На етнічне «забарвлення» цього краю впливають: росіяни, кримські татари, німці, австрійці, болгари, серби, албанці, молдавани, які здавна тут проживають.

II. Українське Полісся – етнографічний регіон, який на півночі межує з Білоруссю й охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. У західній частині до нього історично і на основі мовно-етнографічних даних належать південна смуга Брестської області (нині у складі території Білорусі) та Підляшшя (нині в складі Польщі). Південна етнографічна межа Українського Полісся визначається приблизно від Західного Бугу і далі на схід за умовною лінією північніше міст Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі – Ніжин, по річці Сейм до сучасного кордону України з Росією у Курській області. Назва «полісся» має давнє походження. На основі даних порівняльного мовознавства звернено увагу на балтський аналог цієї назви («Pala», «Pelesa», «Pelysa»), що означає в литовській і латиській мовах характерний для Полісся болотистий ландшафт, багнистий ліс. Тому поширена думка про балтсько-слов'янську спільність кореня назви Полісся.

Залежно від положення щодо Дніпра Українське Полісся поділяється на правобережне й лівобережне. Відповідно поширені назви Східне і Західне Полісся. Західне Полісся називають також Прип'ятським, Східне – Наддеснянським. Полісся поділяють відповідно до адміністративного районування: в минулому – на Волинське, Київське, Чернігівське (за назвою губернії), а в наш час – Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське (за назвою області).

Традиційними видами занять населення Полісся були землеробство, мисливство, рибальство, бджільництво. Для поліських поселень характерні одновуличні забудови. Для будівництва житла використовували дерево, тому більшість будівль мали зрубову конструкцію і були вкриті дранкою – токими дерев’яними планками. Поширеними були і хутірні поселення. Оскільки значну частину Полісся займали болота й грунтові води близько підходили до поверхні землі, то хатини були побудовані на «штандарях» – стовпах заввишки від 0,5 до 1 м. У поліському вбранні переважає білий колір, і чоловічі, і жіночі костюми мали небагато вишивки – її замінювали ткані узори. Тільки на комірах і манжетах вишивали вузькі смужки білими або червоними нитками.

Назва поліщуки стосовно населення Полісся не була поширена на території всього регіону. Традиційно так називали себе населення, що проживало біля річки Прип'яті та її притоків. Населення східного Полісся, особливо середнього Подесення, сусіди називали литвинами. Дехто з етнографів схильний вважати поліщуків і литвинів окремими етнографічними групами корінних жителів Українського Полісся.

III. Західний (південно-західний) регіон. З етнографічного погляду він найскладніший і дуже різноманітний. У межах сучасної державної території України – це Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська, південні райони Волинської і Рівненської областей, а також частина Вінницької.

Цей край здавна має відносно стабільний склад аборигенного населення. Історичні умови багатовікового суспільно-політичного та економічного буття, особливості природного середовища, різного характеру й інтенсивності міжетнічних зв'язків позначилися на складанні рис традиційно-побутової культури населення.

У межах різних природно-географічних зон виділяється кілька історико-етнографічних районів і підрайонів: Волинь, Поділля, Прикарпаття, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Закарпаття. Ці етнографічні райони переважно збігаються з ареалами групування локальних діалектно-говіркових рис української народної мови.

Волинь охоплює басейн верхів'їв Західного Бугу – південні райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північно-західну смугу Хмельницької, північні райони Тернопільської і Львівської областей. До етнографічної Волині прилягає на заході Холмщина (нині Польща).

Вважають, що назва краю походить від найменування неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велінь), що згадується в давньоруському літописі під 1018 р. у зв'язку з міжусобною боротьбою за князівський престол на Волинській землі. В давнину Волинь заселяли східнослов'янські племена дулібів, бужан, волинян. Вона була одним з головних регіонів процесу творення державності Київської Русі, Володимир-Волинського і Галицько-Волинського князівств, згодом – тереном козацько-селянських повстань.

Провідною галуззю господарства жителів Волині було землеробство; в містах розвивалися промисли і ремесла (обробка заліза, гончарство, ткацтво тощо.). Для Волині характерним є поліський тип житла, бо майже вся територія регіону вкрита лісами. Хати покривали соломою, а дахи прикрашали різьбленими фронтонами. Волинь – це край художнього плетіння. Тут з лози та рогозу виготовляли кошики густого плетіння та ажурні капелюхи, сумки, серветки. Чоловіки носили білі полотняні сорочки навипуск, поверх штанів. Зверху на сорочку надягали чорну безрукавку. Влітку вдягали солом’яний капелюх – бриль, а взимку – шапку з оксамитовим або суконним верхом. Жінки вбиралися в сорочки з домотканого полотна з відкладним коміром. Зверху надягали коротку безрукавку. Примітними компонентами одягу були також довгі та рясні опанчі, сіряки і кожухи. У вишивці переважали рослинні візерунки червоного або лише білого кольору.

Збереження реліктових архаїчних рис простежується у волинських народних календарних та сімейних обрядах і звичаях, багатих на традиційну пісенність. Особливо характерні весняні, купальські, жнивні й обжинкові, колядно-щедрівкові цикли та позначена своєрідним волинським колоритом весільна обрядовість. У народному пісенному репертуарі помітне місце посідала історична пісня.

Поділля– історико-етнографічний район, що займає басейн межріччя Південного Бугу і лівобережного середнього Придністров'я. Він охоплює більшу частину Вінницької, Хмельницької, Тернопільської та суміжну з ними на півдні – частину Чернівецької, на заході — частини Івано-Франківської та Львівської областей. Поділля розділяють на Східне, Західне, Буковинське.

Назва Поділля зустрічається у писемних джерелах середини XIV ст., ще раніше (початок XIII ст.) фіксується вживання стосовно цього краю назва Пониззя чи Русь долішня — очевидно, у порівнянні з гірською Руссю, або Карпатською. Поділля заселяли в давнину слов'янські племена тиверців і уличів, які ввійшли до Київського князівства. Після занепаду княжо-української державності у другій половині XIV ст. Поділля ввійшло до складу Великого князівства Литовського. Згодом спочатку Західне (1430), а після Люблінської унії (1569) і Східне Поділля потрапило під владу Польщі. Неодноразово різні частини південно-подністровського Поділля окуповували турецько-османські загарбники. Під час першого (1772) і другого (1793) поділів Польщі Західне Поділля зайняла Австрія, а Східне разом з Правобережною Україною було приєднане до Російської імперії.

За етнографічними параметрами Поділля – один з найколоритніших і найсвоєрідніших районів України. На Поділлі тривалий час поруч живуть поляки та українці. Це зумовило наявність спільних рис у традиційному одязі. Жіночий традиційний костюм складався з сорочки, поясного одягу – обгортки, фартуха і нагрудного одягу (безрукавок – карсета і камізельки). Він вирізняється різноманітністю локальних варіантів, багатим оздобленням вишивкою і мережкою. У деяких районах існувала особлива вишивка – білим по білому. Майстрині застосовували також техніку вишивання золотими й срібними нитками на тонкому полотні. Такі вишивки часто супроводжувала техніка «витиканка», яку сьогодні називають «філігрань» – це витикання та оброблення наполотні візерунків – невеличких дірочок. Чоловічий одяг складався з довгої (іноді до колін) сорочки з широкими рукавами, довгих штанів, які підв’язуваклися кольоровим поясом. На сорочку одягали безрукавку (кептар). Самобутність притаманна подільським ткацьким виробам, килимарству з рослинним і геометричним орнаментом, подільській кераміки.

Своєрідним західним продовженням подільського етнографічного ареалу, що входить у зону Прикарпаття, є Опілля. Це територія північно-західної частини Подільської височини у межах Львівської, Івано-Франківської і центрального західного виступу Тернопільської областей. Археологічні пам'ятки засвідчують давню заселеність цього краю. У ранньослов'янський період тут проживали племена дулібів і білих хорватів. Густо заселеною була ця земля в княжу добу, особливо в період Галицько-Волинського князівства. Народна назва жителів цього краю – «опіляни», «ополюхи».

Своєрідним етнографічним районом зони Прикарпаття є Покуття. Ця давня назва трапляється вже у джерелах XIV ст. як визначення адміністративно-територіальної одиниці. Походження назви має різне тлумачення. Найдостовірнішим є виведення її від слова кут – як найменування землі «в кутах», утворюваних крутими згинами рік (у цьому випадку Дністра, Прута і Черемоша з притоками) – подібно до назв Поділля, Пониззя (від діл, низ), Полісся (від ліс).

Назва Покуття відноситься до південно-східної низинної частини теперішньої Івано-Франківської області, його північною межею вважається Дністер, південною – гори, південно-східною – кордон з Буковиною. В минулому Покутська земля входила до складу Київсько-Руської держави, Галицько-Волинського князівства. Як окраїнна провінція вона зазнавала частих нападів різних завойовників, кілька разів була поневолена угорськими феодалами, а з 1387 p. – шляхетською Польщею; її жителі брали активну участь у національно-визвольній боротьбі українського народу, опришківському русі.

Етнографічна самобутність цього регіону простежується в традиційному покутському будівництві, народному одязі з особливо багатим розмаїттям жіночих головних уборів, орнаменті й колориті вишивки, у багатьох звичаях, обрядах, словесному й музичному фольклорі, танцях, місцевих ремеслах і промислах. За багатьма показниками галицько-покутський етнографічний ареал продовжується на сході на суміжну Буковину. Ця спільність є і в народній мові (покутсько-буковинському говорі). Серед помітних мовних ознак подільської говірки відокремлюють, наприклад, твердий звук «р» перед голосними: «бурак» замість «буряк», «радок» замість «рядок», «зора», замість «зоря», «говору» замість «говорю» тощо.

Карпатська зона західноукраїнського регіону поділяється на три історико-етнографічні райони: Гуцульщину, Бойківщину і Лемківщину. Назва району походить від найменування етнографічної групи: гуцули, бойки, лемки. Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина – поняття, введені у науковий обіг другої половини ХІХ – початку XX ст. для визначення території, яку заселяє кожна з цих етнографічних груп.

Гуцульщина яскраво відображена у художній літературі, образотворчому мистецтві, кіно (повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського і фільм С. Параджанова за цим твором, вірші, оповідання і повісті Ю. Федьковича, І. Франка, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, М. Стельмаха, польського письменника С. Вінценза, численні картини К. Устияновича, І. Труша, О. Кульчицької, Й. Бокшая, А. Монастирського, Й. Куриласа та ін.). Привабливістю вирізняються велична краса природи цього гірського краю, колоритний одяг, самобутнє народне мистецтво.

Поселення гуцулів займають східну частину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південна частина Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і південна частина Вижницького та Сторожинецький райони Чернівецької і Рахівський Закарпатської областей. До історико-етнографічної Гуцульщини належать у південно-східній частині північні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії.

Походження назви гуцули (гуцул) має різне тлумачення. Одні автори пов'язують її з волоським словом готуль у значенні розбійник, інші виводять від слова кочувати – кочули, вважаючи гуцулів первісно кочовим племенем, ще інші – від назви тюркського племені узів, від котрих мали б начебто походити гуцули. Можливо, слово «гуцул» походить від молдавського слова «гоц», що означає «месник», або від слова «кочул» – «пастух».

Заселення Гуцульщини і Українських Карпат відбувалося з давнього часу внаслідок поступового просування в гори, господарського освоєння гірських схилів. Основним колонізаційним елементом було східнослов'янське населення, хоч цілком можливе і кочування та поселення тут решток давніх тюркських, східнороманських племен; сліди їх впливів позначилися на традиційно-побутовій культурі гуцулів.

Залежно від природних умов, малої кількості придатної для рільництва землі головна роль у господарському житті й виробничому побуті гуцулів належала відгінному тваринництву, зокрема вівчарству. З цим пов’язане розпорошене розміщення садиб («оседків») не лише в долинах, а й на схилах і верхах гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів; побудова двору із замкнутою за периметром системою будівель – гражда. Основним матеріалом для одягу гуцулів були домоткане вовняне сукно, овече хутро та саморобна шкіра. Компоненти традиційного вбрання, зокрема святкового і обрядового, вирізнялися багатим орнаментом, прикрасами, вишивкою, аплікацією, тисненням на шкірі, металічними виробами. Особливі й додатки до одягу (топірець, шкіряна торба-тобівка, черес – високий пояс, кептарі – безрукавки, нашийні жіночі прикраси тощо). Гуцульський костюм належить до найкрасивіших і найоригінальніших костюмів Європи.

Допоміжні заняття гуцулів: збиральництво (ягід, грибів, горіхів, лікувальних рослин), лісорубство, сплав лісоматеріалів. З ремесел і домашніх промислів найпоширенішими і вагомими були обробка вовни, шкіри, ткацтво, гончарство, обробка дерева, лозо- і коренеплетіння. Відомі на Гуцульщині й такі давні види промислів, як солеваріння, виготовлення поташу, деревного вугілля та смоли.

Своєрідні архаїчні риси стійко зберігалися в сімейному і громадському побуті з властивими йому патріархальними устоями, повагою до батьків і сільських старійшин, у різних галузях духовної культури: традиційних знаннях, віруваннях, звичаях, обрядах.

Гуцульський фольклор, зокрема обрядові пісні, казки, легенди, перекази, мають цікаві мотиви, сюжети, образи, своєрідну мелодику. З давнього часу Гуцульщина відома й оригінальним ужитково-декоративним мистецтвом: керамікою, різьбою по дереву, чудо-писанками, ткацтвом, вишивкою, художньою обробкою металу, шкіри, прикрасами з бісеру, виробами з рогу тощо.

У карпатських говірках трапляється дуже багато слів, яких більше ніде в Україні не почуєш. Господаря тут назівають газдою, господиню – газдинею, садибу або господарство – граждою. Якщо гуцули говорять «їжджай», це означає «треба чекати, а не їхати». Все це і багато іншого з традиційно-побутової культури, діалектна специфіка мови гуцулів характеризують їх як одну з особливо яскраво виражених етнографічних груп українського народу.

Бойківщина– суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат. Назва бойки зафіксована у джерелах XVII – XVIII ст. Її походження має різне пояснення. Найдостовірніша гіпотеза українського вченого І. Верхратського, який стверджує, що свою назву бойки дістали через слово «бойє» (боййе, боййечко) у значенні вигуку «ага», «так». Вважають, також, що назва бойків походить від слов’янського імені Бойко.

Бойківські села, які розташовані у долинах рік мають скупчений характер. Тільки в горах вони розпорошені. Чимало поселень цього району – давнього походження. Це згадує Галицько-Волинський літопис та інші середньовічні джерела. І. Франко небезпідставно обрав тереном своєї історичної повісті з XIII ст. «Захар Беркут» с. Тухлю і Тухольщину на Сколівщині.

Бойки здавна були землеробами, освоюючи не лише долини, а й гірські схили, лісові масиви (архаїчним вирубно-вогневим способом). В тваринництві переважала велика рогата худоба, зокрема воли – основна тяглова сила горян. Розвивалися різні ремесла і промисли: лісорубство, сплав деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, зводили справжні шедеври дерев'яної архітектури диво-церкви, виробляли з дерева майже всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння тощо. Розвивалися також ткацтво і кушнірство (вичинка шкіри з хутром і пошиття із неї одягу).

Традиційний бойківський народний одяг з домотканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра до найновішого часу доніс давню простоту форм і крою. Колористика одягу, його прикраси, орнаментація були бідніші й простіші, ніж у гуцульському вбранні.

Традиційне декоративне мистецтво Бойківщини: вишивка, різьба по дереву, форми і способи прикрашання одягу, розпис писанок. Збережені на Бойківщині твори народного малярства XVI – XVIII ст. належать до комплексу унікальних пам'яток української загальнонаціональної художньої культури.

Лемківщиназаймає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Назву лемків зводять до імені Лемко або до слова «лем» («тільки»), яке часто вживають лемки. Давніми предками лемків, як і бойків, вважається слов'янське плем'я білих хорватів, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств (північна частина). Згодом цей край захоплювали і ділили між собою різні іноземні поневолювачі. Однак лемки не втрачають свою самобутність. Основними опорами у збереженні себе як етнографічної групи українського народу були народна мова лемків – один із діалектних підрозділів української мови, традиційна побутова культура і релігія.

Територія розселення лемків сприятлива для хліборобства. Лемки займались випасом овець. У них були поширені різні домашні промисли: обробка дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду тощо. Для поселень лемків характерна скупченість у долинах рік та здебільшого одновулична забудова. Традиційний селянський двір складався з довгої хати, яка одним дахом об'єднувала всі основні житлові й господарські приміщення (хата, сіни, комора, стайня, стодола – «боїще»). Зустрічався і кількабудинковий селянський двір. До середини XX ст. в архітектурі й інтер'єрі житла лемків збереглися архаїчні елементи: зрубне будівництво, замазування шілин між вінцями зрубу і забілювання їх, велика курна піч, гряди (балки-полиці по-під стелею) у хаті, чотирисхилий дах, покритий житніми сніпками («жупами»).

Народне вбрання вирізнялося простотою. Характерні компоненти традиційного одягу лемків: коротка жіноча сорочка («чахлик»), чоловіча з розрізом на плечах («опліча»), спідниці («фартухи») – для дівчат з кольорової тканини, для старших жінок – з чорної, запаски в дрібні зборки («збиранки»), вузькі чоловічі штани, коричнева сукняна куртка – «гунька» тощо. Взуттям слугували шкіряні постоли («кербці») або чоботи.

Своєрідні риси притаманні традиціям сімейного і громадського побуту лемків, їх звичаям, обрядам, повір'ям, багатому і мелодійному пісенному фольклору, легендам, переказам, народній музиці, ужитковому декоративному мистецтву тощо. Ці специфічні та локальні культурно-побутові риси цієї найзахіднішої вітки українського народу позначені впливами сусідів – поляків, словаків, угорців, чехів.

Закарпаття. Значну частину українського Закарпаття займає територія розселення трьох етнографічних груп українських горян, що разом з північною (галицькою) зоною творить історико-етнографічні райони Гуцульщини, Бойківщини і Лемківщини. Підгірська й низовинна частина Закарпаття поза територією розселення гуцулів, бойків і лемків характерна тим, що тут поряд з українцями значно густіше, ніж у гірській частині, проживають розсіяно і компактними групами представники сусідніх етносів, зокрема угорців, румун, словаків, чехів, а також німецькі колоністи і цигани.

Багатовікове співжиття і взаємодія українців-закарпатців з іншими національними меншинами істотно позначилися у різних сферах традиційно-побутової матеріальної та духовної культури місцевого населення. В народному будівництві, господарських заняттях, одязі, промислах і ремеслах, харчуванні, звичаях, фольклорі, розмовній мові поєдуються різні взаємовпливи. Водночас у цьому складному комплексі культурних перехрещень, нашарувань і впливів чітко простежується субстрат етнокультурної єдності та спільності закарпатських українців (або, як вони називали себе ще в недавньому минулому, – русинів) з основним материком українського народу.

Все це характеризує українське Закарпаття не як етнографічно однорідний район, а як ареал, край, на порівняно невеликій території якого є різні традиційно-побутові реалії та культурні взаємовпливи, зумовлені об'єктивними природними, багатовіковими політичними й економічними умовами його історичного буття. Це і становить культурну специфіку цього краю.

Слід зауважити, що схема історико-етнографічного районування України є досить умовною, оскільки відбувається постійний процес стирання місцевих локально-територіальних рис традиційно-побутової культури. Побудова нових політичних, соціально-економічних та загальнокультурних умов життя, міграції, насильні депортації, штучні переміщення та перемішування населення, масові заходи русифікації, полонізації, мадяризації, румунізації внесли величезні зміни в сферу традиційно-побутової культури, витіснили з неї чимало важливих складових. На стирання регіональних історико-етнографічних особливостей вплинуло возз'єднання різних частин українських земель і процес внутрішньої консолідації української нації, поширення сфери вжитку загальноукраїнської літературної мови, сучасні засоби зв'язку, масової інформації тощо.

2.4 Українська ментальність.Регіональні особливості побуту і традиційної культури не завадили корінному населенню історико-етнографічних районів України і в минулому і, тим більш, у новіший час усвідомлювалти власну причетність до єдиного українського етносу. Ця свідомість здавен грунтувалася на спільності етногенетичного походження, історичної долі, мови, тісних економічних і культурних зв'язках населення різних частин України, утверджувалася і розвивалася в процесі боротьби проти соціального і національного поневолення.

Історичні традиції, особливості повсякденної культури, поведінки, мислення, рис національного характеру, світогляду, релігії, тощо складають підгрунття ментальної традиції.

Менталітет від лат. ments (mentis) – спосіб мислення, склад душі. Національний менталітет – це характер та спосіб мислення, що реалізується на рівні національної самосвідомості, але базується на підсвідомому комплексі всіх елементів душі народу (на рівні психічної подібності його представників у зв’язку з національним архетипом). Національний менталітет – це характер національної душі. Менталитет як окремої людини, так й народу, містить відбиток неусвідомленої історичної традиції попередніх поклолінь, що простежується через певні автоматизми інтелектуального й духовного життя.

Зв'язок з землею визначив особливості світобачення, культурні орієнтири й соціальну організацію наших пращурів. Глибинні пласти українського менталітету закладені практикою землеробства й повязані з архаїчними матріархальними віруваннями в силу Матері-Берегіні. Це зумовило господарський хист, працьовитість, чуттєвість, емоційність, інтуїтивне сприйняття і взаємодію зі світом, допитливість, м'який гумор та мрійливість українців. Поряд с цим спостерігається постійна взаємодія індивідуалізму й колективізму, наполегливості й вразливості, волелюбства й пасивності в громадських справах. Жіночність архетипу «Україна» проявлюється через тонке відчуття гармонії, ліричне сприйняття життя, відсутність агресії й виважений підхід до вирішення складних справ, що притаманні українській ментальності. Цікаво, що важливим джерелом збереження ментальної традиції виступає фольклор, який на рівні образів не лише містить чинники національного менталітету, але й висміює деякі його риси – хвалькуватість, заздрість, впертість, зайва терплячість, прагнення уникнути відповідальності та ін.

Менталітет значною мірою визначає особливості суспільно-культурного розвитку народу, оскільки охоплює емоційний, інтелектуальний, духовний – тобто всі рівні його життєдіяльності. Природне і культурне, раціональне й підсвідоме, індивідуальне і суспільне перетинаються та взаємодіють на рівні менталітету і здобувають певних форм духовної, моральної та релігійної культури народу. В будь-які часи менталітет виступає регулятором економічних, політичних й культурних подій.

Таким чином,до основних рис українського менталітету відноситься:

ü емоційність (переживання почуттів у структурі особистості «розум-воля-почуття», надзвичайна значущість емоцій як інструменту пізнавальної діяльності та пов’язаний з нею кордоцентризм ( від грец. серце). Серце як основа безпосереднього емоційного переживання буття (П. Юркевич);

ü індивідуалізм – роз’єднаність української спільноти, окремішність кожної родини, заздрощі до добробуту сусіда;

ü толерантність – не агресивність, терпимість до Іншого;

ü працьовитість;