Авторитаризм може еволюціонувати як до тоталітаризму (Куба), так і демократії (Чилі, Аргентина).

Вплив авторитаризму на суспільний розвиток має як свої слабкі так і сильні сторони.

До перших відноситься повна залежність політики від позиції голови держави чи групи вищих керівників, відсутність у громадян можливостей запобігти політичним авантюрам, свавіллю інститутів артикуляції та пред’явлення своїх різноманітних інтересів.

До переваг авторитарної системи варто відносити: порівняно високу здібність забезпечити громадський порядок, здійснити швидку реорганізацію суспільних структур на перекір проти дії консервативних сил, сконцентрувати зусилля та ресурси на вирішення окремих питань. Все це робить її досить ефективним засобом проведення радикальних реформ.

Інтерес до авторитарних форм влади виріс спочатку 90-х років ХХ століття у зв’язку з крахом тоталітаризму більшості комуністичних держав світу. У багатьох із авторитарних держав розвинулися толерантність та готовність до компромісів, повага до закону, ціннісні орієнтації особистості і т.д.

У цих умовах сильна авторитарна влада може виявитися активним засобом злому тоталітарних структур, запобігання анархії, проведення ринкових реформ, створення демократичних інститутів. Дослід показує, що у таких випадках надійним гарантом збереження прогресивної демократичної орієнтації державної політики можуть виступати демократичні рухи типу польської „солідарності”, українського „Руху” чи народних фронтів.

Основні ознаки авторитаризму:

– у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, диктату;

–виконавчі органи держави наділені широкими законодавчими повноваженнями;

– обмежені громадські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;

– відчуження народу від влади;

– відсутність єдиної ідеології;

– гласність не є принципом діяльності органів влади;

– опора на силу й готовність влади в будь-який час застосовувати масові репресії;

– при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;

– обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об’єднань громадян;

– в процесі прийняття та реалізації політичних рішень практично виключається метод компромісу, взаємоузгодження різних позицій.

Рисамиавторитаризму також є:

1). Носієм влади виступає одна людина або група осіб. Це можуть бути тиран, монарх, військова хунта і т.д. Маса ж населення відчужується від влади.

2). Необмеженість влади, її непідконтрольність громадянам. При цьому влада може керувати за допомогою законів, але їх вона приймає на свій погляд.

3). Монополізація влади та політики, недопустимість політичної опозиції, незалежної, нелегальної політичної діяльності. При авторитаризмі можливе існування обмеженого числа партій, профспілок та деяких інших організацій але тільки за умовою їх підконтрольності владі.

4). Відмова від тотального контролю над суспільством, невтручання або обмеження втручання у позаполітичні сфери і перш за все в економіку. Влада вирішує в першу чергу питання забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони та зовнішньої політики, хоч вона може впливати на стратегію економічного розвитку, проводити досить активну соціальну політику, не розрушуючи при цьому механізми ринкового саморегулювання.

5). Рекрутування політичної еліти шляхом кооптації, призначення зверху а не конкретної електоральної боротьби.

Основними видами авторитаризму є реформаційний, стабілізаційний, виключно деструктивний.

Таким чином, політичний режим – це поняття, яке позначає конкретні форми того, як уряд володіє державою, контролює й управляє процесами в суспільстві. Будь-який політичний режим визначається, у першу чергу, вживаними процедурами та способами організації установ влади і врядуванням, стилем прийняття громадських рішень, відносинами між державою та громадянами.

Політичний режим складається принаймні з трьох змістовних компонентів.

Перший компонент – це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету.

Другий компонент обумовлений рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу та способами формування влади, кількістю правлячих суб’єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Третій компонент – це методи здійснення політичної влади, способи урегулювання й розв’язання соціальних і політичних конфліктів.

Головні типиполітичних режимів: демократичний, авторитарний, тоталітарний.

Різновидами політичних режимів також є фашистський, теократичний, ліберально-демократичний та ін.

Тоталітарний і авторитарний режими трансформуються при певних обставинах в демократичний політичний режим.

Авторитарні режими недовговічні. Їх реальною перспективою є більш стійкий в сучасних умовах тип політичної системи – демократія.

Важливо усвідомити, що загальноцивілізаційна тенденція сучасного світового політичного розвитку полягає у поглибленні демократії.

4.2. Ознаки демократичного політичного режиму

Демократія– (від грецьк. demos – народ, kratos – влада) організація та функціонування державної влади на засадах визнання її джерелом народу, дотримання права громадян на участь у формуванні органів державної влади, контролю за їхньою діяльністю, впливі на прийняття загальних рішень за умови загального рівного виборчого права.

Демократія виникла ще в стародавній Греції, вперше була вжита софістами, які ввели це поняття на противагу аристократичному устрою. Біля первісних джерел демократії стоять Демокріт, Платон, Аристотель.

Так, Платон своє розуміння демократії обґрунтував у праці “Держава”.

Він так описував ідеальний стан демократії – це вільні люди, бо “в державі з’явиться повна свобода і відвертість і можливість робити, що хочеш”. В той же час Платону належить тонка заувага, що необмежена свобода веде до тиранії.

Платон далі пише: ”Із крайньої свободи виникає найбільш велике й жорстоке рабство”. Аристотель, роздумуючи в праці “Політика” над видами державного устрою, розподіляв їх на три види: вірних – царська влада, аристократія, поліція; і три, що відхиляються від них – тиранію – від царської влади, олігархію – від аристократії, демократію – від поліції.

Демократичним ладом назвав Аристотель такий лад, “при якому верховна влада знаходиться в руках вільнонароджених, коли вільнонароджені і незаможні, складаючи більшість, мають верховну владу в своїх руках…”. Він розрізняв п’ять видів демократії.

Перший– де характерна ознака влади це рівність, коли ні незаможні, ні заможні не мають в чомусь переваг, всі рівні.

Другий вид – це той, при якому заняття посад обумовлено хоча б невеликим майновим цензом.

Третій вид – той, при якому всі громадяни за своїм походженням мають право на займання посад, панує ж закон.

Четвертий вид – при якому всі, хто є громадянами, користуються правом займати посади, панує ж знову закон.

П’ятий вид – коли дійсними є всі попередні умови, але верховна влада належить не закону, а простому народові.

У Новій час детально проблемами демократії, як принципом побудови суспільного устрою, займався Ш. Монтеск’є. В праці “Про дух законів” він писав, що демократія, як один з трьох найголовніших принципів правління, повинна запобігати крайностям: духу нерівності, який веде її до аристократії або правління одного, і доведеного до крайності духу рівності, що приводить до деспотизму одного. Ш. Монтеск’є вважав, що олігархи підтримують державу, також, як мотузок – повішеного.

Цікавими є міркування Ш. Монтеск’є про залежність способу правління від природних чинників.

Так, республіканський лад, тобто демократичний, вимагає невеликої території, бо у великої республіки будуть і великі багатства, а значить і безмірні пожадання.

Монархічний лад вимагає держави середньої величини, а обширі імперії створюють передумови до деспотичного управління, тобто антиподу демократії.

Ш. Монтеск’є вважав, що любов до демократії є любов до рівності, до поміркованості. Любов до поміркованості обмежує в демократії прагнення до набування, воно обмежується прагненням мати необхідне для сім’ї, а лишки – для Вітчизни. Багатство дає владу, яку громадянин не може використати для власної користі, тому, що він перестав би бути рівним серед інших громадян, воно дає насолоду, яка б теж виділяла його серед інших. Тому добре влаштовані демократії утвердили поміркованість у сфері домашнього життя, відкрили двері для розкоші у сфері громадського життя, як це було у стародавніх Афінах і в Римі.

Далі Ш. Монтеск’є твердив, що любов до рівності і поміркованості доводиться до вищого ступеня самою ж рівністю і поміркованістю у людей, що живуть в суспільстві, де і це і інше встановлене законом. Причому як рівність майна. Винятком можуть бути демократії, засновані на торгівлі (бо дух торгівлі тягне за собою дух ощадності, поміркованості, працелюбства).

Демократії також сприяють політика дотримання старих традицій, що є основою моральності суспільства. Монтеск’є зазначав: “Народи із зіпсутою моральністю рідко здійснюють великі справи; не вони встановлюють суспільства, засновують міста, встановлюють закони”. Монтеск’є вважав, що демократичне правління забезпечується відомим розподілом влади й безпекою або впевненістю громадян у своїй безпеці. Безпека громадян є основою політичної свободи. Свобода по відношенню до державного ладу встановлюється лише законами, яких повинні дотримуватися всі, незалежно від посади, місця в суспільстві.

Монтеск’є вказував, що для того, щоб користуватися свободою, треба “щоб кожний міг говорити те, що він думає; тому громадянин такої держави буде говорити й писати про все, про що не заборонено говорити й писати прямою постановою законів“.

Теоретичне багатство праці Монтеск’є свідчить про її необхідне, методологічне значення. Вона теоретично підготувала Велику французьку революцію, дискредитувала феодалізм, висунула основні параметри нового антифеодального демократичного суспільства, стала основою демократичного лібералізму.

Значний внесок у розробку проблем демократії вніс І. Кант. Він глибоко проаналізував людське суспільство й висунув постулат, що величезною проблемою для людства “вирішити яку його змушує природа – є досягнення всезагального громадського суспільства”, та вказав своєрідні шляхи реалізації цього ідеалу.

Далі розвинув концепцію демократії французький соціолог А. Токвіль (1805-1859 р.). Найцікавіші міркування знаходимо в його фундаментальній праці“Про демократію в Америці” (1835 р.). Як зазначає сам автор, організація і введення демократії є великою політичною проблемою, яка стосується всіх людей.

За нею майбутнє, але процес цей, тобто надання політичних прав народу, який до цього їх не мав треба розглядати як кризу, яка часто необхідна і небезпечна. “Ніщо в світі не є таким плодотворним, як мистецтво бути вільним, але немає нічого важчого як уміння користуватися цією свободою”. Іншими словами, недоліки демократії видно з першого погляду, а переваги – тільки згодом. А. Токвіль проаналізував і причини, які найбільш сприяють існуванню демократичної республіки, на його думку,

по-перше, це федеративне правління;

по-друге, общинні установи, які зменшують деспотизм більшості, розвивають в той же час у народі любов до свободи і вміння користуватися свободою;

по-третє, що найбільш важливе – побудова судової влади.

При демократичному правлінні народ підкоряється законам не тільки як своєму витвору, але ще й тому, що він може змінити цей закон, якщо він буде для нього незручним.

Токвіль розвинув ідеї парламентаризму, зазначивши, що ніяка демократична форма правління не гарантована від тиранії. “У суспільстві, - пише він, завжди - повинна існувати влада, яка панує над іншими, але свобода була б у небезпеці, якби ця влада не зустрічала ніяких перешкод, які б могли зупинити її дії. Необмежена могутність сама по собі є дуже небезпечна. Тільки один Бог може бути всемогутнім, тому що його мудрість і правосуддя відповідні його владі.

Таким чином, немає на Землі влади до того сильної в самій собі, чи наділеної для цього священними правами, що їй можна було б діяти без контролю. І тому, коли я бачу, що право робити все надано будь-якій владі, народу чи королю, демократії чи аристократії, уряду монархічному чи республіканському, то я говорю – там зародок тиранії, я ж хочу жити за іншими законами.

Тому законодавчі збори повинні бути такими, щоб вони представляли собою більшість, але не були рабом почуттів цієї більшості, потрібно, щоб виконавча влада мала власну силу, а судова влада – незалежна від іншої влади. Тільки за цих умов демократичне правління буде все-таки існувати, але вже не буде існувати шансів для тиранії.

Цікаві висновки Токвіля про співвідношення центральної і місцевої влади. Він вважав, що існує два види централізації – урядова і адміністративна.

Але в Америці існувала лише перша. Якщо б влада мала у своєму розпорядженні ці два засоби управління, то скоро б загинула свобода. В усіх американських республіках центральний уряд займається тільки невеликим числом інтересів. Він не бере участі у вирішенні другорядних інтересів.

Існують інтереси національні за своєю суттю, тобто інтереси цілої нації. Наприклад, війна, дипломатія. Але є інтереси провінційні, які відносяться до певної місцевості і можуть бути задоволені тільки там (бюджет общини і т. п.). Є ще так звані змішані інтереси.

Турботи про них можуть бути представлені чи національному уряду, чи ж уряду провінційному, залежно від умов союзу, що не заважає досягненню мети.

Але в цілому Токвіль вважав, що основним напрямком розвитку буржуазного суспільства є політична і адміністративна централізація, що може привести до тиранії і деспотизму. Ліберально-консервативні ідеї Токвіля мали великий вплив на західну суспільну думку (Дюркгейм, М. Вебер), а в сучасній політології поширеним був термін “ефект Токвіля”, яким називають зростання прагнення до рівності в доходах, статусах по мірі подальшого розвитку демократії.

У середині XIX ст. з формування теорії марксизму, розвивається й концепція пролетарської демократії. Її основні параметри полягають в тому, що демократія завжди є формою суспільного ладу тісно пов’язаною з типом держави даної суспільно-економічної формації.

Демократія становить одну з форм реалізації влади пануючого класу. Тому її суть є насамперед класовою, а рамки, роль й форми є історично змінні. Виходячи з цих основних положень, марксизм аналізував демократичні інститути у зв’язку з реальною економічною основою, а також фактичним політичним пануванням окремих класів і суспільних верств.

Тому при розгляді політичних свобод, що тісно пов’язані з певним типом демократії, марксизм прагнув з’ясувати, який клас користає зі свободи, в чиїх інтересах вона здійснюється. Вважалось, що немає демократії взагалі, чи абсолютної, є вона завжди формою політичного панування певного класу, тобто вона має завжди класовий зміст.

Таким чином, марксизм під історичним типом демократії розумів заснований на певному способі виробництва тип організації політичної влади. Оскільки робітничий клас на практиці завойовував політичну владу, то після перемоги він мусив йти на обмеження свободи інших класів й соціальних груп.

З цією метою, враховуючи досвід Паризької Комуни, була сформована концепція пролетарської диктатури та її результату – держави пролетарської демократії (нагадуємо, що її рисами була єдність законодавчої, виконавчої й судової влади, політичне панування робітничого класу, марксистської партії, певні преференції для робітників у політичних правах, обмеження демократичних прав тощо).

Марксистська концепція демократії передбачала, що демократія - це насамперед форма держави, певні форми і принципи організації політичних партій і суспільних організацій, політичного режиму, це й політичний світогляд як політична цінність.

У визначенні демократії як форми держави марксисти відзначали такі риси:

1) наявність основних органів влади і наділених владними повноваженнями осіб і груп осіб;

2) виборність органів влади і управління;

3) принцип підпорядкування меншості більшості;

4) конституційно-правове закріплення рівності прав громадян і наділення їх рівними обов’язками перед суспільством;

5) правове визнання різних політичних прав і свобод для всіх правомочних громадян, а не лише для якоїсь їх частини.

Було в марксизмі і своє трактування свободи й демократії.

З одного боку, це були неТемаьні поняття, оскільки свободи входять, як складова частина демократії.

З другого, В. І. Ленін писав, що “демократія виключає свободу”, бо її хід, хід діалектики розвитку суспільства такий, що він іде “від абсолютизму до демократії буржуазної, від буржуазної демократії до пролетарської, від пролетарської до ніякої”.

Ленін у праці “Держава і революція” так визначає демократію: “Демократія – це держава, яка визнає підкорення меншості більшості, тобто організація для систематичного насильства одного класу над іншим, однієї частини населення над іншою”.

У теорії марксизму-ленінізму зазначалось, що демократія мусить бути для трудящих, а для експлуататорів повинна бути диктатура. Однак з відчуженням народних мас від засобів виробництва, від власності, від одержавлення, пролетарська демократія деформувалась в антидемократичну форму авторитарної влади, а пізніше – в панування бюрократії, державно-партійного апарату.

Одночасно, у зв’язку з розвитком НТР, з середини XX ст. розширюється розмах вивчення теорії демократії.

На той час поняття демократії вжилося практично в кількох взаємозалежних категоріях найважливішими серед них були:

а) влада народу й суспільства;

б) форма державного ладу, в якому офіційно визнавались воля більшості громадян як джерело влади і визнавалось право для всіх громадян на свободи і в пресі реалізації самої влади;

в) синонім самих прав і громадянських свобод.

У політологічній літературі утвердився поділ на пряму й опосередковану демократії.

Пряма демократія – коли влада законодавча реалізується безпосередньо через загал уповноважених громадян, а чиновники і судді вибираються і змінюються. Опосередкована – коли влада законодавча виконується за допомогою депутатів, яких обирають громадяни.

Значний внесок у розвиток теорії зробив Е. Фром (1900-1980 р.), який у своїй практиці “Втеча від свободи” зазначив, що під впливом НТР сучасна система уявлень про демократію сприяє закріпленню ряду демократичних норм свободи, однак в той же час “право висловлювати свої думки має сенс лише тоді, якщо ми здатні мати власні думки; свобода від зовнішньої влади стає міцним здобутком лише у тому випадку, коли внутрішні психологічні умови дозволяють нам утвердити свою індивідуальність”.

Поки що суспільство, всі його інституційні сили виховання, придушують індивідуальність. Дійсно, у XX ст. людина звільнилася в основному від усіх історичних попередніх форм влади. “… в ході нової історії, – пише Е. Фром, – влада церкви змінилася владою держави, влада держави – владою совісті, а в наші дні ця остання була витіснена анонімною владою здорового глузду і суспільної думки, які перетворилися в знаряддя конформізації”. Людина і не помітила, як стала жертвою влади нового типу.

“Ми перетворилися у рабів, але живемо під впливом ілюзії, нібито ми самостійні індивіди… Тому вихід один, – пише Фром, – завоювати нову позитивну свободу, тобто осягнути повну реалізацію своїх здібностей, жити активно й спонтанно”. Далі він зробив прогноз “… майбутнє демократії залежить від реалізації індивідуалізму, який був ідеологічною метою всього духовного розвитку нового часу, починаючи з епохи Відродження… Свобода може перемогти лише у випадку, якщо демократія розвинеться в суспільство, в якому індивід, його розвиток і щастя будуть метою і змістом, … в якому індивідом не буде маніпулювати ніяка зовнішня сила, чи це держава, чи економічна машина, в якому і свідомість, і ідеали індивіду… стануть справді його власними, будуть виражати прагнення, які виростають із особливостей його власного “Я”.

Крім цього, в політології до середини XX ст. вважалось, що в основу демократії закладено також питання про форми правління. Під цим розуміли організацію державної влади, що характеризується, в першу чергу, її джерелом.

Воно полягало або у владі індивідуума (монархія), або у владі народу – республіка (демократія).

Форми правління ділились на монархічні і республіканські. Однак в середині XX століття такий підхід вже був недостатнім. Тому було висунуто поняття політичного режиму. В радянській літературі він називався як система методів здійснення державної влади, що відображало стан демократичних прав і свобод інших органів державної влади до правових основ їх діяльності.

В американській літературі панувала думка, що критерій політичного режиму є принцип, яким оцінюється метод і техніка, що вживаються для проведення державної політики. При характеристиці режиму важливим є і врахування політичної думки – поняття, яке характеризує основні напрямки політики держави.

Це дає змогу на основі визначення політичного режиму й політичної динаміки виділити основні групи режимів: фашистські, напівфашистські, авторитарні, військові диктатури (або все разом інколи називають тоталітарними режимами), консервативні парламентські й демократичні парламентські режими.

Політичний режим характеризують в основному не тип держави, а форми життєдіяльності інститутів політичної системи, методи панування і основні напрямки політики в рамках даного типу.

Довгі десятиліття радянські вчені відкидали характеристику радянської системи, так як вона склалася в 30-50 років XX століття, як авторитарну, тоталітарну. Лише в процесі перебудови було визнано гірку дійсність.

У сьогоднішньому індустріальному і постіндустріальному світі найбільш поширеним є парламентські режими.

Під ними ми розуміємо таку форму правління, при якій на основі загального виборчого права обирається парламент, юридично – найвищий орган влади.

Існує також розподіл влади, враховується думка меншості. Держава в такому режимі може бути республікою, в якій парламент формує уряд і вибирає голову держави; а також – президентською республікою, де поряд з парламентом є самостійна президентська влада, парламентський режим є і в конституційних монархіях (Великобританія, Іспанія).

Завершуючи характеристику феноменів демократії, слід коротко сказати й про таку її важливу рису, як плюралізм. Саме поняття вперше використав в суспільній думці німецький філософ-раціоналіст Х. Вольф на початку XVIII ст.

Плюралізм – це різноманітність інтересів, поглядів і їх відображення в системі управління суспільством діяльності всіх його інститутів.

Проблема плюралізму – це не проблема власності на владу, а проблема технологічного використання влади, як би мовити, це технологія політики, яка в різних типах суспільства є однаковою. В своєму розвитку плюралізм пройшов ряд етапів:

– ранній етап – коли панували альтернативний вибір, плюралізм думки;

– розвинений плюралізм – коли сформувалася система вираження всіх інтересів, їх акумуляція в організаціях, політичних рухах і переведення його в альтернативу, варіанти рішень, програми, позиції в ході зіткнення яких виробляються найбільш придатні з них.

Лише плюралізм створює умови для реалізації демократичного ідеалу (народовладдя, рівноправності і свободи особи). Одна з умов існування політичного плюралізму – це відповідність внутрішнього законодавства в підписаними й ратифікованими міжнародними правовими актами (тому велике значення мають зобов’язання уряду України узгодити законодавство з пактами міжнародного права і, зокрема з “Загальною Декларацією прав людини”).

Чи можна говорити про місце демократії в політичній системі? – виникає часом таке питання.

Якщо мати на увазі інституціональний поділ системи, то хіба в дуже умовному плані, якщо не мати на увазі демократичну політичну систему або навпаки.

Демократія займає важливе місце в структурі системи – це якісна характеристика політичної організації, це система поглядів і ідей в політичній свідомості й культурі, це демократичний зміст правових норм функціонування політичної системи. Це свідчить, що демократія в значній мірі, є якісною характеристикою певної політичної системи.

Демократія означає народовладдя. Таке її розуміння відображає скоріше ідеал, ніж реальність. В дійсності демократія не є „управлінням” народу, вибраним народом і для народу” (визначає американського президента А.Лінкольна).

У цьому випадку демократія виступає скоріше нормативним ідеалом, ніж характеристикою реальних демократичних держав. Справжнє народовладдя несумісне з існуванням держави та демократії, як її різновиду.

Насправді ж демократія ніколи її ніде не існувала без держави, відмирання ж держави, його зміна громадським самоуправлінням передбачається утопічною, у крайньому разі, в передбачуваній перспективі, враховуючи різноманітність суспільного життя, свободу людини і неминучу розбіжність інтересів і прагнень, а також необхідність для соціальної системи приймати рішення з окремих питань, які обов’язкові для всіх.

Реальна демократія являє собою форму, різновид держави, яка характеризується такими ознаками:

1) визнанням народу найвищим джерелом влади;

2) виборністю основних органів держави;

3) рівністю громадян, перш за все, рівністю їх виборчих прав;

4) підкоренням меншості більшості при утвердженні рішень.

Будь-які демократичні держави будуються на базі цих спільних ознак.

Сучасні демократії, засновані на цінностях лібералізму, доповнюють їх принципами прав людини, їх пріоритету над правами держави, конституційного обмеження влади, більшості над меншістю, повагою права меншості на власну думку і його вільне вираження, верховенства законів, розподіл влади.

Реально існуючі моделі демократії і обґрунтовуючи їх теорій надзвичайно різноманітні.

В залежності від трактування волі народу вираженої у державних рішеннях концепції демократії поділяються на:

· індентитарні (однакові) і

· конкурентні.

Перші (до їх кількості належить концепція Руссо, „теорія суспільного договору”, «соціалістичної демократії» та ін.) розглядають народ, як однорідне гомогенне ціле, який позбавлень конфлікту інтересів та має загальну волю, виражену безпосередньо самими громадянами.

Другі, конкурентні концепції демократії, пов’язані з її англосаксонською моделлю, яка передбачає плюралізм думок, інтересів членів суспільства, природність та правомірність існування між ними конфліктів, які вирішуються відповідно до законів за певними демократичними „правилами гри”.

Утвердження обов’язкових для всіх рішень здійснюється в процесі конкуренції різних інтересів шляхом взаємних компромісів учасників, які досягаються за допомогою системи парламентаризму.

В залежності від трактовки ролі народу у здійсненні влади розмежовуються партиципаторні (політичної участі), та елітарні теорії демократії.

Перші, партиципаторні теорії демократії, обґрунтовують необхідність широкої безпосередньої участі громадян не тільки у твердженні життєво важливих рішень, але і їх підготовці і здійсненні, тобто у всьому політичному процесі.

Другі, елітарні теорії, напроти, виходячи із розуміння демократії, як вільного змагання претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш чи менш підконтрольні народу тільки під час виборів.

Реально існуючи в сучасному світі демократії являються собою, як правило ліберальну, конкурентну переважно репрезентативну демократію з суттєвими відмінностями політичної партиципації населення.

Таким чином, демократія як народовладдя, має важливе нормативне значення, оскільки вона виступає орієнтиром, метою політичного розвитку суспільства.

Реальна демократія – це рух до демократії, у кращому випадку - влада більшості над меншістю, у гіршому випадку - панування добре організованої меншості над більшістю, що спирається на економічну, а також інформаційну владу і соціальні привілеї, яке здійснюється при формальних угодах більшості громадян.

Демократичний режим – це система влади в суспільстві, що створюється за участю всіх (або переважної більшості) членів суспільства, є йому підконтрольною, діє в межах чинного законодавства з метою максимального забезпечення вільного самовияву прав і свобод громадян.

Характерною особливістю демократичного режиму є децентралізація, розосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.

Це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління, прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Демократичний режим характеризує:

– вибірність найважливіших органів політичної влади;

– вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волевиявлення більшості громадян;

– формальне визнання народу джерелом влади;

– юридична рівність громадян;

– високий ступінь реалізації прав людини;

– пріоритет людини над правами держави;

– розподіл влади з метою недопущення її концентрації в єдиному центрі;

– повага більшості до права меншості мати власну точку зору і відстоювати її цивілізованими методами;

– верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;

– економічна свобода, розвинута економіка, вільна від державного втручання;

– наявність політичного плюралізму.

Для характеристики демократичних режимів американський політолог Р.Даль ввів у наукове обіг поняття „поліархія ” (множинність, розосередженість влади).

На думку Р.Даля в реальному світі не має політичних режимів, які повністю

задовольняли всі вимоги демократії.

Демократію Р.Даль розуміє як рівний розподіл влади, яка включає наступні основні характеристики:

1) свобода формувати та вступати в організації;

2) свобода вираження власної думки;

3) право голосу;

4) право на обрання в органи державного управління;

5) право політичних лідерів на конкуренцію в боротьбі за голоси виборців;

6) альтернативні джерела інформації;

7) вільні та чесні вибори;

8) урядові інститути, які залежать від голосів виборців та інших виразів переваг населення.

Реалізація цих характеристик представляє ідеальну модель демократії до якої варто тягнутися. Для того, щоб оцінити різноманітність політичних систем з точки зору їх демократизації цілеспрямовано виділити дваосновних критерії:

Ø відкрита політична конкуренція рівноправно рекрутованої еліти;

Ø політична участь населення.

Р.Даль полюбляє називати реальні політичні режими, які представляють своїм громадянам можливість реалізовувати власні інтереси без будь-якої дискримінації поліархії.

Поліархія це політичний режим, важливими рисами якого є високий рівень політичної участі громадян та розвинуте відкрите політичне суперництво рівних груп та політичних лідерів в боротьбі за підтримку виборців на виборах.

Таким чином поліархія – це не управління від імені народу, з допомогою народу і для народу, а політична система, при якій управління меншості дозволено, і контролюється більшістю. Тим самим існують гарантії, які захищають громадян від безвідповідальності та свавілля еліти.

Р.Даль виділяє сім умов які впливають на рух до поліархії:

1) історична послідовність політичних реформ;

2) ступінь концентрації економічної влади;

3) рівень соціально-економічного розвитку;

4) характер стосунків рівності – нерівності;

5) тип субкультурніх відмінностей;

6) іноземне втручання;

7) характер вірування політичних лідерів.

Співвідношення даної системи умов з реаліями політичного розвитку в різних країнах, допомагає провести теоретично обумовлений аналіз причин політичної нестабільності політичних режимів які переходять у політичні кризи.

Для розвитку політичного процесу в Україні повчальний досвід історії в тому, що демократія – благо лише тоді коли вона відповідає політичній культурі та менталітету народу.

Необхідною умовою ії соціальної ефективності є наявність в суспільстві консенсусу з основаних питань спільного проживання в державі, визнання переважною більшістю громадян «демократичних правил гри», перевага індивідуалістичної свідомості, яка виходить із ціннісного пріоритету особистості щодо колективу, моральної готовності до компромісів, самообмеження та самодисципліни, із поваги інших людей, закону, думки більшості.

Демократія неприйнятна в екстремальних ситуаціях – в період війн, гострих криз і т.п.

Перехід до демократії потребує поступовості, довгого проміжку часу.

Сучасна ситуація дозволяє зробити висновок про те, що антидемократичні режими досягли свого апогею, і під дією різних факторів буде проходити їх еволюція в бік демократії.

З другого боку демократія дозріла настільки, що ХХI століття стане часом значного утвердження цінностей демократії.

4.3. Політичний режим сучасної України.

Політичний режим сучасної України можна охарактеризувати як “змішаний”, тобто такий, що інтегрує ознаки усіх основних політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, тоталітарного, анархічного, охлократичного та ін.

Перехід до демократичного режиму суттєво поліпшується у випадках, коли економіка знаходиться в хорошому стані, і затрудняється в умовах її кризи, що спостерігаємо в Україні.

Стан економіки – це перша проблема, з якою зіткнулася Україна при переході до демократії.

Друга проблема – становлення парламентсько-президентської республіки.

Третя проблема – формування інститутів громадянського суспільства.

Четверта проблема полягає в тому, що у нас є люди (і чимало!), які знаходячись в опозиції до минулого (тоталітаризму) режиму, разом з тим не є прибічниками демократії. Їх ідеал – авторитаризм.

Отже, процес переходу від тоталітарного і авторитарного режимів до демократії складний, але можливий. Його не можна здійснити миттєво, стрибком.

Він супроводжується передусім, зміною соціально-економічного ладу, здійсненням згори реформ політичної системи, формування громадянського суспільства і утвердженням демократичної правової держави.

Висновки

Політичні режими – це результат взаємодії держави та громадянського суспільства. Це система методів здійснення державної влади, що відбиває рівень визнання й здійснення прав та свобод громадян, визначає ставлення органів державної влади до правових підвалин їх діяльності.

Тоталітаризм, авторитаризм і демократія є трьома основними типами політичного режиму, трьома системами методів здійснення державної влади, на яких і базуються сучасні системи державної влади.

Тоталітаризм – це повне заперечення демократії як народоправства, справедливості й поважання прав людей.

Авторитаризм – більш менш тривалий період, який є обмеженням демократії згори. Головне його призначення полягає у розвитку ринку, громадянського суспільства, формуванні громадянської законослухняності.

Демократія – це влада народу, обрана народом і для народу. Це політичний режим, де влада народу буває такою якими є самі люди.

Демократія – організація та функціонування державної влади на засадах визнання її джерелом народу, дотримання права громадян на участь у формуванні організації державної влади.

Найпершою умовою розвитку демократії є розвиток демократичного менталітету (розуму, свідомості, самовідчуття людей).

Велике значення у розвитку демократії належить опозиції.

Опозиція – форма протистояння влади і певної соціальної групи, протидія партії офіційному курсу правлячих кіл, її прагнення боротися, коли й не за владу, то хоча б за вплив на неї, за прихильність виборців; партійні угрупування, парламентські фракції, які перебувають у меншості.

Поліархія– тип політичного режиму, який характеризується розподілом та розосередженням влади між її різними центрами та носіями.

Таблиця №1

Таблиця №2

Таблиця 3

Політичні режими

Політичний режим – система засобів і методів здійснення політичної влади, форма взаємодії держави і громадянського суспільства.