Важливо пам’ятати! 1. Якщо конфлікти вирішуються успішно, то криза не приймає гострих форм і закінчується утворенням певних особистісних якостей

Самостійність – це форма незалежності, за допомогою якої діти розвивають позитивне (валеогенне) мислення і власну волю. Не випадково прагнення до самостійності сприяє позитивним змінам у фізичному й розумовому розвитку дітей. Незалежність дитини зумовлюється її прагненням кожний раз самостійно робити вибір і ухвалювати рішення. Діти рішуче і безкомпромісно відкидають ту допомогу і ті вимоги дорослих, які їм не подобаються. Через це виникають неминучі конфлікти з різних причин – через їжу, садіння на горщик, укладання у ліжечко і т.п.

Головним моментом у розв’язанні другої кризи є підтримка і величезне терпіння з боку люблячих дорослих. Фахівці встановили таку залежність: якщо батьки заохочують прагнення дитини до самостійності і надають їй можливість вільного вибору, вона швидше починає поводити себе більш відповідально. Ближче до 2-3 років дитина сама здатна вирішити, чи потрібна їй додаткова порція каші, чи сходить вона в туалет у цю хвилину або зробить це пізніше, чи буде вона гратись з кубиками чи малювати. Однак певні обмеження все-таки необхідні, оскільки ще недостатньо розвинений самоконтроль дитини не вбереже її від невірних кроків і не дозволить правильно усвідомити своє місце в навколишньому світі.

Позитивне самопочуття розвивається у дитини в тому випадку, коли дорослі, з одного боку, заохочують її до самостійності, а з іншого – встановлюють узгоджені, чіткі, розумні обмеження, з любов’ю відносячись до маленького «експериментатора», «дослідника».

* * *

У дитини, яка зуміла подолати першу і другу вікову кризу, формується й розвивається позитивне сприйняття себе як особистості. Нова якість – незалежність – в поєднанні з більш розвиненими фізичними і розумовими здібностями, мовними навичками, вмінням у певній мірі контролювати свої емоції, досвідом соціального спілкування, що помітно збагатився – усе це створює відчуття влади над собою і над ситуацією. Продовжуючи освоювати навколишній світ, діти стають все більш ініціативними, енергійними і загалом оптимістично настроєними.

У цей же час їм доводиться підкорятися соціальним нормам і правилам, згідно з якими живуть оточуючі їх люди. Наприклад, якщо раніше батьки багато чого робили за дитину, то тепер у неї є певні обов’язки: самостійно вмиватися, одягатися, піклуватися за квітами і домашніми тваринами, підтримувати в порядку свій дитячий куточок, допомагати дорослим у роботі по дому тощо.

Діти у віці 4-5 років переносять свою дослідницьку активність за межі свого власного тіла. Вони дізнаються, як улаштований цей світ і як можна на нього впливати. Світ для них складається як із реальних, так і з уявних людей і речей. Якщо їх дослідницька діяльність в цілому ефективна, вони навчаються поводитись з людьми й речами конструктивним способом і набувають сильного почуття ініціативності. Однак, якщо їх постійно і суворо критикують чи карають, діти звикають почувати себе винуватими за свої вчинки. Дуже часто вони самі не знають, як слід учинити, які форми поведінки вибрати, тобто виявляються не в змозі контролювати себе. Так виникає третя вікова криза, суть якої складає конфлікт між ініціативністю і почуттям провини.

Л.С. Виготський описав симптоматику цієї кризи.

Першим симптомом, який явно свідчить про настання третьої вікової кризи, є негативізм дитини, тобто відмова від виконання будь-яких вимог з боку дорослого, причому – це реакція не на зміст, а саме на прохання. Головний мотив дії – зробити «навпаки».

Другий симптом кризи – впертість, коли дитина наполягає на чомусь не тому, що вона цього хоче, а, тому що вона цього вимагає.

Наступним симптомом є норовистість. На відміну від впертості норовистість має більш генералізований характер і направлена проти певних норм виховання, а не проти конкретного дорослого і викликана бажанням наполягти на своєму. «Нехай!» – сама поширена реакція в таких випадках.

Четвертий симптом Л.С. Виготський назвав свавіллям, яке виявляється в тому, що дитина наполягає на самостійному прийнятті рішення, хоч воно і неадекватно її можливостям.

Наступні три симптоми Л.С. Виготський назвав другорядними, що розвиваються в конкретному соціальному середовищі, в якому зростає дитина. Це такі симптоми: протест-бунт, коли поведінка дитини починає набувати рис начебто постійного конфлікту; симптом знецінення, коли дитина починає вживати непристойні слова, ламати улюблені іграшки; симптом деспотизму, який (у сім’ях переважно з однією дитиною) виражається в диктаті своєї влади.

Як уже зазначалося, межі власних фізичних і розумових здібностей не завжди усвідомлюються дітьми. Дитині неймовірно важко стримати пориви буйної фантазії і гру фізичних сил, що може приводити до серйозних наслідків. Діти відчувають провину за скоєне, за нестриманість у вияві емоцій, і цілком ймовірно, їх турбує страх перед можливим покаранням. Дитина боїться навіть уявних покарань, особливо фізичних. Діти, для яких постійні тілесні покарання стали звичними, часто відчувають страх і почуття провини навіть тоді, коли вони ще тільки розмірковують – зробити щось чи ні.

Почуття провини – серйозна передумова формування мазохистського характеру. Це почуття може з’явитися у дитини і в тому випадку, коли їй здається, що вона своєю поведінкою, успіхами не виправдовує батьківських очікувань і надій.

Діти, які можуть самостійно або за допомогою дорослих швидко і безболісно подолати всі ці труднощі, стають більш відповідальними, вони легше і з великим задоволенням переходять на наступний рівень пізнання навколишнього світу. Вони вчаться задовольняти свої фізичні і духовні потреби способами, прийнятними для них самих і для тих, із ким вони спілкуються. Дітям, що виховуються в умовах уседозволеності, важко навчитися контролювати свою поведінку, підкорятися правилам, встановленим у суспільстві. У таких дітей часом не вдається виховати поняття совісті, обов’язку, що дуже часто призводить до формування у дитини психопатичного характеру.