ФЕНОМЕН КУЛЬТУРИ І ЙОГО СЕНС. ПРИРОДА КУЛЬТУРИ. ФУНКЦІЇ КУЛЬТУРИ. ТИПОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ

1.1 Становлення розуміння культури. Походження терміну «культура» традиційно пов’язують з латинським словомcolo, colere – зрощувати, обробляти,від якого вже виниклоcultura– розвиток, виховання, шанування. З давньоримських часів поняття «культура» набуває значення як синонім освіченості, але самостійно науковий сенс отримує лише з ХVШ століття (згідно досліджень німецького лінгвіста І. Нідермана). Саме у добу Нового часу виникли численні концепції, що визначили культуру як неприродний, штучно створений світ і звернулися до опозиції культури й натури (природи). Європейська філософія Нового часу сформувала розуміння культури як прояву і наслідку творчої активності людини в різних галузях – мистецтві, науці, релігії тощо. Примусовий характер матеріально-виробничої діяльності наклав відбиток на тогочасне розуміння культури як суто духовного феномену, бо саме вільній пошук, натхнення, незалежність фантазії цінувались дослідниками культури як її головні атрибути. У той же час представники просвітництва – Вольтер, А. Тюрго, М. Кондорсе, джерелом і критерієм розвитку культури вважали розум.

Функції культури. Культуротворчість є родовою ознакою людини вона базується на здатності людини усвідомлювати і наповнювати сенсом своє існування. Будь-які зміни в культурі виникають саме завдяки творчої активності людини. Наше прагнення піднятися від твірної природи до морального існування, примирити чуттєве та розумне, фізичну і духовну складові власної природи створює різноманіття культурних проявів. Культура як діяльність, спрямована на вирощення, розвиток, вдосконалення, передбачає спільні зусилля і має інтегруючий сенс, тобто об’єднує людей. Гуманізм проявляється саме завдяки життєстверджуючому характеру культури. Ціннісний фундамент нашого життя складають моральні, релігійні, естетичні, економічні, політичні та ін. здобутки культури, які спрямовані на всебічний розвиток та вдосконалення особистості та людства в цілому. Тобто головним критерієм збереження та продовження культури був і залишається саме гуманізм.

Культура як універсальний спосіб людського буття на рівні індивідуального та соціального має чимало функцій.

Фундаментальна функція культури полягає в безперервній трансляції культурного досвіду з покоління в покоління з метою збереження й розвитку людського буття.

Акумулятивна функція культури спрямована на накопичення й збереження соціального досвіду на рівні традиції у вигляді звичаїв, знань, навичок, норм та інших здобутків духовної та матеріальної культури. Процес успадковування й збереження культури значною мірою зумовлений її здатністю зберігати й транслювати ключові надбання через символи.

Аксіологічна функція культури передбачає створення системи цінностей, які спрямовують буття як окремого індивіда, так і людської спільноти.

Виховна функція культури відповідає за етичні норми виховання, які транслюються у межах традиції та доповнюються інноваціями, що адекватні вимогам часу. Ця функція формує моральну свідомість людини й суспільства в цілому.

Інформаційна функція культури як ніколи актуальна у сучасному світі, бо сприяє поширенню й розумінню інформації.

Комунікативна функція культури забезпечує внутрішній та міжкультурний діалог, що стає запорукою невпинного подальшого розвитку самої культури.

Нормативна функція культури створює писані й неписані закони, які зберігаються у повсякденній релігійній та світській традиції на рівні звичаїв, заповідей, законодавчих документів.

Соціальна функція культури забезпечує процес залучення індивіда до системи цінностей, певної спільноти, нації, людства, що створює умови для розвитку ефективних соціальних відносин на підґрунті культурного досвіду.

Світоглядна функція культури формує відповіді на вічні питання, що турбують людину: «Хто ми?», «Звідки ?», «Куди ми йдемо?».

1.3 Універсальне та локальне в культурі. Тип культури, культурна парадигма, культурна епоха. Культура та цивілізація. Дослідження феномену культури передбачає звернення до проблеми універсального і локального, етнічного й національного, масового й елітарного. Поняття універсальної культури пов’язане з еволюційним підходом до розуміння історії людства й пошуками загальнолюдського значення культури (П. Тейяр де Щарден, В.І. Вернадський, А. Швейцер). Історичні епохи, успадковуючи попередні досягнення надають можливість сприймати культуру як світовий процес, формуючий загальнолюдську систему цінностей. Цієї позиції протистоїть розуміння локальності, множинності культур як «замкнених у собі монад» (О. Шпенглер), що позбавлені спадкоємного звязку між собою і не мають універсального, загальнолюдського, світового змісту та значення. Культура розглядається як подібна до біологічного організму: вона народжується, розвивається й вмирає, демонструючи самобутність й унікальність (М. Я. Данілевський, О. Шпенглер, Ф. Ніцше, А. Тойнбі, П. А. Сорокін).

Культурна епоха – це сукупність провідних духовних рухів певного суспільства в звісних просторових і часових межах, коли усі елементи культури утворюють світоглядну, стилістичну й ментальну єдність. Формування культурної епохи передбачає наявність декількох культурних парадигм, що поступово змінюючи одна одну створюють ментальну єдність.

Культурна парадигма – це своєрідний культурний код, що визначає світосприйняття, мислення, мову, поведінку конкретної культурно-історичної епохи; вона створює смислову єдність культури протягом конкретного відносно короткого хронологічного відрізку (15 - 30 років). Культурна парадигма об’єднує людей одного культурного часу та простору завдяки власній ціннісній ієрархії, спільним сенсам, цілям, засобам рішення життєвих проблем. Саме культурна парадигма здатна формувати у межах культурно-історичної епохи унікальний стиль життя та загальнокультурний стиль.

Тип культури – це спільність, яка об’єднує множинність культур згідно споріднених ознак, підстав, відрізняючи їх від інших типів. Критерії визначення типу культури можуть бути етнографічні, географічні, хронологічні, ціннісні та інші. Найбільш поширеною є історична типологія культури, яка розглядає кожен тип культури як своєрідний щабель історичного розвитку:

ü архаїчний чи міфопоетичний;

ü традиціоналістський (нормативний або риторичний);

ü індивідуально-творчий або рефлексивний.

На прикладі європейської культури трьом вказаним типам відповідають:

ü первісність;

ü античність, середньовіччя, Відродження;

ü Новий та Новітній Час.

Крім історичної типології існують досить впливові цивілізаційні типології, зокрема концепція локальних культурно-історичних типів М. Я. Данілевського (1822 – 1885). Критерієм типологізації він висунув домінуючий в конкретній культурі вид діяльності, який зумовлює функціювання відповідної системи цінностей. Не менш відомою є типологія О. Шпенглера (1880 – 1936). Вона побудована згідно внутрішньому психологічному устрою колективної душі народу, яка має власний світ переживання, самобутнє світовідчуття, психічний прасимвол, що зумовлює мову й усе багатство форм кожного типу культури. Концепція О. Шпенглера також звернена до питання співвідношення понять «культура» і «цивілізація», яке стає актуальним починаючи з кінця ХІХ ст.

Термін «цивілізація» (лат. – громадянський, державний) набув свого сучасного значення в ХVІІ ст. Французьке Просвітництво повязувало з ним втілення ідалів розуму та справедливості в новій стадії всесвітньо-історичного процесу. У ті часи цивілізація ототожнювалась з найвищім ступенем розвитку культури та протиставлялася дикунству, варварству. Таке протиставлення вже тоді не всіма розглядалося на користь цивілізації. Ж.-Ж. Руссо бачив в цивілізації загрозу, яка руйнує гармонійні стосунки людини з собою та світом. Згодом виникли різні визначення поняття «цивілізація», але будь-яке з них розглядає цивілізацію у зв’язку з культурою. За О. Шпенглером цивілізація є логічним наслідком, завершенням кожної конкретної культури, якого неможна уникнути. Є й декілька інших ознак цивілізації: космополітизм, практичний розум, науковий атеїзм, культ грошей.

Цивілізація складає так би мовити матеріальне тіло культури. Її домінування над духовною складовою є ознакою культурної кризи і навіть смерті (О. Шпенглер). Культура не можлива без цивілізації, своєї оболонки, але й оболонка також формується лише завдяки сенсоутворюючому духу культури. Сучасні здобутки цивілізації, розвитку матеріальної культури в її науково-технічному напрямі, не лише ототожнюються з вищім рівнем культури, але й наділяються стратегічною цінністю. Але проблема занепаду духовної культури стоїть не менш гостро, ні у часи О. Шпенглера. У зв’язку з цим більш оптимістичним виглядає відоме висловлювання І. Канта: «Ми занадто цивілізовані, але ще недостатньо культурні».

1.4 Феномени етнічної, національної та світової культури. Поняття національного відродження.Культурологічний підхід надає поняттям етнічної й національної культури різний зміст. Етнічна культура виникає як спосіб буття людей, пов’язаних між собою спільним походженням та сумісною господарською діяльністю. Вона формує сталу традицію етнічних символів, елементів побуту, звичаїв, фольклору та ін. Традиція транслює ці елементи з покоління в покоління на рівні родинних або сусідських відносин завдяки природнім здібностям кожної людини: пам’яті, усній мові, пісні, танцю, тобто не потребує додаткових технічних засобів фіксації та збереження. Етнічна культурамає позаписемний характер, вона анонімна, тобто позбавлена авторства, має локальний, обмежений у географічному й соціальному просторі ареал поширення, і при цьому самодостатня. Етнічна культура забезпечує єдність та розвиток етносу, тобто є умовою етнічної інтеграції. Важливою ознакою етнічної культури виступає її диференцююча функція, тобто здатність протиставляти й відрізняти «своїх» і «чужих». Деференціація зазвичай пов’язана з одним чи декількома складовими культури (мовою, релігією, художньою культурою).

Національна культураоб’єднує людей, що мешкають на значно більшій, ніж етнос, території, і не обов’язково пов’язані кровно-родинними походженням й відносинами. Ключова умова існування національної культури – виникнення писемності й літератури, які стають головним фактором культурної інтеграції. Національна культура є результатом індивідуальної творчості, вона створюється освіченою частиною суспільства (письменниками, філософами, митцями, вченними) й має досить складну організацію. Поряд з традиційно-побутовою складовою національна культура містить вже професійні, спеціалізовані галузі. Більшість сучасних національних культур поліетнічні, але це не заважає їм формувати власні самобутні риси. Усвідомлення великими соціальними групами своєї причетності й належності до території свого мешкання, до загальнонаціональної літературної мови, традиції, символів складає головний зміст національної культури. Мова є найважливішим фактором національної інтеграції.

Поняття світової культури має вигляд ідеального концепту, який об»єднує найвищі прояви національних культур як взірців гуманізму. Інколи національна культура може бути відірвана від народу, мати суто елітарний характер, або формуватися в умовах, коли нація існує лише на рівні ідеї, як ідеальна духовна спільнота. Відносини між етнічною та національною культурами мають складний характер, подібно взаємодії традиції й новації. Національна культура збагачується завдяки зовнішньому діалогу, тому її розвиток понукає її до відкритості, яка заперечує сутності етнічної культури. Етнічна культура консервативна, вона намагається зберегти відмінності між локальними елементами культури. Національна культура перебуває у постійному розвитку, нівелюючи ці відмінності з метою пошириної інтеграції, подалання будь-яких внутрішніх кордонів, створення загальної зацікавленості й розуміння.

Актуальною для сучасної української культури є тема національного відродження. Ситуація подолання культурної стагнації та занепаду складалася у наших землях багато разів. Цей досвід переконує, що умовою національного відродження є підйом національної самосвідомості, формування національної ідеї, яка консолідує інтереси народу. Розуміння й шанування культурної традиції, яка сформувалася на тлі національної писемності й літератури, щира зацікавленість у збереженні й розвитку національної культури як самобутнього явища є запорукою її відродження.