Унормованість мови Шевченка
Якщо у мові творів письменників дошевченківського періоду ця унормованість відсутня, оскільки спостерігається нахил до етнографічного копіювання і тому є відмінності від сучасних норм у лексиці, фонетиці, морфології і синтаксисі, то у Шевченка таких відхилень порівняно небагато. За словами Л.Булаховського, “Шевченкова мова і досі лишається в багатьох випадках мірилом законності вживання того або того українського слова”.
Мова творів Шевченка становить досить чітко унормовану мовностилістичну систему, і отже, Т.Г. Шевченко є основоположником тих норм літературної мови, які лежать в основі системи норм СУЛМ.
Шевченкову фонетику відрізняють лише незначні риси, ще менше відмінностей у морфології.
Лексичні особливості:
а) творче використання книжних елементів (старослов’янізмів з певною стилістичною метою – як засіб сатири й іронії, урочистості, революційної патетики тощо), уникнення архаїзмів, слів іншомовного походження, зокрема полонізмів тощо;
б) інтернаціоналізми (слова з яскравим соціальним змістом і певним емоційним забарвленням (апостол, герцог, плебей), на позначення культурних понять різного роду (елегія, догмат);
в) використання лексики з мов пригнічених народів, зокрема казахського ( чурек, сакля та ін.);
г) розширення семантики звичайних народних слів і виразів через наповнення їх найчастіше соціальним змістом;
ґ) важливим лексичним елементом у поезії Т. Шевченка є слова на позначення етнографічних атрибутів (зокрема українського весілля).
М.Шубравська має цілковиту рацію, твердячи, що Т. Шевченка слід уважати першим із народознавців (широкий опис у “Назарі Стодолі” українського сватання із промовою сватів, вихопленою із самого життя з документальною фольклорно-етнографічною точністю).
Поет майстерно користувався яскравим словником народної мови, її синонімікою, фразеологією, засобами образності, багатством її граматичних форм і синтаксисом.
Синтаксичні особливості:
Т. Шевченко вперше використав такий стилістичний прийом, як невласне-пряма мова,“об’єктивна розповідь”,“розповідь від I особи”,“розповідь уявного оповідача”,блискучі діалоги й монологи.
У мові Шевченка відображений народнорозмовний фольклорний синтаксис: паратакса (тобто ССР, що є ознакою фольклору (народний лад), а не гіпотакса (нанизування підрядних речень до головного)).
5. Структурний феномен мови Шевченка, який полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Квітки-Основ’яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний територіальний чи історичний обшир. У ній, як у мові Котляревського, ліричний струмінь злився з сатиричним, але горизонти лірики й сатири в Шевченка були набагато ширші, ніж у будь-кого з його попередників. Отже, предметом постійної уваги Кобзаря була не просто мова, а насамперед її зміст в устах народу і народні почуття.
Шевченко зробив великий внесок у становлення і розвиток нової української літературної мови не тільки мовою творів, а й просвітницькою діяльністю (“Букварь южнорусскій”).
Отже, творчість Тараса Шевченка відіграла велику об’єднувальну роль: вона вказувала шляхи розвитку української літературної мови на загальнонародній основі.
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов’язкових для всіх літературних норм.
1.1.3. МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ ЯК ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ РІЗНОВИД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ.
МОВНА, МОВЛЕННЄВА, КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНЦІЇ
Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засвоєння певної суми загальних і професійних знань, а також оволодіння основними способами розв’язання професійних завдань, тобто оволодіння мовою професійного спілкування.
Мова професійного спілкування (професійна мова) – це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.
Отже, фахова мова – це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різноманітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.
Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди:
1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію;
2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, політології, математики, філології тощо);
3) професіоналізми;
4)професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність.
Володіти мовою професійного спілкування – це:
• вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху;
• дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування;
• знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери;
• використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербальні засоби спілкування.
Отже, професійна мова – це насамперед термінологія, притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.
Термін – слово або словосполучення, що позначає поняття спеціальної сфери спілкування в науці, виробництві, техніці, у конкретній галузі знань. Терміни обслуговують сферу спілкування певної галузі разом із загальновживаним лексиконом.
Професіоналізм – слово або вислів, уживаний в певному професійному середовищі. Професіоналізми властиві мові певної професійної групи.
Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції.
Мовна професійна компетенція – це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом.
Мовленнєва професійна компетенція – це система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації.
Ґрунтуючись на мовній компетенції, вона виявляється у сформованості умінь послуговування усною і писемною літературною мовою, багатством її виражальних засобів відповідно до літературних норм.
Комунікативна професійно орієнтована компетенція – це система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування, тобто треба володіти сумою знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і вміти застосовувати ці знання в процесі спілкування.
Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує професійні знання, вміння і навички спілкування.
1.1.4. МОВНІ НОРМИ
У професійному мовленні треба дотримуватися загальноприйнятих мовних норм, стандартів, певних взірців, адже унормованість – головна ознака літературної мови.
Мовна норма – уніфіковані, традиційні, найбільш поширені, свідомо фіксовані стандарти реалізації мовної системи, обрані в процесі суспільної комунікації.
Мовна норма є ознакою літературної мови.
Літературна мовна норма – усталені, загальноприйняті правила, регламентації, взірці вживання мовних засобів у писемній і усній формі спілкування.
Літературна норма репрезентується в шкалі оцінювань: правильності, доречності й естетичної гармонійності.
Результатом визнання літературних норм є їх кодифікація у словниках і граматиках, що фіксують усталені мовні явища.
Розрізняють такі типи літературних норм:
• орфоепічні,
• морфологічні,
• орфографічні,
• лексичні,
• синтаксичні,
• стилістичні,
• пунктуаційні,
• акцентуаційні.
ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ
Орфоепічні норми регламентують правила вимови звуків, звукосполук та граматичних форм слів. Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насамперед виокремлюють фонематичні та фонологічні.
Фонематичні помилки – це порушення, пов’язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, наприклад:
вимова \с\ замість \з\
[везти] [вести]
[казка] [каска]
вимова \т\ замість \д\
[гадка] [гатка]
[прив’ід] [прив’іт]
Такі помилки спотворюють зміст слова Інколи фонематична помилка зумовлюється пропуском однієї з фонем, наприклад:
Правильно Неправильно
плутати путати
плутаю путаю
плутають путають
Дуже часто у мовленні замість фонеми |ф| вживають поєднання фонем |хв|, а замість |хв| – фонему |ф|:
Правильно Неправильно
факт хвакт
фарба хварба
фах хвах
фахівець хвахівець
феномен хвеномен
форматний хворматний
функціонувати хвункціонувати
хвала фала
хвороба фороба
Фонетичні помилки – це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад,
вимова [л’] замість [л]:
лекція – л’екція,
телеграма – тел’еграма,
вимова [і] замість [и]у словах іншомовного походження:
директор – діректор,
тираж – тіраж,
симпозіум – сімпозіум,
циркулярний – ціркулярний
ВИМОВА ГОЛОСНИХ ЗВУКІВ
Усі голосні звуки під наголосом вимовляються чітко й виразно: постанова, план, гарантійний, витяг, видавець, мудрість.
В інших позиціях вимова голосних має такі особливості:
І. Голосні [а], [і], [у] – в усіх позиціях вимовляються виразно, чітко:
[знати] – знати,
[пунктуал′н′іс′т′] -пунктуальність,
[з′в’пувати]-звітувати
У деяких словах на початку слова голосний [і] вимовляється з наближенням до [и]:
іноді – [іинод′і]
інколи – [іинколи]
інде – [іинде]
інший – [іинший]
ІІ. Звук [о] вимовляється виразно й здебільшого не змінюється; лише перед складом з постійно наголошеним [у] й [і] вимовляється з наближенням до [у]:
тому – [тоуму]
порушити – [поурушити]
йому – [йоуму]
собі – [соуб’і]
тобі – [тоуб’і]
ІІІ. Звуки [е], [и] в ненаголошешй позиції вимовляються нечітко:
[е] – з наближенням до [и]
мета – [меита]
реагувати – [реиагувати]
мені – [меин′і]
У ненаголошенш позиції в кінці слова звук [е] вимовляється чітко:
Рівне – [р′іуне]
поле – [поле]
[и] – з наближенням до[е]
видатки [виедатки]
обвинувачення – [обвиенувачеин′: а]
систематичний – [сиестеиматичний]
Звуки [е], [и] в наголошеній позиції вимовляються чітко:
полеміка – [полем’іка]
вибори – [вибори]
кредит – [креидит]
ВИМОВА ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ
1. Дзвінкі приголосні [б], [д], [ґ], [ж], [з], [дж], [дз] в кінці слова й перед глухими в середині слова вимовляються дзвінко:
[народ] – народ;
[наказ] - наказ;
[чиемдуж]—чимдуж;
[надто] - надто;
[дов’ідка] - довідка.
Примітка. З усіх дзвінких приголосних тільки глотковий звук [г] вимовляєтеся як [х]: [лехко] – легко; [н′іхт′і] – нігті; [вохко] – вогко.
2.Глухі приголосні [п], [т], [к], [ш], [с], [ч], [ц] перед дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко:
[проз′ба] – орфографічно просьба;
[воґзал]—вокзал;
[бород′ба] - боротьба.
3. Оглушуються прийменник і префікс з- перед глухими приголосними:
[с тобойу] – орфографічно з тобою;
[сказати]—сказати.
4. Префікси роз-, без-, через- можуть вимовлятися дзвінко й глухо (залежно від темпу мовлення):
[розписка] і [росписка] – розписка;
[беизпомиелковий] і [беиспомиелковий] – безпомилковий.
5. Губні [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячі [ж], [ч], [ш] (крім подовжених) та задньоязикові [ґ], [к], [х] в кінці слова та складу вимовляються твердо:
[с′ім] – сім;
[велиеч] - велич;
[пишеиш] - пишеш;
[позичте] – позичте;
[с′м’іх] - сміх.
Лише перед [і] ці приголосні вимовляються як напівм’які:
[в’італ′ний] – вітальний;
[б’іограф’ійа] - біографія;
[ш’іс′т′] - шість;
[х’ід] - хід;
Подовжені шиплячі вимовляються як напівм’які:
[роздор′іж’: а] - роздоріжжя;
[р′іч’: у] - річчю.
6. В українській мові слід розрізняти звуки [г] і [ґ].
Приголосний звук [ґ]вимовляється у власне українських словах, а також зукраїнізованих словах іншомовного походження. Найповніший реєстр слів з літерою ґ, що позначає задньоязиковий зімкнений дзвінкий звук [ґ], подано в «Українському орфографічному словнику», яким варто послуговуватися, оскільки звук ґ вживається не лише відповідно до норми, а й на власний розсуд мовців. Подаємо найбільш уживані слова: ґазда, ґаздувати, ґречний, ґречність, ґречно, ґрунт, ґрунтозахисний, ґрунтознавство, ґрунтообробний, ґрунтовий, ґрунтуватися, ґанок, ґрати, ґатунок, ґудзик, грунтово-кліматичний, ґрасувати (розчищати).
7. Буквосполучення дж, дз можуть позначати один звук і вимовляються як африкати [дз], [дж]:
[дзвониек] – орфографічно дзвоник;
[присуджувати] - присуджувати;
[в’ідр′аджеин′: а] - відрядження;
[нагороджеин′: а] - нагородження.
Роздільна вимова цих звуків [д]-[з],[д]-[ж] є порушенням орфоепічних норм. Як два окремі звуки вони вимовляються тоді, коли належать до різних частин слова, наприклад, до префікса і кореня:
[в’ід-зиевати]- орфографічно відзивати;
[п’ід-зв’ітний] - підзвітний;
[п’ід-жеину] - піджену.
8. Передньоязикові [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н] перед наступними м’якими приголосними та перед [і] вимовляються м’яко:
[маібут′н′е] – орфографічне майбутнє;
[п’іс′н′а] - пісня;
[горд′іс′т′] -гордість.
ВИМОВА ЗВУКОСПОЛУК
1. Відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у мовленні деякі орфоепічні норми випливають з асимілятивних змін у групах приголосних:
а) -ться вимовляється як [ц′:а]:
[лиестуйеиц′:а] – орфографічне листується;
[учац′:а]- учаться;
[гн′івайуц′:а] - гніваються;
[обуриец′:а] - обуриться;
б) -шся вимовляється як[с′:а]:
[зв’ітуйес′:а] - звітуєшся;
[в’ітайес′:а] - вітаєшся;
[розписуйес′:а] - розписуєшся;
в) -жся вимовляється як[з′с′а]:
[зваз′с′а] – зважся;
[неиур′із′с′а] - не вріжся;
г) -чся вимовляється як [ц′с′:а]:
[неимороц′с′:а] - не морочся;
ґ) -жці вимовляється як[з′ц′і]:
[криевор′із′ц′і] - криворіжці;
[запор′із′ц′і] - запоріжці.
д) -сши вимовляється як [ш:и]: [приен′іш:и] - принісши.
е) -зш вимовляється як[ш:]: [рош:ити] - розшити
є) -зч вимовляється як[шч]: [шчого] – з чого.
) -здж вимовляється як[ждж]: [жджеиреила] – з джерела.
з) -шці вимовляється як[с′ц′і]: [на дос′ц′і] – на дошці.
и) -здці вимовляється як[з′ц′і]: [у пойіз′ц′і] -у поїздці.
2. Для вимови характерне також спрощення в окремих групах приголосних, супроводжуване за відповідних фонетичних умов асимілятивними змінами, а саме:
-нтств- (агентство, регентство) > [нств]: [агенство], [регенство]
-нтськ- (студентський) — [н'с'к]: [студен'с'кий];
-стськ- (туристський) > [с'к]: [турйс'кий];
-здц-і (поїздці) > [з'ц'] [пойіз'ц'і];
-стц-і (кістці) > [с'ц']: [к'іс'ц'і].
Водночас спрощення у групах приголосних не можна вважати виразною типологічною ознакою сучасної української орфоепії, тому що існують численні послідовності приголосних різної фонетичної якості, яким не властиве випадіння тих або тих компонентів. Пор., зокрема, чотири- і п'ятифонемні сполуки: обстругати, обскребти, надвправний, контрдекларація, герцогство, контрпропозиція.
ВИМОВА СЛІВ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ
Іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються, проте деякі з них характеризуються орфоепічними особливостями:
1.Голосні [і] та [и] слід завжди вимовляти відповідно до їх написання. Після приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], [р], [ж], [ч], [ш] постійно вимовляється [и], а не [і] перед наступним приголосним звуком: система, дипломатичний, фізика, цивільний, риторика, шифр, ратифікація, режим.
Початковий [і] вимовляється чітко, а наближена до [и] вимова [і] є орфоепічною помилкою.
2. В іншомовних словах ненаголошений [о] ніколи не переходить в [у] (навіть перед складом з постійно наголошеним [у]): корупція, доручення, документ, популяризація.
3. Ненаголошені [и], [е] після приголосного вимовляються з наближенням до [е], [и]: [теинден'ц'ійа] - тенденція; [пеир'іодиезац'ійа] - періодизація; [сеиртиеф’ікат] – сертифікат.
АКЦЕНТУАЦІЙНІ НОРМИ
З орфоепічними нормами тісно пов’язані акцентуаційні, що визначають правильне наголошування слів.
Наголос – це виокремлення одного із складів слова засобом посилення голосу.
В українській мові наголос вільний, різномісцевий і рухомий, тобто може падати на будь-який склад слова і змінювати своє місце в однокореневих словах або у формах одного й того ж слова: зби'тки — збитко'вий, прийма'льня — прийми', будува'ти — буду'ю, бага'ж — багаже'м.
Наголос може виступати засобом розрізнення лексичного (семантичного) значення слова: характе'рний і хара'ктерний, прошу' і про'шу,
а також граматичного значення родового відмінка однини і називного множини: сестри' і се'стри.
Дотримання норм наголошення й вимови є одним із важливих показників культури усного професійного спілкування. Як відомо, в українській літературній мові є чимало слів, у яких мовці порушують усталений літературний наголос, тобто акцентологічні норми.
Іменники середнього роду на -ання мають наголос на тому складі, що й неозначена форма дієслова, від якої іменник утворено: читати – читання, навчати – навчання, завдати – завдання.
В окремих випадках префікс ви- перетягає на себе наголос: ви'дати - вида'ння, ви'вчити - вивча'ння Ненормативними є наголошення чи'тання, навчання', завдання'.
Іменники, утворені від дієслів або інших іменників за допомоги префіксів ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, не-, при-, про-,роз- зберігають наголос на префіксі: ви'клик, ві'дгомін, за'дум, за'клик, на'пуск, на'дпис, пере'спів, пі'дкуп, не'люб, при'пис, при'тінок, про'пуск, ро'зголос, ро'звідка.
У числівниках від одинадцяти до дев‘ятнадцяти наголос падає лише на склад на': одина'дцять, чотирна'дцять, вісімна'дцять. У відмінкових формах на –и названі числівники зберігають наголос на цьому ж складі: одина'дцяти, двана'дцяти, чотирна'дцяти, шістна'дцяти, сімна'дцяти.
Увідмінкових формах на -ох,-ом наголос перетягується на останній склад: одинадцятьо'х, чотирнадцятьо'х, сімнадцятьо'х тощо, одинадцятьо'м, дванадцятьо'м, шістнадцятьо'м тощо.
Ускладних числівниках на –десят наголос на останньому складі: шістдеся'т, сімдеся'т, вісімдеся'т.
Уформах непрямих відмінків цих числівників наголос перетягується на закінчення: п‘ятдесяти' (п‘ятдесятьо'х), п‘ятдесяти' (п’ятдесятъо'м), п’ятдесятъма' (п’ятдесятьома').
Слово прошу вживається з двома наголосами: прошу' – у значенні «звертаюся з проханням, клопочу»; про'шу - у значенні «запрошую, будь ласка».
В українській мові є іменники ви'года (родовий множини ви'гід) зі значенням «користь» і виго'да (родовий множини виго'д) означає «зручність». У відмінкових формах цих іменників та у словах, утворених від них, наголос зберігається на тому самому складі: ви'года – ви'годи - ви'годою; ви'гідний «корисний» – ви'гідність – ви'гідністю; вигі'дний «зручний» – вигі'дність – вигі'дністю.
ЛЕКСИЧНІ НОРМИ
Лексичні норми регламентують правила слововживання. їх фіксують насамперед словники: «Словник української мови» в11-титомах(1971-1980рр.), «Новий тлумачний словник української мови» (1998 р.), «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (2001 р.), «Український орфографічний словник» (2002 р.), «Російсько-український словник ділового мовлення» (автор Шевчук СВ., 2010 р.).
Відхилення від норм слововживання у мовній практиці зумовлені кількома чинниками:
• незнанням точного лексичного значення слова, наприклад: Часопис «Вечірній Київ» відсвяткував свій ювілей. Часопис – періодичне друковане видання у вигляді книжки; журнал. Отже, у цьому реченні слід вживати слово газета, а не часопис;
• невмінням вибрати із синонімічного ряду найточніше слово, тобто незнанням синонімічного багатства мови, яке є «одним із невичерпних джерел урізноманітнення вислову».
СИНОНІМИ
Синоніми – це слова різні за звучанням, але мають тотожне чи близьке значення:обов’язково – неодмінно; конче – доконче – неминуче; властивий – притаманний; проживати – мешкати; аргумент – (у полеміці) доказ, підстава, обґрунтування.
Тексти офіційно-ділового стилю вимагають однозначності, й через те точності слів надається неабияке значення. Адже для чіткої регуляції офіційно-ділових стосунків важливо, щоб усі однаково сприймали й витлумачували той чи інший закон, наказ, договір, контракт.
Щоб збагатити свій активний запас слів, радимо частіше звертатися до «Словника синонімів української мови» у двох томах (2001 р.).
ПАРОНІМИ
Щоб мовлення було нормативним, важливо розрізняти між собою пароніми. Пароніми – це слова (пари слів), які мають подібність у морфологічній будові (близькі за фонетичним складом), але розрізняються за значенням. Вони переважно належать до однієї частини мови, мають однакові граматичні ознаки. На відміну від синонімів – слів, що позначають близькі поняття і тому можуть заміняти одне одного, – для паронімів така взаємозамінність неможлива. Перевірити значення паронімів можна за словником: Гринчишин Д. Г., Сербенська О. А. Словник паронімів української мови.- К., 1986.
Виборний – виборчий
Виборний – який визначається або обирається голосуванням: виборна посада.
Виборчий – пов’язаний з виборами, з місцем, де відбуваються вибори, з правовими нормами виборів: виборча дільниця, виборча урна, виборчий бюлетень, виборче право.
Вникати – уникати
Вникати – намагатися зрозуміти сутність причини, явища, події тощо: вникати в суть справи (питання в що?).
Уникати – намагатися обминати проблеми, перешкоди, людей (сторонитися, цуратися):уникати зустрічей (питання кого? чого? що робити?).
Гривня – гривна
Гривня – грошова одиниця незалежної України: п‘ять гривень, курс гривні.
Гривна – металева шийна прикраса у вигляді обруча:Кольє нагадують давньоруські гривни.
Громадський – громадянський
Громадський – який стосується суспільства, громадян чи окремого колективу; який відбувається в суспільстві (громаді, колективі) або пов’язаний з суспільно корисною діяльністю:громадські організації, громадська думка.
Громадянський – який стосується громадянина як члена суспільства, властивий йому:громадянський обов‘язок, громадянська мужність.
Декваліфікація – дискваліфікація
Декваліфікація – втрата особою кваліфікації, спеціальних знань, досвіду: декваліфікація педагога, повна декваліфікація.
Дискваліфікація – оголошення когось не гідним або не здатним обіймати певну посаду, виконувати відповідну роботу через професійну непідготовленість, позбавлення спортсмена або команди права брати участь у змаганнях за грубе порушення правил: дискваліфікація судді, дискваліфікація гравця.
Житловий – жилий
Житловий — 1) стосовний до житла, жител, пов’язаний з ними, 2) пристосований, призначений для життя людей житловий фонд, житловий відділ, житлова проблема, житлове будівництво.
Жилий – заселений, залюднений, жилий будинок – той будинок, у якому живуть люди, заселений.
Індосант – індосат
Індосант – особа, яка робить передатний напис на чеках, векселях та інших цінних паперах.
Індосат – особа, на яку переводять чек, вексель та інші цінні папери.
Кампанія – компанія
Кампанія – сукупність заходів, спрямованих на виконання певного завдання, виборча кампанія.
Компанія – 1) група осіб, пов’язаних певними інтересами, весела компанія, 2) торговельне або промислове товариство, що об’єднує підприємців, торговельна компанія.
Ліцензія – ліценція
Ліцензія – дозвіл на право торговельного обміну, використання чогось тощо.
Ліценція – зниження тарифного мита тощо.
Оснований – заснований
Оснований – який ґрунтується на чомусь, в основі якого лежить те, про що йдеться: оснований на праці, оснований на успіхах (питання – на чому?)
Заснований – який кладе початок існуванню чогось, створює, організовує щось: фонд, заснований президентом (питання ким? де? коли?)
Особистий – особовий
Особистий – який є власністю окремої особи, безпосередньо належить їй, персональний, який безпосередньо стосується певної особи: особисті речі, особиста охорона, особисті уподобання.
Особовий – який стосується особи, відкритий на окрему особу: особове посвідчення, особовий склад,особова справа, особовий рахунок.
Відхиленням від лексичних норм є вживання кальок – спотворених запозичень з російської мови. Російські слова вживають замість українських, пристосовуючи їхнє фонетичне, словотвірне та морфологічне оформлення до українського.
Норма Калька
безготівковий безналічний
брати/взяти участь приймати/прийняти участь
будь-який любий
вантаж груз
ввімкнення/увімкнення включення
вживати/вжити заходів приймати/прийняти міри
величальний хвалебний
виняток виключення
висновок заключення
виторг виручка
відкласти відложити
внески взноси
докази доводи
інакодумець інакомислячий
інакше по другому
загальний всезагальний
зайвий лишній
заміжня замужня
замовити заказати
захід міроприємство
збігатися співпадати
звинувачення обвинувачення
зіставляти співставляти
з’ясовувати/з‘ясувати виясняти/вияснити
жартувати шуткувати
колишній бувший
корені, джерела витоки
міркувати розмірковувати
мито, збір пошліна
навчальний учбовий
наполягати настоювати
насамперед, найперше, у першу чергу
передусім (передовсім)
наступний, такий слідуючий
неприпустимо недопустимо
неспроможний не в стані
нечисленний малочисленний
правильно вірно
приймальня прийомна
приміський пригородній
принаймні по крайній мірі
профспілка профсоюз
розпродаж розпродажа
скарбниця казна, казначейство
скарга жалоба
скасовати / скасувати відміняти/відмінити
суперечності протиріччя
тимчасово припинити призупинити
торішній минулорічний
урочистості торжества
хабарник взяточник
чинити / вчинити поступати/поступити
численний багаточисленний
ГРАМАТИЧНІ НОРМИ
Граматичні норми визначають правильне вживання граматичних форм слів та усталену побудову речень, словосполучень.
Морфологічні норми передбачають вживання у мовленні повнозначних змінних слів, граматична оформленість яких відповідає нормі української літературної мови.
Слід пам’ятати, що іменники – назви осіб за професією, званням, посадою належать до чоловічого роду, тобто вони називають як осіб чоловічої статі, так і жіночої.
В офіційно-діловому стилі при таких іменниках-підметах завжди присудок уживається у формі чоловічого роду: запропонував заступник прокурора Ольга Калінько; виступив проректор з наукової роботи Валентина Шелудько.
За граматичними нормами (зокрема морфологічними) іменники жіночого роду першої відміни твердої групи мають закінчення -ою: роботою, країною, головою, жінкою; м’якої та мішаної групи -ею: працею, долею, піснею, задачею, площею, тишею, межею, пожежею.
У родовому відмінку множини ці іменники вживаються переважно з нульовим закінченням: жінок, пісень, веж, верб, тополь, надій, мрій, лікарень, будівель, сосон (сосен), воєн. Проте в деяких словах виступає закінчення -ів: суддів, старостів; або закінчення -ей: сімей, статей, ескадрилей.
Іменники чоловічого роду м’якої групи другої відміни у родовому відмінку мають форми: кобзаря, воротаря, різьбаря, жниваря, орендаря, секретаря, поштаря, страйкаря, богатиря; а також: токаря, слюсаря, кухаря, лицаря. До твердої групи належать іменники: бригадир – бригадира, комісар — комісара, командир — командира, касир — касира, семінар - семінару. Іменники чоловічого роду мішаної групи другої відміни у родовому відмінку мають форми: школяра, цегляра, бджоляра, картопляра, весляра, бавовняра, пісняра, газетяра, завідувача, товариша.
Усім іменникам третьої відміни властиве закінчення –ей у родовому відмінку множини: доповідей, галузей, відповідей, подорожей, відстаней, тіней; але: матерів.
Іменники із суфіксом -єн-, що належать до четвертої відміни, мають паралельні форми: ім’ям – іменем, плем’ям – племенем, тім’ям – тіменем. У літературній мові переважають форми із закінченням-ам (орфографічне-ям).
Множинні іменники у родовому відмінку можуть мати:
• закінчення -ів: зборів, опадів, терезів, курсів, окулярів;
• закінчення -ей: дверей, дітей, людей;
• нульове закінчення: ножиць, роковин, запросин, канікул, Альп, Сум.
Особливу проблему морфології сучасної української літературної мови становлять активні дієприкметники, що творяться за допомоги суфіксів -уч (-юч), -ач (-яч). Як зазначає Ю. Шерех, вони не перебувають у регулярних мотиваційних зв’язках з відповідним типом дієслівних основ, а тому їх слід вважати периферійними щодо морфологічної системи української мови віддієслівними похідними й характеризувати як книжні витвори, що не властиві українському літературному слововживанню, стимульовані найбільшою мірою впливом російської мови.
Отже, активні дієприкметники не стали фактом української мови, це потрібно послідовно відображати під час їх перекладу – подавати власне українські мовні засоби (прикметники, іменники, дієприслівники, дієслова-присудки складних речень), що відповідають російським активним дієприкметникам. А через відсутність у словниках українських відповідників цієї лексики сучасні переклади з російської мови рясніють карикатурними кальками.
Російські дієприкметники Українські відповідники
агитирующий агітатор
адресующий адресант
арендующий орендатор
бастующий страйкар
бездействующий бездіяльний (неактивний)
болеутоляющий протибольовий
взаимоисключающий взаємозаперечний (несумісний)
военнослужащий військовик
действующий (закон) чинний (закон)
депонирующий депонент
доверяющий (юр.) довіритель
жизнеутверждающий оптимістичний(сповнений життя)
заведующий завідувач
заключающий договор укладач угоди, договірник
занимающий должность на посаді
звукозаписывающий звукозаписний
исполняющий обязанности заступник, який виконує, зайнятий виконанням, виконавець, виконувач
ликвидирующий ліквідатор (ліквідаційний)
несоответствующий що не відповідає, невідповідний, недоречний
обслуживающий персонал обслуга
поступающий вступник
потребляющий що споживає, споживач
рецензирующий що рецензує, рецензент
служащий службовець, (в уряді) урядовець
торгующий що торгує, зайнятий торгівлею, торговець, крамар
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 1268;