донька приводила до батьківської хати приймака. Залишатися у батьківському домі й доглядати батьків уважалося дуже почесним обов’язком. Це було вигідно і з матеріального боку: за звичаєвим правом українців, батьківська оселя і більша частина землі – так звана дідизна – залишалася тому, хто опікувався мамою і татом. Це правило поширювалося і на доньок, що також свідчить про рівноправне становище жінки в українській сім’ї.

В українців наприкінці XIX ст. були досить демократичні внутрісімейні стосунки, які базувалися на звичаєво-спадковій системі. Про це свідчить майже рівномірний розподіл батьківського майна між усіма членами родини. в тому числі й між доньками. Жінка (дружина, донька) нарівні з усіма мала право на особисте майно, яке вона могла придбати за власні гроші. Дочка також мала виключне право на материзні – землю, яку отримала в придане її мати. Це забезпечувало жінці певну незалежність і вигідно відрізняло її від жінок інших етнічних груп, що населяли Україну.

Незалежність жінки зростала в простих сім’ях. оскільки в них було лише два дорослих виробники. Тут жінка вважалась рівноправним партнером. Чоловік з нею радився, доручав їй провадити господарство у його відсутність, коли з метою заробітчанства був залишати рідну хату на довгі місяці чи роки. Важлива роль жінки, особливо в простій сім’ї, відображена в приказці: “Чоловік за один кут хату тримає, а жінка – за три” Традиція рівноправного становища жінки протягом віків була важливою запорукою міцності української сім’ї.

Сім’я була осередком духовності і родинного виховання.

В сім’ї передавали дітям батьківський досвід, культурну спадщину, формували ціннісні орієнтації в житті. Надавалося великого значення трудовому вихованню дітей. В його основу було покладено особистий приклад батьків. Власне факт народження дитини сприймався у сім’ї як поява ще одного помічника. Саме цим пояснюються звичаї відрізання пуповини у новонароджених хлопчиків на сокирі, щоб у майбутньому був добрим господарем, у дівчаток – “на гребені (який використовувався при прядінні), щоб була доброю прялею.

До 6-7 років дівчата і хлопці були під опікою матері та виконували приблизно однакову роботу – пасли овець, свиней, гусей. У цей же час їх починали залучати до різних занять: хлопці допомагали батькові коло худоби, а дівчата – мамі коло печі, мити посуд, замітати хату. Трохи старші діти вже виконували чітко розмежовані функції у домашньому господарстві.

Дитяча праця широко використовувалася в збиральництві, що особливо характерне для Полісся і Карпат. Діти збирали грибі і ягоди в такій кількості, що їх вистачало не тільки для потреб сім’ї, а й на продаж.

Невід’ємним компонентом етнопедагогіки було розумове виховання. Народні погляди на формування особистості української дитини дуже високо оцінювали його, що знайшло своє відображення в приказках: “Без розуму ні сокирою рубати, ні личака в’язати”; “Не краса красить, а розум”; “Розумний всякому дає лад” та ін.

Саме розумові здібності людини відігравали велике значення при виборі нареченого чи нареченої. Про це свідчать приказки: “Краще з розумним у біді, ніж з дурним у добрі”; “Краще з розумним два рази загубити, як з дурним раз знайти”; “З розумним розуму наберешся, а з дурним і останній загубиш” та ін.

Для становлення повноцінної людини в сім’ї велика увага приділялася здоров’ю і фізичному вихованню. У догляді за дітьми українські жінки користувалися переважно засобами народної медицини і гігієни. Великого значення в народі надавали загартуванню дітей змалку. Гуцули казали, що “Як дитину хоронять перед студінню, то з того нічого не буде”. У сім’ї дітям прищеплювали елементарні гігієнічні навички: тримати в чистоті тіло і одяг, постіль і житло. Фізичному розвитку дітей сприяли рухливі ігри.

В українській сім’ї дбали не тільки про виховання дитини добрим господарем чи господинею, розумної і фізично здорової, але й про її морально-етичні засади, які здебільшого опиралися на християнський світогляд. Сім’я в Україні в XIX на початку XX ст. становила справжню малу, домашню, родинну церкву. Батьки евангелізували, навчали дітей, впроваджували їх до християнського життя, відповідали за них перед Богом, Церквою і Батьківщиною, оберігали від диявола і лихих людей.

В українських сім’ях дітей передусім учили любові. Митрополит Андрій Шептицький звертався до батьків: “Пам’ятайте й те, що Ваша хата є першою й найважливішою школою, в якій діти Ваші мають навчитися любити Бога і людей”.

Проявом любові та добра була пошана до батьків і старших. Дитину змалку вчили “віддавати чолом” (цілувати в руку) родичам і знайомим. Виявом пошанівку до старших було звертання на “ви” як до незнайомих, так і до батьків. Християнська мораль вчила дитину бути чесною, вважаючи крадіжки і брехню гріхом, який рано чи пізно доведеться спокутувати.

У народі суворо засуджували втрату честі та цнотливості. Якщо дівчина позбулася честі до шлюбу, то не мала права одягати вінок – символ дівочої цноти. До збезчещеної дівчини нерідко застосовували фізичні покарання: її били шнурами від дзвонів, які перед тим мочили кілька днів у соляній ропі. Такій дівчині обрізали косу, водили разом з хлопцем, що звів її, селом, обмазували ворота дьогтем, надягали хомут і запрягали до воза. На Бойківщині побутував звичай “зганьблену дівку вести на купу”: посеред села насипали купу каміння, виводили на неї дівчину і доручали найстаршому чоловікові в селі покрити її голову хусткою.

На всій території України найбільш вживаними термінами на означення дівчини, що народила нешлюбно, а також її дитини, були “покритка” і “байстрюк”. У різних етнографічних районах на дівчину ще казали: “копилка”, “завилася”, “покрилася”, “скозачилася” тощо. Нешлюбну дитину ще могли називати: “букарт”, “копил”, “найдух”, “жаливник”, “бенькарт” та ін.

Народна мораль засуджувала також зневажливе ставлення юнака до збезчещеної ним дівчини. Він мусив заплатити за заподіяну дівчині кривду (“за вінець”) грішми, полем або худобою. Якщо парубок сам цього не робив, то його примушували через суд.

В сім’ї формували національну свідомість і сприяли передачі національно-культурних цінностей. Елементами нормального культурного способу життя в українській родині були: 1) сповнення щоденно спільно і вголос молитви; 2) розповіді про свою сім’ю, рід, село, регіон, минуле свого народу і його героїв; 3) оповідання казок і легенд, співання народних пісень; 4) святкування національних свят.

Важливим елементом здійснення передачі етнокультурних цінностей було читання Святого Письма. Знання дітьми Євангелії ставало предметом утіхи батьків. Дуже часто селяни навчали синів і доньок історії свого народу, славили героїв, ганьбили зрадників на паралельних зіставленнях з історією цивілізації, єдиним джерелом знань про яку була Біблія. Таким чином наголошувалось на приналежності України до цілого християнського світу, виховувалась гордість за гідний внесок українського народу в скарбницю світової науки, мистецтва і культури.

Величезного значення у процесі виховання набувало святкування всією сім’єю християнських свят – Святого Вечора, Різдва Христового, Надвечір’я Богоявлення, Воскресіння Христового тощо. Зміст таких свят був завжди глибоко національним, про що свідчили Свята Літургія, святковий одяг і страви, пісні, танці, забави, особливо місце серед яких посідали колядки, щедрівки і веснянки (гагілки). Основним завданням української сім’ї у другій половині XIX - на початку XX ст. було не тільки зберігати й розвивати національну традиційно-побутову і церковну культуру, а й рідну мову. Відповідальність батьків за це була великою, оскільки ситуація для нормального розвитку рідної мови в пошматкованій загарбниками Україні була надзвичайно важкою. У той час на захопленій Росією території діяли Валуєвський циркуляр (1863 р.) і Ємський указ (1876 р.), які забороняли видавати книжки українською мовою, національні театри та будь-яке інше українське слово. Фактично українська родина була єдиним середовищем, яке сприяло збереженню і передаванню наступним поколінням українських національних традицій і мови.

Найважливіші етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї завжди супроводжувалися різноманітними обрядами і звичаями. До традиційної сімейної обрядовості належать обряди, пов’язані з біологічним циклом існування людини – народженням (пологові звичаї та хрестини), одруженням (шлюб і весілля), смертю (похорон і поминки).