Давні слов'яни

Проблема походження слов'яндосі не вирішена, хоч і привертала до себе увагу не одного покоління вчених й продовжує турбувати донині. Головною перешкодою для її вирішення є відсутність писемних свідчень про слов'ян стосовно багатьох століть їхнього існування, починаючи з появи їх на історичній арені. Про те, якими були пам'ятки матеріальної культури слов'ян упродовж цього періоду, доводиться тільки здогадуватись, оскільки ці пам'ятки не мають жодних етнічних характеристик.

Порівняльно-історичне дослідження слов'янських мов дозволяє реконструювати давню загальнослов'янську мову як реальну лінгвістичну одиницю її носія - праслов'ян. Слов'янські мови належать до порівняно молодих в індоєвропейській мовній системі. Система зародилась і сформувалась у Передній Азії в V-IV тис. до н.е.; значний віллам її носіїв звідси емігрував через Малу Азію на Балканський півострів, а звідти - в інші райони Європи. Поетапно відбувався розклад цієї системи. Для локалізації прабатьківщини слов'ян певний інтерес становлять спостереження В. Ілліча-Світича, який виявив в лексиці південнослов'янських мов елементи "гірського ландшафту". Наявність цих елементів він пояснює тим, що предки південнослов'янських народів задовго до переселення слов'ян на Балканський півострів перетнули Карпати, а це означає, що більш рання слов'янська територія знаходилася десь на північ від Карпат - напевно, на території Польщі.

Поширеними є наукові гіпотези, згідно з якими прабатьківщиною слов'ян є землі десь між Віслою і Верхнім та Середнім Дніпром. Гіпотеза, яка має тривалу традицію, що праслов'яни виникли в епоху бронзи в II тис. до н.е., нині не має багатьох прихильників серед учених.

Авторитетним є твердження, зроблене на основі лінгвістичних даних, що утворення праслов'янської мови (як і прагерманської і, можливо, прабалтської) датується серединою І тис. до н.е. Одна з серйозних гіпотез, що базується на цих даних, полягає в тому, що праслов'яни могли сформуватися на території північної половини Велико-польщі у результаті перемішування носіїв лужицької культури і західного відламу носіїв західнобалтської культури. Вагомим аргументом на користь локалізації тут прабать-

Польські землі у давнину

ківщини слов'ян є те, що найбільш послідовно праслов'янські фонологічні риси проявляються у великопольських говірках.

З усіх індоєвропейських мов слов'янські найбільш близькі до балтських (литовської, латиської й не існуючих нині прусськоїта ятвязької). Тому було висловлене припущення про існування в давнину балто-слов'янської мови, в результаті розпаду якої начебто й утворились самостійні прабалтська і праслов'янська мови. Проте дослідження балто-слов'янських мовних стосунків показало, що подібності між балтськими і слов'янськими мовами мають не первинний, а значно пізніший характер (вони можуть бути пояснені тривалими контактами слов'ян з балтами, спричиненими їхнім історичним сусідством), а отже, нема підстав стверджувати існування балто-слов'янської мовної спільності.

Праслов'янська мова пройшла тривалий шлях свого розвитку. Одна з найбільш аргументованих наукових періодизацій її історії зводиться до таких етапів: (1) середина - кінець І тис. до н.е.; тоді склалися основи загальнослов'янської мовної системи; (2) кінець І тис. до н.е. - IV ст. н.е.; у той час сталися важливі зміни у фонетиці й граматичному ладі мови слов'ян, розвивалася її діалектна диференціація; ці зміни були зумовлені, зокрема, взаємодією слов'ян з іншими етномовними групами, значною мірою в територіальних рамках пшеворської культури; (3) V - VIII ст. - мовна подібність продовжувала існувати, хоча й відбувалося широке розселення слов'ян й проходив поступовий її розпад. Зрештою, відбувся поділ їх у мовному відношенні на три групи, які існують донині, — західну, південну і східну. Кожну з цих груп склали кілька народів.

У І — II ст. н.е. римські автори згадують про народ венедів (венетів) на території Польщі. Вчений-природознавець Гай Пліній Старший (24-79) розміщує їх у районі Вісли (Вістули) по сусідству з сарматами - народом іраномовного походження. Історик-хроніст Публій Корне.іій Таціт (бл.56-бл.117) говорив про венедів як сусідів сарматів і германців. Зважившії на зазначене Плінієм сусідство двох народів, можна стверджувати, що і в Таціта йдеться про венедів на польських землях. Грецький астроном і географ Клавдій Птолемей (89-167; або між 102 і 180 pp.) писав, що венеди живуть уздовж Венедської (тобто Ґданської) затоки, по Віслі. У цього ж автора сказано і про Венедські гори, тобто Карпати.

Етнонім "венеди" не був самоназвою слов'ян, етимологічно він іллірійського, кельтського або германського походження. Переконливих підстав для ототожнення венедів Плінія, Таціта і Птолемея зі слов'янами нема, але й заперечувати ймовірність такого ототожнення не можна.

Перша вірогідна писемна згадка про слов'ян датується другою половиною IV ст.: за повідомленням готського історика першої половини і середини VI ст. Йордана, заснованим на праці візантійського автора Флавія Кассіодора (485-578), яка була завершена не пізніше 533 p., але до нас не дійшла, готський король Германарик підкорив собі венетів (це сталося близько 375 p.), які, пише Йордан, "породили три народи, тобто венетів, антів і склавенів". Склавени - це у латиномовній формі (латинською мовою писаний твір Йордана, де наведено дане повідомлення) переданий етнонім "славени", який безперечно означає слов'ян. У такому разі до слов'ян треба звіднести венедів й антів, названих разом зі склавенами. Слід мати на увазі, що венети на час, щодо якого Кассіодор згадує про них, напевно, жили й на території пшеворської культури, яка, на думку вчених, мала значною мірою етнічно слов'янський характер. В іншому місці своєї праці Йордан подає, що у його час "численне плем'я" венетів живе "від витоку Вісли на величезних просторах" і що вони "переважно (...) звуться склавенами й антами". Склавени, згідно з ним, населяють землі на південь від Вісли і між Дністром на сході та Мурсіанським озером на заході (йдеться про озеро Балатон в Угорщині), а анти - землі

Історія Польщі

між Дніпром і Дністром. Із творів візантійських авторів VI ст., писаних грецькою мовою, видно, що склавіни (так цією мовою називали склавенів) і анти жили на північ від Дунаю та Чорного моря, причому сучасник Йордана, Прокоти із Кесарі,г (між 490 і 507 -після 562[?]), локалізує їх там само, де Йордан, щоправда, анти у нього на заході населяють землі й від Дністра до нижньої течії Дунаю. Ті ж грецькомовні автори не згадують венедів - їх цікавили тільки склавіни й анти, оскільки з ними як північними сусідами Візантійській імперії доводилося неодноразово воювати; тому до народів, що жили на північ від склавінів й антів, згадані автори не проявляли інтересу. Напевно, з тієї ж причини Йордан, що жив у Візантії й за політичним менталітетом був виразником її інтересів, пишучи про сучасних йому слов'ян, венетам, порівняно з антами й склавінами, приділив мало увги. На основі цього міркування вчені небезпідствано твердять, що венети не розчинились у склавінах і антах, як можна було б судити з даної розповіді Йордана, а займали у першій половині VI ст. (та й пізніше) територію Польщі аж до Балтійського моря.

Свідчення Йордана й візантійських істориків VI ст. більш-менш підтверджуються тогочасними пам'ятками матеріальної культури. Слов'янські археологічні старожитності VI ст. розподіляються на три групи, що визначаються за двома головними ознаками -керамікою та типами помешкань. Найбільша слов'янська група (південний кордон її розселення проходив по Дунаю) представлена Чеськими землями, Словаччиною, Румунією, лісостеповою і поліською зонами українського Правобережжя. Другу групу становлять Польща, землі між Одрою і Лабою і в Полаб'ї. Третю групу виділяють на території степу і частково лісостепу між Дніпром і Прутом та нижньою течією Дунаю.

Усі три групи об'єднує ліпна (ручної роботи) кераміка, яка в кожній з них відзначається своєрідністю, причому кераміку першої з названих груп характеризують як празьку. Першій і третій групам притаманні напівземлянкові, другій - наземні житла.

Співставлення згаданих писемних та археологічних свідчень стосовно VI ст. переконує в тому, що вони територіально взаємонакладаються, а, отже, писемні свідчення про слов'ян вірогідні. Слов'янський характер зазначених археологічних матеріалів підтверджується також їхньою генетичною спорідненістю з матеріальною культурою слов'янських народів, що проживали на більшій частині означеного вище регіону (поляків, чехів, словаків, словенців, полабських і східних слов'ян).

У VI ст. склавіни й анти здійснювали з-над Дунаю грабіжницькі вторгнення на Балканський півострів і частково тут осідали. Протягом першої половини VII ст. величезна кількість склавінів переселилася на землі цього півострова, чим було закладено основу для формування тут слов'янських народів. Анти в цьому колонізаційному процесі змогли взяти лише незначну участь: на самому початку VII ст. антський політичний союз був розгромлений аварами (на той час союзниками Візантії, яка воювала з антами), внаслідок чого перестав існувати, а більшість антів відійшла з насиджених місць на північ - в місця, населені склавінами, серед яких вони й розчинились.

Слов'янський світ на всьому його просторі виявляв спільні риси в соціально-економічному й політичному розвитку. Відмінності стосувалися неістотних, другорядних моментів. Наявність цих відмінностей стала помітнішою у зв'язку з великим переселенням народів, в якому, починаючи з другої половини V ст., слов'яни взяли велику участь, зокрема тоді, коли переселялися на Балканський півострів.

Основу господарства у слов'ян з давніх давен становило землеробство. Вони вирощували пшеницю, просо, ячмінь, овес. Майже повністю землеробство мало орний характер. Землю обробляли сохою й дерев'яним плугом із залізним наконечником. Тягловою силою були бики. Врожай збирали серпами і косами. Зерно зберігали у

Польські землі у давнину

спеціально для цього виритих ямах, розмелювали його в зернотерках й примітивних ручних млинах. Велику роль відігравало тваринництво. Підсобне значення мали Мисливство, бортництво, риболовля. Розвинуте було домашнє ремесло. Виплавляли заяво з болотної руди сиродутним способом в глиняних або кам'яних наземних печах. Із заліза.виготовлялися переважно знаряддя праці - сокири, серпи, коси, ножі тощо, а також мечі. Керамічний посуд робили, як зазначено вище, ручним способом, подекуди На гончарному колі. Налагодженими були торгові зв'язки з неслов'янськими країнами.

Жили слов'яни переважно на берегах річок. їхні поселення були укріплені валами й роками. Дахи хат мали двосхильну форму, покривалися деревом, соломою, очеретом. Хати були невеликі: їх площа зазвичай не перевищувала 20-25 кв. м. Опалювали їх печами, складеними з каменю й глини. Біля хат викопували ями, в яких зберігали харчові запаси.

, «Слоа'яни мали двосхідчасту територіально-суспільну структуру. Нижньою її сходин-юио було мале плем'я (займало площу у 2-Ю тис. кв.км), верхньою - союз племен. Оемовною рисою племінного ладу був його демократичний характер. Верховним органом племені було віче всіх вільних співплемінників, яке обирало свого правителя -князя (титул прагерманського або готського походження), контролювало його діяльність, вирішувало різні питання життя племені, зокрема ті, які стосувалися війни і миру, відало вбщинними землями. Впливові позиції займала племінна знать (старшина), до складу пцхя входили ті роди, з яких віче обирало князя. Кількість цих родів була невеликою, ваяя користувалися особливою повагою свого племені. Знать відігравала важливу роль у суспільно-політичному житті племен, зокрема, брала участь у поставленні князя. Певний вплив мали і старійшини. їх обирало віче, вони могли замість нього вирішувати справи, крім найважливіших. Просте населення племені користувалося політичними правами й вевбистою свободою, загалом була відсутня залежність однієї особи від другої. Проте існувала тенденція до розшарування вільних, виділення з них залежних осіб. Соціальній Мріаності сприяла майнова нерівність.

.<:/<3 найдавніших часів племена мали своє громадське господарство, фінансову систему. Все населення виконувало певні повинності. Племінну територію, звичайно опоясану лісами, відгороджували засіками, будували городища. Під час війн слов'яни брали в полон багатьох полонених, яких перетворювали у рабів. Візантійський імператор Маврикій (582-602) наприкінці VI ст. писав про слов'ян: "Тих, хто перебуває у них в полоні, вони не тримають у рабстві, як інші [неслов'янські] племена протягом необмеженого часу, але, встановлюючи [строк рабства] на певний час, пропонують їм вибір: повернутися за певний викуп додому або залишитися там, [де вони знаходяться] на становищі вільних і друзів". Рабство у слов'ян загалом було патріархальне - працю рабів в основному використовували в домашньому господарстві.

Віче розпоряджалося племіною казною, куди передавалися частина воєнної здобичі, надходження від зібраного торгового мита, судові штрафи, данина, одержана з підлеглих племен. Поруч з племінною діяла й князівська казна, до якої надходили вироби з власного господарства князя, добровільні дари населення ("поклони"), а також частина воєнної здобичі, данини від підлеглих племен, торгових мит, судових штрафів.

Основною формою військової організації у слов'ян було загальне ополчення чоловічого населення, що надавало тогочасному суспільно-політичному устрою характер військової демократії. Ополчення тривалий час було функціонально ефективним. Однак населення поголовно брало участь тільки в захисних, оборонних воєнних діях. Напади на інші племена здійснювалися невеликими групами воїнів, тільки винятково у таких випадках кількість воїнів перевищувала кілька тисяч - то були "професійні" воїни. У племінну епоху не створювалися дружини в класичному значенні загонів, які б постійно

Історія Польщі

перебували в розпорядженні своїх воєначальників й на повному їх утриманні. Дружини звичайно набирались для одного набігу. Можливо, вже у праслов'янські часи з'явилися відмінності у функціях племінних вождів. Термінологічна відмінність давньо-слов'янських "князь" і "воєвода" свідчить про те, що на чолі війська міг стояти спеціально обраний воїн, тоді як прерогативи внутрішньоплемінної влади залишались у князя.

Діяли дві сфери судової влади - нижча і вища. Про першу з них немає тогочасних повідомлень, про неї можна судити на підставі наявних ще в XVII-XVIII ст. в Білорусі та Україні т.зв. "копних" судів. Вище судочинство існувало у формі племінних судів.

"Вони вважають, - писав Прокопій із Кесарії про язичництво слов'ян, - що один тільки бог, творець блискавок, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків та здійснюють інші священні обряди (...) Вони вклоняються рікам та мавкам, іншим божествам, приносять їм жертви та з допомогою цих жертв здійснюють й ворожіння". На думку вчених, в останні століття первіснообщинного ладу (до VIII ст.) основними богами слов'янського пантеону були Сварог та Стрибог - небесні боги, Даждьбог, Перун - боги піднебесного простору, Род, Велес, Мокош - підземні боги; з часом слов'яни стали молитися головним чином Перунові, зберігаючи віру й в інших богів. Вони обожнювали сили природи: воду, вогонь, ліс, дерева, населяючи їх численними богами - духами. Духом лісу був лісовик, води - водяний, поля - полуниця. Споконвічними слов'янськими образами були берегині, водяниці, упирі. Місцями ритуальних дій слов'ян були общинні святилища невеликих розмірів. Вони розміщувалися у центрі або на краю селища й були типовими для І тис. - до прийняття слов'янами християнства, а подекуди навіть після цього.

Поступово первіснообщинні відносини у слов'ян переживали розклад. Посилювалася соціальна диференціація. Зростала роль общинноплемінної аристократії, в руки якої співплемінники передавали функції регулярної воєнно-політичної діяльності. Первісна община, заснована на кровно-родинних зв'язках, остаточно поступилася місцем сусідській общині, характерною рисою якої був земельний дуалізм - частина землі у ній перебувала в користуванні окремих сімей, решта (пасовища, луки тощо) - в общинному, спільному користуванні сімей поселення. Суспільно-політичний лад у формі військової демократії зрештою трансформувався в державні утворення.

Давньопольська держава

Розділ 2. ДАВНЬОПОЛЬСЬКА ДЕРЖАВА Виникнення держави

Протягом тривалої еволюції племен, які населяли терени теперішньої Польщі, відбувалося їх об'єднання в союзи племен. Назви окремих племен забувалися й, зрештою, стали існувати тільки назви племінних союзів.

Найдавніші відомості про найменування племінних об'єднаньна вказаних теренах подає анонімне джерело, умовно зване "Баварським географом". Його було складено, на думку вчених, в Баварії (звідси й означник в його титулі) десь перед або після 843 p., коли за т.зв. Верденським едиктом стався поділ Франкської імперії. З перелічених цим документом племінних союзів, що жили на північ від Дунаю, території Польщі стосуються такі: велюнчани (в оригіналі Vohmzane; мешкали в районі гирла Одри), пирічани (Prissani; біля нижньої Одри), юплани (Glopeani; над озером Ґопло в Куявії), сяензяни (Sleenzane; в нижній Сілезії), дзядошани {Dadosesani; на північному заході Сілезії), ополяни (Ороііпі; в центральній Сілезії), топатщі (Golenzizi; у верхній Сілезії), віспянії (Vuislane; над верхньою Віслою), лендзяни (Lendizi; над Віслою, на північний схід від віслян).

Перелік "Баварським географом" племінних об'єднань щодо Польщі є неповний: у ньому відсутні відомості по Великопольщі, Мазовії, Любуській землі, більшій частині Помор'я, території пруссів, ятвягів, русичів. Та й немає упевненості, що до "Баварського географа" потрапили назви всіх племінних союзів Сілезії, Малопольщі, Куявії.

З наведених "Баварським географом" найменувань сім останніх засвідчують існування етнічно польських союзів. Велюнчани, яких дослідники звуть і волінянами (від гроду Волін в місці їхнього перебування), і пирічани належали до поморської групи племен, мовноблизької до полабських слов'ян, які займали простір між Одрою і Нисою Лужицькою, з одного боку, і Полаб'ям - з другого. Нащадками поморян, до речі, є етнографічна група кашубів, які населяють східні райони Помор'я; вони діляться на кілька частин, з яких найбільшою чисельно є словінці. Пруссами були балтські племена, що з давніх давен оселилися між нижніми течіями Вісли та Німану. Найраніше етнонім "прусси" (Pruzzi) зустрічається в джерелах IX ст. Ятвяги жили між середньою течією Німану і верхів'ям Нареву. Перша відома згадка їхнього етноніма міститься в русько-візантійському договорі 944 р. Прусси і ятвяги були етнічно близькі до литовців. На час утворення Польської держави (і кілька століть після цього - до зникнення їх як політичних етносів) вони перебували в суспільному розвитку на стадії військової демократії.

Східні землі теперішньої Польщі займали західні відлами руських племінних союзів, головним чином дулібів (пізніше їх звали бужанами, волинянами) і на південь від них розташованих хорватів. У IX ст. і згодом кордон між руськими землями і землями польських племен проходив з півночі на південь так: від міжріччя Нареву та її правої притоки Бобри (Бсбжи) по західній межі пізніших Дорогочинської і Берестейської земель та території Червенських гродів, між нижнім Сяном і Віслою, карпатськими пущами, що займали широку смугу від Віслоки (правої притоки Вісли) до Дунайця (теж правої притоки Вісли).

З поданих "Баварським географом" етнічно польських племінних союзів привертають увагу лендзяни і вісляни. Лендзян згадує як Lendzaninoi і візантійський імператор Константин VII Багрянородний (913-959) у своїй праці "Про управління імперією", напевно на основі давніших відомостей, бо, скоріше всього, на середину Хет., коли ця праця була написана, лендзян як племінного об'єднання вже не було.

Історія Польщі

Термін "лендзяни" походить від слова lad, що означає оброблювану землю. Від лендзян пішли такі етноніми на означення поляків: руський лях, литовський Lenkas, мадярський Lengyel. Вони підкреслюють сусідство лендзян з руськими землями (воно проходило головним чином по межі терену Червенських фодів) і порівняно невелику віддаленість лендзян від ятвягів, які, будучи сусідами литовців, передали їм своє найменування лендзян, і від Словаччини, з;і володіння якою мадяри вели боротьбу від початку X ст.. а отже, тоді (а можливо, й раніше) з ними стикалися. Не виключено, що, ймовірно, мадяри про лендзян знали й за посередництвом словаків.

Про віслян згадка є ще у двох джерелах. Хронологічно, мабуть, перше з них "Житіє святого Мефодія" - писане невдовзі після смерті Мефодія (885) - слов'янського просвітителя, що разом зі своїм братом Кирилом проповідував і поширював християнство у Моравській державі, яка існувала в IX - на початку X ст. Вісляни у житії згадані, правда, не прямо, а опосередковано у такому його фрагменті: „Мав також він [Мефодій] пророчий дар (...) Дуже сильний язичеський князь, що сидів на Віслі, паплюжив християн і чинив їм шкоду. І. пославши до нього, [Мефодій] сказав: "Сину, добре б тобі хреститися своєю волею на своїй землі, щоб не був ти хрещений силоміць в полоні на чужій землі, [коли так буде], згадаєш про мене". Як і сталося". На думку дослідників, сказане в цитованому фрагменті означає, що віслянський князь нападав на володіння Моравської держави, за що 6\в розбитий моравським князем Святополком (870-894) і, потрапивши в полон, змушений був, як і пророчив Мефодій, прийняти хрещення. Ця подія може бути датована 70-ми роками IX ст., і в такому випадку не виключено, що віслянського князя хрестив Мефодій.

Друге із зазначених джерел - твір "Германія" англійського короля Альфреда Великого (871-899) - містить згадку про сучасну цьому правителеві "Віслянську землю" (Wislelond).

Польські історики на підставі цих двох джерельних свідчень припускають, що у Малопольщі, по верхній і частково середній течії Вісли, якийсь час була держава з центром на місці Кракова. Судячи з житія Мефодія, нею правив сильний місцевий князь. Після підкорення цієї держави князем Святополком її територія входила, мабуть, як автономна, до складу Моравської держави, принаймні до смерті Святополка, після якої ця держава почала розпадатися. Віслянська держава більше не відродилася. Через якийсь час після загибелі Моравської держави її землі опинилися в складі Чеської держави і перебували в ній до приєднання їх до Польщі наприкінці X ст.

Виникнення на польських землях держави, яка, пройшовши через усі історичні випробовування, існує понині, пов'язане з племінним союзом полян, який розташовувався у північній частині Великопольщі над Вартою. Тутешнє населення називалося полянами, як вважають, від полів, що їх воно займало між лісами. Цей етнонім уперше, як Роїопі, з'являється в найраніших житіях св. Воицєха - християнського патрона Польської держави. На початку XI ст. зустрічаємо його у формі Роїепі в хроніці мерзебурзького єпископа Тітмара. Від полян новостворена держава тривалий час йменувалася Полянською, в з XI ст. - Польською. Назва країни Polska виникла через субстантивізацію прикметника у назві Polska ziemia, яку також застосовували до даної держави. Українське Польща с граматичним відповідником назви Polska (як наслідок чергування л і k в ш і ч). У середньовічних (з XI ст.) і пізніших латиномовних джерелах Польща виступає як Роїопіа, що дало такі європейські національні найменування цієї країни, як німец. Роїеп, англ. Poland, франц. Pologne та ін. Від полян пішов й етнонім поляки. З огляду на те, що місто Ґнєзно було першою столицею Польщі (до кінця 1030-х років), остання стосовно періоду до цього часу фігурує в джерелах як Ґнєзненська. А ще в літературі її називають для того часу Великопольською.