Тема 5. Ліквідація української автономної державності. Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Лекція 8. Україна у ХVІІІ - першій половині ХІХ ст.

Лекція 9. Україна в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Навчальний модуль III

Тема 6. Україна в революційних процесах 1917-1921 рр.

Лекція 10. Доба Центральної Ради. Гетьманство Павла Скоропадського

Лекція 11. Директорія у боротьбі за незалежність україни. Остаточне утвердження більшовицької влади на Україні

Тема 7. Міжвоєнний період історії українського народу (1921-1939 рр.)

Лекція 12. УСРР у 1920-ті роки

Лекція 13. Розвиток України після сталінського «великого перелому». Західноукраїнські землі у 20-30-ті роки ХХ ст.

Тема 8. Україна в роки Другої світової війни

Лекція 14. Друга світова війна і Україна

Тема 9. Суспільно-політичний розвиток України від другої половини 40-х до 80-х рр. XX ст.

Лекція 15. Україна в кінці 1940-х - першій половині 1960-х рр.

Лекція 16. Розвиток України в період «застою»

Навчальний модуль IV

Тема 10. Національно-державне відродження українського народу. Незалежна Україна в сучасному світі

Лекція 17. Україна в роки «перебудови»

Лекція 18. Здобуття Україною незалежності. Сучасний етап розвитку

Вступ

Бути свідомим громадянином держави і не знати її історію – неможливо.

Немало проблем, які має розв’язати наше суспільство зараз та у найближчі роки, мають своє коріння у минулому: далекому чи недавньому. Попередні покоління накопичили колосальний історичний досвід, ігнорування якого вкрай небезпечне. Пізнання цього досвіду – одне з практичних завдань історичної науки.

Слово «історія» – грецького походження, воно означає розповідь про те, що відбулося. Як одна з гуманітарних наук історія вивчає минуле людства в усій його конкретності й різноманітності, узагальнює історичний досвід. Існує всесвітня (загальна) історія та історія окремих країн і народів.

Історія України вивчає минуле нашого народу на основних землях його проживання, а також історію його предків від найдавніших часів до наших днів. Предметом цієї науки є провідні тенденції етногенезу українського народу, його діяльності в усіх сферах суспільного, державно-політичного, соціально-економічного й духовного життя на всіх етапах історичного розвитку.

Історія взаємозумовлена і взаємозалежна з такими явищами як історична пам’ять та свідомість. Історична свідомість – одна з форм суспільної свідомості, що дає змогу людству осмислено відтворювати, реконструювати свій поступальний рух у часі.

Історична пам’ять – це здатність людської свідомості відтворювати минуле. Вона є успадкуванням минулого досвіду, що опредметнюється у відповідних культурних формах (традиціях, пам’ятках, мемуарах тощо), а також існує у вигляді історичної свідомості народу. Одним із виявів історичної пам’яті є спогади учасників певних подій, їхні усні перекази, письмові свідчення. За своєю суттю пам’ять емоційна, особистісно забарвлена, здатна до перекручень і прикрашань, що зумовлює можливість її деформацій (зокрема й цілеспрямованими зусиллями зацікавлених соціальних груп – тоді постає небезпека містифікацій минулого). Критичне сприйняття історичної пам’яті – одне із завдань історичної науки, у якої є всі можливості проникнення в її глибини та відтворення цілісної правдивої картини минулого.

У нашому курсі ми приділятимемо увагу насамперед етно- та соціально-політичному аспектам вивчення історії України. Відразу ж роз’яснимо зміст відповідних термінів. Давньогрецьке «етнос», що збігається з латинським «націо», перекладається як «народ» і означає таку спільність людей, котра усвідомлює свою відмінність від інших за територією проживання й особливостями господарства, самоврядування, культури, мови. Політика є сферою відносин націй, суспільних класів, верств, страт та інших історичних спільнот, що визначається їхніми інтересами й цілями, спрямованими на засвоєння, утримання й використання державної влади.

Історія України, як наука, протягом свого розвитку зазнала різних політичних впливів, що взагалі закономірно. Кожен народ складають окремі соціальні групи, які розглядають багатоманітну історичну дійсність з точки зору своїх прагнень і їм намагаються підпорядкувати життя всього суспільства. Тож не дивно, що минуле України, яскраве і трагічне, викликає далеко не однозначне сприйняття. Одні безмірно героїзують та возвеличують усе, що відбувалося колись на теренах Батьківщини, і твердять про необхідність гордитися ним. На думку інших, історія ця не варта оспівування, оскільки, мовляв, у ній переважали здебільшого непривабливі, а то й ганебні сторінки. Є, на жаль, і люди, байдужі до минулого.

Та, якби там не було, вже в силу геополітичного розташування України, події, що відбувалися тут, нерідко визначали історичні долі всієї Європи.

У взаємних відносинах з іншими народами кожен сприймає чужу історію теж через призму власних інтересів. Так виникає різне трактування тих самих подій – залежне від політичної позиції автора. Наприклад, війна під проводом Богдана Хмельницького може розглядатися як визвольна – з позицій українського народу, як безглуздий селянський бунт, що не мав позитивних в історичній перспективі наслідків, – з польських позицій, чи як реалізація віковічного прагнення українського народу до єднання зі «старшим братом» – з російських позицій.

Якщо брати проблему ширше, то існує кілька концепцій історії України (концепція – це певний спосіб розуміння, тлумачення, інтер­претації якогось явища, процесу, головна точка зору на них, сукупність ідей їх сис­темного висвітлення). Наукова концепція історії України, підвалини якої закладені ще наприкінці ХІХ – в першій третині ХХ ст., передусім – працями Михайла Грушевського, позбавлена ідеологічних пут після здобуття Україною незалежності, активно твориться нинішнім поколінням вітчизняних істориків.

З цією концепцією намагаються конкурувати кілька інших, різною мірою віддалених від істини. Одна з них тримається на переконанні в одвічності українського етносу на займаних ним теренах, і тоді українці зображаються чи не найдавнішим народом у світі. Згідно іншої концепції, ніякої самостійної України раніше не існувало, а була «Малоросія» як складова частина держави російської. Аналогічною, щодо західної частини сучасних українських земель, є відповідна польська історична література. Радянська історична концепція, що походила від сталінського курсу «Історії ВКП(б)» й благополучно пережила свого часу дві десталінізації – хрущовську й горбачовську, ґрунтувалась на імперських російських традиціях, оснащених «класовим підходом».

Попри різні політичні впливи наука займається відшукуванням об’єктивної істини в її багатогранності. Важливе значення має методологія досліджень, тобто сукупність методів, які застосовуються дослідниками. Для досягнення творчих завдань історики використовують загальнонаукові (наприклад, метод класифікації), специфічно-історичні (хронологічний, описовий, порівняльний тощо) та міждисциплінарні (статистичний, математичний і т. д.) методи.

Основоположними принципами історичного наукового дослідження є історизм та об’єктивність. Перше означає, що будь-яке явище чи подія повинні вивчатися в розвитку, починаючи від передумов його виникнення. Друге спонукає істориків здійснювати прискіпливий критичний аналіз джерел на їх достовірність і повноту, залучати якомога більше коло джерел, різноманітних за характером, а головне – за будь-яких обставин зберігати неупередженість. Неприйнятними для вченого є свавільне відкидання одних джерел за рахунок інших, ігнорування й замовчування інформації, що суперечить особистій думці, бажання утвердити власну версію на основі ймовірних припущень, а не доведених фактів. Над істориком не повинні тяжіти ті чи інші національні, класові, релігійні та інші стереотипи.

Часто історикам доводиться звертатися по допомогу до представників інших наук – археології, антропології, лінгвістики, етнографії, математики та інформатики, соціології тощо, адже історичні джерела є різними за походженням: усні, письмові, матеріальні, і в багатьох випадках історична наука не може реконструювати минуле, особливо давнє, самостійно.

Археологія вивчає найдавніше минуле за матеріальними (речовими) джерелами. Антропологія досліджує фізичну будову давньої і сучасної людини, в тому числі її етнічні особливості. Етнографія – наука про матеріальну та духовну культуру сучасних народів. Предметом лінгвістики (мовознавства) є мови сучасних і давніх народів.

Метою вивчення історії України у вищих навчальних закладах є надання студентам знань про сутність соціально-політичних проце­сів, що відбувалися в минулому й відбуваються в сучасній Україні, їх об’єктивну зумовленість, взаємозв’язки та взаємозалежності. Практичне ж призначення цієї дисципліни полягає у здобутті вмінь аналізувати й оцінювати явища соціально-політичного розвитку українського суспільства в контексті світо­вої історії та виробленні навичок застосовувати набуті знання для прогнозування суспільних процесів. Все це, зрештою, спрямовано на форму­вання свідомості громадянина й патріота України.

Пропонований посібник відповідає навчальній програмі дисципліни «Історія України» і містить, тією чи іншою мірою, практично всі питання, що виноситимуться на підсумковий контроль знань студентів. Поглибленому вивченню матеріалу можуть посприяти також, крім літератури, вказаної наприкінці кожної теми, наступні історичні дослідження, підручники, навчальні посібники та довідники:

v Багалій Д. Нарис історії України. – К., 1994.

v Бойко О.Д. Історія України: Запитання і відповіді. – К., 1997.

v Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К., 2003.

v Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1997.

v Брайчевский М.Ю. Очерки истории украинского народа. – К., 1991.

v Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. – К., 1995.

v Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа. – К., 1991.

v Грушевський М. Історія України–Руси: В 11-ти томах, 12 книгах. – К., 1991–1998.

v Довідник з історії України: У 2-х томах. – К., 1993, 1995.

v Довідник з історії України: А–Я. – К., 2001.

v Дорошенко Д.І. Нарис історії України: У 2-х томах. – К., 1991–1992.

v Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990.

v Єфименко О. Історія України та її народу. – К., 1992.

v Історія України: Вид. 3-тє / За ред. В.А.Смолія. – К., 2002.

v Історія України в особах: ІХ–ХVІІІ ст. – К., 1993.

v Історія України в особах: ХІХ–ХХ ст. – К., 1995.

v Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997.

v Історія України: Курс лекцій: У 2-х книгах / Кер. автор. кол. Л.Г.Мельник. – К., 1991–1992.

v Історія України: нове бачення: У 2-х томах / За ред. В.А.Смолія. – К., 1995–1996.

v Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996.

v Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. – К., 1993.

v Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1992.

v Малий словник історії України. – К., 1997.

v Підкова І.З., Шуст Р.М. Довідник з історії України: У 3-х томах. – К., 1993.

v Політична історія України / За ред. В.І.Танцюри. – К., 2002.

v Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х томах. – К., 1992.

v Рибалка І.К. Історія України. – Ч. 1. – Харків, 1995.

v Рибалка І.К. Історія України. – Ч. 2 (Від початку ХІХ ст. до лютого 1917 року). – Харків, 1997.

v Светлична В.В. Історія України: Навч. посібник. – К., 2002.

v Субтельний О. Україна: історія. – К., 1991 (та наступні видання).

v Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій. – К., 1999.

Текст, позначений подвійними квадратними дужками –[[...]], може бути використаний студентами при підготовці до семінарських занять, або ж призначається для самостійного вивчення.