Основна проблема психіки полягає в тому, як звільнитися від тривожності. 5 страница

Щоб зрозуміти конкретно-груповий (конкретно-особистісний) характер психічної культури, треба мати на увазі значимість людських розбіжностей. Відмінність людей суттєва, тому досвід одного навряд чи буде корисним іншому в плані вирішення його індивідуальної проблематики.

Характеристики психічної культури, що було розглянуто, припускають її особливу роль у структурі культури. Не буває безособової науки, безособового мистецтва, безособової практики. Тому психічна культура є не тільки системоутворюючою, але й у принципі основною підсистемою культури.

10. ДОДАТОК

АНАЛІТИЧНА ТЕОРІЯ К. ЮНГА

Карл Юнг відомий як один із видатних вчених-мислителів двадцятого сторіччя. Його авторитет ще ніколи не був настільки сильним, як сьогодні. Праці його численні, зроблений вплив – грандіозний. Його знають не тільки психіатри, але й всі освічені люди. Він був визнаний гідним багатьох почестей, у тому числі почесних звань Гарвардського та Оксфордського університетів. Двадцяти-томне англомовне видання не вмістило всіх його робіт. Якщо З. Фрейд при всьому своєму блиску оригінального мислителя звузив людину до рівня геніталій, хоча і з високим інтелектуальним коефіцієнтом, то Карл Юнг повернув нам наші душі. Він узяв на себе наукову відповідальність за релігію, за міф, за інтуїцію і за духовність.

Юнгіанський підхід до людської психіки ґрунтується на клінічному, історичному, міфологічному матеріалах, а не на експериментальних дослідженнях. У роботах Юнга обговорюються окультизм, містика, релігія, оскільки в них здобуваються дані, адекватні його теорії. Юнг наполягав на тому, що інтерес до окультних наук типу алхімії й астрології, інтерес до релігії зовсім не означає прийняття цих вірувань. Юнг не береться обговорювати існування Бога; істина в тому, що більшість людей вірить у Бога, і це такий же факт, як і те, що вода біжить по схилу вниз. «Бог – очевидний психічний, нефізичний факт, тобто факт, встановлений психічно, а не фізично» (Юнг, 1952 ).

Теорія особистості Юнга, яка розвинута в його великих творах і, співвідносна з широким колом феноменів, є одним із найкращих досягнень сучасної думки. Без сумніву, його ідеї вимагають дуже пильної уваги з боку будь-якого студента, який серйозно цікавиться питаннями психології, психовалеології, психотерапії. Подамо основні аспекти теорії особистості Юнга.

СТРУКТУРА ОСОБИСТОСТІ

Особистість у цілому, чи психіка, як називає її Юнг, складається з декількох диференційованих, але взаємопов’язаних систем. Найбільш важливі – его, особисте позасвідоме і його комплекси, колективне позасвідоме і його архетипи: персона, аніма й анімус, тінь. Крім цих взаємопов’язаних систем існують установки – інтроверсія й екстраверсія, і функції – мислення, почуття, відчуття, інтуїція. Нарешті, існує самість – центр усієї особистості.

Его – це свідомий розум. Воно складається зі свідомих спогадів, думок і почуттів. Его відповідає за почуття ідентичності і безперервності і, із точки зору індивідуальної людини, розглядається як центр свідомості.

Особисте позасвідоме – це регіон, що приєднується до Его. Воно складається з переживань, що були свідомими, але згодом стали витиснуті, подавлені, забуті чи ігноровані. Між особистим позасвідомим і Его відбувається сильний «двосторонній рух».

Комплекси. Комплекс – це організована група почуттів, думок, спогадів, що існують в особистому позасвідомому. У нього є ядро, що діє як свого роду магніт, який притягує різні переживання. Чим більшу силу має ядро, тим більше переживань воно породжує. Комплекс може поводитися як самостійна особистість, із власним ментальним життям і рухом. Він може захопити контроль над особистістю і використовувати психіку у власних цілях (як над Толстим, за свідченнями, домінувала ідея прощення, а над Наполеоном – жага влади).

Колективне позасвідоме. Поняття колективного позасвідомого – одна з найбільш оригінальних знахідок у теорії особистості Юнга. Це найбільш сильна і впливова психічна система, і в патологічних випадках вона перекриває Его й особисте позасвідоме. Колективне позасвідоме – сховище прихованих спогадів, успадкованих від предків. Це успадковане минуле включає не тільки расову історію людей як особливого біологічного виду, але і досвід долюдських предків. Колективне позасвідоме – спадщина еволюційного розвитку людини, що виникає на основі повторюваних переживань багатьох поколінь. Воно майже цілком відокремлено від особистого в житті індивіда і, напевно, універсальне.

Колективне позасвідоме – вроджена расова основа всієї структури особистості. На ньому зростають Его, особисте позасвідоме й інші індивідуальні надбання. Те, що людина вважає результатом свого досвіду, по суті, визначається колективним позасвідомим, котре із самого початку життя людини чинить на її поведінку керуючий чи селективний вплив. «Форма світу, у якому людина народжується, вже є вродженим віртуальним образом» (Юнг, 1945). Цей віртуальний образ стає конкретною ідеєю через ідентифікацію з відповідними об’єктами світу. Переживання світу багато в чому формується колективним позасвідомим, але не повністю – інакше не були б можливі ні варіації, ні розвиток.

Ці два регіони позасвідомого, особистого і колективного, мають для людини величезне значення. «Воно (позасвідоме) містить можливості, приховані від свідомого розуму, тому що володіє позасвідомим змістом, всім тим, що забуто чи непомічене, а також мудрістю і досвідом незліченного минулого, який «відбитий» в його архетипних органах» (Юнг, 1943). З іншого боку, якщо Его ігнорує мудрість позасвідомого, воно може руйнувати свідомі раціональні процеси, захоплюючи і псуючи їх. Симптоми, страхи, ілюзії й інші ірраціональні явища з’являються, коли заперечуються позасвідомі процеси.

Архетипи. Структурні компоненти колективного позасвідомого називаються по-різному: архетипи, домінанти, споконвічні образи, дуальні пари, поведінкові паттерни і т.п.

Архетип – це універсальна розумова форма (ідея), яка містить значний емоційний елемент. Ця розумова форма створює образи, які у повсякденному житті відповідні до деяких аспектів свідомої ситуації. Наприклад, архетип матері проектує образ матері, що потім ідентифікується з реальною матір’ю. Іншими словами, дитина успадковує наперед сформовану концепцію генетичної матері, і це частково визначає те, як вона буде сприймати власну матір. На дитяче сприйняття матері також впливає 1) те, що вона (матір) собою являє, і 2) особистісні дитячі переживання. Таким чином, досвід дитини – єдиний продукт внутрішньої схильності сприймати світ певним чином і природи самого світу, і її переживання багато в чому подібні до того, що відчуває індивід будь-якої епохи й у будь-якій частині світу.

Як народжується архетип? Це постійний «відбиток» переживання, яке стабільно повторюється протягом багатьох поколінь. Наприклад, незліченні покоління спостерігали мандрівку сонця з однієї сторони небосхилу до іншої. Повторення цього переживання, зрештою, зафіксувалося у колективному позасвідомому як образ сонячного божества, яке люди боготворили і якому поклонялися. Визначені уявлення про верховне божество засновані на сонячному архетипі.

Архетипи функціонують як напружені атомні енергетичні центри, що прагнуть у кожнім поколінні породжувати повторення одних і тих же переживань.

Передбачається, що в колективному позасвідомому міститься безліч архетипів. Деякі з тих, що були ідентифіковані – архетипи народження, смерті, влади, чарівництва, цілісності, героя, дитини, Бога, мудрого старця, матері-землі, тварини тощо.

Хоча всі архетипи можуть бути розглянуті як автономні динамічні системи, деякі розвинулися настільки, що виправдовують ставлення до себе, як до окремих систем усередині особистості. Це персона, аніма й анімус, тінь.

Персона.Персона – це маска, яку вдягає людина у відповідь на вимоги соціальних умовностей і традицій і у відповідь на внутрішні архетипні потреби (Юнг, 1945). Це – роль, що запропонована людині суспільством, яку вона повинна виконувати в житті відповідно до суспільних очікувань. Мета цієї маски – справити певне враження на інших, і вона часто, хоча і не завжди – приховує справжню природу людини.

Персона – це публічна особистість, ті сторони, які людина показує світу або які нав’язані їй суспільною думкою, всупереч власній особистості.

Якщо, як це часто буває, Его ідентифікується з персоною, індивід усвідомлює не стільки свої реальні почуття, скільки свою запрограмовану роль. Він віддаляється від себе, і вся особистість стає плоскою, двомірною. Індивід стає видимістю людини, відображенням суспільства – замість того, щоб бути самим собою.

Ядро, із якого розвивається персона, – архетип, що походить із расового досвіду. У цьому випадку досвід набувається в соціальних взаємодіях, у яких прийняття соціальної ролі йшло на користь людям.

Аніма й анімус. Жіночу (фемінінну) сторону чоловічої особистості і мужню (маскулинну) сторону жіночої особистості Юнг приписує архетипам. Жіночий архетип у чоловіка називається анімою, чоловічий архетип у жінці – анімусом (Юнг, 1945, 1954). Ці архетипи, хоча і можуть бути обумовлені хромосомами і статевими залозами, є продуктами чоловічих расових переживань, пов’язаних з жінками, і жіночих, пов’язаних з чоловіками.

Аніма й анімус мотивують представників кожної статі на те, щоб зрозуміти одне одного. Чоловік відчуває природу жінки через реальність своєї аніми, жінка відчуває чоловічу природу через реальність свого анімусу. Але аніма й анімус можуть привести до непорозуміння і розладу, якщо архетипний образ породжується безвідносно до реального характеру партнера. Так, якщо чоловік намагається ідентифікувати свій образ ідеальної жінки з реальною жінкою і недостатньо бере до уваги розбіжність між ідеальним (Анімою) і реальним (жінкою), він може жорстоко страждати, коли зрозуміє, що ці двоє неідентичні.

Між вимогами колективного позасвідомого і реальністю зовнішнього світу повинен бути компроміс, інакше людина не зможе ефективно адаптуватися.

Тінь.Архетип тіні містить тваринні інстинкти, успадковані людьми від різних форм життя в ході еволюції (Юнг, 1948). Отже, тінь втілює тваринну сторону людської природи. Як архетип, тінь відповідальна за наші уявлення про первородний гріх. Проектуючись назовні, вона стає дияволом або ворогом. Архетип тіні відповідальний за появу у свідомості й поведінці неприємних і соціально-несхвалюваних думок, почуттів, дій, які можуть або ховатися від публічної ганьби за персоною, або витіснятися в особисте позасвідоме.

Тінь із її інстинктуальною енергією додає особистості більш об’ємне, тривимірне існування.

Самість. Самість є це центром особистості, навколо якого групуються всі інші системи. Вона утримує ці системи разом і забезпечує особистості єдність, рівновагу і стабільність.

«Якщо ми уявимо свідомий розум, центром якого є Его, як протилежний позасвідомому, і доповнимо нашу уявну картину процесом асиміляції позасвідомого, то ми цю асиміляцію можемо розглянути як свого роду зближення свідомого і позасвідомого, і тоді центр особистості збігається не з Его, а із серединною точкою між свідомим і позасвідомим. Це буде точка нової рівноваги, новий центр усієї особистості, дійсний центр, який забезпечує нову і більш міцну основу особистості» (Юнг, 1945).

Самість – це мета життя, мета, якої люди постійно прагнуть, але якої рідко досягають. Як й інші архетипи, самість мотивує людську поведінку і змушує шукати цілісності, особливо на релігійному шляху.

Не дивно, що самість була відкрита Юнгом при дослідженні релігій Сходу, де пошук цілісності і єдності зі світом за допомогою ритуальних практик розвинутий набагато сильніше, ніж у західних релігіях.

Перш, ніж самість втілиться, необхідно, щоб різні компоненти особистості пройшли повний розвиток і індивідуалізацію. Тому архетип самості проявляється, коли людина переживає кризу середини життя. У цей період людина починає робити серйозні спроби змістити центр особистості зі свідомого Его на центр – між свідомим і позасвідомим. Цей серединний регіон – область самості.

Уявлення про самість – можливо, найважливіше наукове відкриття Юнга і є кульмінаційним моментом у його дослідженні архетипів.

Установки. Екстравертована установка орієнтує людину на зовнішній, об’єктивний світ (така людина живе сприйманням світу); інтровертована установка орієнтує на внутрішній, суб’єктивний світ (така людина живе уявленням про світ).

В особистості присутні обидві протилежні установки, але, як правило, одна з них домінує і є свідомою, тоді як інша займає нижче положення, і є позасвідомою.

Функції.Існує чотири фундаментальні психологічні функції: мислення, почуття, відчуття та інтуїція. Мислення ідеаційне й інтелектуальне. За допомогою мислення люди намагаються зрозуміти сутність світу і свою власну. Почуття – оціночна функція; воно визначає цінність речей, позитивну чи негативну, для суб’єкта. Почуття, як функція, дає людям суб’єктивні переживання задоволення, болю, гніву, страху, горя, радості і любові. Відчуття – перцептивна або реалістична функція. Воно дає конкретні факти або репрезентації світу. Інтуїція – це сприйняття на основі позасвідомих процесів. Інтуїтивна людина проходить повз фактів, почуттів, ідей, спрямованих на пошук суті реальності.

Ці чотири функції утворюють свого роду єдність. Відчуття встановлює, що є в дійсності, мислення дає можливість зрозуміти зміст цього, почуття говорить про його цінність, а інтуїція вказує на те, звідки це, імовірно, прийшло і куди рухається. Таким чином, ми можемо зорієнтуватися щодо ситуації у світі так само повно, як визначаємо географічне місце знаходження за допомогою широти і довготи.

Мислення і почуття називаються раціональними функціями, тому що користуються обґрунтуванням, судженням, абстракцією й узагальненням. Вони дають людям можливість шукати у світі закономірність. Відчуття й інтуїція вважаються ірраціональними функціями, оскільки основані на сприйнятті конкретного, одиничного, випадкового.

Хоча людина має у своєму розпорядженні всі чотири функції, вони не обов’язково розвинуті в однаковій мірі.

ВЗАЄМОДІЯ МІЖ СИСТЕМАМИ ОСОБИСТОСТІ

Різні системи й установки, з яких складається особистість, взаємодіють трьома різними способами. Одна система може компенсувати слабкість іншої, протистояти іншій системі або ж дві чи більше систем можуть поєднуватися.

Людина, у свідомості якої основну роль грають мислення і почуття, позасвідомо буде інтуїтивною і відчуваючою. У цілому весь зміст свідомого компенсується змістом позасвідомого. Принцип компенсації забезпечує свого роду рівновагу або баланс між протилежними елементами, що запобігає невротизації психіки.

По суті, усі теоретики особистості, будь-якої віри і переконань, вважають, що в особистості діють протилежні тенденції, які можуть вступати в конфлікт. Юнг – не виключення. Він вважає, що теорія особистості повинна будуватися на принципі протиріччя і конфлікту, тому що напруга, яка створюється конфліктуючими стихіями, є суть самого життя. Без напруги немає енергії і, отже, особистості.

Опозиція виникає в особистості повсюди: між Его і тінню, між Его й особистим позасвідомим, між персоною й анімою чи анімусом, між персоною й особистим позасвідомим, між колективним позасвідомим і персоною. Інтроверсія протилежна екстраверсії, мислення протилежне почуттю, відчуття протилежне інтуїції. Его, як тенісний м’ячик, блукає між вимогами суспільства і внутрішніми вимогами колективного позасвідомого. У результаті цієї боротьби розвивається персона або маска. Потім персона опиняється під вогнем інших архетипів колективного позасвідомого. Жінка в чоловікові, тобто аніма, вторгається в його маскулинну природу. Анімус пробиває шкарлупу жіночої фемінінності. Суперництво ірраціональних і раціональних сил не вщухає ніколи. Конфлікт – неодмінний факт життя.

Полярні елементи не тільки протистоять один одному, але також притягують і прагнуть один до одного. Це схоже на ситуацію чоловіка і дружини: вони сваряться, але поєднує їх саме те, з приводу чого вони сваряться. Єдність протилежностей досягається за рахунок трансцендентної (примиренної) функції. Дія цієї функції завершується синтезом протилежних систем, що проявляється в стабілізації й інтеграції особистості. Центр цієї інтегрованої особистості – самість.

Успіх усіх важливих життєвих рішень залежить як від позасвідомих, так і від свідомих факторів. Юнг говорить, що погана адаптація і нещастя величезною мірою виникають через однобічний розвиток особистості, при якому ігноруються важливі грані людської натури. Це ігнорування породжує особистісні порушення й ірраціональну поведінку.

РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ

Найбільш помітна риса теорії особистості Юнга, крім концепції колективного позасвідомого і його архетипів, – та увага, яку він приділяє поступальному характеру розвитку особистості. Юнг вважає, що люди постійно прогресують або намагаються прогресувати від менш удосконалених до більш удосконалених. Він вважає також, що людство постійно еволюціонує до більш диференційованих форм існування. Вся еволюція психіки, від перших примітивних організмів до людей – це парад прогресу. Прогрес не зупиняється з появою людини; як людина представляє вищий ступінь по відношенню до тварин, так і цивілізована людина виступає як більш удосконалена у порівнянні з первісною. Але й у цивілізованої людини попереду довготривалий шлях щодо закінчення її еволюційної мандрівки.

Каузальність і телеологія

Ще однією яскравою рисою юнгіанського підходу до людини є те, що поведінка людини визначається не тільки індивідуальною і расовою історією (каузальність), але й цілями і прагненнями (телеологія). І минуле, як актуальність, і майбутнє, як потенційність, керує поведінкою у сьогоденні.

Каузальність і телеологія самі по собі в природі не виявляються. Юнг вказує, що суто каузальна установка, напевно, викликатиме в людях почуття покірності та безвихідності, тому що з каузального погляду люди – «в’язні» свого минулого. Що зроблено – того змінити не можна. Фіналістична (телеологічна) установка дає людям надію на щось, заради чого варто жити.

Синхроністичність

Наприкінці свого життя Юнг (1952) висунув принцип, не пов’язаний ні з каузальністю, ні з телеологією. Він назвав його принципом синхроністичності. Цей принцип стосується подій, що відбуваються одночасно і не виступають у відношенні одна до одної як причини. Наприклад, відповідність певних думок об’єктивній події. Такі збіги переживав кожний. Хтось думає про людину – і та з’являється і т.ін. Обґрунтовуючи принцип синхроністичності, Юнг посилається на численну літературу з телепатії, ясновидіння та інших паранормальних феноменів. Він вважає, що велика кількість цих переживань не може бути поясненою випадковими збігами; Юнг говорить, що у Всесвіті існує закон іншого типу, ніж закон причинності. Феномени синхроністичності приписуються природі архетипів. Про архетип говорять, що він по характеру психоїдний, тобто і психологічний, і фізичний. Отже, архетип може привнести у свідомість образ фізичної події навіть тоді, коли вона безпосередньо не сприймається. Архетип – не причина того чи іншого явища, скоріше він має властивість, яка забезпечує можливість синхроністичності. Принцип синхроністичності – крок уперед порівняно з колишніми уявленнями Юнга про природу і властивості розуму (думки).

Символізація

Символу в юнгіанській теорії приписують дві основні функції. З одного боку, він є спробою задоволення фрустрованого інстинктивного імпульсу; з іншого – втілює архетипний матеріал. Розвиток танцю як форми мистецтва – приклад спроби символічного задоволення фрустрованого імпульсу – сексуального потягу. Проте, символічна репрезентація інстинктуальної активності ніколи не приносить повного задоволення, оскільки не досягає реального об’єкту і не веде до повної витрати творчої енергії. Танець не повністю заміщує більш прямі форми творчого вираження; отже, постійно йде пошук більш адекватної символізації стримуваних інстинктів. Юнг вважає, що просування цивілізації на більш високі еволюційні рівні обумовлено відкриттям влучних символів, тобто тих, що дозволяють розряджати більше енергії і знімати більше напруги.

У той же час одна з ролей символу – опір імпульсу. Через відволікання енергії символом, вона не може імпульсивно розряджатися. Наприклад, танцюрист під час танцю не зайнятий безпосередньо сексуальною діяльністю. З цієї точки зору символ – те саме, що і сублімація. Те й інше припускає переміщення лібідо (сексуальної, творчої енергії).

Здатність символу репрезентувати лінії розвитку особистості, особливо – пошук цілісності, відіграє в юнгіанській теорії надзвичайно важливу роль. Це – очевидний оригінальний внесок Юнга в теорію символізму. Знову і знову у своїх роботах Юнг звертається до обговорення символізму; символізм виступає предметом декількох його важливих книг.

Сутність юнгіанської теорії символу ми знаходимо в цитаті: «Символ – це не знак, що приховує щось, усім відоме. Його значення інше: він є спробою пролити світло за допомогою аналогії з тим, що належить світу позасвідомого, або з тим, що ще не відбулося».(Юнг, 1916).

Символи – репрезентації психіки. Вони не тільки виражають накопичену людством мудрість – расову і набуту індивідуально, – але можуть також репрезентувати рівні розвитку, які далеко випереджають нинішній стан людства. Символами позначена доля людини, вища еволюція її психіки. Існуючі в символі знання, людям прямо невідомі. Щоб знайти послання, потрібно розшифрувати символ.

Два аспекти символу – один ретроспективний, що керується інстинктами, інший проспективний, пов’язаний з кінцевими цілями людства – дві ланки одного ланцюга. Символ можна проаналізувати з різного боку. Ретроспективний тип аналізу розкриває інстинктуальну базу символу, проспективний – тугу людини за завершеністю, відродженням, гармонією, очищенням і т.п. Перший тип аналізу – каузальний, редуктивний; другий – телеологічний, фіналістичний. Повне пояснення символу можливо на основі того й іншого. Юнг вважає, що до нього проспективний характер символу ігнорувався на користь уявлень про те, що символ – лише продукт фрустрованих імпульсів.

Психічна інтенсивність символу завжди більша, ніж цінність причини, що його викликала. Це означає, що за появою символу знаходяться і рушійна сила, і сила притягання. Поштовх дає енергія інстинктів, притягання обумовлене трансцендентальними цілями. Ізольованої дії кожної з цих сил для виникнення символу недостатньо. Отже, психічна інтенсивність символу – продукт спільної дії каузальної і фіналістичної детермінант і, отже, вона перевищує силу одного каузального фактора.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

0. Яке місце займає психовалеологія в системі вищої педагогічної освіти?

1. Який існує зв’язок між валеологією і психовалеологією?

2. Дайте визначення поняття «психовалеологія».

3. Яка мета психовалеологічної освіти ?

4. Які завдання психовалеологічної освіти ?

5. Що є об’єктом вивчення психовалеології?

6. Що є предметом наукового пізнання психовалеології?

7. Назвіть методологічну основу психовалеології?

8. Дайте визначення поняття «психічне здоров’я».

9. Із якою базовою метою життя людини асоціюється психічне здоров’я?

10. Перелічіть основні фактори, які впливають на психічне здоров’я індивіда.

11. Що є найважливішим для розуміння проблем психічного здоров’я?

12. Що являє собою психіка згідно сучасних уявлень, заснованих на роботах
К. Юнга?

13. Назвіть найважливіші відкриття К. Юнга, які представляють кульмінаційний момент у його дослідженні психіки.

14. Що розуміється під механізмами валеогенезу на психічному рівні?

15. Назвіть головну особливість психічного валеогенезу.

16. Назвіть основні шляхи розвитку свідомості. Який з цих шляхів гарантує людині гармонію і здоров’я?

1 Ця праця ввібрала в себе важливі матеріали попередніх напрацювань автора з даної проблематики і представлена в значно переробленому, доповненому й у більш структурованому вигляді. Перша книга С.Ф. Кудіна у співавторстві з Т.В. Мазур і Н.В. Гайовою «Самозцілення або інформаційний психотренінг здоров’я та успіхів»: Курс лекцій, яка вийшла в Чернігівському видавництві ГКПРІО в 2000 р., 138 с. Друга книга С.Ф. Кудіна у співавторстві з Т.В. Мазур і Н. В. Гайовою «Вступ до психовалеології»: Курс лекцій, вийшла у видавництві Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка в 2001 році, 240 с.

[1] Альтруїзм ( від фр. – altruisme) – безкорислива турбота про блага інших, готовність жертвувати заради інших своїми власними інтересами.

[2] Більш детально теорію особистості К. Юнга викладено у додатку до першого розділу.

[3] Більш детально про субособистості див. у розділі 4.

[4] Під валеогенезом розуміють походження здоров’я (від гр. valeo – бути здоровим, genesis – походження, розвиток).

[5] Другий закон термодинаміки стверджує, що для будь-якої природної системи властиве неминуче падіння енергетичного потенціалу, аж до загибелі самої системи.

[6] Трансцендентний (від лат. transcendens) – те, що виходить за межі особистості, «за інший бік» фізичного простору і часу .

[7] Le Compte. The law of longer life. Alabama: Troy, 1980, 242 p.

[8] Паттерн – функціональна одиниця, яка складається з різних частин, але діє як єдине ціле (авт.).

[9] Аттрактор (від лат. attrakere – приваблювати) – у даному контексті –структура, яка «приваблює» хворобу.

[10] Парціальний (від лат. partialis – частковий, окремий).

[11] Анамнез (від гр. anamnesis – спогад) – історія розвитку хвороби.

[12] Інсайт (від англ. insight – осяяння) – раптове усвідомлення суттєвих зв’язків і структури ситуації в цілому, завдяки чому досягається осмислене вирішення проблем.

[13] Ремісія (від лат. remissio – тимчасове послаблення прояву хвороби.)

[14] Ідентифікація (від лат. identificare) – ототожнення.

[15] Стагнація (від лат. stagnum) – застій.

[16] Інтеріоризація (від лат. interior – внутрішній) – формування внутрішніх структур людської психіки завдяки засвоєнню структур зовнішньої діяльності.

[17] Пубертатний (від лат. pubertatis – статева зрілість) – період статевого дозрівання, який припадає на вік 12-18 років. Передпубертатний період – передує пубертатному і припадає на 8-11 років.

[18] Фрустрація (від лат.frustratio – обман, марне очікування) – психічний стан, що виникає внаслідок реальної чи уявної перешкоди, яка утруднює досягнення мети. Проявляється в відчутті пригніченої напруги, тривоги тощо.

[19] Іпохондрія (від грець. hypochondria) – переконання в наявності хвороби, зосередженості на своєму здоров’ї, страх хвороби, зловживання медичною допомогою.

[20] Диференційований (від лат. differentian – розбіжність) – різний, неоднаковий при різних умовах.

[21] Інтроспективний (від лат introspecto – дивитися усередину, вдивлятися) – спостереження суб’єкта за змістом та актами власної свідомості, самоспостереження.

[22] Невербалізованість – (від лат. verbum – слово, verbalis – словесний) – неможливість висловити словами.