Поняття, загальні засади та правові акти, що регламентують організацію роботу суду. 1 страница

Природу управлінських процесів, що протікають у суді, більш точно передає поняття «адміністрування в суді», якому можна надати визначення як цілеспрямованої практичної діяльності осіб, які займають адміністративні посади в певному суді, що передбачає керування конкретним, окремим елементом судової системи (судом), і полягає в технологічному процесі підготовки, прийняття і виконання управлінських рішень, направлених на забезпечення належного функціонування суду з метою забезпечення ефективного здійснення правосуддя.

Адміністрування в суді існує у двох взаємопов‘язаних формах.До першої форми належить організаційна діяльність судів, а до другої форми адміністрування в суді слід віднести діяльність осіб, які не займають суддівські посади, однак теж здійснюють організаційне керівництво судом та забезпечують ефективну діяльність суддів. Вказану діяльність провадять керівники апаратів судів, та ця діяльність полягає у здійсненні організаційного забезпечення суду, документообігу, інформаційного забезпечення, організації статистики та інших видів організаційної, виконавчо-розпорядчої та забезпечувальної діяльності.

Процес вирішення юридично значущих справ суддею пов'язаний із здійсненням процесуальних та не процесуальних (підготовчих, організаційних) дій як судді, так працівників апарату суду (помічників суддів, секретарів судового засідання, судових розпорядників, консультантів суду тощо). Слід розподілити обов’язки суддів і працівників апарату суду з тим, щоб судді виконували в основному процесуальні дії, а на апарат суду мають бути покладені не процесуальні функції організаційного характеру, а також максимальне сприяння судді при виконанні ним функцій із підготовки і виконанню процесуальних дій. Такий підхід втілено у чинному законодавстві і закладено у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (86) 12 від 16.09.1986 г. Про заходи щодо недопущення і скорочення надмірного робочого навантаження на суддів. У принципі ІІІ запропоновано поступово зменшувати кількість завдань, покладених на суддів, що не стосуються судового розгляду, передаючи ці завдання іншим особам або органам^[1].

Стосовно принципів організації роботи суду, то насамперед необхідно враховувати дві фундаментальні засади: незалежність суддів і самостійність судів, а також прозорість діяльності органів судової влади.

У більшості розвинених країн незалежність суддів й самостійність судів є конституційним принципом, без якого не може функціонувати демократична держава. Водночас незалежність суддів не являє собою якийсь привілей, котрим суддя наділяється як конкретна особа заради тільки його блага. Значення цього принципу полягає не лише у необхідності незалежності суддів від будь-якого впливу в ході здійснення їх професійної діяльності, але й у тому, що його додержання спрямоване на захист прав та законних інтересів осіб, що знаходяться у сфері реалізації судової влади.

Конституції України закріплює принципи незалежність і недоторканість суддів (ст.126 КУ), складником якого є підкорення суддів виключно закону (ст.. 129 КУ). Також визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 КУ). Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом (п. 1 ст. 1).

Цим Законом також встановлений принципи самостійність судів (ст. 6). Зокрема, вказано, здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права. Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено законом. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, «незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. … Не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів в разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів»^[2].

У п. 4 ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено гарантії незалежності суддів, яка забезпечується: 1) особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення; 2) недоторканністю та імунітетом судді; 3) незмінюваністю судді; 4) порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; 5) забороною втручання у здійснення правосуддя; 6) відповідальністю за неповагу до суду чи судді; 7) окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом; 8) належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді; 9) функціонуванням органів суддівського самоврядування; 10) визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; 11) правом судді на відставку.

Принцип незалежності суддів в організації роботи суду проявляється насамперед у забороні будь-якого стороннього впливу на суддів під час здійснення ними процесуальної діяльності із розгляду і вирішення справ. Ця засада зумовлює низку особливостей в організації праці суддів, зокрема, їх взаємовідносинах із керівництвом суду (головою та заступниками голови суду і керівником судового апарату).

Другим важливим принципом організації роботи суду є прозорість його функціонування. Вважається, що всебічне висвітлення різноманітних аспектів діяльності судової влади у ЗМІ служить дієвим контрольним механізмом громадянського суспільства за діяльністю влади.

Стандарти відкритості правосуддя закріплені на міжнародному рівні. Так, Загальна декларація прав людини 1948 р. містить вимогу про необхідність забезпечення природного і невід’ємного права кожного на розгляд його справи «гласно та із додержанням всіх вимог справедливості незалежним та неупередженим судом» (ст. 10); гласність розглядається також як необхідний складник презумпції невинуватості (ст. 11)^[3].

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про су­доустрій і статус суддів» ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Кожен, хто не є стороною у справі, має право на вільний доступ до судового рішення в порядку, встановленому законом. Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, установлених процесуальним законом. Учасники судового процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, можуть використовувати портативні аудіотехнічні засоби. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відеозапису, а також транслювання судового засідання допускається за рішенням суду. Розгляд справи у закритому судовому засіданні допускається за вмотивованим рішенням суду у випадках, передбачених процесуальним законом. При розгляді справ перебіг судового процесу фіксується технічними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом.

У Рекомендації № R (81)7 Комітету Міністрів Ради Європи «Про шляхи полегшення доступу до правосуддя» від 14.05.1981 р. запропоновано враховувати принцип інформування громадськості (п. 1 розд. А). Він передбачає ужиття належних заходів щодо інформування громадськості про місце знаходження і компетенцію судів, а також про порядок звернення до суду або ж захисту своїх інтересів в судовому порядку. Підкреслюється, що інформація загального характеру має бути одержана або в самих судах, або в іншій компетентній службі або органі з таких питань: 1) зміст процесуальних норм, за умови, що ця інформація не містить юридичних порад по суті справи; 2) процедура звернення до суду і його строки, а також необхідні для цього документи; 3) порядок виконання рішення суду і витрати, пов’язані з його виконанням (п. 2 розд. А)^[4]. Таким чином, названий документ роз’яснює необхідний обсяг інформації, який має бути наданий судовою владою з питань її організації та діяльності.

Важливими формами забезпечення поінформованості громадян про функціонування судів є висвітлення звітів про їхню діяльність у ЗМІ, фахові коментарі та трансляції найбільш резонансних судових процесів, викладення значущої для громадян інформації в пресі та Інтернеті, зокрема, на веб-сайтах судів та офіційному веб-порталі судової влади. У 2010-2012 рр. набула широкого поширення практика проведення судами різних юрисдикцій «Днів відкритих дверей», під час яких співробітники суду проводять екскурсії та ознайомчі зустрічі для студентів, школярів та усіх бажаючих громадян.

Досягненню визначених вище завдань мети мають сприяти напрацювання у галузі наукової організації праці. Під науковою організацією роботи суду (далі – НОРС) традиційно розуміють раціонально зорганізовану працю, спрямовану на максимальне підвищення ефективності правосуддя при мінімальних витратах труда і при неухильному дотриманні матеріального і процесуального закону з урахуванням рекомендацій науки і узагальнення передового досвіду^[5].

Метою наукової організації праці в суді є максимальне забезпечення діяльність судів з тим, щоб: (а) відправлення правосуддя не вимагало надмірного, не пов’язаного з його характером перенапруження в роботі суддів; (б) уникнути невиправдано значних соціальних витрат і витрат часу усіх осіб, які беруть участь у судочинстві; (в) знання і досвід роботи працівників були б оптимально і ефективно використані; (г) забезпечити збереження в судах висококваліфікованих кадрів. Займаючись організацією роботи суду, необхідно враховувати її специфіку стосовно кожного судді, посадовця судового апарату, яка проявляється у особливостях прийомів і методів збору і обробки інформації, видах рішень, які приймаються на основі отриманої інформації.

Система нормативних та індивідуальних актів, що регламентують організацію роботи суду. Незалежність судової влади, забезпечення її реального здійснення вимагає прийняття конкретних правил і норм, які визначають засади належної організації суду, створення умов для оперативного і якісного вирішення суддями справ, які належать до їх компетенції. Особливість правових відносин у сфері судового управління полягає у тому, що у них беруть участь як органи судової влади, так і органи виконавчої і законодавчої влади. На їх врегулювання спрямована низка нормативно-правових та індивідуальних підзаконних актів різної юридичної сили, які виходять від різних суб’єктів. Спробуємо охарактеризувати ці акти.

Конституція України 1996 р. визначає вихідні засади діяльності судової влади. Встановлено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124), а права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55). Організація судової влади базується на принципах участі народу у здійсненні правосуддя, територіальності, спеціалізації й централізації у побудові судової системи, незалежності і недоторканності суддів (ст. 124, 125, 126) та ряді інших^[6].

Положення Конституції України набувають офіційного тлумачення у рішеннях і висновках Конституційного Суду України, які є обов’язковими для виконання усіма суб’єктами права на території України. Декілька важливих правових позицій Суду стосуються організації роботи суду, а саме стосовно: (а) належного фінансування судових органів^[7]; (б) призначення суддів на адміністративні посади в судах^[8]; (в) забезпечення незалежності суддів^[9]; (г) призначення голови Державної судової адміністрації України^[10].

Міжнародно-правові акти. Європейська конвенція про захист прав і основоположних свобод(1950 р.) (далі – Конвенція) закріплює право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо її прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (ст. 6). Положення Конвенції находять роз’яснення і тлумачення у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі – Суд). Норми Конвенції і рішення Суду є обов’язковими для виконання на території України. Це випливає із норм Конституції України про те, що міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства (ст. 9). Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006 р. встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права (ст. 17).

Низка положень з питань належної організації судової влади містяться у актах Комітету Міністрів Ради Європи. Рекомендація R № (86)12 від 16.09.1986 р. закликає держави надавати судовим органам необхідні кошти для ефективного розгляду зростаючої кількості справ, що розглядаються судами, а також поступово зменшувати коло завдань, які не стосуються судочинства, вилучаючи їх із судової юрисдикції до компетенції інших органів^[11]. Рекомендація № R(95)12 від 11.09.1995 р. пропонує уживати заходи, спрямованих на визначення критеріїв навантаження на суддів, враховуючи демографічні, соціальні, економічні та інші умови. Підкреслюється важливість ефективного використання наявних матеріальних ресурсів, у тому числі приміщень, в яких розташовані суди, а також упровадження новітніх інформаційних технологій в роботі суду^[12].

Рекомендація № (94) 12 від 17.11.2010 р. встановлює стандарти щодо забезпечення судів належними ресурсами.

Закон України “Про судоустрій і статус суддів” є основним нормативно-правовим актом, який визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів.

Ряд важливих положень з організації судової влади міститься у процесуальних кодексах України, Законах України “Про Конституційний Суд України” від 16.10.1996 р.; “Про Вищу Раду юстиції” від 15.01.1998 р.; “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23.12.1993 р., «Про доступ до судових рішень» від 22.12.2005 р. та ін^[13].

В межах покладених на нього повноважень Президент України видає укази про призначення на посаду суддів Конституційного Суду України; про призначення суддів загальної юрисдикції на посаду вперше; про утворення (ліквідацію), кількісний склад судів. Наведені акти Президента України за своєю правової природою є підзаконними індивідуально-правовими актами, спрямованими на врегулювання конкретних правовідносин.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України відповідно до покладених на нього Конституцією України повноважень розробляє і забезпечує виконання Державного бюджету України (ст. 116).

У рамках наданих Конституцією України повноважень Кабінет Міністрів видає постанови і розпорядження (ст. 117 КУ), які можуть стосуватися забезпечення діяльності суду. Так, постановою КМУ від 25.05.2006 р. № 740 затверджено Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, яким визначено процедуру формування та ведення реєстру^[14]. Постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 р. № 1506 встановлено Порядок виплати винагороди та відшкодування витрат на проїзд і наймання житла, виплати добових народним засідателям і присяжним за час виконання ними обов’язків у суді^[15].

Акти Державної судової адміністрації України. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 149 Закону ДСА України забезпечує належні умови діяльності судів загальної юрисдикції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України та органів суддівського самоврядування в межах повноважень, визначених цим Законом.

Можна також відзначити акти Державної судової адміністрації України, спрямовані на організаційне забезпечення діяльності судів. Це накази від 21.05.2003 р. № 186 “Про створення Єдиної комп’ютерної мережі судів України та запровадження централізованого спостереження за потребами місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції”; від 08.08.2005 р. № 84 «Про затвердження Інструкції про порядок фіксування судового процесу технічними засобами»; від 10.02.2006 р. № 11 «Про затвердження Правил обліку нормативно-правових актів законодавства та матеріалів судової практики в місцевих і апеляційних загальних судах, органах державної судової адміністрації»; від 14.07.2003 р. № 277 «Про затвердження Інструкції про порядок передання до архіву суду, зберігання в ньому, відбору та передання до державних архівів судових справ та документів діяльності суду».

Акти органів судової влади:

А) накази і розпорядження голів судів (місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих, Верховного); Б) акти органів суддівського самоврядування (зборів, Рада суддів, з’їздів суддів) є обов’язковими для суддів, які займають адміністративні посади в судах відповідної юрисдикції та інших суддів.

Рада суддів і ДСА України затвердили: (а) Положення про автоматизовану систему документообігу суду (рішення від 26.11.2010 р. № 30), яке визначає порядок функціонування відповідної системи^[16]: (б) Положення про службу судових розпорядників та організацію її діяльності (рішенням від 24.06.2011 року № 32 і наказ від 14.07.2011 № 112. ^[17].

Досить активну позицію у сфері локальної нормотворчості зайняла Вища кваліфікаційна комісія суддів України, яка згідно до ст. 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» має право видавати рішення.

Дискусійною є природа наведених актів органів суддівського самоврядування та голів судів. З одного боку, вони містять елементи адміністративно-управлінських рішень. Ці акти є односторонніми юридично-владними волевиявленнями суб’єктів державного управління в галузі правосуддя, що приймаються в рамках закону і призводять до встановлення, зміни чи припинення конкретних правових відносин щодо організації та забезпечення функціонування судової влади^[18]. З іншого боку, ці акти не мають процесуальної природи, вони не є актами судової влади у власному їх розумінні, спрямованими на вирішення юридично значущих справ (рішеннями, вироками, постановами, ухвалами тощо).

1. Система органів, які забезпечують діяльність судів загальної юрисдикції. Порядок фінансування судів.

Організаційне забезпечення діяльності судової системи складає сукупність адміністративно-розпорядчих, господарчих, фінансових, інформаційно-аналітичних заходів, спрямованих на створення належних умов для роботи судів і суддів. Всі ці заходи скеровані на здійснення завдань судової влади – забезпечення доступного, незалежного і неупередженого правосуддя в державі. Досягненню цієї мети у тій чи іншій формі сприяють усі гілки влади, які беруть участь в процесі прийняття рішень про належне ресурсне забезпечення судів.

Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади розглядає законопроекти та приймає закони про: права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод; судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи; організацію та діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів та установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури. Вказані питання належать до виключної законодавчої компетенції парламенту. Окрім того, він ухвалює Державний бюджет України і здійснює контроль за його виконанням. Отже, від Верховної Ради України прямо залежиться фінансування судів.

Кабінет Міністрів України як найвищий орган в системі виконавчої влади забезпечує здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, є суб’єктом законодавчої ініціативи, розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує його виконання, а також звітує з цього питання перед Верховною Радою України.

Основним органом судової системи, який здійснює організаційне забезпечення діяльності судів, є Державна судова адміністрація України, яка організаційно підзвітна з’їзду суддів України, а в період між з‘їздами – Раді суддів України. Територіальні управління Державної судової адміністрації України утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Посадові особи ДСА України, її територіальних управлінь є державними службовцями. Положення про Державну судову адміністрацію України затверджується Радою суддів України (ст. 145 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Міністерство юстиції України як центральний орган виконавчої влади відповідає за формування та забезпечення реалізації державної правової політики, у сфері виконання кримінальних покарань, у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), з питань державної реєстрації актів цивільного стану, та ряду інших напрямків^[19].

Одним із завдань Міністерства є експертне забезпечення правосуддя. Так, Міністерство юстиції проводить законопроектні роботи з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів тощо, здійснює експертизу нормативно-правових актів у цій сфері.

Органи суддівського самоврядування. Відповідно до Закону України “Про судоустрій та стаус суддів України” суддівське самоврядування є однією з найважливіших гарантій забезпечення самостійності судів й незалежності суддів, призначенням якого є вирішення питань внутрішньої діяльності судів, до яких належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їхніх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов’язані із здійсненням правосуддя.

Більш суттєвими повноваженнями у цій сфері наділені вищі органи суддівського самоврядування. З’їзд суддів України як найвищий орган суддівського самоврядування заслуховує звіти Ради суддів України та рад суддів судів відповідних юрисдикцій про результати їх діяльності; заслуховує звіти голови ДА України; звертається з пропозиціями щодо вирішення питань діяльності судів до органів державної влади та їх посадових осіб (п. 2 ст. 127 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”).

У період між з’їздом суддів вищим органом суддівського самоврядування є Рада суддів України, яка розробляє та організовує виконання заходів щодо забезпечення незалежності судів і суддів, поліпшення стану організаційного забезпечення діяльності судів; розглядає питання правового захисту суддів, соціального захисту суддів та їхніх сімей, приймає відповідні рішення з цих питань; призначає та звільняє ДСА України та його заступників; здійснює контроль за організацією діяльності судів. Рада суддів України також може звертатися з відповідними пропозиціями до державної влади та органів місцевого самоврядування (п. 5 ст. 131 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”).

Голова суду здійснює загальне керівництво роботою установи, контролює ефективність діяльності апарату суду, вносить керівникові територіального управління Державної судової адміністрації України подання про призначення на посаду керівника апарату суду, заступника керівника апарату суду та про звільнення їх з посад, а також про застосування до керівника апарату суду, його заступника заохочення або накладення дисциплінарного стягнення відповідно до законодавства. Новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів» суттєво обмежив адміністративні повноваження голови суду, передавши їх керівникові судового апарату. Нині він не має безпосередніх важелів адміністративного впливу на суддів і працівників апарату, а здійснює загальні організаційні (стосовно суддів) й контрольні (стосовно службовців апарату суду) функції.

Апарати судів здійснюють безпосереднє організаційне забезпечення роботи суду, спрямовану як на діяльність із здійснення правосуддя, створення необхідних умов для реалізації прав і виконання обов’язків учасників судового процесу, так і на забезпечення функціонування суду як державної установи і юридичної особи та підтримання належних умов для перебування і роботи в суді його працівників і громадян. Структура апарату зумовлена штатною чисельністю й місцем (рівнем) суду в судовій системі. Основні функціональні обов’язки працівників апарату суду, а саме: керівника апарату, головного бухгалтера, помічників голови та заступника голови суду, помічника судді, секретаря судового засідання, старшого судового розпорядника, судового розпорядника, консультантів, старшого секретаря суду, секретаря суду, діловода, оператора комп’ютерного набору, друкарки, експедитора, завідувача архіву, архіваріуса, бібліотекаря, завідувача господарства місцевого загального суду визначені у Типових посадових інструкціях.

Порядок фінансування судів. Належне фінансування судів є одним із загальновизнаних міжнародних стандартів організації судової влади. Європейською хартією про статус суддів встановлено, що судова влада повинна мати можливість браги участь, а також мати право голосу за рішеннями щодо належного забезпечення судів коштами для виконання своїх функцій^[20].

Консультативна рада європейських суддів постановила, що питання фінансування судів безпосередньо пов'я­зане з поняттям незалежності судів. Тому ні законодавча, ні виконавча гілки влади не повинні здійснювати тиск на судову владу в процесі формування її бюджету. У зв'язку з цим під час узгодження проекту бюджету в формуванні бюджету судів обов'язково повинна братися до уваги позиція суддів з даного питання. Також державам рекомендовано переглянути існу­ючий порядок фінансування судів, зокрема, щодо розподілу достатньої кількості коштів між судами для надан­ня їм можливості функціонувати відповідно до стандартів, викладених у ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод^[21].

Відповідно до п. 2 ст. 143 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». забезпечення функціонування судової влади передбачає: 1) визначення в Державному бюджеті України видатків на фінансування судів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону; 2) законодавче гарантування повного і своєчасного фінансування судів; 3) гарантування достатнього рівня соціального забезпечення суддів.

Згідно пп. 3-6 ст. 142 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. видатки на утримання судів у Державному бюджеті України
визначаються окремим рядком щодо: 1) кожного суду загальної юрисдикції; 2) Конституційного Суду України.

Видатки на утримання судів у Державному бюджеті України не можуть бути скорочені в поточному фінансовому році. Контроль за додержанням вимог цього Закону щодо фінансування судів здійснюється у порядку, встановленому законом. Особливості підготовки і розгляду проекту закону про Державний бюджет України в частині фінансування судів, інших органів та установ судової системи визначаються законом.

Цим Законом є Бюджетний кодекс України 2010 р., яким уперше здійснено регламентування діяльності органів судової влади у бюджетному процесі. Так, згідно пп. 1 п. 2 ст. 22 цього кодексу Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди визнані головними розпорядниками бюджетних коштів. Це дає відповідним судам право безпосередньої участі в бюджетному процесі разом з Міністерством фінансів України, зокрема складанні прогнозу бюджету на наступні періоди (ст. 21 Бюджетного кодексу)^[22].

Суд як бюджетна установа повністю утримується за рахунок Державного бюджету України. Закон України “Про джерела фінансування органів держаної влади” від 30.06.1999 р. передбачає, що вони здійснюють свою діяльність за рахунок бюджетного фінансування в межах, передбачених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік^[23]. Це було підкреслено у рішенні Конституційного Суду України від 11 березня 2010 р. щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 130 Конституції України (справа про фінансове забезпечення діяльності судів).

На вирішення проблеми фінансуваня судової влади значною міром спрямований новий Закон України «Про судовий збір», який набув чинності з 1 листопада 2011 р. в редакції від 26 вересня 2015 р. Згідно ст. 1 Закоу, судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, а також за видачу судами документів і включається до складу судових витрат. Судовий збір справляється: