Примітки. 4) Див. про сї відносини особливо у Смірнова Крымское ханство с

¹) Listy ч. 224.

²) Listy ч. 216, 224-5

³) Listy ч. 232.

⁴) Див. про сї відносини особливо у Смірнова Крымское ханство с. 506 і д.

⁵) Польсько-турецька кореспонденція 1635-6 ркп. Публ. бібл Пол. Nr 94.

⁶) Listy ч. 209.

⁷) Listy ч. 232.

⁸) Listy ч. 242, 250, 261, 265.

⁹) Записки Ольбр. Радивила 1 с. 319.

¹⁰) Listy ч. 242.

¹¹) Listy ч. 242.

¹²) ркп. Публ. бібл. Nr. 99 с. 46 (дещо покорочую титулятуру, для лекшого читання).

¹³) Львів. лїтоп. с. 253-4, записка Радивила І с. 328 і 330 (Memoriale c. l58. — кінця 1635 і всього 1636 р. в копії Осолїньских бракує).

¹⁴) ркп. Публ. бібл. Пол 94 с. 55.

ПЕРЕД ПОВСТАННЄМ 1637 Р. — КОЗАЦЬКІ РАДИ 1636 Р., РЕЛЯЦІЇ КИСЇЛЯ, ПОМІЧ ВІД МИТРОПОЛИТА, АҐІТАЦІЯ ПАВЛЮКА ПРОТИВ ЛЬОЯЛЇСТЇВ, СТАРШИЙ ТОМИЛЕНКО, ПОХІД НА ЗАПОРОЖЕ І МОРЕ, ПОСОЛЬСТВО НА СОЙМ.

Під такими вражіннями роздражненнє обіймало все ширші круги козаччини, єднало реєстрових з виписчиками і піднїмало все грізнїйший протест против льояльної полїтики старшини. Кисїль замість Жолкєвского висланий до козацького табору, приїхавши в перших днях н. с. серпня 1636 р. під час рад, які відбували ся з дня св. Ілї, застав уже велике замішаннє. Опозиція брала гору над статочними.

„В перших днях серпня доносив він королеви — став я без грошей в їх радї, що зложили вони собі в степу над шляхом над річкою Расавою. До реєстрових примішала ся вже велика частина своєвільних, і вже наступали рішення — однї шапками кидали (голос давали) йти з гарматою на Запороже і потім зараз на море, иньші щоб іти на волость і там грабувати по містах. Коли-ж старшина, намовлена мною і по части заспокоєна, хотїла протяганнєм часу заспокоїти справу, кінець кінцем вийшло таке, що неприпущені до ради ¹) козаки вхопили хорогву і булаву і пішли бунтівничо робити чернецьку раду. Я, рискуючи житєм, зістав ся при старшинї. Кілька разів присилали по старшину; я не пускав її (на чернецьку раду) і наслухав ся за те ріжних криків, але таки переломив їх тим: прохолонувши, прийшли вони до старшини. Почали докоряти, що гроші нїби то ще в маю вислано, а і в серпнї їx не привезено. Вказували на свій порядок і послушність; що кілька лїт терплять без грошей, занехавши степ і море, де мали свій прожиток; що вони на братию свою наступали, проступників своєю рукою під меч королївський віддали. А за те і дома мають утиски від уряду і підстарост і гроші до них не доходять”.

Кисїлеви кінець кінцем удало ся намовити козаків до того, що вони згодили ся відложити справу ще на чотири тижнї. „Будуть чекати, збираючи тим часом все потрібне на Запороже, і за чотири тижнї на тім самім місцї буде загальна рада. Коли Кисїль на раду ставить ся з грошима, а в жалях своїх, які вони підносять на уряди і міста українні, військо буде заспокоєне згідно з королївською обіцянкою, то далї буде тримати ся порядку. Як нї, то всї кинуть ся на Запороже з арматою ²)

Про се Кисїль здав справу всїм кому треба, але по попереднїх досвідченнях не сподїючи ся вже анї скорого прислання грошей анї направлення старостинських відносин до козаків, пустив ся своїми засобами приводити козаччину до спокою, щоб протягнути час. В своїй реляції королеви і в особливій записцї, яку писав, лежучи хорий в Печерськім монастирі у приятеля свого Петра Могили, він дуже щиро, докладно і наївно оповів свою „систему” закулїсових заходів, підступів і простих фальшерств, якими постарав ся притягнути на свою сторону старшину і ріжних впливових між козаччиною людей, промовити до національного почуття статочнїйших, і кінець кінцем добив ся деякого відложення ради:

„В справі з військом Запорозьким такий я уложив собі діскурс, в своїй горячцї. Трьома способами треба трактувати ту нерозумну чернь. Старшину дарунками. Статочних ³) і тих, що доми мають і на них оглядають ся — ласкою. Нагадувати їм про цїлість отчини, про вільности, котрими користуватимуть ся не тільки вони самі, але й потомство їх. А диких бунтівників, голишів, що тільки з добичи живуть як орда — тих стримувати загибілю, страхом шаблї; бо доводи, піетизм, віра, вільности, жінки, дїти в їх голові все се з ними Днїпром пливе ⁴). Подїливши так на три части, трьома методами приступаю до тих своїх непевних побратимів”. Або як в иньшим листї він се стилїзує: „Три річи бачу я в тім війську нерозумнім: перше — се любов до духовних грецької віри і богослуження, хоч самі вони більше на Татар подобають як на християн. Друге — що у них завсїди більше значить страх як ласка. Третє — се вже загальна річ: люблять узяти небожата, коли їм щось від кого небудь може дістати ся ⁵).

Отже до пункту першого Кисїль вистарав ся від митрополита, що він післав до козаків двох ігуменів, „людей проворних і вірних”, з посланієм, уложеним самим же Кисїлем. В нїм на всяку ласку просили ся, аби в інтересах церкви, якій козаки обіцяли служити і кров свою для неї пролити, — вони не роспочинали бунту, бо се не тільки може принести погибіль і утрату вільностей козаччинї, але й церкві вчинити велику руїну. Митрополит отже грозив неблагословеннєм своїм, як би козаки рушили ся.

В такім же дусї, „тими ж інґредіенціями розведений лист”, як він висловляв ся, виписав до війська і сам Кисїль: Нагадував козакам, що він „в тійже вірі уродив ся і в нїй вік свій кінчить”. Нагадував „нарід руський, з котрого сам походить”, і давню приязнь, яку підтримував з козаками. Радив почекати аж до Чесного хреста, а потім післати на сойм ультіматум: або нехай платять як слїд і давнї вільности забезпечать, або нехай увільняють козаччину від усяких службових обовязків.

Для постраху тих, кого треба було лякати, Кисїль скомпонував лист від короля до себе, де король нїби то ображаєть ся таким недовірєм козаків до його королївського слова і грозить, що козаки стратять всї вільности свої, коли підіймуть бунт. Сей лист в копії Кисїль переслав козакам з своїм коментарем ⁶).

На жаль, менше докладно оповідає про третїй метод — як він роздавав гроші між впливовійшу старшину.

Результатом сих методів Кисїль був вдоволений: хоч чотири тижнї від расавської ради вже кінчили ся, старший сидів тихо і нової ради не збирав. Старшину Кисїль вважав взагалї добре настроєною. Томиленко, тодїшнїй старший, „простак, але чоловік трезвий і скромний”, як його атестував, людина досить пасивна, але щира, і писар військовий Онушкевич були bonarum partium. Але все сильнїйше подіймав ся опозиційний рух під проводом Сулимівця Павлюка. Військо по словам Кисїля сильно вже замішало ся — „помішали ся в реєстрах і порядках своїх”, але кінець кінцем присилка грошей могла б іще все направити, — тільки ті не приходили! Кореспонденти Кисїля і Жолкєвского серед козаків доносили їм про все, — „знаю, що в котрім полку дієть ся”, заявляв Кисїль. Хвалив ся, що значну частину війська удало ся йому нахилити до терпеливости. „Покладаю ся на тих, що взяли потроху — не зрадять”. „Колотять Черкасцї й Чигиринцї, про котрих можна тільки написати:

nulla fides pietasque viris qiu castra sequuntur ⁷) Старший не позволив вести армату на Запороже, і можна було сподївати ся, що тим часом промине морський сезон — „час гостини запорозької ⁸). До того козакам промовляли до гонору, чутками кримськими, що хан з Кантеміром помирив ся і йде походом на Україну — отже як можна Україну перед Татарами лишати!

Та хоч як старшина помагала тягнути справу, „але взяла гору чернь, жадна своєволї”. Військо рішило зачекати ще до Богородицї 8 (18) IX, але як доти гроші не прийдуть, то рушать з Чигирина, де стояла армата, на Запороже і вважатимуть свою умову з річею-посполитою за розірвану через недодержаннє умов правительством. Привідцею Жолкєвский називає Павлюка: „Павлик Бут, що то його п. канцлєр випросив — сподївають ся, що він зараз стане старшим, скоро прийдуть на Запороже, а старшина дуже мало доброго собі віщує, бо ті розбійники явно відгрожують ся їм”. До того-ж походу на Запороже намовляли козаків посли від хана Інаєта, закликаючи до походу на Кантеміра. Просили як найскорше поспішати на Запороже і обіцяли гроші і габу роздати нараз, ще перше нїж рушать на Кантеміра ⁹).

З горячковою нетерпеливістю виглядали грошей комісари, щоб не пішли марно всї запевнення, присяги, хитрощі, на які пускали ся вони весь сей час. Дарма, могутна держава, не вважаючи на всї заходи короля і мінїстрів, не могла здобути ся на тих півтораста тисяч золотих (за два роки), що належало післати для заспокоєння козацьких апетитів. Статочні мусїли покорити ся.

„Молодцї рушили вже на Запороже”, доносив Жолкєвский. „Мають армату вже в Крилові, чекають переяславського полку. Полки переяславський, канївський, корсунський, білоцерківський почали були відказувати, що без волї короля і гетьмана кор. не хочуть іти на Запороже; але як старший рушив з трьома полками ¹⁰) і з арматою, та з випищиками, котрих буде більше як у двоє против реєстрових, — пішли й сї за ними, беручи з собою дуже багато лип (чайок). Міркують, що ледви коли було їх більше на Запорожу. І то певно, що з першим ледом на весну підуть на море і на затриманнє їх не бачу жадного способу ¹¹).

Лист сей дати не має, і взагалї досить богата й інтересна кореспонденція комісарів уриваєть ся тут на кілька місяцїв, не даючи змоги докладно слїдити за розвоєм дальших подїй. Якогось гострого вибуху козацького своєвільства не наступило. Томиленко зістав ся на старшинстві, при кінцї жовтня н. ст. бачимо його в Каневі ¹²). Кисїль, пишучи 10/X н. с., доносить підканцлєрови, що козаки ведуть себе скромно і згадує про своє листованнє з військовим писарем ¹³).

Конєцпольский писав коло того ж часу королеви, що козаків од гострих виступів стримав страх, аби у них не розложили коронного війська на зиму ¹⁴). Ся прикрість їх одначе не обминула, і частина польського війська таки була розложена на Українї та дала привід до пізнїйших конфлїктів.

Нова пригода вийшла при кінцї жовтня н. ст., коли король вислав упоминки до хана: козаки не тільки не хотїли дати ескорту королївському гонцеви Дзєржкови, що мав їхати з тими упоминками через степи, але доконче хотїли ті гроші, післані ханови, забрати на рахунок платнї (все-ж незаплаченої). Дзєржек їздив до Томиленка до Канева з листом Конєцпольского, „писаним ще до злого”; віддав його на радї і просив пропуску. Томиленко відповів: „се не випадає, аби ти їхав з упоминками, поки наших грошей не буде! має скарб гроші для Татар, а для нас не має''! Але справа уладнала ся і упоминки пропущено. Особливого заінтересовання кримськими справами у козаків тодї Дзєржек не завважав: „Козаки, як бачу, не бажають собі приязни з ханом”, писав він: „часті ватаги посилають за Днїпро в степи, займаючи стада татарські, і тепер Павлюк з иньшими пішов, а иньші прийшли з добичою” ¹⁵). Але слїдом наступило між ханом і військом порозуміннє, і місяць пізнїйше, при кінцї падолиста н. с., розсилаючи своє звідомленнє на соймики (визначені на день 9/XII н. с.), Конєцпольский віщуючи козацьку своєволю і її наслїдком — війну турецьку, писав про козаків так: „Тепер їх кілька тисяч на Запороже свобідно пішло і пильно ладять човни, а кілька тисяч іде на службу ханови” ¹⁶).

З тих заходів до морського походу не вийшло одначе нїчого серіозного: звісна тільки маленька експедиція козацька, на якихось восьми човнах, без всякого значіння ¹⁷). Не принїс особливих, клопотів і козацький похід до Криму, в поміч Інаєтови, вчинений під проводом Павлюка. Він, що правда, розгнївав Турків і накликав страх нової турецької війни, — але польське правительство свідомо рішило само помагати Інаєтови козацькими силами, так що не мало причин гнївати ся спеціально за сей Павлюків похід.

Натомість несподївано прийшло до малого козацького бунту на Українї. Козаки не пустили жовнїрів на визначені їм зимові лежі в Корсунщинї, поставили там армату та почали збирати на неї всякі контрібуції; захопили при тім і частину київської армати. Подробицї і близші мотиви сеї ворохобнї звісні нах досить мало; те освітленнє, яке давала сїй подїї козацька старшина, знаходимо в її відповіди на лист короля, що докорив їм за се, „нїби то ми спустошили Корсунь, поставивши там армату, і чинили наїзди, забираючи хутори” ¹⁸). Козаки оправдували ся, що куруківська комісія і гетьман коронний суворо забороняли їм не брати армати на Запороже, „на звичайні місця”, анї з цїлим військом туди не йти, але розложити ся з арматою в королївщинах. Тим часом розложено на Українї жовнїрів польських і вони позаймали ті місця, де козаки могли б прогодувати свою армату — коней і слуг арматних. При тім приходить ся їм терпіти „незносні кривди і всякі погрози” жовнїрства, а ще вони й за бунтівників удають козаків перед королем.

Лист сей написаний в дуже миролюбивих тонах. Старшина очевидно пильнувала затерти вражіннє від козацької ворохобнї. Ще перед тим, в останнїх днях падолиста с. с. споряджене було посольство на сойм з дуже покірними прошеннями. Послами їхали Богуш Гридкевич, Яцук, Савич і Григорий Нужний ¹⁹). Їм даний був наказ поспішати яко мога, щоб поспіти на сам початок сойму, що був скликаний на місяць март. Простора інструкція, що заховала ся в ориґіналї ²⁰), широко виясняла жалї на українських старост ²¹):

„Не досить того, що наших товаришів повигонювано з маєтностей шляхетських і обідрано, але вже і в королївських не позволяють нашим товаришам мешкати. По королївських містах нашому товаришеви анї купити анї продати не позволяють, суворо забороняють, а арендарям своїм дають право не позволяти робити нї пива нї горілки на свою потребу, на весїлля і хрестини. Нарушують права і вільности наданї королями, що зіставляли при вільностях козацьких вдів, які лишають ся по мужах своїх, страчених на службі річи-посполитої. Яка жалісна се річ! товариш наш на службі річи-посполитої згине, а вже другого дня від його вдови заберуть всю худобу та ще й до вязницї скажуть всадити! Товаришів наших таких що цїлий свій вік стратили на службі державі і зі старости воювати не можуть, або й членїв своїх позбавлені — старости не вважаючи на заслуги і старість їx поневолили; пограбували і під свою власть обернули. Великі кривди маємо, справедливости над винними чинити нам не хочуть, післанцїв наших ображаючи і висміваючи нї з чим відправляють. Чинячи наїзди в своїх суперечках про ґрунти, повбивали кількох наших товаришів, позабирали у них майно.

„До відчаю приходять люде з того всього, і бачить Бог з неба, яку силу вже прийняла нашого товариства земля Московська: з жінками і дїтьми осїдають в Білгородї”.

Козаки пригадували королеви його обіцянки виплати грошей, не виплачених уже за чотири роки, і прислання комісарів для доповнення реєстру і розслїдження старостинських кривд. Просили прислати таких комісарів, „котрі б мали Бога в серцю, а не шукали користей для себе, вписували людей служебних, а не таких, що й не займають ся дїлом рицарським, — а нїхто того не може знати краще, як ми самі”. Нагадували про платню для семої тисячі, доданої до реєстру, про спеціальну підмогу на армату, стільки разів уже прошену. Скаржили ся, що державцї українські відмовляють ся давати їм на арматні потреби селїтру з майданів і зелїзо з рудень, як то вони допевняли ся „згідно з нашими давнїми предківськими звичаями”, і т. ин.

Прошення були скромні, тон в високій мірі льояльний. Одержавши потім лист короля з докорами за корсунську аферу, військо вислало згадані вже вияснення сеї справи. Правительство чуло себе нїяково. Під ту пору вмер повірник правительства в козацьких справах Лукаш Жолкєвский, на ложу смерти обдарований воєводством браславським; при оказії похорону і зїзду ріжних достойників і спеціалїстів від козацьких справ правительство поручило їм, особливо Кисїлеви пролити бальзам на козацькі серця. Козаки обіцяли взяти участь в похоронї, а з огляду на спізненнє платнї обіцяли почекати її ще чотири тижнї ²²). Здаєть ся, при тім відбула ся пізнїйше згадувана корсунська рада „в малім числї” й дуже льояльнім настрою ²³). Рішено було перевести ревізію реєстру, а всякі козацькі жалї й кривди віддати на ласку короля. Вони були переказані післанцями Семеном Сьороходом і Михайлом Івановичем, що мали при тім порученннє засвідчити королеви покірність війська і оповісти ріжнї клопоти його ²⁴).

Правдоподібно, кримська афера подавала старшинї надїю, як за часів Шагіна, що сею дорогою напруженнє буде вигладжене і війна проти Туреччини спільно з Кримом дасть вихід з трудної ситуації.