Польське суспільство та його культура

телефону), що реалізувались у швидкому поширенні інформації й освоєнні нових технологій, поліпшенні умов життя населення; прагнення різних соціальних верств змінити на краще своє матеріальне становище і спосіб життя; формування території й кордонів держави, в результаті чого в її складі примусово опинились національні меншини, які не пов'язували свою долю з Польщею; великі відмінності у баченні шляхів розвитку країни між представниками різних політичних угруповань і таборів; труднощі господарського плану, зумовлені загальними диспропорціями попереднього розвитку. Вказані чинники не вичерпували історичної ситуації, але істотно позначалися на формуванні індивідуальної, соціальної і суспільної свідомості населення. Остання визначала дії як окремих осіб, так і колективів.

НаселенняПольщі за міжвоєнне двадцятиріччя зросло з 27,2 млн. у 1925 р. до 35,1 млн. у 1939 р. Його приріст був швидшим, ніж у середньому в Європі. Національний склад суттєво не змінився. Відчутно прискорився процес урбанізації: якщо у 1921 р. в містах проживало 24,6% населення, то в 1939 р. - 31 %. Найбільшим містом була Варшава, де у 1939 р. мешкало 1,3 млн. осіб. Зміни соціальної структури населення відбувалися повільно. У 1921 р. в сільському господарстві було зайнято 64 % людності, у 1938 р. - 59 %. У 1919-1939 pp. з Польщі емігрувало близько 2 млн. осіб, а імігрувало 1млн. Наприкінці періоду в США мешкало близько 4 млн. поляків, Німеччині - 1,5 млн., СРСР - 1 млн., Франції - понад 500 тис, Бразилії - 250 тис, Канаді, Чехословаччині і Литві - по 150 тис Трагічна доля спіткала поляків у СРСР, де вони в 30-х роках були піддані репресіям і депортаціям за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, опорі соціалістичним перетворенням тощо. Репресіями й депортаціями там було охоплено близько 400 тис. поляків.

Особливістю модернізації соціально-економічної структуриПольщі була повільність змін при збереженні багатьох укладів і традицій. При всій відмінності селянства й міського населення по регонах у 1931 р. загальна структура сільських мешканців була такою: 69% селян, 12% сільськогосподарських робітників, 19% неселяни (ремісники, торгівці, вчителі тощо). Село назагал перебувало під значним впливом костелу. Однак внаслідок проникнення сюди нових віянь, просвітницької діяльності ставлення до костелу та релігії зазнало певних змін. Самі представники костелу на підставі анкетних опитувань стверджували, що відношення селянства до віри "є проблематичним", а до духовенства - "виразно неохоче". Не належав до високого й авторитет сільського вчительства. Більшу роль відігравали громадські збори й ватажки різноманітних громадських організацій, кооперативів.

Значно складнішими були міські спільноти. Міста сильно відрізнялися за розмірами, господарською структурою, розташуванням. У малих містечках переважали особисті зв'язки, середніх і великих - безособові. У 1931 р. було 638 міст, з яких 308 мали до 5 тис. населення, 177 - до 10 тис, 140 - до 100 тис, 11 - понад 100 тис. Тенденції до зростання демонстрували насамперед середні та великі міста. Майже половина населення міст утримувалася з праці у промисловості й ремісництві, п'ята частина -торгівлі. Поважний прошарок становили службовці адміністрації, вчителі, особи вільних професій (правники, лікарі, літератори, митці тощо). Особливістю великих і середніх міст була присутність національних меншин: на Поліссі євреї становили більшість населення міст (наприклад, у Пінську), у Варшаві вони складали 30 %, на Волині - 50 %, містах Люблінщини - до 40 %. У Східній Галичині до 30 % міського населення становили українці; німці після завершення еміграції були незначною часткою населення міст. |

У міжвоєнний період поступово стиралися й зникали регіональні зв'язки, які були відчутними на початку існування держави ("кролев'яни", "галіціяни"). їм на зміну

Історія Польщі

приходили нові регіональні пов'язання, чому служило поширення впливу засобів масової інформації- преси, радіо, кіно. Серед них виділялись центри культурного життя - Варшава, Краків, Львів. Вільно. Залишався значущим етнографічний регіоналізм. Найсильнішою регіональною групою були сілезці ("шльонзаки"), яких об'єднували господарські традиції, політична і мовна своєрідність, неприязне ставлення до прибульців ("Шльонск для шльонзаків") і німців. Тісні зв'язки об'єднували кашубів на півночі і гуралів на півдні Польщі, які намагалися зберегти особливості мови, традицій і звичаїв. Менш помітними були регіональні особливості інших історично-етнографічних спільнот, які зберігалися переважно на селі. Певні зміни зайшли у первісній соціальній спільноті - родині. На селі ще панував звичай "безпланового" розвитку родини. Тільки у містах і серед інтелігенції поширювався звичай "планування" родини, який викликав гостру протидію костелу. У родинній ієрархії залишалася домінуючою роль чоловіка. Однак у робітничих та інтелігентських родинах підвищилася роль жінки, що було пов'язане із зростанням її участі у формуванні родинного бюджету, а також емансипаційними віяннями Заходу. Загалом більш помітним було зростання самостійності жінки в роботі, товариському житті.

Зміни у соціальній структурі населення не мали радикального характеру. До кінця міжвоєнного періоду робітнича верства досягла ЗО % усього населення. В її складі виокремлювалися групи робітників великих промислових підприємств, середніх і дрібних, ремісничих майстерень і сільського господарства. Становище цих груп відрізнялося за кваліфікацією, умовами праці, заробітною платою. Робітництво мало тісні зв'язки з селянством і міщанством, які поповнювали його лави.

Селяни були найчисленнішою верствою населення міжвоєнної Польщі. Найбільші групи серед них становили малоземельні і середньоземельні селяни із земельними наділами 1-4 га. Малоземельні селяни на кінець періоду склали половину верстви. Заможні селяни (понад 4 га) складали менше 10%. Селянська верства об'єднувалася в кількох десятках сільських спільнот, у кожній з яких формувалися відмінні соціальні стосунки, часто залежні від регіону. На Познанщині і Помор'ї селяни господарювали в самостійних, переважно середніх господарствах; малі господарства були джерелом додаткового прибутку і утримання для сільськогосподарських робітників. Між "селянським станом" і "сільським пролетаріатом" існував чіткий поділ. У Галичині і колишньому королівстві дрібні господарства часто становили єдине джерело виживання. На Поліссі низький рівень агрокультури зумовлював майже натуральний характер селянського господарства. Окрему категорію становила загродова шляхта, особливо численна на Мазовші й Підляшші, а також частково на Волині й Східній Галичині. Вона мало відрізнялася від селян за економічним становищем, але зберігала окремі традиції й звичаї, з допомогою яких намагалася відокремитись від селян (шлюби укладалися переважно у власному середовищі). її кількість у 30-ті роки наближалась до 800 тис. осіб.

Міщанська (дрібновласницька) верства (у польській термінології "дрібноміщан-ство") включала в себе різноманітні групи населення, пов'язані з ремісництвом, торгівлею, дрібною власністю тощо. Чисельність цієї верстви у II Речіпосполитій зросла з 3 до 4 млн. осіб. У ній виокремлювалися принаймні дві відмінні групи: меншість "успішних" власників (магазинів, майстерень, ресторанів тощо) і більшість "напівпро-летарських" міщан (шевці, кравці, халупники, торгівці тощо), соціальне становище яких залишалося непевним. Міщанство різко диференціювалося за національною ознакою -переважно на поляків і євреїв. Останні дещо переважали. При цьому в колишній прусськіи дільниці євреїв було мало, а в інших вони займали переважні позиції в торгівлі та ремеслі. Єврейські ремісники опанували такі галузі, як виробництво скляних

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

виробів, бляхарство, шкіряні промисли. У східних районах країни і в центрі ремесло й торгівля майже повністю перебували в руках євреїв. У Східній Галичині порівняно швидко збільшувалася група українських ремісників і дрібних власників. Це служило додатковою причиною національних конфліктів між поляками та євреями, поляками та українцями.

У вказаний період зросла чисельність і вплив нової соціальної верстви - інтелігенції, або людей, пов'язаних з розумовою працею чи творчістю. До неї відносилися чиновники, інженерні працівники, вчителі, люди вільних професій, літератори, митці, духовенство. Наприкінці періоду їх налічувалося 1,5 млн. осіб. Серед інтелігенції теж можна виокремити кілька груп: інтелектуальні кола і високопоставлених чиновників з вищою освітою, чиновників середньої ланки, вчителів, нарешті, нижчу категорію людей нефізичної праці (майстри, нижчі чиновники тощо). Інтелектуальна еліта була нечисленною, групувалась у великих містах та їх наукових і творчих осередках. Матеріальне становище інтелігенції було відмінним: вищі сфери були привілейованими, становище нижчих постійно знаходилася під загрозою безробіття. Проблеми і конфлікти в середовищі інтелігенції виникали переважно на національному грунті. Інтелігенція єврейського походження була численною серед представників вільних професій (лікарі, правники, літератори), але до влади й адміністрації її не допускали. Українська інтелігенція теж була відкинута на другий план і трактувалася властями інструментально.

Окремий щабель у соціальній структурі займали великі земельні власники - земельна і родова аристократія. Підставою їх життя були кілька десятків тисяч великих земельних маєтків. Вони чинили неспівмірний щодо їхньої кількості вплив на суспільство, економіку, політику. Великі землевласники культивували традиції давньої шляхти й аристократії, відрізнялись від решти соціальних верств матеріальними умовами і способом життя, пов'язаннями з європейською аристократією. Вони становили нечисленну, але добре згуртовану групу населення, яка намагалась зберегти і поширити патріотичні шляхетські традиції. До них належали магнатські родини Радзивіллів, Потоцьких, Сангушків, Сапєг та ін.

До буржуазної верстви належало менше 1 % населення (з родинами близько 300 тис. осіб). її чисельність у міжвоєнний період практично не зросла, а сфера впливів частково обмежувалася присутністю іноземного капіталу й розширенням державного сектору в економіці. Символом польської буржуазії було об'єднання Левіатан (Центральний союз польської промисловості, гірництва, торгівлі та фінансів). Буржуазія відзначалася чітким поділом за етнічною приналежністю: поляки в її середовищі становили менше 50 %, решта припадала на євреїв, німців та ін.

Правлячий табір міжвоєнної Польщі не становив окремої верстви, але творив політичну еліту, обриси якої стали особливо чіткими після 1926 р. Дослідження виявили цікавий факт: за соціальним походженням найбільшу групу політичної еліти міжвоєнної Польщі складали вихідці з родин великих землевласників (24 %), а серед еліти влади їх частка була ще більшою (43 %). Водночас за джерелами утримання великі землевласники (8 %) поступалися лише селянам (10 %), а серед еліти влади налічували 10%, поступаючися лише вищим офіцерам і чиновникам (35%). Це значною мірою пояснює тривалість і поширеність шляхетських традицій серед правлячих кіл міжвоєнної Польщі і слабкість демократичних тенденцій. З травня 1926 р. спостерігалося зменшення репрезентативності добору політичної еліти країни, водночас зростала дистанція між нею та суспільством. Один з уважних спостерігачів табору санації ген. Я. Ромер у 1927 р. писав: "Але дуже важливим недоліком є ізоляція уряду від народу і монополізація урядових посад пілсудчиками без огляду на [їх] кваліфікацію... Між Маршалом (при сильній участі камарильї) і народом виникав чимраз вищий і грубший