Рента в неаграрному секторі економіки
Ренти утворюються і вилучаються не лише в сільському господарстві, а й у несільськогосподарських галузях.
Власники деяких земельних ділянок можуть отримувати гірну, будівельну, житлову, туристичну, екологічну й інші види рент. Особливості цих рент пов'язані зі специфікою використання землі у несільськогосподарських галузях — гірничодобувній промисловості, будівництві, організації зон відпочинку, туризмі і т. ін. Тут також можуть утворюватися диференційна і монопольна ренти. Закономірності їх виникнення такі самі, як і в сільському господарстві.
Наприклад, диференційна гірна рента (у гірничодобувній промисловості) залежить від природних умов залягання корисних копалин, вмісту компонентів у руді, їх співвідношення,
умов та відстані транспортування тощо. Монопольна гірна рента існує на земельних ділянках, з яких добувають рідкісні копалини (дорогоцінні метали, алмази, уранову руду тощо). На величину будівельної ренти значно впливає місцезнаходження земельної ділянки, її рельєф, наявність комунікацій тощо.
Екологічна рента — це ціна, яка сплачується власнику землі за право користування ліпшими екологічними умовами. На її величину впливають якість природного середовища, чистота повітря, рівень озеленення, наявність рекреаційних зон (курортів, пляжів, ігрових майданчиків) тощо.
Туристична рента — це дохід, який отримує власник туристичних ресурсів. Туристичні ресурси — це природні, історичні й соціально-культурні фактори, здатні задовольнити духовні потреби людей і сприяти відновленню та розвитку їх фізичних сил.
Усі рентні доходи розподіляються між державою, земельними власниками і тими, хто користується землею (фермери, селянські господарства, підприємці тощо).
Економічна рента
У сучасній західній літературі використовують термін "економічна рента", який є більш широким поняттям, ніж земельна рента.
В загальноекономічному розумінні економічна рента це рента за використання ресурсу, кількість якого значно обмежена, тобто пропозиція якого нееластична.
При такому визначенні економічної ренти інші види рент, в тому числі і земельна, виступають різновидами економічної ренти. Економічну ренту отримують і власники людського ресурсу — талановиті музиканти, співаки, спортсмени, кінозірки, топ-моделі, шахісти у вигляді супергонорарів за свій рідкісний професійний ресурс.
Кількісно економічна рента є різницею між реальною ціною рідкісного ресурсу і тою мінімальною ціною, яку необхідно спла тити, щоб спонукати власника цього ресурсу його продавати.
4.В умовах ринкової економіки земля не лише здається в оренду, а є об'єктом купівлі-продажу, отже, має ціну (рис. 12.12).
Рис. 12.12. Мета купівлі землі
На відміну від інших товарів, земля — особливий товар, продукт природи, а не праці, ціна якого ґрунтується не на вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власникові, — ренті.
Ціна землі — це дисконтований потік її доходу (ренти).
Дисконтування — це метод визначення поточної вартості (ціни) будь-якого капітального ресурсу (в тому числі й землі) з Урахуванням надання ним майбутнього прибутку при існуючій ставці банківського відсотка. Інакше кажучи, дисконтування дозволяє визначити, яку ціну необхідно заплатити за капітальний ресурс (землю) сьогодні, щоб від його використання через визначений час отримати бажаний результат. Щоб визначити теперішню цінність капітального блага, необхідно здійснити операцію дисконтування.
Ціна землі прямо пропорційна величині ренти і обернено пропорційна ставці позичкового відсотка.
5.
Процес агропромислової інтеграції—це встановлення сталих прямих зв'язків селянських господарств із підприємствами й організаціями суміжних галузей (промисловості, транспорту, сфери заготівлі, зберігання, переробки й реалізації продукції, а також обслуговування сільського господарства).
Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на якому рівні здійснюється цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення міжгалузевих зв'язків сільського господарства, формування і розвиток галузевих та регіональних агропромислових комплексів. На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція виявляється в утворенні різних агропромислових формувань — агропромислових підприємств, об'єднань і комбінатів, агрофірм, районних агропромислових об'єднань, виробничих і науково-виробничих систем.
Завдяки взаємозв 'язку і взаємодії сільського господарства з іншими галузями народного господарства формується цілісна багатогалузева організаційно-економічна система, орієнтована на виробництво продукції із сільськогосподарської сировини та ЇЇ реалізацію споживачам.
У результаті поглиблення агропромислової інтеграції формується агропромисловий комплекс (АПК).
Агропромисловий комплекс — це організаційно-економічна форма інтеграції сільськогосподарських і промислових видів діяльності; сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської
продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом відповідних засобів виробництва.
Структура АПК визначається особливостями сільськогосподарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів — природно-біологічних і соціально-економічних. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють такі сфери:
I —ресурсна: галузі, які забезпечують АПК засобами вироб
ництва і виробничими послугами, включаючи будівництво, ре
монтні й меліоративні роботи;
II — аграрно-сировинна: власне сільське та лісове господар
ство;
III — переробна: галузі, що займаються заготівлею, зберіганням, переробкою, транспортуванням та реалізацією сільськогосподарської продукції;
—виробнича і соціальна інфраструктура: галузі, які забезпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, — шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побутові об'єкти, в т. ч. заклади охорони здоров'я та ін.
В Україні склалася структура АПК, характерна для країн з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Основна частина капіталу і робочої сили зайняті в галузях І і II сфери, тобто в самому сільському господарстві й виробництві засобіввиробництва; у переробній (III) сфері задіяно непропорційно мало ресурсів (включаючи оптову і роздрібну торгівлю). Недостатньо також розвинута виробнича і соціальна інфраструктура (IV сфера). Усе це зумовлює і недостатню загальну ефективність АПК, значні втрати продукції на шляху до споживача. Підраховано, що якби всю продукцію, вироблену в сільському господарстві України, було збережено і своєчасно перероблено, то приріст обсягу виробництва і продовольства становив би не менше як 25 %, а за деякими видами — 35—40 %. У країнах з розвинутою ринковою економікою структура АПК значно відрізняється за рахунок більшої питомої ваги III сфери (насамперед харчової промисловості, системи торгівлі, громадського харчування).
Агропромисловий комплекс є одним з найважливіших секторів народного господарства України. Тут зосереджено близько 30 % основних виробничих фондів; працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві; виробляється третина національного доходу, формується 70 % роздрібного товарообігу. Продукція АПК є однією з основних статей експорту. Порівняльні переваги української економіки зосереджуються головним чином у сільському господарстві. За оцінками експертів, Україна належить до числа країн із найвищим рейтингом щодо потенційних можливостей АПК. Основними складовими цього потенціалу є концентрація найродючишіх у світі чорноземів (понад 65 % ґрунтового покриву країни), достатньо висока кваліфікація і відома у всьому світі працелюбність українських селян. За умов інтенсивного розвитку Україна має цілком реальні можливості приєднатися до групи країн — основних виробників сільськогосподарської продукції та продовольства для населення. Дослідження підтверджують, що використання значних наявних можливостей України для виробництва продовольства може забезпечити найближчими роками не тільки розв'язання продовольчої проблеми в країні, а й створити значний експортний потенціал.
6.Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких тривалий час формувалася під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням.
Головними завданнями державного регулювання в країнах з розвинутою ринковою економікою в аграрній сфері є:
—підвищення прибутковості сільського господарства і розширення експорту основних видів продовольчих товарів;
—попередження перевиробництва окремих видів сільськогосподарської продукції;
—обмеження монополізму в суміжних із сільським господарством галузях промисловості.
Потребу й особливості державного регулювання агропромислового комплексу визначають низка об'єктивних чинників (рис. 12.15).
Політика держави відносно аграрного сектору не може бути раз і назавжди даною. Для кожної конкретної країни у певний період її історичного розвитку складається одна з трьох типових ситуацій:
—коли існує дефіцит сільськогосподарської продукції;
—коли попит на сільськогосподарську продукцію та її пропозиція відносно збалансовані;
—коли пропозиція сільськогосподарської продукції перевищує попит на неї.
Зрозуміло, що в усіх цих випадках політика держави щодо аграрного сектору і його агентів не може залишатися однаковою. Вона залежатиме від рівня економічного й соціального розвитку держави, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках (рис. 12.16).
Розвинуті країни світу щорічно надають дотації виробникам сільськогосподарської продукції на суму понад 300 млрд дол., з них тільки СІЛА — більше 100 млрд дол. Дотації сільськогос-
виробникам у країнах ЄС становлять до 40 % вартості валової продукції сільського господарства.
В Україні рівень відповідної державної фінансової підтримки сільського господарства зростає, але залишається ще недо
статнім (рис. 12.17), що ускладнює конкурентоспроможність
вітчизняних товаровиробників на внутрішньому і зовнішньому
ринках.
В умовах подальшого ринкового реформування економіки України державне регулювання і підтримка аграрної сфери мають бути ширшими і різноманітнішими.
Державна підтримка селянських господарств має стати невід'ємною складовою загальнодержавної програми соціально-економічних перетворень і розвитку країни.
Аграрна реформа є складовою цілісного, комплексного глобального процесу реформування суспільства і економіки держави. У цьому контексті реформування сільського господарства слід розглядати як перманентний і закономірний процес ринкової економіки.
Роль Держави, тобто роль Міністерства аграрної політики, полягає в створенні таких умов, які б забезпечили рівні умови прибуткової діяльності для всіх суб'єктів аграрного ринку.
До прийняття довгострокової програми розвитку АПК потрібно:
-- сформувати систему цінового моніторингу на аграрному ринку, який включає поняття збору, аналізу, поширення цінової інформації споживачам на внутрішньому та зовнішньому ринках, а також науково обґрунтований та реалістичний прогноз формування цін на основні види продовольства на перспективу;
-- сформувати інфраструктуру оптових ринків - товарні біржі, аукціони живої худоби та птиці, оптові плодоовочеві та продовольчі ринки;
-- сформувати інфраструктури аграрного ринку в сільській місцевості на рівні районної ланки - кооперативні агро торгові доми, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, кредитні спілки, споживчі товариства, приватні сервісні бізнесові структури;
-- сприяти просуванню сільськогосподарської продукції на зовнішні ринки, в тому числі через виставки, ярмарки, із залученням потенціалу торгових представницьких місій закордоном, а також мережі Агентства з розвитку агро бізнесу;
-- мобілізувати роботу по гармонізації і сертифікації сільськогосподарської продукції з міжнародними нормами;
-- розробити і прийняти Національну програму з охорони і підвищення родючості ґрунтів, підвищення культури землеробства і впровадження екологічного землеробства;
-- ціновий моніторинг аграрного ринку;
-- удосконалити податкову систему по відношенню до сільського господарства;
-- законодавчо забезпечити впровадження кредитування села;
-- з метою забезпечення реалізації державної політики підтримки селянських (фермерських) господарств, створення стабільних фінансових умов для становлення і розвитку конкурентноспроможного приватного сектора економіки регламентувати порядок надання та використання коштів фінансової підтримки селянських (фермерських) господарств;
-- налагодити випуск недорогої, малопотужної і маневреної сільськогосподарської техніки;
-- з боку держави забезпечити контроль за якістю виготовлення техніки і запасних частин;
-- відновити і забезпечити розвиток льонарства, хмелярства, картоплярства, розвиток скотарства;
-- навести порядок з меліоративними системами, щоб вони функціонували за призначенням;
-- повернутись до інтенсивного землеробства;
-- мобілізувати роботу науково-дослідних установ в плані селекції і генетики;
-- щоб держава взяла на себе будівництво доріг, газифікацію і телефонізацію сіл і населених пунктів;
-- держава повинна компенсувати сільськогосподарським виробникам витрати на технічні роботи з культурами (вапнування, гіпсування, глибоке рихлення меліорованих земель та ін.), а також на придбання елітного насіння і племінного молодняку;
-- враховувати загальносвітові тенденції до укрупнення бізнесу, в тому числі і сільськогосподарського.
Дата добавления: 2015-11-18; просмотров: 968;