Мовний реалізм.

Ніхто до Шевченка не вживав у літературі українську мову з такою повнотою, як він. Воістину народний поет, Шевченко розкрив багатство її словника, невичерпні структурні, семантичні і стилістичні властивості, в яких виявляється придатність української мови для висловлення найскладнішої думки і найтоншого почуття.

До Шевченка народна мова використовувалася з суб’єктивною двоплановістю (жарт, іронія та ліричність, елегійність). Шевченко використав народну мову і для вираження народної філософії та глибоких почуттів, для викриття вад та осуду експлуататорського суспільства, для виступів на серйозні теми.

Після Шевченка, хоч іще й сперечалися про межі літературної спроможності української мови, але всім стало ясно, що Шевченко таки вивів цю мову на шлях широкого літературного розвою.

Шевченкова мова стала основою літературної мови. Сталося це тому, що сам Шевченко, як зазначає І. Огієнко, був у нас найсильнішим поетом, і його твори захопили всю Україну: їх усі читали, вивчали напам’ять, і вже тим самим навчалися мови. В історії постання літературних мов це звичайне явище : мова найсильнішого письменника помалу стає за основу мови літературної. До того ж вона була найчистіша серед мов усіх тодішніх письменників.