ГАДЯЦЬКИЙ ТРАКТАТ, ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ В ОСЕНІ-ЗИМІ 1657/8, ЗАХОВАННЯ КОЗАЦЬКИХ ЗАЙМАНЩИН.

От у такій обстанові стався цей голосний Гадяцький трактат, поколіннями польських і українських істориків так часто підчеркуваний і славлений як акт великої політичної мудрості і розваги, вияв глибоких політичних ідей, дорогосказ в далеку будуччину, програма східно-европейської федерації, цінна поправка до Люблинської унії, акт братства народів, цікавий документ культурних і політичних змагань (парламентарних і конституційних) і т. д.

Одначе сама вже походна обстанова на становищу при московській границі, серед сутичок з Москвою, торгів з татарами, і всякими нагінками над “своєвільним” елементом не дуже промовляє за тим, щоб у цім акті шукати глибокої розваги, далекосяглих підсумків і формул на далеку будуччину. Як побачимо далі, трактат складався на швидку, експромптно під натиском обставин, як висловлявся сам головний його творець Бєньовський, і думається мені, що і з козацької сторони мало хто загадував щось тривке на нім будувати. Найбільше клалося на Юрія Немирича, і це можливо, що він задумував якісь плани в зв'язку з цим договором; але він сам був занадто змінною в своїх планах людиною — це одно, а друге — він мало значив у політичних рахунках, не мав ніякого впливу, його використовували з одної й з другої сторони, але його ідеї не проникали в грунт подій. Розуміється, пізнішим дослідникам було приємно знати, що в тодішніх актах брала участь і руку свою прикладала людина широких ліберальних поглядів великої европейської освіти, безпосереднє обізнана з західними політичними і культурними формами життя. Але його вплив перебільшено.

До самої весни 1658 р. властиво ніщо не віщувало такого різкого звороту в українсько-польських відносинах. Гетьманський уряд вів попередню лінію. Годував польський двір солодкими словами і приємними обіцянками і вичікував повороту до Польщі свого союзника — шведського короля, сподіваючися з тим нового обороту польських справ, а на московську адресу жалувався на ворожі польські замисли, старався розбудити підозріння і по можності вплинути на відновлення московських операцій проти Польщі. Одночасно — запевняючи польські круги в своїм бажанню відновити приязні і навіть підданські відносини, пильнував яко мога поширити сферу своїх фактичних впливів в Зах. Україні — територію козацького протекторату над тутешньою шляхтою, містами, православним духовенством і т. д., в очікуванню моменту коли сприятливі обставини дали б спромогу виразно і безповоротно проголосити ці західні землі частиною Козацької України — по Буг чи по Вислу, в залежності від обставин.

Польська сторона хвилювалась і злостилась цими козацькими претензіями, цією козацькою експанзією — але за краще вважала не обгострювати, не рвати відносин, до хвилі коли можна буде розправитися з козаками на-чисто: коли вдасться їх посварити й розвести з Москвою, або — замиритися з Москвою й Швецією і тоді на спілку з татарами погромити козаччину, привернути її до старого служальства.

Так обидві сторони пильнували statu quo, стараючись непомітними шахматними рухами малих фігур щонебудь вигадати на спірній території. Тим часом дебатувалася форма нового пожиття — можливо ефектна і приємна, здатна зовнішніми окрасами закрити і осолодити фактичні уступки противній стороні, капітуляцію перед нею.

Як ми говорили вже на своїм місці, під час першої місії Бєньовського, весною 1657 р., мабуть уже був накиданий, в якихось загальних обрисах той план “руської унії”, що рік пізніше був тільки дещо конкретизований: ідея “великого князівства Руського” в паралелю “в. кн. Литовського” з аналогічною структурою, правами і привілегіями, і за ціну цієї принципіальної реституції, відновлення державної приналежності козацької України до польської Річипосполитої гетьманський уряд дістав тиху згоду на поширення козацького патронату на західнє-українські землі. Тим треба пояснити, що такий драстичний пасаж, як участь козацького війська в шведсько-семигородськім наступі на польські землі не викликав такого різкого протесту, як можна було б сподіватись. Польські правлящі круги покладались на ці запевнення реституції, дані Бєньовському, і при цих надіях, бажання козацького війська прийняти в свій протекторат різні “руські” елементи за Зборівською лінією не здавалось чимсь небезпечним прихильникам такої мирної реституції. Може навіть навпаки: ідея протекторату козацького війська над шляхетсько-буржуазними елементами Західної України — патронат і гарантії від жовнірських насильств могли знаходити симпатичний відгомін в шляхетських кругах. “Військові лежі” були загальною болячкою, а перспектива, що такий же патронат козацьке військо розгорне над шляхетськими поворотцями, коли для них розчиняться двері Козацької України, могла навіть дуже приємно настроювати шляхетську і магнатську братію. Сприятливі вісті з Волині і Полісся про ту протекцію, яку знаходили місцеві поміщики у козацьких “стражників” могли сильно впливати в такім напрямі.

Під час другої місії Бєньовського, в серпні-жовтні 1657 р. — на жаль мало знаної в подробицях — уряд Виговського, очевидно, знов таки положив натиск на необхідність заховати stаtus quo на західній границі — вимагав аби за козаками полишено, те що вони придбали тут під час кампанії Ждановича, і навіть не перешкоджувано дальшій мирній козацькій експанзії, і Бєньовський в інтересах сподіваної унії дав на це згоду іменем короля, в формі перемир'я на півроку, до Зелених свят, що тоді було уложене. Сподіваючися, що на веснянім соймі справа українсько-польська буде полагоджена дефінітивно, він гарантував, що за цей час польське військо не буде вступати на територію козацького патронату і не тривожитиме козацьких залог. Це не була легка справа, бо польські і литовські хоругви поривалися розложитися на зимові квартири і запровіантуватися тут, козацька ж сторона дуже дражливо ставилась до кожного такого замаху на свій стан володіння і поривалася боротись за нього. 10 жовтня напр. приходив до київського воєводи полковник Яненко-Хмельницький і оповідав, що під Пинськ і Корець де стоять козацькі залоги, прийшли поляки і жадають, щоб козаки з цих городів вийшли — Яненко, як ми знаємо, мав доручення пильнувати цієї козацької експанзії на Поліссю, і тепер збирався іти походом на оборону цих загрожених позицій, для цього просить у воєводи військової помочі. Воєвода не маючи царського указу, розуміється від цього відмовився і порадив звернутися з цими справами до Ромодановського, мовляв, висланого на Україну для помочі козацькому війську ¹).

Чи ходив тоді Яненко в поміч залогам, не маємо відомостей, але з одного листу гетьмана Потоцького ²) довідуємось про екскурсію браславського полковника Сербина коло того ж часу на полудневу Волинь — “від Ляховець ку Кремінцеві”, правдоподібно з тією ж метою. 18 (28) листопада алярмує гетьмана уманський полковник Ханенко: “Пише до мене сотник мій, котрого я до Межибожа послав: дає відомість, що 6 хоругов ляхів приходили вночі під Межибіж, але за доброю сторожею потіхи не мали, відступили до Ляхович і стоять там; я також наказав сотникові тому, щоб того замку не здавав, поки не дістануть відомості від в. м. - тому дуже прошу в.м. ради і наказу, а від себе даю знати, що я з усім своїм полком на становищах готов” ³). З цим листом приїздив до гетьмана цей самий межибізький сотник Федір Волошин, просячи скріпити залогу супроти небезпеки з польської сторони, і Виговський поясняв царському посланцеві стратегічну вагу цього замку — “для охорони і вістей про поляків” ⁴).

По виїзді Бєньовського в листопаді 1657 р. ⁵), приїхав в посольстві безпосереднє від короля київський скарбник Данило Воронич — очевидно навмисно вибрали православного пана для цієї місії ⁶). Король поздоровляв нового гетьмана на гетьманстві, висловляв добрі надії на нього і заохочував до скоршого прислання посольства на сподіваний сойм, щоб остаточно полагодити відносини. Прімас Андрій Лещинський висловляв теж добрі надії, вдаряючи в модну тоді ноту — що такому свободолюбному народові як козаки лекше жити з Польщею ніж під деспотичною владою московського царя. Самі листи не заховались — ми можемо судити про їх зміст тільки з листів гетьмана, посланих у відповідь з тим же Вороничем в сам день нового року.

Королеві він писав: “Не тільки за життя мого попередника я своїми порадами вів справи до того аби обопільні жалі могли прийти до пожаданого вирівняння — тим більше по тім, як провід війська Зап. з божої волі припав на мене, я почав особливі старання коло того аби руїни з обох боків починені серед того внутрішнього пожару, могли відбудуватися наново, і тепер не залишаю заходів, щоб усе військо без насильства привести до згоди, котра могла б зреставрувати понесені шкоди. Тому й присланому від в. кор. м. панові волинському (Бєньовському) я виявив прихильність яку тільки міг, аби не даремні були його зусилля в дорученій від в. к. м. функції і міг він з своєї гостини привезти веселу і добру вість, а також і для того, аби пожиточною і корисною була моя зверхня влада, офірована мені волею всього війська, з котрої в. к. м. тішишся і мені в листі своїм посилаєш гратуляцію. Покірно дякуючи за неї заявляю, що ніколи не буду невдячним за показану мені ласку. Постановивши з паном волинським перемир'я я веду тепер до остаточного утривалення (відносин), обережно, але твердо, наказавши всім по моїй стороні, аби не переходили лінії, котру ми на словах уставили, — з тим одначе щоб і війська в. кор. м. її не переступали і не чинили ніяких кривд і насильств. Маю в тім добрі надії, тому що нагляд над цим доручено панові волинському, а він зуміє подбати про добро вітчини, і наша постанова (перемир'я) не буде нарушена — особливо коли ще через обопільні зносини всякі замішання будуть вигладжуватися, даючи один одному належні запевнення. Що належить до моєї сторони, пильнуватиму, аби від нас не давалось ніякої оказії до ворожнечі, а коли против моєї волі і листовного оповіщення декотрі зважилися вірватися до волинських країв, — не мали потіхи з такої своєї зухвалості: дістали належну і заслужену кару смерті. І дальших зухвальств я терпіти не буду, коли б маючи приклад покараних не хотіли шанувати мого наказу, і певен, що моїм заходом, а божою помічю наложена буде узда цій своєволі — аж до належної комбінації (полагодження) справ наших, якої собі бажаємо. Тим часом одначе — поки домашнє наше правління безпечно осяде і заспокояться всякі заміщання, — мусимо зтриматися від посилки послів наших — поки небо пошле нам ласкавішу оказію для таких планів” ⁷).

Таким чином ніякої спішності в переведенню унії гетьман не виявляє, а упирає на дотримування перемир'я і status quo.

Прімасові відповідаючи на його вольнолюбні фрази він теж дає до зрозуміння, що без належних гарантій військо на нові договори не піде. Крайньої потреби в них нема! “Гарно в. м. висловився, що вольному народові найкраще в'язатися з вільним же, і ми того не заперечуємо; але за непевний спокій безпечності своєї міняти не мали охоти. За ласкою божою від наших союзників не зазнали ми невірності ⁸), поготів у царя, яко монарха христіанського не позбавлені ласки”. “То річ певна, що як при давніших договорах ми вистерігались давати якунебудь причину до порушення; страшачися кари за недодержання слова, так і теперішні наші постанови огородили суворим наказом війську Зап., аби ніхто не смів їх порушати, вириваючись за визначену лінію, аби не стягати на себе лихої слави у сусідніх народів. Але зробили ми те не з якогось страху перед кимнебудь — бо свобідним неволі ніхто не накине, і ярма не всадить на непризвичаєних до нього, — тільки з особливої ревності до добра христіанства, добре знаючи, як то наші обопільні роздори невільниками з обох наших народів наповнили майже всі чужі сторони. Тому з моєї сторони не забракне доброї волі в слушний час, аби тільки в. м. приложив старання і з свого боку та вплинув ⁹) на ї. м. пп. гетьманів, щоб вони за якиминебудь причинами не привели до упадку постановленого перемир'я і маючи змогу стримувати своє військо, позволяли б утискати наших людей поза лінією, визначеною шляхетським словом”.

Цими ж побажаннями починає гетьман свого листа до Бєньовського з того ж дня ¹⁰) — поздоровляючи його з щасливим поворотом до дому і висловляючи втіху, що пильнування перемир'я і дальші переговори про згоду король вложив на нього ж таки. “Треба тільки під теперішню хвилю, аби в. м. порадою своєю вплинув на пп. гетьманів, аби заборонили хоч скількинебудь вкрадатися за умовлену нами лінію, доки не прийшло між нами до повної комбінації, — а їх упевнив, що ми також пильнуватимемо цієї межі, аби не було від наших ніякої зачіпки, і для того на тих пограниччях наших матимемо розсудних людей, здатних запобігати замішання і лагодити суперечки, з правом карати винних на місці. Адже пам'ятаєш в. м., що я собі вимовив Пинський повіт, тому, що він добровільно, потрібуючи нашої приязні, під певними умовами прийняв нашу протекцію. Тому як у іншім листі я скаржився в. м. на п. гетьмана литовського і упоминавсь, щоб нам цієї провінції не відбирали і кривди не завдавали, так і тепер це повторяю, аби в. м. це мав на увазі. Нагадую також, що край між Горинню і Случчю з своїми маєтностями мусить бути вільний від переходу війська як нашого ¹¹) так і польського, але залоги (козацькі) не мають бути виведені відти, бо це була б кривда і нам і тим що їх просили. Тому нема вини ні за Корець — куди п. воєводич ¹²) кількома листами закликав залогу, ні за інші міста, куди залоги війшли за добровільним проханням тамошніх людей і охороняють їх від усяких наїздів”. Висловляючи надії з'їхатися з Бєньовським знову денебудь — в Білій Церкві або Корсуні, гетьман просить тим часом старатись про уставлення добрих відносин — “аби хотіли з нами жити самим ділом, а не тільки словами дурити — що ми і з інших оказій будемо міркувати”.

З приводу цього листу Бєньовський писав королеві: “З листів (гетьмана) само собою ясно, що ці залоги, неправильно випрошені приватними особами, стоять тепер на заваді; неможна про це говорити не викликаючи гніву, але сумління не позволяє й замовчувати. Залога впроваджена за Случ над Горинь насамперед обтяжила шляхту — бо вона вимагає з її маєтностей стацій грошевих і хлібових. Подруге — не дає місця старому литовському війську, що п. воєвода виленський (гетьман литовський П. Сапіга) розложив на зимові лежі над Горинем. Які виникли у них (литовських) хоругов з тими залогами “задатки” ясно з листу Тарновського — (начальника) залоги корецької, взагалі справа дійшла до крайності. Потретє — через ці залоги гетьман запорізький має про все постійні відомості, до останніх подробиць.

“Тому я з свого боку написав до п. воєводи виленського і пославши йому листи п. Тарановського домагався, щоб він заборонив (своїм) переходити Горинь. На це прийшла відповідь, що й. м. звів хоругви над Горинь, але за Горинь переходити не велів.

“Від тих їх м., за котрих проханням впроваджено ті залоги, я домагаюсь, аби їх позбулись, але мабуть не так легко позбутись, як їх набули.

“До гетьмана Запорозького я посилав (посланця) з листами й. кор. м. і своїми і писав, щоб він ті залоги вивів, бо вони впроваджені против нашої постанови” ¹³).

Литовський гетьман на уваги Бєньовського відповідав рішучими запереченнями: “Досі частина війська кн. Литовського стояла при лінії, визначеній обопільною згодою, не викликаючи ніяких заперечень. Тепер не знаю звідки з'явилися закиди, ніби то з нашої причини — як то пишеш, падає ціле діло праці і зручності в. м., котра ще більші б зібрала похвали, якби всі пограниччя нашої вітчини були забезпечені пильними заходами в. м. Особливо Пинський повіт, що ніколи не був під козацькими протекціями, і тепер цілком недорічно було б стягати такі утиски на шиї цих обивателів, що визначили себе відвагою і непорушною вірністю”. І в приписці додавав: “Полковник королівський Кмитич прислав повідомлення, що кілька сотень війська Запорізького перейшло на цей бік Горині і сподіваються ще більших підмог, щоб дати відсіч нашим, які розложилися при лінії, в нічім не порушуючи перемир'я. Коли козаки наступлять і будуть воювати, я заховуючи перемир'я рішився дати наказ, щоб хоругви в. кн. Литовського трохи відступили від лінії — але так щоб Пинський повіт цілий був вільний від цієї протекції, котрої нам ніяк не можна допустити. В цій справі я знову пишу до п. Виговського, наказного полковника, гаряче домагаючись, аби перемир'я зіставалося непорушеним” ¹⁴).

Від Тарановського до Бєньовського маємо один лист — але не той очевидно, що згадує в наведеній записці Бєньовський, він досить інтересний, так що я наведу з нього частину:

“Зволиш в. м. писати до мене, слуги свого, що не робиться згідно з замиренням постановленим з й. м. п. гетьманом війська Зап. — моїм мил. паном, а вашої милості братом. Але свідчуся богом, що то хтось неправдиво обмовив мене перед в. м., нібито я даю причину до розірвання замирення і шляхті кривду чиню. Я їхмостів, всю шляхту, просив зїхатися до мене — на нікого не оглядаючись заявити, коли кому небудь сталася кривда. Нехай сумлінно скаже перед вашою милостю слуга, висланий в. м. — він бувши у мене чув про все, і я готов хочби і на смерть покарати кожного, на якому б щось показалось — бо такий маю наказ добродія мого (гетьмана). Згадуєш мій добродію, що в листі до в. м. я нарікав на якусь людську неправду, — але це не дотикало в. м., котрого біг на те покликав, аби привести до святої згоди, котрої дай боже — але тих давніх комісарів, котрі не дотримували (угоди) — їх дотикає цей правдивий закид, і військо Зап. нераз того на собі дізнало. А в. м., добродій мій, не тільки на землі спокій будуєш, але і там (по смерті) будеш його мати, за молитвами тих убогих людей. Я ж цілком виконую волю мого добродія і нічого над його накази не замишляю, а і то що пишеш мені в. м., то я з усім тим мушу до нього написати” ¹⁵).

З цього приводу Бєньовський писав канцлерові 27 січня: “Відомо в. м., як цікавість декотрих (бо зради в тім не припускаю!) в приватнім порядку впровадила на Волинь і Поділля козацькі залоги. Я про них писав Виговському, аби він їх відкликав, бо на підставі перемир'я вони там бути не можуть. На це він в першім листі відписав мені, що він ті залоги послав за пильним проханням п. Лещинського, але обіцяє їх відкликати; тепер пише навпаки — що тих залог відкликати не може, бо їх просили приватні особи і вони були впроваджені без усякого насильства. Домагається й Пинська, даючи таку рацію, що той повіт добровільно піддавсь йому через своїх послів. Взагалі не витримує послідовності, а інтерпретує речі на свою користь. Я сповняючи свій обов'язок відписав йому на той останній лист, що з нашої сторони досі не зайшло нічого противного перемир'ю, а з його боку терпимо насильство — через впровадження залог, що почавши від Полонного обтяжають Костянтинів, Заслав, Межибіж, Острог, Гощу, Степань, Межирич, Корець. Пильно наставав на нього, щоб він їх відкликав і справді тримався перемир'я. Правда, ті залоги поводяться скромно — але збираючи живність не проминають і шляхетських домів. Тарновський старшим тієї залоги, що стоїть у Межиричу, це маєтність п. Лещинського, воєводича дерптського; я до нього пишу раз-у-раз жадаючи справедливості і доводячи, що це діється против наших постанов, що вони війшли за лінію. Чемно мене збуває, але своє робить! З Виговським кореспондую неустанно, — тим коли не поможу, то певно не пошкоджу, але тим не заперечую сильніших засобів, коли вони єсть. Настрій серед плебсу для того дуже відповідний” ¹⁶).

Наведу ще цікавого листа до Бєньовського від “Федора Михайловича, полковника подільського, стражника пограничного, губернатора замку Межибізького”, як він себе підписує (мабуть це той сам Федір Волошин, що тримав залогу в Межибізькім замку в листопаді з титулом сотника): “Писання вислане до в. м. в моїй неприсутності від п. Данила Степановича, осавула полку мого, наказного (полковника) отримало відповідь, яка вже застала й мене в повороті від й. м. п. гетьмана війська Запорізького, добродія мого, і з неї зміркував, що в. м., як охоронець (“директор”) св'ятої згоди між Річпосполитою і військом Запорізьким, остерігаєш нас, що ми даємо привід до розірвання пактів. Але того і в мислях наших не маємо! Мабуть маєш на гадці і те, що я посилав до Ожоговець і до Маначина аби дістати хліба, і то не насильством, а з проханням. Це чоловікові лицарському вільно — але що тамошні обивателі не були так делікатні аби дати — то й нема про що споритись! Більше ми терпимо кривди в нашім хлібі, з того, що хоругв пана Скури з Ляховець вибирає хліб за Случчю — против змісту пактів. А ми, свідчимося богом, робимо то тільки за асигнацією даною від й. м. п. гетьмана війська Зап., і то обережно, маючи на пам'яті: “Святий спокою — добре з тобою!” Не підозрівай того, в. м., ніби то ми мали робити для якоїсь зачіпки, — але якби й за границею випросили б собі хліба, як люди військові, уйшло б то (треба пробачити) — при такім убогім становищу для такої чималої купи” ¹⁷).

З приводу цього мабуть листу Бєньовський хвалився перед королем, пересилаючи йому копію, що цей полковник почав з Межибожа посуватися під Ляхівці “не без шкоди шляхетським маєтностям”, але він, Бєньовський, його спинив (uiołem)” ¹⁸).

Для характеристики відносин до місцевих українських елементів цікаве листування іншого “пограничного стражника”, вище згаданого вже “полковника пинського і турівського” Костянтина Виговського з кн. Четвертинським — воно пізніше часом, походить уже з літа, але ретроспективно освітлює взагалі тутешні відносини. Старий князь пише 1 липня (мабуть н. ст.) — розуміється по польськи, як годиться українському патріотові тих часів: “Вельможний мосціпане полковнику пинський і турівський, мій мосціпане й брате! Прийшов єси з військом до Пинського повіту, а моя Володимерецька маєтність, хоч належить, до воєводства Волинського і повіту Луцького, але о межу з Пинським, сильно зіпсована і спалена — тому приходиться мені прохати в. м., м. м. п., і я покірно прошу, щоб вона з вашої ласки була в охороні їх м. рицарства війська Запорозького. Певен я, що як ясновельможний, годної пам'яті й. м. п. Хмельницький, великий гетьман, оборонець релігії нашої православної, оборонцем був також і мені з сином моїм, паном минським, — таку ж ласку покаже мені і ясновельм. й. м. п. Виговський, великий гетьман Запорозький — споріднений з сином моїм: я його універсали і листи для перечитання в. м. посилаю. Знали то їх милості, що я військові Запорозькому з давніх часів був зичливим приятелем і мешкаючи в Животові позичав гроші на військові потреби за гетьманства й. м. пана Петражицького Кулаги! Віддав би я й сам поклін в. м., тільки вік мій підойшлий перепону учинив — бо з ласки найвищого маю літ 80 і кілька — а син мій як сенатор на сойм мусив поїхати, і лишивши це на милостиву ласку в. м., котру я від в. м. як одважного мужа і щасливого вождя сподіваюсь одержати в моїм низькім проханню — так само як від їх м. панів гетьманів” ¹⁹).

На це Четвертинський дістав такого охоронного універсала: “Константинъ Выговский, полковникъ войска є. ц. в-ва Запорозкого туровский, — паном сотникомъ, асавуломъ, атаманомъ, также залогамъ по рознихъ городах найдуючимъ ся, также всему товариству войска є. ц. в-ва Запорозкого у полку моємъ найдуючимъ ся сурово приказуємъ: аби нихто у Володимерцахъ мЂсте и селахъ до него належачихъ — маєтности князя є. м. Четвертинского, подкоморого браславского, жадноє и найменшоє, так наєздом яко мимоєздомъ и витяганємъ яких колвекъ стаций або подачокъ кривъди не важилъ се чинити. А єжели бы xто не слухаючи нашого универсалу якуюколвек хоть найменшую кривду важилъ ся чинити, теды каждый таковый за найменшою скаргою отъ насъ сурово каранъ будетъ. З Турова дня 24 іюня року 1658. Константинъ Выговский полковникъ пинский” ²⁰).

При тім такий супровідний лист до князя — уже польською мовою: “Добре знаю, що за попереднього гетьмана славної пам'яті небіжчика Б. Хм. ваша княжа мость не поніс в маєтностях своїх ніякої, шкоди. Поготів теперішній гетьман, вельм. й. м. пан Виговський, мій брат — виявляє свою приязнь в. кн. мості — як я то з листу побачив. Тож і маєтність в. кн. мості, Володимирецька на йм'я, знаходячися в моїм округу, не потерпіла жодної кривди, я певен. Зволь в. кн. м. тримати її безпечно, бо і на будучі часи я бажаю собі здобувати приязнь людей зацних — особливо ж споріднених. Поручаючи мої служби і т. д. В. кн. м. цілком зичливий приятель і слуга К. В. полковник пинський і турівський” ²¹).

Заохочений такою чемністю князь зараз же виписав скаргу учинному своякові, що його прихильний універсал не зробив вражіння на його підручних. Його сотник прислав трьох “молодців” по стацію до Володимирця, і слуги князя пробували закритися листами гетьмана і полковника, показали їх п. сотникові і просили лишити їх в спокою, але потіхи не мали: сотник їх вилаяв, побив, арештував і повіз з собою. Старий князь “хоч тим розжалений, але не тратячи надію на ласку” полковника, просить його випустити з в'язниці арештованого і вчинити справедливість за нанесену кривду — “мені давньому слузі ясновельможних ї. м. п. гетьманів запорізьких і вашої мості, мого мил. пана” ²²). Відповіді не маємо, але нема сумніву, що при загальній тенденції панів стражників, “а особливо супроти споріднених”, справа старого князя була залагоджена вповні прихильно.