Історія Польщі. земель, втрачених Владиславом І Локетком

земель, втрачених Владиславом І Локетком. Даний заповіт зовсім не означав, що Казимир III не повинен був уникати можливостей включення до королівства й інших історичних польських земель - Сілезії, Мазовії, Хелмінської і Любуської земель.

Зважаючи на виснаженість країни, її складне зовнішньополітичне становище. Казимир III дійшов висновку, що потрібно якомога уникати воєнних засобів у відстоюванні інтересів королівства, зокрема в справі повернення невключених Владиславом І до його складу і втрачених земель, оскільки у двобої з Яном Люксембурзьким і Тевтонським орденом Польська держава була стороною слабшою. Через це польський король взяв курс на встановлення мирних відносинз ними. Він давав змогу відбудувати зруйноване господарство країни та налагодити її управління. Цим пояснюються компроміси, на які Казимир III змушений був йти у відносинах з Чеською державою і орденом.

Першого значного успіху Казимир III домігся у 1335 p., коли в місті Вишеграді, що в Угорщині, за посередництвом Карла Роберта уклав мирну угоду з Яном Люксембурзьким. Згідно з нею. Ян від свого й своїх наступників на чеському престолі імені відмовився від претензій на польський трон за компенсацію у 20 тис. кіп чеських грошів, що їх мав йому сплатити Казимир III. Така ж угода повторила умови польсько-орденського перемир'я 1332 р. стосовно Східного Помор'я, Куявії й Добжинської землі.

У тому ж Вишеграді 1339 р. під час зустрічі тих самих осіб, що й 1335 p., Казимир III зрікся на користь Яна Люксембурзького прав Польського королівства на сілезькі князівства - землі, що їх той набув і які присягли йому на вірність, та на Плоцьке князівство як ленно залежне з 1329 р. від чеської корони. Взамін за це Ян дав обіцянку підтримувати Польську державу в її стараннях повернути собі частини Куявії й деяких інших земель. Незважаючи на сказане у вишеградській мирній угоді 1335 р. про Східне Помор'я, Куявію і Добжинську землю, Казимир III домігся того, що питання про польсько-тевтонську мирну угоду стосовно них, а також щодо Хелмінської й Міхалов-ської земель розглядав протягом понад семи місяців 1339 р. у Варшаві призначений папою суд. Хрестоносці піддали сумніву правомірність цього суду і відкликали з Варшави своїх представників. Прослухавши 100 свідків з польського боку, суд постановив, що орден має повернути Польському королівству всі зазначені загарбані ним землі і сплатити відшкодування за користування ними у розмірі 200 тис. гривень та видатки на судовий процес. Хрестоносці цього вироку не визнали. Поступки ордену у справі сплати папській курії денарія святого Петра призвели до призупинення виконання вироку. Подальші зволікання ордену щодо виконання цього присуду зробили сам вирок фактично недійсним.

Саме у зв'язку з діяльністю зазначеного папського суду датується перша джерельна згадка про Варшаву як центр однойменного князівства. Перша ж взагалі відома згадка про Варшаву міститься в одному з документів 1313 р.

У 1343 р. Казимир III пішов на укладення миру з орденом в Каліші, за яким Польщі було повернено Куявію з Добжинською землею, а за орденом залишалися навічно Східне Помор'я, Хелмінська і Міхаловська землі, причому в тексті мирного договору зазначалося, що Східне Помор'я дістається орденові як "вічна милостиня" Польщі; останнє фактично означало, що за Польщею визнавалося право верховної власності на цю землю, хоча за тим же миром Казимир НІ від свого й своїх наступників на польському престолі імені зрікся титулу "пана Помор'я" і пообіцяв усунути його зі своєї королівської печатки. Каліський мир розпочав період мирних відносин з орденом, який тривав понад півстоліття.

У 1352 р. Казимир III інкорпорував до складу Польської держави Добжинську землю, а у 1364 р. - Іноврошіавське, Бидгощсько-Вишогрудське і Ґнєвковське князівства Куявії.

У пізньому середньовіччі

Те саме було 1351 р. зроблено з Плоцьким князівством після безпотомної загибелі його правителя Болеслава III, сина Вацлава (Ваньки), хоча це князівство було леном Чеської держави. Ціною визнання у 1356 р. під час побачення у Празі з чеським королем (і водночас імператором) Карлом IV (1346-1378) права чеської корони на Свідніцько-Яворське князівство, як і на всю Сілезію, Казимир III одержав від нього відмову від денних прав на Плоньке князівство.

У 1351 р. ленниками польського короля стали мазовецькі князі, сини Тройдена І — черсько-равський Семовіт III і варшавсько-сохачевський Казимир І, але за тією умовою, що коли Казимир III помре без чоловічого потомства, то їхня ленна від нього залежність перестане діяти, а Плоцьке князівство перейде в їхнє володіння. Слід мати на увазі, що до 1351 р. Черсько-Равське і Варшавсько-Сохачевське князівства були ленно залежними від чеської корони і що Казимир III, узалежнюючи їх від себе, на це не зважив. По безпотомній смерті у 1355 р. Казимира І його князівство Казимир III віддав як лен Сємовітові III, повторивши при цьому зазначене у 1351 р. щодо Плоцького князівства, цього разу стосовно Сємовіта III.

1348-м роком датується виданий Карлом IV акт інкорпорації всієї Сілезії до Чеського королівства.Акт був підтверджений тим же правителем у 1355 р. Натомість чеському королеві не вдалося відірвати від Ґнєзненського архієпископства Вроцлавське єпископство, територія якого загалом збігалася з територією Сілезії як історичного регіону, і приєднати його до заснованого 1344 р. Празького архієпископства. Енергійними дипломатичними діями Казимирові III, підтриманому одностайно польським вищим духовенством, вдалося у 1360 р. домогтися підтвердження папою приналежності цього єпископства до Ґнєзненського архієпископства.

Казимир III у 1368 р. розширив територію Великопольщі за рахунок невеличких земель з центрами у Валчі і Чаплінку, розташованих на північ від р. Нотеці й на схід від Нової Марки. У 1365 р. ленниками польського короля стали правителі маленьких округів по обидва боки Нотеці і південніше Нової Марки з центрами у Сантоку і Дрзені (Дрезденку).

1340 р. розпочалася політична експансія Польської держави на землі Галицько-Волинського князівства.Тут з 1325 p., після того як близько 1323 р. загинули останні по чоловічій лінії представники місцевих Рюриковичів брати Андрій і Лев, правив син варшавсько-сохачевського князя Тройдена І - Болеслав, котрий, ставши галицько-волинським князем, прибрав собі після охрещення за руським обрядом ім'я Юрія II Матір Юрія II Тройденовича Марія (сестра загиблих братів) була дочкою галицько-волинського князя Юрія І Львовича, і це послужило підставою для посадження його Владиславом І Локєтком, підтриманим щодо цього Карлом Робертом, на престол Галицько-Волинського князівства. 7 квітня 1340 р. Юрій II був отруєний боярами-змовниками цього князівства, незадоволеними його внутрішньою і зовнішньою політикою, зокрема тим, що в боротьбі з боярською опозицією він покладався на підтримку Польщі й Угорщини. Юрій II загинув безпотомно. Відповідно до вишефадської домовленості Казимира III і Карла Роберта, яка була укладена у 1338 р. і передбачала таку ситуацію, перший з них у квітні 1340 р. здійснив похід у Галицько-Волинське князівство, захопив Львів, спалив і пограбував його замок і повернувся до Кракова. В останній декаді червня того ж року він із значно більшим військом вдерся до того самого князівства, окупував його Галицьку частину, призначив у ній своїм намісником місцевого боярина Дмитра Детька, після чого знову повернувся до Кракова. Услід за цим західну частину Волинської частини князівства - Холмську, Белзьку, Володимирську і Луцьку землі - захопив литовський князь Любарт Ґєдпмінович (1341-1384).