Активність і соціальна детермінація мислення

Спадщину вюрцбуржської школи можна оцінити по тому впливові, що роблять сформульовані в ній ідеї активності суб'єкта в саморегуляції думки, у тому числі в контексті співвіднесення компонентів предметно-образного і неообразного мислення, прийняття задачі й антиципації шуканого тощо, на конкретно-психологічні уявлення російських психологів про форми й актуалгенез мислення як процесу вирішення задач. Точніше, тут варто було б говорити про процеси, що протікають одночасно на різних рівнях, оскільки у вітчизняній психології ідея багаторівневої регуляції стала однієї з найважливіших, що дозволяє співвідносити, а часом відрізняти за своєю спрямованостю дослідження в рамках більш загальної картини.

Необхідно враховувати, що розвиток уявлень про детермінацію і механізми мислення здійснюється у вітчизняній психології як би на різних поверхах пізнання: «базових», тобто емпірично навантажених гіпотез, і теоретичних, що примикають до загальнофілософських пізнавальних установок, Емпіричні гіпотези дослідників, у кореляційних, квазіекспериментальних і власне експериментальних дослідженнях не завжди «дають» основу (наприклад, так називані дункеровскі задачі використовуються в дослідженнях різних шкіл). І без орієнтації на ті загальнотеоретичні позиції, до яких так чи інакше тяжіють конкретно-психологічні дослідження мислення, їх важко адекватно представити. Тому повторимо деякі хрестоматійні установки, виділені під час обговорення проблем соціальної детермінації і розвитку мислення. Ідея соціальної детермінації мислення була свідомо прийнятим принципом, у різному ступені змістовно конкретизованому у психологічних гіпотезах. Вона реалізовувалася в:

• підкресленні першорядної ролі зовнішніх умов «соціуму» як факторів становлення мислення; соціалізації як основного шляху розвитку мислення людини, що включає ситуацію «Пра-ми»; навчання, що веде за собою розвиток;

• відстоюванні принципу історизму і спроби перебороти помилковість як натуралістичних, так і соціологічних напрямків у психології ;

• уявленнях про детермінізм інтелектуального розвитку в контексті способів освоєння індивідом того суспільно-історичного досвіду, що веде до нагромадження індивідуального досвіду («присвоєння», «трансляція» діяльності);

• припущення про цілісні функціональні системи мозкових процесів, що конкретизують поняття матеріального субстрату новотворень, характерних для психіки людей;

• розмежування факторів детермінації у філогенезі, у ході культурно-історичного розвитку психіки, в онтогенезі й актуалгенезі мислення;

• пошуку рушійних сил розвитку в протиріччях, що виникають у житті дитини, його діяльності (між новими задачами й укоріненими способами мислення, фактичною позицією дитини в колективі і його домаганнях, теперішнім способом життя і випереджуючими його зростаючими можливостями);

• розмежування структур діяльності й використання знаків, тобто в мові, рішучих факторів «олюднення» поведінки; включення цих проблем у цілісний контекст психології свідомості.

Сполучною ланкою для багатьох вітчизняних концепцій (А. Н. Леонтьева, С. Л. Рубинштейна, Г. С. Костюка, А. В. Запорожця, А. Р. Лурії й ін.) стало визнання положення, що саме активність дитини, особливості його діяльності, тобто, тільки взаємодія людини з навколишньою дійсністю, визначають переломлення як зовнішніх, так і внутрішніх детермінант у психологічній регуляції. Дозрівання організму і становлення нервової системи необхідні для розвитку психіки, але і самі по собі залежать від взаємин дитини з навколишнім світом. Взаємини дитини з зовнішнім світом опосередковані світом дорослих, тобто соціальна детермінація споконвічно властива будь-яким формам активності людини в онтогенезі.

У той же час реалізовувалися ідеї особистісної регуляції мислення (емоційної і мотиваційної, у функціях цілепокладання і контролю), активності суб'єкта в розвитку процесів передбачень (прогнозування, цілеутворення), ролі особистісного «Я» у процесах метаконтролю й одночасної реалізації розумової діяльності. Про соціально-діяльнісну детермінацію стосовно аспектів регуляції мислення можна говорити лише в генетичному плані; у функціональному ж плані це прояв самодетермінації і саморуху думки..

Таким чином, ідея активності пізнання у вітчизняній психології мислення не зв'язувалася з іманентною активністю ідеального «Я». Вона припускала розвиток механізмів опосередкування інтелектуальної діяльності (світ дорослих, знаків або діяльнісних структур), а не розвиток індивідуальної здатності до безпосередньо розумового осягнення сутностей.