Проблема аматорства в сучасному олімпійському спорті

Початок 70-х років характеризується могутньою критикою статусу спортсмена-любителя. Розумів необхідність змін і новий президент МОК Майкл Кілланін, обраний на цю посаду у 1972 році.

Виступаючи на 100-й сесії МОК у 1971 році член МОК М.Ерцог (Франція) відзначав: "Про те, що таке любитель і професіонал у спорті, можна казати багато. Факти свідчать, що різниця між ними куди тонша, ніж прийнято вважати. Багато професіоналів не менш віддані спорту, ніж справжні любителі, з іншого боку – є любителі, які стають жертвами власної жадоби до грошей і популярності. Перші служать спорту чесно, другі – використовують його для власної вигоди."

Президент Міжнародної федерації боротьби М.Ерцеган (Югославія) на сторінках журналу МОК "Олімпік рев'ю" запропонував виділяти спортсменів-аматорів вищого класу в особливу категорію. На його думку, спортсменам необхідно надавати статус виробників суспільно значущих цінностей і в рамках цього статусу їм повинна бути забезпечена можливість повної самореалізації.

Висловлювалась також пропозиція про утворення спеціальних стипендій для спортсменів високого класу, які гарантували б їм стабільне фінансове положення під час занять великим спортом.

У ці роки найбільш активні прихильники "чистого" аматорства почали розуміти, що олімпійський спорт перетворився у сферу діяльності, яка вимагає від спортсменів великих фізичних і моральних затрат, важкої багаторічної праці. Особливо добре це розуміли в країнах колишнього соцтабору, спортсмени яких демонстрували високі результати, завдяки збалансованій системі спортивної підготовки олімпійців.

Таким чином на перший план при визначенні аматорства у спорті почали висуватися показники морально-етичного, гуманістичного і виховного характеру.

Мали свій погляд на проблему аматорства у спорті і державні діячі того часу. Підтримував ідею зміни статусу спортсмена-аматора президент Фінляндії У.Кекконен. За зміну відношення з боку держави до спортсменів високого класу висловлювався і президент Франції Валері Жіскар д'Естен: «Я виступаю за те, щоб був заснований статус спортсмена високого класу. Все населення країни повинно допомагати йому в його підготовці у набутті професії і соціальному пересуванні».

Х Олімпійський конгрес у Варні (1973 р.) обговорив концепцію любительства. Конгрес рекомендував МОК наблизити правило 26 до вимог сьогодення. На 75-ій сесії у Відні (1974 р.) МОК вніс суттєві зміни до правила 26, яке стало іменуватися вже не "Положенням про аматорство", а "Положенням про допуск". Новою редакцією цих правил Олімпійської хартії спортсменам було дозволено отримувати відшкодування заробітної плати за період підготовки до змагань і участі в них, а також допомогу для оплати харчування і проживання, транспортних витрат, спортінвентарю і спортивної форми, страхування, вартості лікування, фізіотерапії і оплати тренерів. Крім того, спортсменам-студентам дозволялося отримувати спортивні і академічні стипендії.

Нова концепція аматорства утворювала рівні умови для підготовки і участі у змаганнях представників різних класів і систем, ліквідовувала обман, пов'язаний з нелегальним отриманням грошей спортсменами.

Практично сесія МОК 1974 р. ліквідувала претензії, які західні засоби масової інформації висували спортсменам за те, що вони знаходились на утриманні держави, отримували спортивні стипендії у коледжах і університетах або зарплату у фірмах і корпораціях.

На ХІ Олімпійському конгресі, який проходив у 1981 році в Баден-Бадені, в головній доповіді з проблеми допуску голова комісії і член МОК В.Дауме зробив заяву: "Спортсмени, які тренуються по 1600 годин на рік, не можуть одночасно працювати за професією або інтенсивно готуватися до майбутньої професіональної роботи. Тому ми не повинні допустити, щоб вони несли соціальні збитки. Із цього слід виходити при повному розумінні правила 26".

На конгресі в обговоренні проблеми аматорства вперше взяли участь самі спортсмени. Олімпійський чемпіон 1980 р. легкоатлет С.Коу (Великобританія) підтримав курс на подальшу лібералізацію правила 26.

В цілому Конгрес підтвердив вірність олімпізму концепції аматорства, але головне те, що Міжнародним спортивним федераціям було надано право самим визначати допуск спортсменів на змагання ОІ.

Отже, після конгресу у Баден-Бадені були здійснені перші кроки, які були спрямовані на допуск професіоналів на Ігри.

МОК дав зрозуміти, що нова концепція любительства – не догма. Х.А.Самаранч пояснив, що в деяких видах спорту ці правила можна буде розглядати більш широко.

Першою по цьому шляху пішла МСФ легкої атлетики (ІААФ). У вересні 1982 р. вона прийняла положення про утворення фондів для спортсменів при національних федераціях легкої атлетики. Легкоатлети мали можливість діставати будь-які винагороди (за рекламу, за участь у змаганнях).

З'явились такі фонди у спортивній і художній гімнастиці, у водних видах, у лижному спорті.

Було прийнято рішення МОК і ФІФА про допуск професіональних футболістів на олімпійський турнір, але з обмеженнями.

Аналогічно діяла МСФ хокею (ЛІХГ). В її правилах з'явився запис про те, що професіоналом вважається тільки хокеїст, який має контракт з НХЛ.

Найбільш активно підтримав ідею допуску професіоналів на Ігри президент МОК Самаранч. У листопаді 1980 р. він заявив: "Ми повинні знайти рішення, яке максимально обмежить існуючу зараз дискримінацію у цій галузі. Перш за все слід відзначити, що слово "любитель" вже не згадується в Олімпійській хартії, а це значить, що ми повинні сформулювати і уточнити поняття "професіонал". Де хто вважає, що ми ризикуємо опинитися на прямому шляху до "відкритих" Ігор. Однак це не відповідає реальному положенню справ. Ми бажаємо, щоб Ігри були відкритими. Але слід провести кордон між учасниками Ігор і справжніми професіоналами, тими, хто заключає контракти з комерційними організаціями.

3. "Відкриті" Олімпійські ігри і вирішення проблеми аматорства і професіоналізму в олімпійському спорті

У лютому 1985 р. на сесії у Калгарі виконком МОК раптово для багатьох зробив заяву про допуск професіональних спортсменів у віці до 23 років до ОІ 1988 р. у змаганнях з футболу, тенісу і хокею. Це сталося при підтримці чинного в той час президента МОК Хуана Антоніо Самаранча. Так, на спільному засіданні МОК з представниками міжнародних спортивних федерацій і національних олімпійських комітетів (1985 р.) обговорювався "Кодекс атлета", який пропонувалося ввести замість правила 26. Відповідно до цього документу, до участі в Олімпійських іграх міг бути допущений будь-який спортсмен, що підтримує і дотримується Олімпійської хартії і Кодексу атлета. Це означало, що фактично стираються межі між спортсменами-аматорами і спортсменами-професіоналами, і для професійних спортсменів відкривалася можливість участі в Олімпійських іграх. До того ж вирівнялись шанси спортсменів різних країн (соціалістичних, капіталістичних й інших) на Іграх, а оскільки брати участь в них могли б усі найсильніші спортсмени (без їх ділення на "любителів" і "професіоналів"), то істотно підвищилась конкуренція на олімпійських змаганнях, зростали їх спортивний рівень і видовищність. Нововведеннями по суті знімалися усі обмеження на фінансування олімпійської підготовки спортсменів, а основні вимоги для їх допуску на Ігри були зведені до пошани духу "Фэйр плэй" ("чесної гри"), відмови від насильства і дотримання Медичного кодексу МОК. В той же час була збережена заборона учасникам Олімпійских ігор під час них використовувати свою особу, прізвище, зображення або спортивний результат в цілях реклами.

Отже, будь-який спортсмен, який підтримує і додержується Хартії і Кодексу, може бути допущений до ОІ. Практично зникла межа між спортсменом-аматором і професіоналом і без усяких обмежень Ігри відкривались для останніх.

В. Дауме на засіданні Генеральної асамблеї МСФ у Монако, формулюючи нову позицію, відзначав, що правила допуску не життєздатні, що на підставі ретельного вивчення фактів комісія прийшла до висновку про те, що допуск на ОІ , як і на чемпіонати світу повинен санкціонуватись федераціями.

Представники багатьох МСФ, МСО і НОК різних країн виступили проти "Кодексу" і "відкритих" ОІ. 15 квітня 1986 р. у Сеулі відбулося засідання Генеральної Асамблеї національних олімпійських комітетів, у роботі якої взяли участь 152 представника НОК з 161. З 24 виступаючих 22 представники НОК різних країн були проти запропонованої МОК ревізії Олімпійської хартії. Ось якими були аргументи проти "Кодексу" і допуску професіоналів на Ігри:

- Руйнування ідеалів і цінностей олімпізму;

- ОІ перетворюються у комерційне шоу;

- Більшість країн – учасниць будуть не в змозі зробити такі ж умови для підготовки, які мають професіональні спортсменам;

- Збільшуються фізичні навантаження, що негативно вплине на здоров'я спортсменів;

- Збільшиться залежність спортсменів від менеджерів і спонсорів;

- Виникне дискримінація багатьох олімпійських видів спорту, які не користуються підтримкою бізнесу (плавання, веслування, стрільба кульова і з лука, важка атлетика, всі види боротьби, хокей на траві, бадмінтон, настільний теніс, фехтування, ковзанярський спорт, бобслей і санний спорт);

- Необхідна перебудова всієї системи міжнародного спорту.

У жовтні 1986 р. відбулася 91 сесія МОК у Лозанні. В.Дауме, звітуючись про роботу своєї комісії нагадав, що у 23 з 28 олімпійських видів спорту проблем з допуску немає. З п'яти видів спорту, що залишилися комісія за згодою федерацій внесла наступні пропозиції:

Хокей – у зв'язку з тим, що МФ хокею допускає до своїх чемпіонатів світу професіоналів, дати згоду на їх участь в Іграх.

Кінний спорт – дискваліфіковані ФЕІ за професіоналізм кіннотники знову можуть виступати на ОІ.

Футбол – у відбіркових змаганнях і у фінальному олімпійському турнірі можуть брати участь всі гравці, за винятком футболістів Європи і Південної Америки, які взяли участь у чемпіонаті світу 1986 року і у попередніх змаганнях до нього. До участі у турнірі Олімпіади 1992 р. ФІФА допустила усіх гравців, однак їх вік не перевищував 23 роки.

Легка атлетика – в олімпійських змаганнях мають право брати участь всі легкоатлети, які допущені до чемпіонату світу.

Теніс – найкращі тенісисти професіонали повинні мати право на участь в Іграх при умові, що заяви на їх участь будуть надсилатись НОК.

Як визнав В. Дауме, з допуском професіоналів на Ігри від концепції аматорства на ОІ залишаються лише два моменти: під час Ігор спортсмени не будуть заробляти гроші; на одязі, а також на спортивних спорудах не буде вивішуватися реклама.

Отже, після 92-ї та 93-й сесій МОК встав на шлях відкритої професіоналізації ОІ.

Як сказав відомий американський журналіст У. Джонсон: "Великий "стрибок" у реальність почався і ОІ вже ніколи не будуть як попередні".

Наступні роки показали, що олімпійський спорт дуже швидко адаптувався до допуску професіоналів на ОІ.

На 96-ій сесії МОК, що проходила в 1990 р. в Токіо, була схвалена нова редакція Олімпійскої хартії, робота над якою тривала близько восьми років. Як відзначив президент МОК Хуан Антоніо Самаранч, нова редакція Хартії не змінює принципи олмпізму, але більшою мірою виділяє концепцію чесної гри, незалежність організацій і єдність олімпійського руху.

Завдяки дуже відчутним змінам в Олімпійській хартії в 90-і роки XX ст. на Олімпійських іграх дістали можливість виступати усі найсильніші спортсмени в таких видах спорту, як баскетбол, хокей на льоду (з шайбою), велосипедний спорт і ряд інших.

Істотні зміни в Олімпійській хартії були зроблені на 110-ій сесії МОК, що відбулась в грудні 1999 р. в Лозанні. Ці зміни (їх виявилося близько п'ятдесяти) торкнулися структури і складу МОК, його ролі і організації діяльності.

Надалі окремі положення Олімпійської хартії змінювалися і впродовж наступних сесій МОК, у тому числі і після 2001 р., коли президентом МОК став Жак Рогге і сьогодні, коли на цьому посту перебуває Томас Бах.