АПУХТІН У ВИГОВСЬКОГО.

До Виговського тим часом наспів Апухтін, саме коли той переправивши татар, сам готовився виступити за Дніпро. На жаль, пропала вступна частина його звідомлення, і не знати, що Апухтін зібрав по дорозі і чи заїздив він до Києва по відомості. 1 (11) травня мав він уже аудіенцію у гетьмана в Чигрині ¹). Присутніми були: суддя Герман, осаул Мисько, полковник Карпо Трушенко, отаман Василь, Грицько Ганжа, Федір Виговський, Филон Горкуша, позатим іще кілька простих козаків.

Царську грамоту читав підписок Федір Погорецький, і під час коли вичитували царські титули, гетьман слухав стоячи. Потім гетьман і суддя сказали: “Тепер у нас у війську счинилась усобиця, зібрав Пушкар самовільців, покликав кошового отамана Барабаша з запорізькими козаками, в війську Зап. людей побивають на смерть, городи і села грабують, а на деякі городи і війною наступали, забувши присягу, що зложив (Пушкар) в Лубнях перед Б. М. Хитрово.

Гетьман говорив: “Я скільки разів просив царської ласки і писав, щоб в. гос-рь велів приборкати (“сократить”) тих бунтівників — Пушкаря з самовільцями, що зачинають усобицю й кровопролиття між православними христіанами війська Запорізького Малої Росії; та в. государ мене не пожалував, тих бунтівників і самовільців приборкати не велів. Пушкареві дано грамоти, а він прикладаючи до тих грамот всяку брехню, робить бунти. Посланців, що я посилав до Пушкаря з листами, щоб він у війську Запорізькому усобиць, бунтів і кровопролить не заводив, — Пушкар назад не пускає, побивають їх на смерть і до води сажають. Моїх челядників, що були по моїх маєтностях і хуторах для управи (“на приказЂ” — приказчиками), ті самовільці повбивали з жінками й дітьми; а де челядники самі втекли, лишивши жінок і дітей, там тих жінок і дітей також повбивано. А я свою присягу пам'ятаю: як давніш вел. государеві служив вірно так і тепер служу вірно і не зрадливо.

“Тепер до мене прийшла Орда з Карач-беєм, 40 тис., і я їх задля тих самовільців затримав при собі, тому що Пушкар і Барабаш, зібравши самовільців наступають на мене війною, з великою силою, ще й пише до Переяслава і всіх городів, аби йшли до нього всі козаки, кінні й піші з усією службою, нібито велів цар йому йти війною на мене і на старшину — побивати на смерть, а котрих то відсилати до царя, а він їх засилатиме на Сибір. У всіх листах пише він мене ляхом і зрадником цареві, і з різних городів ідуть до нього своєвільники, велика сила, ті що бажають кров христіанську проливати та грабувати. А в листах своїх до всіх городів і до мене він пише, мов ц. в-во дав йому в поміч 40 тис. свого війська, армату і корогви. Я від вел. государя чекав указу на мої листи, але указу нема — самовільців приборкати він не велів. Мені далі того чекати і тих самовільців терпіти не можна: іду на них війною сам, щоб ту своєволю приборкати” ²).

Апухтін намовляв, щоб гетьман не посилав татар за Дніпро і сам не ходив: цар розслідить ці бунти і покарає винних; помочі Пушкареві він не дає, а посилає воєводів до черкаських городів, згідно з гетьмановим проханням переказаним з Филимоновичем; він бажав, щоб у війську була згода і всі жили в послуху гетьманові. А від татар може бути тільки руїна, неволя і загибель христіанським душам. Гетьман на це відповів:

“У мене з татарами така умова, що вони зо мною підуть і стоятимуть против тих бунтівників і самовільців: Пушкаря і Барабаша і всіх, хто з ними на мене йтиме війною, а в війську Зап. чинять бунт і кровопролиття, невинні душі забивають і М. Росію руйнують. А я в. государеві не зрадник, на українні городи в. государя і на ті городи Малої Росії, де самовільців, бунтів і усобиць не буде, туди татари війною не підуть. А коли я тепер негайно на самовільців не піду, вийде в війську Зап. велика ворохобня (ссора), усобиця і кровопролиття велике — від тих самовольців, в короткім часі! А як ті самовільці зберуться в великій силі, тоді їх не стримати від великої усобиці”

Апухтін намовляв, щоб гетьман пустив його гінців до царя, і з ними про все написав цареві, а без царського указу війною не йшов. Гетьман на це сказав: “Тепер до ц. в-ва гінців відправити неможна — не проїдуть, скрізь стоїть військо запорізьке і татарське. А що написано до мене і до війська Зап. від в. государя ³), щоб нам у війську вибрати з полковників і тямущих людей та послати до в. государя, аби з царськими послами були на комісії з польськими комісарами, та прислати мапу границь, а тим часом приготовитися (до війни) коли б з Яном-Казимиром згоди не вийшло ⁴), то мені цього самому без ради військової зробити не можна. Буде рада і на раді ухвалять, а тепер в війську від Пушкаря і його самовільців усобиця, бунт і кровопролиття”.

Апухтін пробував намовити гетьмана, щоб пропустив до царя його гонців з реляціями і з своїми листами, а тим часом брався поїхати сам до Пушкаря і намовляти його, щоб він бунтів не заводив і гетьману був послушен, — але Виговський стояв на своїм: ні гонців Апухтіна, ні своїх посланців до царя посилати не схотів. Так сказав: “Я вже вел. государеві про все це писав, і з Києва були гонці від А. В. Бутурліна — і я (з ними) про це все написав, в. государеві все буде відомо, а тебе і твоїх гінців я не пущу”. І до Пушкаря пустити Апухтіна не годився, тільки піддячого Юрьєва, що був з Апухтіним.

Поговорили ще про волоські події, і на тім ця аудіенція скінчилася, а 3 (13) травня прислав гетьман до Апухтіна до господи того ж підписка Погорецького з листами Пушкаря і Барабаша присланими до нього. Погорецький передаючи їх сказав: “Казав єси гетьманові, що від в. государя війська, корогов і гармат в поміч самовільцям до полку Пушкаревого не дано; і Пушкар ті бунти, усобицю і кровопролиття счинає з самовільцями сам від себе. А от Пушкар і Барабаш пишуть листи по різних городах і селах, до старшини й черні, аби йшли до них у полк з усією службою, на гетьмана та на полковників і старшину, що з гетьманом, а хто з ними не піде війною на гетьмана, тим вони відгрожуються огнем і мечем. “Ідемо за указом в. государя, і з нами царських людей, з Білгорода і з інших городів 40 тисяч, і від царя прислані до нас у полк гармати і корогви”. Гетьман з того переконався, що ти казав неправду. 4 травня іде війною на Пушкаря і Барабаша доконче, а до Пушкаря нікого пускати не велів — каже вам бути в Чигрині.

Апухтін доказував, що все це в листах Пушкаря і Барабаша вигадано, і повторяв свої намови, щоб гетьман з татарами без царського указу не йшов, і дав йому побачення того дня. Але гетьман побачення йому не дав, і поставив варту коло його господи — взяв під арешт (“велЂлъ быть въ ЧигиринЂ за сторожою и съ двора ходить не велЂлъ”). Користаючи з недільної служби другого дня Апухтін попробував звернутися до посередництва якихось грецьких духовних, що нагодилися в церкві, і місцевого протопопа Микити, щоб вони написали гетьманові й стримали його від походу з татарами, але це теж не дало ніяких наслідків. Другого дня Апухтін одержав від гетьмана такого листа, писаного того ж дня “з перевозу” і присланого з тим же Погорецьким ⁵):

“Любо-м се я з війсками рушив при бытности вашмости, єднако не розумій, друже мій, жебы-м я що й ц. в. і людем його противного зычил. Але бог свідок — для того-м рушив, жеби мя тая своєволя, которая без жадноє причины на здоровє моє отказуєт, в дому не застала. Також і по сей час не занехуючи злого замислу своєго людей мордують, жон і дітей забивають добра імають... забирають — щитячись якимись грамотами і ратью, которая в Білгороді стоїть — же якобы й. ц. в. так Пушкареві яко і Барабашу на помоч мів посилать, кров християнскую проливать. Чому нігде не вірим: бо юж той злий чоловік Пушкар, з Барабашем наробивши лиха і людей невинних і жон і дітей помордовавши, тепер й. ц. в-м укладається і неславу наводить на й. ц. в-во. Чого нігди немаш жебы мів йому, й. ц. в-во (дозволити) злоє робити. І для того рушилем ся — жеби тую своєволю ускромить, а (не) жеби мів бить противним й. ц. в-ву — боже того не дай, але яко з прежних літ прямим і вірним й. ц. в-ву бил слугою і подданним, і тепер зостаю.

“Ознаймую теж тобі, другу моєму, же не імів-єм ся би за Дніпр і переправлять: що час і година люди з писаннєм прибігають просячи о ратунок, і юж Барабаш з Запорожжя вийшовши Поток, Омельник перейшовши, в Кременчуку зостаєть і до Максимівки мієть іти, — а там очекивать Пушкаря — і украінні городи пустошить похваляються, але да-лі бог тій своєволі не допоможе!

“Тепер любо бив рад одправити тебе, друга моєго, але трудно — поки не ускромлю сам особою моєю тоєй своєволі! А скоро, дасть бог, ускромлю своєволю, тоє ж години зо всім тебе, друга мого, одправлю. А тим часом прошу — не тескни ⁶) вашмость, друг мой!”.

Другого дня з тим же — на потіху, від гетьмана прийшли на господу Апухтіна Павло Тетеря і Федір Виговський. Сказали: “Прислав нас гетьман, велів сказати, щоб ти не журився тим, що він тебе затримав. Це тому, що посланців на комісію, згідно з грамотою великого государя, ще не вибрано і ради про це не було. А як посланцій до в. государя на комісію виберуть, гетьман тебе велить негайно одпустити”.

Апухтін спитав в розмові Тетерю, що це його не було на аудіенції і відки він тепер повернув. Тетеря ще раз оповів, що поляки, почувши козацьку усобицю, збирались іти походом на Україну, а він їздив їх відмовляти від того — представив їм, що усобиця вже втихла, і ляхи свої плани походу залишили, а послали посольство до царя про згоду. А далі сказав: “Чув я від багатьох людей, що Пушкар на мене набріхує, нібито гетьман мене посилав покликати ляхів, щоб ішли руйнувати Малої Росії городи, а у мене того і на гадці не було, щоб від світу вертатися до пітьми: забувши милость до мене великого государя і присягу, таке зле діло робити”. Апухтін заспокоював його, що він про такі листи не чував, і Тетері не треба надавати значення цим поголоскам, бо вірна служба Тетерина цареві добре звісна. А з свого боку став намовляти його, щоб від себе ще гетьманові написав, аби пропустив його одписки до царя і сам до нього про все написав, а з татарами тим часом не наступав. Тетеря обіцяв написати, але це розуміється нічого не було варто. Апухтін зістався в Чигрині під арештом, без можливості зносин з своїм урядом на півтора місяці, поки гетьман розправлявся з своїми противниками. Рішив знищити їх безоглядно і поставити Москву перед довершеним фактом, ніж далі тягнути отаке її балансовання між обома ворожими таборами.