Примітки. 1) Запись друкована в Памятниках київ

¹) Запись друкована в Памятниках київ. комісії II ч. 1 і з иньшої копії у Голубева Исторія кіев. акад. дод. 2.

²) Друкований в Памятн. кіев. ком. II ч. 2 і з иньшої копії у Голубева Ист. кіев. ак. дод. ч. 1. Перші підписи під уписом належать пізнїйшому часу, аж до підписи Копистенського.

³) Київської міської „річипосполитої”, себто київського міщанства.

⁴) Пор. реляцію Рутского у Гарасевича с. 250.

⁵) П. Могила І дод. 34.

⁶) Смотрицького і Саковича називає як своїх попередників на ректорстві брацької школи Сильвестр Косів (Exegesis, виїмки у Голубева Исторія кіев. акад. І дод. c. 83). Ґолубєв думає, що Смотрицький був її ректором в рр. 1626-8 по поворотї зі Сходу, а в рр. 1618-1620 ректорствував Борецький (c. 217) але се меньш правдоподібно, особливо з огляду на те що по поворотї Смотрицького зі Сходу брацтва стояли в досить напружених відносинах до нього, за те що він вистарав ся у патріархів грамоту на скасованнє їх ставропігіальних прав, і в унїатських замислах скоро почали його підозрівати (пор. про се у Харламповича c. 394-5).

⁷) Біоґрафічні відомости про нього зібрані у Голубева Ист. кіев. акад. c. 214-6 і Харламповича c. 402-4.

⁸) Кінцева апострофа „до чителника” просить: „автора вЂршевъ тыхъ ласкаве споминай”.

⁹) Див. в т. VI c. 452.

¹⁰) Голубевъ Ист. кіев. ак. дод. 3.

¹¹) Друкований в Основі, 1861, кн. VIII, c. 75 (з хибною датою 1626 р.).

¹²) Грамота у Голубева дод. 4.

¹³) Друковані в Памятниках кіев. ком. II ч. 3-5 і у Голубева дод. 3-5.

¹⁴) Архивъ Ю. З. Р. І. VI ч. 221.

¹⁵) Вони вичислені у Голубева Ист. Кіев. акад. с. 167-9.

¹⁶) Ibid.

¹⁷) Памятники кіев. ком. II ч. 7.

КИЇВСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В ДРУГІМ І ТРЕТЇМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: ПЕВНІ ДІСОНАНСИ В КИЇВСЬКИХ ВІДНОСИНАХ, ПЛЯНИ П. МОГИЛИ, ЗАСНОВАННЄ ПЕЧЕРСЬКОЇ КОЛЄҐІЇ П. МОГИЛИ, ЇЇ ПЕРШИЙ MUNUS МІNЕRVАЕ, ОПОЗИЦІЯ МОГИЛИНІЙ КОЛЄҐІЇ, ПРИЛУЧЕННЄ МОГИЛИНОЇ ФУНДАЦІЇ ДО БРАЦТВА, КОНЦЕНТРАЦІЯ КИЇВСЬКИХ КУЛЬТУРНИХ СИЛ ПІД РУКОЮ МОГИЛИ. НОВЕ ЗНАЧІННЄ КИЇВА ЯК КУЛЬТУРНОГО ЦЕНТРА УКРАЇНИ Й БІЛОРУСИ.

В другій половинї 1620-х років можна помітити між ріжними ґрупами сього відродженого православного Київа певну конкуренцію, певне напруженнє, яке одначе скоро вигладжуєть ся під натиском суспільности, і знову таки в першій лїнїї — козачини. Відроджена православна єрархія не зразу вміла собі дати раду в тих відносинах, які в православній церкві уложили ся за попереднї часи безвладичного житя, з широкою автономією монастирів і брацтв, що виробила ся супроти дезерції владиків і була санкціонована патріаршими ставропіґіальними грамотами. Різким виразом сього була місія Смотрицького на Сходї (1624-5), яка принесла патріаршу грамоту, що касувала автономію ставропіґіальних церков, брацтв і монастирів і віддавала їх під власть епископську ¹). Я верну ся ще потім до сього епізоду, тут тільки зазначую, що сї заходи, як і певна тенденція до компромісу з католицько-унїатськими кругами, виявлена відродженою єрархією в інтересах лєґалїзації своєї, — поставили православний епископат, згромаджений в Київі, в досить напружені відносини і до брацтва, і до печерського кружка. З другого боку новий архимандрит печерський, наступник Копистенського (від р. 1627), енерґічний і амбітний молодий „воєводич земель молдавських", Петро Могила також проявив певну охоту до конкуренції з брацькими кругами.

Чи невдоволений характером і напрямом брацької школи, чи просто бажаючи мати свою власну школу, Могила заходить ся коло засновання своєї власної колєґії при Печерськім монастирі, і не вважаючи на невдоволеннє і опозицію, яку сї пляни викликали в київських кругах і навіть серед братиї самого Печерського монастиря, здїйсняє сей плян. По словам пізнїйшого вихованця могилянської колєґії, він незадовго по своїм посвященню на печерського архимандрита, „післав від усеї капитули київської до патріарха до Царгороду і дістав від нього благословеннє на те, щоб завести в Київі латинські й польські школи і насамперед вибравши відповідних монахів, вислав їх в ріжні краї для науки" ²). Опозиція печерських монахів, які не радо дивили ся на нове обтяженнє печерського буджету, була зломлена суворо; сучасник, київський шляхтич Єрлич оповідав, що коли монахи шпитального монастиря св. Трійцї, призначеного Могилою на нову школу, спротивили ся плянам архимандрита, Могила скинув ігумена з посади, забрав у нього гроші, всадив у вязницю і казав бити, так що той потім скоро й умер ³). Митр. Борецький, що також здаєть ся дав певний вираз тому суперництву, підтримуючи своїми засобами і протекцією ⁴) друкарню під управою Спиридона Соболя, що робила конкуренцію друкарнї печерській і випустила в рр. 1628-9 ряд видань ⁵), — даремно силкував ся вплинути на Могилу, щоб не робив конкуренцію брацтву. В своїм тестаментї, визначаючи Могилу екзекутором (душеприказчиком) і заповідаючи йому свою колєкцію грецьких і латинських книг, заразом клав він йому на серце „за наперший и церкве божой и всему православному народови россійскому потребнЂйший пунктъ", „абы школы въ братст†києвскомъ для цвиченя дЂтокъ хрестиянскихъ, а не гдЂ индей фундованы были, — подъ неблагословеніємъ приказую" ⁶). Але Могила держав ся свого.

По наукові і просвітні засоби для своєї школи звернув ся він тудиж, звідки черпали культурні сили орґанїзатори печерського кружка і брацької школи. Лїтом 1631 р. Могила зявляєть ся у Львові і дня 15/VI дає тут таку деклярацію. „Я Петро Могила, з божої ласки архимандрит київський печерський, бачучи в православній церкві велику утрату в душах людських через неосвіченість духовних і неученнє молодїжи, за ласкою і помічю божою і за власною волею моєю, бажаючи запобігти такій великій утратї й хотячи позискати заблудших від православія, рішив фундувати школи на те, аби молодїж у всякій побожности, в обичаях добрих, в науках свобідних була виховувана (цвичена), а то не на якусь користь, або славу мою, а тільки на славу і честь живоначальної Тройцї, на користь і потїху правовірного роду. На те дїло боже зібрав я до себе братию, бажаючи, аби вона була належна, на певних правилах, до тої святої справи, Їй маю я дати слушне удержаннє як на поживу і одежу так і на иньші потреби з свого власнаго кошту на вічні часи, на певне число осіб, відповідно до фундушу, аби вони без перепони відправляли дїло боже. Одначе поки мене благодать божа потримає на тім світї, я всїляко і у всїм маю бути їм опікуном і промотором, наскільки будуть позволяти минї мої здібности і занятя архимандричі і на скільки буде того вимагати їх потреба в служенню душам людським. І аби поспіх без проволоки був у тім дїлї божім, і аби братия, закликана до того, збирала ся на те без усякої вимівки, я тепер тим які при минї пробувають, честним отцям і братиї: єромонаху Ісаії Трофиміусу і монаху Сильвестру Косову, і тим що потім зберуть ся до них, обіцяю з усього серця мого перед Господом Богом, що я все написане в моїм фундуші, їм мною наданім, без проволоки і утиску буду приводити в дїйсність в Київі, в монастирі Печерськім, або де я й вони вважатимемо за потрібне. А той фундуш в формі правній, вповнї певній маю їм подати як найскорше, але не більше в кождім разї як дванадцять місяцїв будуть вони чекати сповнення тої моєї обіцянки. А все те аби було певнїйше, я добровільно обіцяю се в храмі Успенія у Львові, перед хрестом господнїм. А коли б зійшов я зі світу не скінчивши тої справи божої, маю забезпечити те тестаментом і за опікунів до сповнення його без всякого нарушення моєї волї маю взяти людей честних і сильних" ⁷).

З осени того року зібрані Могилою професорські сили розпочали науку в орґанїзованій ним лаврській школї. На чолї стояли згадані в наведеній деклярації львівські професори Ісаія Трофимович Козловський і Сильвестр Косів, вихованцї люблинської колєґії й замойської академії; перший став ректором, другий префектом лаврської школи. З иньших професорів знаємо ще Софронія Почаського, „риторики профессора", вихованця київської брацької школи. Школа була поведена, в противність брацькій, близше до типу колєґій єзуітських, з перевагою латинського характеру — се була, очевидно, провідна ідея Могили: що з огляду на практичні потреби сучасного українського житя школа повинна дати перевагу елєменту латинсько-польському над грецько-словянським ⁸).

Але не занедбувано і „рущини". Доказом того мав послужити виданий першого ж курсу, як свідоцтво успіхів нової школи, панеґірик фундатору школи Петру Могилї. Він носить, нївроку, довгенький титул; „Ευχαριστηριον албо вдячность, ясне превелебнЂйшему въ ХристЂ єго милости господину отцу кvръ Петру МогилЂ, воєводичу земель Молдавскихъ, великому архимандритови святои великои лавры чудотворнои печерскои кієвскои, вЂры православнои въ церкви святой восточной промоторови побожному и несмертельнои славы годному оборонци одъ спудеовъ гимназіумъ єго милости зъ школы реторіки за гойныи добродЂйства coбЂ и церкви православной въ фундованю школъ показанныи при вЂншованю святъ хвалебныхъ въскресенія Христа Спасителя міру повинне а упрейме отданая (з друкарни того монастира Печерск. Кієвск. року 1632 мЂсяца марта 29 дня)". Містить окрім присвятної передмови професора С. Почаського, ряд віршів, де описують ся поодинокі науки нової школи (звичайне trivium i quadrivium) під загальним титулом: „Геликонъ", а потім, в другій части (Парнас) — поодинокі музи і ним присвячені науки; все се з панеґіричними притоками до особи фундатора. При кождім віршу знаходимо ймення учеників — що деклямували, а може й укладали, під проводом свого професора сї вірші: Стефан Стрибиль, Григорій Трипольський, Олександр Олекшич, Самуіл Мужиловський, Андрій Черховський. Вас. Климович, Вас. Каменицький, Мих. Полубенський, Мартин Сурин, Фил. Миклашевський, Іван Заруцький, Вас. Сущанський-Проскура, Филон Ільковський, Стеф. Колчицький, Максим Кресловський, Федор Сусло, Вас. Чудновець, Вас. Устрицький, Георгій Негребецький, Евтихій Соболь, Стеф. Трипольський, Трофим Онушкевич, Єремія Войсяцький ⁹). Бачимо тут імена й родовитої місцевої шляхти, котру видко умів притягнути своїм престіжом печерський воєводич.

Але сей primum munus Міnеrvае (перший дарунок Мінерви), говорячи стилєм її професорів, був і останнєю памяткою нової школи. Над нею вже гучала буря, і завзятий воєводич, що не побояв ся неблагословенства свого приятеля митрополита, мусїв зложити зброю перед невдоволеннєм, яке піднїмало ся против його фундації серед київської людности, і особливо — серед всевластної козачини. „Від неучених попів и козаків велике було негодованнє'', пише цитований вже вихованець брацької школи — „на што латинскоє и польськоє училище заводите, чего у насъ дотуду не бывало, и спасались!" „Хотїли були самого Петра Могилу и учителїв на смерть побити: ледво їх умовили" ¹⁰). Те ж більше меньше оповідає в своїм хитрословнім Exegesis-ї префект лаврської школи Косів. Згадавши про ті пляни, з якими фундувала ся та школа — „аби ми преславному народови нашому, вирісши серед нього, могли дати світ Апольона", він каже: „Але скоро тільки ми з й. м. отцем Петром Могилою завитали до тебе, вікопомний Київе, і пожираючи очима твої сотнї святих і твої неосяжні вали, стали приладжувати перший дарунок Мінерви, — зараз пішли про нас розсївати в слухах людських такі поголоски, що ми унїати, що ми неправославні. Які з того перуни які громи і тріскавицї почали шибати на нас, того язик атраментовий не подужає анатомізувати! Був уже час, що ми, висповідавши ся, тільки того й чекали, коли нами схочуть начиняти животи днїпрових осетрів, або поки одного огнем, другого мечем не пішлють на той світ" ¹¹).

Можемо здогадувати ся, що сими злобними аґітаторами були не тільки „неучені попи"' та монахи печерські або брацькі, але в нїй були винні й деякі інтелїґентнїйші елєменти; Косів скромно не шукає їх, пишучи по довершенім компромісї. Як би там не було, коли удало ся рушити козачину против нових фасонів печерських, справа була рішена: печерський воєводич мусїв піти на капітуляцію. Ще зимою 1631/2 р. прийшло до порозуміння в сїй справі між ним і брацтвом. З дня 30.XII маємо вже формальний акт у сїй справі. Шляхтичі київські й иньші братчики київського брацтва освідчають, що вони бажаючи мати школи при своїм брацтві, упросили П. Могилу перенести фундовану ним школу до брацтва і тут її фундувати, а брацтво натомість признає його на весь час його житя старшим братчиком, опікуном і дозорцею свого брацтва, з тим, що виборні „старости" брацтва у завіданню справами його нї в чім не будуть противити ся радї й волї Могили, а в усїм будуть його слухати ¹²). Під сим актом підписалося тридцять київських шляхтичів — цїкавий реєстр православних шляхетських родів, що тримали ся своєї національности — хоч переважно підписували ся вже по польськи (Филон Воронич, Богдан Солтан, Юр. Голуб, Кришт. Муховецький, Федір Сущанський-Проскура, Юр. Лясота, Стан. Третяк, Филон Стрибіль чашник київ., Семен Павша, Фед. і Парфен Трипольські, Ост. Виговський, Іван Струсевич коморник київ., Андрій Литинський, Олександр Велавицький, Юр. Мощаницький, Сам. Некрашевич, Вас. Домбровський, Дан. Пашинський, Дан. Грудницький, Мик. Сусло, Сам. Сокор ¹³), Федір Виговський, Іван Невмержицький, Стефан Мшанський, Як. Черховський, Купріан Левковський, Самуель Володкович, Марко Трипольський, Александр Олекшій ¹⁴). Крім того потвердили осібними своїми грамотами сю згоду київські владики (митрополит з двома епископами іменем всього духовенства) і військо козацьке ¹⁵).

З сих грамот довідуємо ся, що злучити Могилину фундацію з брацтвом просило не тільки брацтво і духовенство, але также і військо запорозьке — гетьман і все рицерство, вважаючи се „речь быти святобливую и всей церкви православной велице потребную и пожитечную". Як члени брацтва, „гетман, асаулове, полковникове и все війско є. к. м. запорожскоє" дало свою згоду на признаннє Могилї прав „доживотного дозорцы, опекуна и оборонцы" брацтва і поручили київському атаману і всїм товаришам мати його в усякій опіцї. „Яко завше зъ предковъ своихъ войско запорожскоє звикло чинити стараніє о добримъ и пожитечнимъ церкви божой, не мней и теперь въ томъ не уставаючи, звлаща видячи знать зезволеньє Духа Святого, тудежъ згодноє застановеньє всего народу нашего россійского, духовного и свЂцкого — ихъ милости пановъ шляхты яко и посполитства, абы науки або цвиченя въ писмЂ святомъ ку подпоре благочестія нашего при церкви брацкой св. Богоявленіи были за старанемъ, коштомъ и накладомъ в Бози превелебнаго отца є. м. П. Могили, — теды и мы видечи барзо речь слушную и церквомъ божіимъ пожитечную, — тоєюжъ милостю братерскою обовязанныє будучи, зезволяємъ и на то припадаємъ, и при той церкви братской яко и при школЂ новозаложеной и при шпиталЂ до ней належачомъ обовязуємъ стоять и опоновать до горлъ своихъ" ¹⁶).

Без сумнїву, становище, зайняте в сїй справі військом Запорозьким, головно й рішило її для Могили. Козачина не тільки чула за собою обовязки, але й права супроти того церковного і національного житя, взятого нею під свою оборону й опіку, й не жалуючи своїх услуг, коли треба було нагнати відповідного холоду на якого небудь „неприятеля віри святої", диктувала свої бажання також і самій православній суспільности, і єрархії православній, яка завдячала їй своє істнованнє. Робила се в справах церковної полїтики, в дражливій справі компромісу православних з унїатами, що займала українську суспільність, і особливо київські круги в тих часах, — і так само, як бачимо, в питаннях освітних, в орґанїзації школи, в характері шкільної науки. Козацькі верхи зовсїм не хотїли зіставати ся пасивними і індіферентними свідками сих спорів і ріжниць, які займали сучасну київську суспільність.

Але характер, енерґія, здібности, проявлені молодим печерським архимандритом в сїм шкільнім інцидентї, очевидно, були відповідно оцїнені і в київських інтелїґентських сферах, і в козацьких кругах. Капітуляція була зроблена з честю для нього: за цїну перенесення фундації до брацтва він здобував ролю його старшини, і енерґічний, повний інїціативи й амбіції характер Могили давав ґарантію, що в його руках сї права старшого братчика не будуть порожнїм почестним титулом. А коли рік пізнїйше Могилї дістала ся митрополича мітра при живім митрополитї Ісайї Копинськім, ся комбінація не викликала нїякого живійшого протесту з боку козачини, так само як і з боку київських інтелїґентських кругів, не вважаючи на те що Ісайя, чоловік напряму консервативного, старовірського, більш підходив під симпатиї козацьких кругів, ворожо настроєних до всього, що пахло релїґійним компромісом. І ся обставина, і неканонїчне поставленнє Могили було прийняте мовчазною згодою, очевидно, не тільки з мотивів опортунїстичних, але і з огляду на особисті прикмети сього офіціального кандидата.

Комбінація ся відкривала дуже важні перспективи спеціально для київських кругів, заінтересованих успіхами культурного, національного руху. Всї три центри, всї три найважнїйші позиції — Печерська лавра, брацтво, митрополїя, між якими було зазначило ся певне напруженнє, певна небажана дізгармонїя, суперництво, тепер сходили ся в одних руках — енерґічного й здібного печерського архимандрита, і він мав спромогу ті матеріальні і моральні засоби й сили, які давало йому довірє суспільности, і престіж єрархічного голови, і лїтературні та наукові здібности київських лїтератів, і услуги друкарського верстату сконцентрувати і пляново використати на здїйсненнє своїх освітних і релїґійно-національних плянів. Церковні й культурно-освітні інституції київські на кільканадцять лїт злили ся в одну велику, могутну інституцію, кермовану сильною рукою Могили, що кладе глубокий слїд своєї індівідуальности на всїм характері культурно-релїґійного київського житя сих часів, а навіть на культурнім житю цїлої України, завдяки тому центральному, першорядному значінню, яке здобуває собі Київ для цїлої України (й Білоруси по части) з другим і третїм десятилїтєм.

Повний упадок Острозької академії, значний уже в другім десятилїтю, завершуєть ся по смерти Януша Острозького († 1620). Ослабленнє культурного житя замітне і у Львові, де братчики, заняті будовою і прикрашеннєм церкви, меньше дбали про школу, так що стягали на себе докори патріарха. Виленське братцво переживало також чорну годину; про иньші поменьші центри анї говорити. Вороги українського національного руху злорадно вказували на упадок старших огнищ національного руху. „Всї ваші заходи коло освіти не приводять до нїчого", писав православним Смотрицький по своїм переходї на унїю, з кінцем 1620-х років; „лихі були ваші школи давнїйше, а тепер ще гірші. Де школа острозька, львівська, берестейська, й иньші? А виленська? Багато на неї видано кошту, а користи небагато: от уже скільки лїт з неї як з каменя — анї огня анї води! Дїти в ваших школах тільки й мають ту користь, що з телят стають волами" ¹⁷). Супроти того Київ стає безсумнївним центром для всього православного світу Польщі й Литви, стягає до себе сили з усїх кінцїв його, і його культурно-національне житє, з його ясними й темними сторонами, в третїм, четвертім, пятім десятилїтю XVII віка здобуває незвичайне значіннє для цїлої України й Білоруси.