Примітки. 1) Археографическій сборникъ VII ч

¹) Археографическій сборникъ VII ч. 60

²) Ukrainne sprawy c. 67 і 69; листи Шагіна з 20/XI до Хмєлєцкого і з 29/XI до короля.

³) Ukrainne sprawy (дата розвязана хибно, лист належить до лїта 1629р.).

⁴) Жукович навіть думає, судячи з мовчань тих реляцій з сойму, які він мав, — що козацького посольства на соймі зовсїм не було (с. 179-180), але се мало ймовірно супроти вище поданих звісток. Здогадуєть ся ще він, що на соймі знов піднята була справа посилки козаків на шведський театр війни, але наведена ним звістка (с. 178) не стоїть в безпосереднїм звязку з соймом.

⁵) Ukrainne sprawy c. 86.

⁶) Вже в маю (18 V с. с.) мали в Польщі звістки з Царгорода, що козаків 800 (sic) було на морю — Жерела VIII, ч. 210.

⁷) Лист султана з червня 1629 р. - Ukrainne sprawy c. 72-3. і такий же лист каймакама с. 76-7

⁸) Ркп. бібл. Замойского 1807: Kopia listu z Zaporoza od р. Szemberka, 20/V 1629.

⁹) Жерела VIII ч. 211.

¹⁰) Дод. до статї Ґолембіовского с. 27.

¹¹) Вельяминовъ-Зерновъ Матеріялы для исторыи Крымскаго ханства Nr. 13, 21, у Смірнова op. c. с. 497. також листи султана й каймакама в Ukr. spr. с. 73 і 76 (тут перебільшені поголоски, що козаки навіть здоули Перекоп і инші замки й тримають їх,. і що день їх прибуває).

¹²) Collectanea 1 c. 187-8.

ВИБІР ЛЕВКА ІВАНОВИЧА. ПОХІД ДЕВЛЄТ-ҐЕРАЯ НА УКРАЇНУ І ПОГРОМ ПІД БУРШТИНОМ. НАПРУЖЕННЄ МІЖ РЕЄСТРОВИМИ І НЕРЕЄСТРОВИМИ, ЛЕВКО ІВАНОВИЧ І ГРИЦЬКО САВИЧ, ЗАКІНЧЕННЄ ШВЕДСЬКОЇ ВІЙНИ І ПРИХІД ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА НА УКРАЇНУ, З КІНЦЕМ 1629 Р., НАКАЗ ЧОРНОГО ЗАПОРОЖЦЯМ, ВІДПОВІДЬ ЛЕВКА ІВАНОВИЧА, СПРАВА РЕЄСТРУ І ПОЧАТОК КОНФЛЇКТУ, ОСВІТЛЕННЄ ЙОГО В РЕЛЯЦІЇ КОНЄЦПОЛЬСКОГО, КІНЕЦЬ ЧОРНОГО, РЕЛЇҐІЙНИЙ МОМЕНТ В ПОВСТАННЮ.

Нещасливий кінець третього кримського походу, вчиненого козаччиною не-реєстровою, і то з таким значним розмахом енерґії, був причиною нових змін на гетьманстві. Тарас Федорович, що проводив в походї, мусїв відпокутувати нещасливий кінець походу. Гетьманм запорожським зараз по походї бачимо Левка Івановича (маємо його лист до митрополита з 25/IV. 1629, підписав ся на нїм Леонъ Ивановичъ зо всимъ войскомъ Запорозскимъ є. кор. мил) ¹), і він зіставав ся на Заворожу гетьманом, мабуть без перерви, до кінця року (маємо його лист до Чорного з 1/XII, де він підписаний: ”Левон Іванович гетьман з військом його кор. м. Запор.) ²) Грицько Савич Чорний тим часом, в ролї так би сказати казьонного гетьмана, з реєетровиками, чи властиво більшою частиною їх (бо частина зістала ся на Запорожу) зявляєть ся на волости”, повнячи сторожеву службу разом з старим Хмєлєцким. Коли саме, і в якиї обставинах наступило се роздїленнє козацтва льояльного від своєвільного, на жаль досї не знаємо. Під час осїннього погрому Татар бачимо Чорного при Хмєлєцкім, тим часом як своєвільна козачина зіставала ся на Запорожу.

Татарські напади взагалї стали останїми часами дуже частї. Весною приходила 4000-на орда під проводом одного мурзи, що давши білгородському баші хабара, як оповідали, назбирав собі охочих і пішов Чорним шляхом на Уманьщину, але Хмєлєцкий сполошив його і змусив забрати ся. Гонилися за ними; але Татари, покидавши все, навіть сїдла і зброю, позабивавши слабійшу худобу і невільників, утїкли таки: помітивши се, що вже Татарина як вітра в полї ловити, військо ,,за ласкою божою і щастєм королївським нїкого не стративши” повернуло ся назад ³).

Після невдалого походу на Крим сподївали ся чогось більшого, і справдї в серпнї калґа Девлєт-ґерай з великою ордою посунув на Західню Україну. Щоб обминути пограничне військо, що знов уважно слїдило за ним, він плутав стежку, збиваючи ся то на Чорний то на Кучманський шлях, потім повернув на Волощину, несподївано відти впав в західнє Поділє і розпустив від paзy від Днїстра загони, визначивши збірним пунктом Золочів. Він не підозрівав, що Хмєлєцкий з Грицьком Чорним увесь час дуже пильно, крок за кроком слїдили його рухи, і тепер готовили ся одним ударом знищити його кіш. Та їм перешкодив в тім воєвода руський Любомірский, що в ролї високого сенатора схотїв давати накази; велїв чекати свого приходу; і поки поспів з своїм тяжшим військом, калґа помітивши небезпечність, почав тїкати назад, лишивши на волю божу свої загони. Хмєлєцкий з козаками дуже жалували, що так з рук мусїли упустити головного пакостника, завдяки амбітному маґнатови; їм зістало ся тільки зайняти ся розбиваннєм поодиноких загонів, що й зробили вони з великим успіхом, відбиваючи здобич і побиваючи Татар. Головний такий загон, з 7 тисяч Татар, під проводом Кантемїрового сина, застукано і знищено під Бурштином, з великим ефектом: мало хто з тих Татар утїк, богато попало їх неволю, між ними Іслам-султан, пізнїйший хан, гіркий союзник Хмельницького. Відбито більше 10 тисяч своїх вязнїв, між ними богато шляхецького жіноцтва ⁴).

Се був останнїй тріумф Хмєлєцкого, нагороженого за те — але вже кілька тижнїв лише перед смертю, нечувано високою для такого сїрого неаристократичного пограничника честю — гідністю київського воєводи. В своїй реляції він чимало удїляє дїяльности козаків з Григориєм Савичом, як він його називає. З особливою увагою записує подвиг якогось анонїмного козацького героя, що дав війську ту голосну побіду під Бурштином: Козак, шукаючи поживи, заблукав в сусїдство татарського табору і там його зловили: почали його питати про військо, чи нема його де близько, але він не признав ся нї на допитах, нї потім коли його взяли на муки — все казав, що нїчого не чув про нїяке військо. Заспокоєні тим Татари лишили ся собі безпечно, і се дало можність слїдом розбити той загон і увільнити таку масу невільника ⁵).

Відносини між козаччиною реєстровою і не реєстровою в сїм часї ще не загострили ся так як пізнїйше. Може бути, що вже з сього часу розпочала ся паперова полєміка між гетьманом запорожським і казьонним — „непристойні листи, сурові унїверсали”, де Запорожцї заявляли Чорному, що не признають його за старшого, бо правдивий гетьман має бути не „поданий їм королем, а вибраний військом при арматї й иньших клейнотах” ⁶). Але судячи по уривку з сеї кореспонденції, яку маємо з падолиста і початків грудня сього року) уже перед загостреннєм відносин” ⁷), а яка ще навіть в тім часї не прибирає скільки небудь гострих форм, — в осени 1629 р. вона тим меньше могла доходити до якихось крайностей, і Чорний міг справдї „скромно і терпіливо зносити те все”, як згадує потім Конєцпольский. А Хмєлєцкий в ролї польського „реґіментаря” на Українї — начальника коронного війська і посередника в зносинах правительства з козаччиною, без сумнїву також своїм впливом лагодив се напруженнє: ми бачили давнїйше докази його добрих і вирозумілих відносин до козаччини, і певно й тепер польське військо під його рукою не так наприкряло ся людности.

Все се змінило ся на гірше з кінцем 1629 р., з закінченнєм шведської війни — трактатом 26/XI н. с., що уставив перемирє на 6 лїт (до р. 1635).

На Україну посунули з сеї війни козаки-виписчики, розумієть ся незаплачені, повні претенсій до держави й правительства за свою службу, а ними засуджені на поворот до безправного становища панського підданого. Вони значно збільшили скількість запального матеріалу й загострили відносини на Українї.

За ними на Україну ж посунуло незаплачене військо коронне, якому гетьман Конєцпольский визначив лежі в східнїй Українї переважно. Він толкував, що зробив се, „аби мати більше спромоги для служби королївської, і тому також що се край цїлїйший, богатший, де незаплачений жовнїр міг жити вигіднїйше, не дуже наприкряючи ся обивателям держави” ⁸). Але злї язики поясняли, що зроблено се для того, аби не допустити до жовнїрського повстання — розкидано їх умисно на далеких просторах ⁹). Розкватируваннє жовнїра, та ще такого лючого, незаплаченого, козаччина по старій традиції ¹⁰) вважала певного рода провокацією, і потім сей факт рахував ся одною з офіціальних причин повстання. Конєцпольский, оправдуючи ся на соймі, толкував ся, що розкладаючи своє військо в Київськім воєводстві, „де військо Запорозьке має свої оселї, я горячо остерігав, суворими унїверсалами, аби в їх домах і маєтках не чинено їм нїякого безправя і до нїякої ворожнечі не давано їм найменьшого приводу” ¹¹). І запевняв, що сї накази були сповнені, і „в домах козаків реєстрових нїде нї оден жовнїр не став, і не чув я, аби котрому з них хоч яка небудь кривда стала ся”. Але сам при тім додає, що „инакше говорено про се”, а вже зовсїм за скобками лишає, що дїяло ся в домах не реєстрових. Тут відкривав ся повний простір нїчим не обмеженому своєвільству, здирству і напастям лютого жовнїрства, всьому тому, що місцевий український лїтописець характеризує в коротких, але важких словах: „зброднЂ и крывды незносныи чинили, людей безъ даня причини забиваючи” ¹²), й ілюструє своїми оповіданнями про одиночні й масові убийства від жовнїрів, про які буду говорити низше.

Уже сї дві обставини незмірно напружили ситуацію на Українї, а тим часом в ролї головного актора замість вирозумілого і обережного Хмєлєцкого, що на козака привик дивити ся скорше як на товариша зброї, виступив разом з сим бутний маґнат гетьман Конєцпольский, для котрого козак був пред усїм бунтівник і ворохобник. Гордий куруківською ординацією як дїлом рук своїх, він був готовий доходити кождого відступлення від неї і за кождий непослух робити рахунок „шаблями на карках козацьких”, кождий прояв своєвільства „кровю хлопською гасити”, так що навіть король — на що вже неприхильний козаччинї, сам вважав потрібним гамовати сей марсовий дух гетьманський! ¹³).

Грицько Чорний, маючи коло себе такого протектора, — а може й сповняючи волю свого зверхника, починає зміняти свою „скромну і здержливу” тактику супроти нереєстрової козаччини. В падолистї вислав він наказ на Запороже, аби тутешнє військо вийшло на волость і прилучило ся до реєстрового війська, для послуг воєнних. При тім докоряв Запорожцям, що вони його попереднїх післанцїв зневажили і побили. Разом з ним писав на Запороже також хтось з польських достойників, мабуть Хмєлєцкий, наказуючи Запорожцям, щоб вони не противили ся волї королївській і свому законному старшому були послушні. На се маємо відповідь гетьмана Левка Івановича ,,з Сїчи у Чортомлика”, з дня 1/XII тому не названому достойникови (мб. Хмєлєцкому) і Гр. Чорному ¹⁴). Сю другу наведу в перекладї, доповняючи з контексту видерті місця ориґіналу:

„Пану Григорію Савичу Чорному, на волости старшому, і всьому товариству що там пробуває доброго здоровзя і щасливого поводження від Господа Бога заживати бажаємо.

Писаннє ваших милостей до нас, через післанцїв наших Наливайка і (видерте імя), дійшло до нас. Пишете в нїм; що прийшли сьте до дому, перемігши неприятеля хреста святого, що на нарід християнський розявив був пасть свою. За те, що неприятель дістав таку халепу, а нас Господь Бог в добрім здоровлю до дому повернув, нехай буде славна його свята сила. Ми як брати, всього доброго зичливі, і товариші в. милостей, молимося, аби Господь Бог дав, щоб і завсїди добра слава про військо наше славила ся, а неприятель нїякої потїхи не мав. А також і вам дякуємо, що на помноженнє слави своєї на ту послугу королївську пішли охоче. Але в тім маємо жаль на вас, що послухали ви непотрібно і безпідставно, коли нас перед вами Ґурский і Довгань обмовили; нїби ми їх всїм військом мали бити і вязненнєм мучити, — а того не було. Ваші милости знаєте самі, що в війську всїляких людей богато, і підпилих між ними; коли тим (післанцям) щось стало ся від кого, того не хвалено. Вільно вам з того собі думати, що ми якісь бунти починаємо против в. милостей;

але ми тільки свідчимо ся Богом, що за нами нїчого недоброго нема і не буде. Не думаємо і на в. милостей нїчого, але з листів бачимо, що ви важите ся наказувати нам ставити ся до вас, хоч би й против нашої волї. Коли б ще до нас така воля ваша прийшла скорше, могли б ми ще її сповнити; але тепер на зиму урядивши ся, було нам дуже тяжко йти на волость. Тай не бачимо нїякої потреби, щоб ми виходили; як би був наказ його кор. милости на службу якусь, тоб і серед зими готові йти. Ваші милости знаєте самі, що ви самі запровадили армату на її звичайне місце, і гетьмана одного в війську зіставили; а тепер пишете до нас не як до голови, а як до кошових пишете що вам подобаєть ся. Не випадає нам до вас приходити, але ви йдіть по свою армату і по иньші скарби і тут вільно кождому говорити, що йому сподобаєть ся. З ласки божої родили ся ми также де й ваші милости; мила нам отчина і не дай Боже, аби ми мали противити ся королеви й. м. панови нашому, або з в. милостями спирати ся: хочемо поводити ся як з нероздїльною братиєю, щоб з того добра слава і пожиток був для нас усїх. А що там далї з в. милостями дїяти ся буде, дайте нам знати через тих післанцїв наших Романа Пащенка і Мацька Якубенка, котрим ми й устно прихильність нашу посвідчити поручили.

„Ще pas ласцї вашій віддаємо себе. Дано за Порогами, з ріки Чартомлика 1 грудня 1629. Ваших милостей всього добра зичливе товариство — Левон Іванович гетьман з військом й. к. м. Запорозьким”.

Як бачимо, Запорозьке військо показує досить миролюбности супроти Чорного. Воно лишає йому бути „старшим на волости”, не має до нього претенсій, але не хоче, аби він над ними командував і заявляв, що „голова” у них на Запорожу, при арматї, і гетьман законний той, що там був вибраний, а Чорний пішов від них. Мають Запорожцї йому за зле теж, що він удає їх перед польськими властями за бунтівників: вони полишають Чорному вислухувати ся перед правительством, але не хочуть бути афішовані перед ним за бунтівників — не хочуть конфлїкту з правительством.

В тім же дусї писали вони і до тої особи, що найскорше треба вважати за Хмєлєцкого (вони величають його iako oycza a własnie tego, od ktorego (w) wielu rzeczach dobrodzieistwo znawalismy). Звиняли ся, що тепер їм трудно іти, „на зиму уґрунтувавши ся”, і просили на них взагалї не наставати, з Запорожа не виводити, не ломити старих звичаїв — „аби ми і до кінця при вільностях наших зіставали ся і при тім як давнїйше було — що починало ся, то з Запорожа, і звідси на кождий наказ королївський виходило ся — нехай за ласкою вашою і тепер так буде” — „аби (звиклі) місця не сиротїли і звичай наш давнїй і вільности не гинули, кровию здобуті предками нашими”. Чорного за старшого готові признати, коли в тій справі прийде привилей від короля „на звиклі місця”, — але досї вони його не бачили.

Не вважаючи на такий миролюбний тон, Чорний вважав таку відповідь за рішучий розрив. Відсилаючи її (Хмєлєцкому?), він умивав руки, вважаючи, що з тої відповіли „на нїщо добре не заносить ся” і він безсильний в своїх щирих бажаннях обєднати козаччину для кращої служби держави ¹⁵).

Він просив ради, як йому бути далї. І дістав раду таку, що при виплатї „жолду” має бути переведена ревізія реєстру, і непослушні мають бути вичеркнені. Гроші для козаків, по словам Конєцпольского, були прислані ще лїтом 1629 р., але Чорний не побирав їх, може покладаючи на те, що реєстровцям, які позастрягали на Запорожу, кінець кінцем закортять, ті гроші і вони прийдуть під його реґімент. Тепер, по приїздї Конєцпольского, рішено перевести ревізію реєстру при тій виплатї. З кінцем року була уряджена комісія для сеї ревізії, зложена з козацької старшини (реєстрового війська) і делєґатів польських. Маємо лист комісарів Ан. Ранаховского і Миколи Киселя, що за неприїздом иньших займали ся у двох випискою; дня 11.І 1630 пишуть вони з Черкас про зачату вже виписку, про вписану вже частину війська, з котрої б можна вислати з біди тисячу козаків, що жадало правительство для оборони від Татар ¹⁶).

Але історія ся потягла ся досить довго. Ще з дня 28.II с. с. маємо унїверсал, що видає „Григорей Савич Чорний гетман, полковницы, сотники, атаманы войска єго кор. милости Запорожского подъчас конклюзій коммисіи зЂхавши ся до Кіева'' ¹⁷). Кінець кінцем комісія ся мала вписати нових на місце померших, „а непотрібних і зайвих над уставлене число — вилучити”. Між ними рішено було виписати з реєстру й тих, що пробували на Запорожу при своєвільнім війську, як непослушних. Таких нараховано несповна триста. Грицько Чорний оповістив їх про се, взиваючи, аби опамятали ся, прибули з Запорожа на волость з арматою й залишили своє своєвільство — в такім разі їм буде все пробачено. Та се послужило початком конфлїкту. Ось як описує се ретроспективно головний дїяч дальшої траґедії Конєцпольский, в своїм експозе на соймі 1631 р., супроти обвинувачень в тім, що він своїм нетактом викликав бурю на Українї. Знаючи фактичний стан річей, читачі завважать деякі недокладности, але нам інтересне і офіціальне представленнє їх, і деякі фактичні дані, цїнні при загальній бідности документального матеріалу для сього моменту.

„По комісії Куруківській, шість лїт тому щасливо закінченій, хоч і з великою працею та більшим розлитєм крови, — її постанови рік або два яко-тако держали ся в порядку. Потім, як звичайно у тих, що не знають нї віри нї чести, коли мають до того добру нагоду, — почали [козаки] замітно виломлювати ся з тих постанов. Немалу до того нагоду дав їм відїзд мій на війну Пруську, за наказом королївським. Ще більшу — афера Шагін-ґерая, до котрого пристали не тільки виписані з реєстру, але і цїла майже українська чернь, покасувавши постанови [комісії], бо на місце шести тисяч зробило ся козацького війська кількадесять тисяч. З того почали докучати обивателям українним, панам своїм. З того почали ся наново походи на море. З того нещаслива і безславна ота експедиція до Криму ¹⁸), де так лихо поставили ся, а Махмет-ґерая, що був їм звірив ся, немилосердно вбили, і Шагін-ґераєви знищили всї надїї на трон, так що мусїв спасати ся утечею.

„В отих війнах полїг старший їх Дорошенко, поданий їм комісарами іменем королївським. Вибрали собі Тараса, нїкчемного хлопа ¹⁹) — за його нїкчемністю військо Запорозьке прийшло до такої неслави і марного погрому — кільканадцять тисяч їх трупом Татари положили, а силу нагайками до Криму погнали ²⁰). Тарас лишив ся на Запорожу і відти неустанні чинив походи на море. Тут же, на волости ті [козаки] що зістали ся в послушности, памятаючи свою присягу, вибрали собі до волї королївської за старшого Грицька Чорного. Ваша кор. милость зводив її потвердити його своїм привилеєм. Чуло його серце, що мало бути: не хотїв жадним чином взяти на себе той уряд, але воля королївська, а при тім прошення товариства, що варті стільки що й примус, змусили його прийняти. Зложив присягу згідно з постановою, і військо йому теж урочисто дало присягу. Хотїв неборак на тім урядї так справувати, щоб сповнити у всїм постанови [ординації] і присягу свою та заслужити ласку королївську собі і всьому війську: непослушних карав, на море ходити забороняв, на торішню експедицію против Девлєт-ґерая охоче з пан. воєводою київським ²¹) ставив ся до п. воєводи руського ²²). Але ті добрі прикмети його приготовили йому погибіль. Бо ті, що на Запорожу, не приймали його за старшого, кажучи, що має бути не королем поданий, але військом вибраний при арматї і иньших клейнотах (як вони то звуть). Гострили зуби на нього, що він своїх [реєстрових] на Запороже не пускав. Багато неприязни теж приспорили його славні і щасливі услуги вашій кор. милости. Непристойні листи, суворі унїверсали виходили до нього з Запорожа — він, чоловік терпіливий ²³), все то скромно зносив. Навіть як звичайний жолд привезено від короля, не брали його [реєстрові] півроку, чекаючи, аби спамятали ся [нереєстрові]. Багато разів посилав до них [Чорний] — аби вийшли [з Запорожа]; заявляв, що не дбає про старшинство. Упертість і злість не слухала його, але трівала при своїх гадках. Потім як прийшло брати ті гроші, прийшло ся при тій нагодї вилучити непотрібних і зайвих понад усталене число. Небіжчик воєвода київський післав п. Ранаховского ротмістра і п. Кисїля жовнїра королївського, людей добрих і розсудних, аби з старшим війська Запорозького і з полковниками вилучили тих зайвих, а на місце померших вписали людей здатних до бою. Вони сповнили своє дїло. Правда, своєвільні в злости своїй богато їм закидають, і з того й між людьми пішло таке переконаннє, що то була причина тої бурі. Я їх не беру в оборону, але хоч пильно розвідував ся, таки не знайшов правди [в тих обвинуваченнях].

„При тім виписї стало ся за згідним рішеннєм всього війська, що тих, які були на Запорожу — а їх не було і трох сот цїлих, — виписано з реєстру яко непослушних. Не знаю, чи хто розважний може се зганити! Бож не поборюючи своєволї, трудно затримати порядок. Але їм була лишена можність пробачення, як би вони спамятали ся, і Гриць Чорний післав до них, аби вони з арматою вийшли з Запорожа. та на море не ходили, — обіцяв їм пробачити все. Вони — хоч то грубий нарід, ужили собі тої хитрости, що обіцяли бути послушними, приставити армату і всї клейноти і зараз рушили. Рад був неборак — чоловік простий, що та незгода заспокоїть ся. Тріумфував, не знаючи, що на нього армата йде. Аж в ,первосни' чата напала і заставши його, як він собі, нїчого не підозріваючи, спав безпечно, вхопила й підвезла до Тараса, що в кількох милях був відти. Які там кепкування чинили з нього (що справедливо могли-б образити маєстат короля і річипосполитої), які муки задавали — про те не хочу ширше говорити; досить того, що по ріжних муках сказали Татаринови, обрубавши йому руки, голову утяти. Перестрашила така немилосердність всїх добрих і послушних: без голови, без вожда опинили ся вони як непритомні: одні в лїси, другі в дикі степи тїкали, третї під крила війська королївського удавали ся, без котрого певно були б згинули, і звідти до мене, як уже сказав ²⁴), з часта присилали. Замір у того своєвільства був такий: зробивши ту роботу зараз на Запороже вернутись. Але як і менї самі ж оповідали, — і на письмі я те послав вашій кор. милости — наспіли до них листи від декотрих осіб, і духовних і світських грецької релїґії, де оповіщали їх, що їх віру нищать, церкви забирають, і просили, аби за віру стали. Сї намови роздражнили чернь і всю Україну розрухали, так що нїхто з тамошньої шляхти ²⁵) не був безпечний в своїм домі. Зараз своєвільство повидавало унїверсали, що справа про віру йде, аби хто був колинебудь козаком і ним хоче бути, аби збирали ся: обіцяли їм всякі вільности давнї, а лїпше сказати — своєволю. За короткий чає зібрало ся кількадесять тисяч війська. Зараз почали властно наказувати жовнїрам вашої кор. милости, щоб з своїх становищ уступали ся за Білу Церкву й видали їм тих, що памятаючи свою присягу, тиснули ся до війська вашої кор. милости” ²⁶).

З сього оповідання, при всїй його сторонничости, виступають ясно головнї моменти, що зложили ся на конфлїкт 1630 р. До партійної боротьби козацьких ґруп на ґрунтї останньої правительственної ординації, в яку вмішало ся правительство, взявши в свою оборону законослушну партію, прилучилось загальне роздражненнє з причини розложення на козацькій території жовнїрських рот, і нарештї — примішала ся ще релїґійна боротьба, що виникла на ґрунтї підозрілих закулїсових компромісових маневрів. В другій половинї 1628 р. вони почали виходити на яв, і в високій мірі затрівожили українську суспільність, коли протягом 1629 р. почали прибирати вповнї конкретні форми, до яких стали прикладати свої руки й ті, що досї вважали ся найвірнїйшими сторожами й оборонцями сеї релїґійної справи новленої православної єрархії.