Примітки. 2) Акты Ю. З. Р. II ч. 137, такі листи були вислані до воєводи київського, старости черкаського і браславського.

¹) Акты Ю. З. Р. II ч. 140, Посол. кн. І ч. 130.

²) Акты Ю. З. Р. II ч. 137, такі листи були вислані до воєводи київського, старости черкаського і браславського.

³) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 3.

⁴) Лїтературу див. в прим. 5.

РОЗВІЙ І КОНСОЛЇДАЦІЯ КОЗАЧИНИ В СЕРЕДИНЇ XVI В, І РЕФОРМА ЖИҐИМОНТА-АВҐУСТА: НЕОРҐАНІЗОВАНІСТЬ КОЗАЧИНИ В ПЕРШІЙ ПОЛ. XIV В., ПРОЦЕС ВИРІЖНЕННЯ Й ВІДОКРЕМЛЕННЯ, БРАК ОРҐАНЇЗОВАНИХ ФОРМ — ПИТАННЄ ПРО КОЗАЦЬКІ ОРҐАНЇЗАЦІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛ. XIV В., КОЗАЦЬКІ ВАТАЖКИ, ЗАРОДКИ ОРҐАНЇЗАЦІЇ — ВАТАГА ЯК ОСНОВНА КЛЇТИНА, ЗВЯЗИ ВАТАГ З СТЕПОМ, ПОЧАТКИ ОСВОЮВАННЯ СТЕПУ, „ГОРОДЦЇ", КОЗАЦЬКИЙ ПРОМИСЕЛ В ЧАСАХ ЗБОРОВСКОГО, КОНСОЛЇДАЦІЯ СТЕПОВОЇ КОЗАЧИНИ — ОПОВІДАННЄ ПАПРОЦКОГО ПРО ЗАПОРОЗЬКИХ ГЕТЬМАНІВ, ЦЕНТРАЛЬНЕ ЗНАЧІННЄ СЇЧИ, МІЖНАРОДНІ ЗНОСИНИ НИЗОВОЇ КОЗАЧИНИ.

Щоб оцїнити з сього погляду значіннє реформи 1570 р. і дальших повторень „постановеня” з козаками і козацьких вербунків — за Баторія й Жиґимонта III, та їх впливів на сформованнє і еволюційну енерґію козачини, постараємо ся здати собі справу — наскільки своєю власною еволюцією козачина приготовила в собі певні внутрішні засоби й мотиви орґанїзації, й як далеко вона поступила в сїм орґанїзаційнім процесї.

В попереднїм роздїлї ми констатували, що невважаючи на зріст своїх сил, дуже помітний на протягу першої половини XVI в., козачина тодї ще не орґанїзувала ся в якусь суспільну верству, клясу, а навіть ледви помітна як суспільна ґрупа. Козакують ріжні елєменти суспільні з українського погранича, але не виступають як козаки по спеціальности, по роду житя. Є козачина de facto, але нема її de jure. Її контінґенти зростають все більше, але се рухомі кадри, які мобілїзують ся для походу, для степової кампанії, й роспливають ся по нїй в ріжних суспільних ґрупах майже без останку.

Ми завважали в початках другої половини XVI в. (переписи 1552 року) тільки дуже незначні осади, козачини, як суспільної верстви і то тільки в поднїпрянських замках — головних її огнищах, Черкасах та Каневі, і то серед найнизших катеґорій людности — людей неоселих, немаючих, неприкаянних, в числї кілька сот, тодї як загальне число козацького контінґенту мусїло переходити за десяток тисяч, і незадовго походи в 2-3 тисячі козаків стають досить звичайним явищем.

Переважна маса козачини таїть ся в иньших суспільних верствах, не виріжняючи ся з них, тому що признавати ся до козачини як своєї суспільної позиції, манїфестувати ся козаком — не було нїякого інтересу. Се не давало нїяких прав і привілєґій, нїякої вигоди, а навпаки — ще кождої хвилї могло втягнути в якусь історію, стягнути одвічальність за якийсь козацький учинок.

Козачина як понятє правне не істнує ще. З козацького ремесла, „козацького хлїбу” як називаєть ся козацький спорт і козацький грабунок пізнїйше, місцева адмінїстрація завела певного рода заробковий податок, забираючи собі „на замок” львину долю з козацької здобичи, так само як з продуктів уходництва; козацтво трактує воно як рід уходництва і побирає з нього дань за таке „уживаннє” степових просторів і уходів. Ми бачили, що міщанство пограничних міст сильно ображало ся на сї побори й претендувало на свобідне, безданне уживаннє уходів і виконуваннє степових промислів за свою воєнну службу ¹) (се прецедент пізнїйших претенсій козацьких), але сей мотив не був признаний, і міщанство мусїло скорити ся під тяжкою рукою місцевих старост-намісників; так само й иньші тутешнї верстви людности.

Хто бавив ся козацтвом, не виходив через те з своєї верстви й її обовязків. Земяне несли свої воєнно-служебні обовязки, міщане зоставали ся під зверхністю замку й старостинською властю, піддані — під властю свого пана; козакованнє не звільняло нї сих міщан нї сих підданих від міщанських і підданських даней і служб і тої юрисдикції й власти, яка тяжіла над ними.

Козаки-господарі навіть не відріжняють ся в переписях з загальної маси оселого міщанства — вони „тягнуть” разом з ними, й тільки про неоселих козаків люстратор записує осібно, що й вони, як оселі міщане, платять колядку, а замість давати готове сїно, косять сїно на замок толокою ²).

Пятдесять лїт пізнїйше сї міщане й селяне-козаки відріжняють ся різко від тих міщан і підданих, які далї несли сї дани і підлягали власти своїх державцїв і панів: сї козаки міщане або піддані непослушні, вони не підлягають власти державця і не дають на нього дачок. Се нова фаза в боротьбі української людности з своїми зверхниками; в першій борють ся земяне і міщане з фіскальними драчами і довільностями місцевої адмінїстрації, і козацтво не виступає окремо; в новій виступають покозачені елєменти міщанські й селянські, відмовляючи послуху й дани всякій зверхности — панській чи державній. В першій половинї XVI в. вони ще не мали за собою правних титулів на се — взагалї на якісь спеціальні права й привілєґії. Сї титули принесли їм правительственні „постановленя” з 1570-1590-х років. І відріжнили козачину в осібну суспільну верству.

Перед тим козачина тільки зайнятє, а не суспільна верства. В перший раз з 1560-1 рр. маємо великокняжі листи, де між ріжними клясами української людности згадані й козаки, але се, очевидно, стоїть іще в звязку з спеціальним змістом сих листів: вел. князь остерігає Черкашан і Канївцїв, щоб не зачіпали Татар. В однім випадку мова про слуг ханських, що будуть їхати через Черкаси й Канїв, в другім — про татарське військо, що буде йти на Московщину. Вел. князь наказує старостї й його урядникам ,,и тежъ бояромъ, мЂщаномъ, козакомъ и всимъ подданымъ нашимъ тамошнимъ”, щоб не робили їм нїякої шкоди й не зачіпали їх ³). Козаки, очевидно, згадані тому, що зачіпки з Татарами були їх спеціальністю. Вісїм лїт пізнїйше в. князь звертаєть ся до козаків уже спеціально і виключно, але теж в справі спеціально козацькій — їх реформи.

Коли козачина не творила протягом всеї першої половини XVI в. виразної навіть суспільної ґрупи, тим меньше можна сподївати ся в таких обставинах якихось постійних орґанїзованих форм, якихось формальних її репрезентантів, проводирів, урядів. Те що вказувано в сїй сфері з ріжних боків як слїди козацької орґанїзації, козацьких властей, при близшім переглядї не може вважати ся таким ⁴). Ми не бачимо поки що понад першою клїтиною козацької орґанїзації, якою була степова, уходницька ватага, нїякої иньшої трівкої орґанїзованої форми, а тільки рухливі козацькі дружини, які збирають ся ad hoc, для певного нападу, походу, експедиції. Що найбільше, під час найбільших розмахів козацької енерґії відбувають серію походів їх дружини більше меньше в тім же складї, під проводом тих самих ватажків. Так напр. кілька експедицій 1545 р. (погром каравана на Санжарові за Днїпром і напад на Очакїв) зроблено було під проводом тих самих ватажків — Карпа Масла, Яцка Білоуса, Андрушка ⁵). Оден з них — Карпо Масло згадуєть ся між проводирями козацьких нападів і з попереднього часу (Солтанець, Вороча і Масло) ⁶). В сїм фактї, що певні ватажки держать ся на чолї козачини протягом певного часу, в рядї експедицій, є безперечно симптом внутрішньої звязлости козачини, дуже інтересний і цїнний, але все таки нї орґанїзованих ширших форм нї орґанїзованого представительства в сїм часї у козачини не знаходимо ⁷).

Сї вищі орґанїзованї форми дає козачинї правительство, в інтересї воєнно-полїційнім, і з тих же полїцийних мотивів творить спеціальні козацькі власти й козацьку юрисдикцію — щоб було до кого звернути ся зі скаргами на козаків, через кого до одвічальности їх потягнути. Самому козацтву не було інтересу манїфестувати ся якимсь офіціальним представительством, офіціальними формами орґанїзації. Але воно таки й не мало їх, а не таїло ся з ними. Для нього вистачало тої внутрішньої звязлости, тих внутрішнїх звязей, які проникали його й давали можність мобілїзувати ся, рухати ся як одному тїлу під впливом кождого сильнїйшого імпульсу.

Роспливаючи ся в суспільнім устрою „волости” — осїлої території пограничних староств, згинаючи ся під тяжкою рукою пограничної адмінїстрації, не манїфестуючи ся тут своїми орґанїзаціонними формами, своїми штабами і кадрами, козачина мала одначе свою сферу житя, де могли свобідно проростати й розвивати зародки її орґанїзації, де розвивали ся й ширили ся тї фактичні звязки, які заступали потребу в орґанїзованних формах. Сею сферою був степ, широкий і неприступний нїякій контролї правительственної власти. Тут розвивало ся козацтво як зайнятє, тут орґанїзувало ся воно в певні, правда — примітивні форми, які одначе силою своєї звязлости, когеренції, як я вже сказав, заступали недостачу якихось орґанїзованих форм.

Його основною клїтиною була воєнно-промислова „ватага” з кількох до кількадесяти душ, з своїм старшим, „отаманом” на чолї. Характер степового промислу вимагав такої кооперації: трудно було вести промисел для відокремлених одиниць і се змушувало їх лучити ся в такі спілки. Правдоподібно такі ватаги розуміють міщане в своїх скаргах на старостинські новини в 1530-х роках, оповідаючи, що давнїйше „передъ тымъ они пять або шесть парсунъ собравши ся одну куницу шерстью старосте ношивали” ⁸). Отсї пять шіст чоловік можливо се ядро такої воєнно-промислової ватаги, що могла доповняти ся прихожими членами до числа кількадесятьох. На більшу чисельність ватаги вказують значні побори, які брали „поклону з ватаги” старости в серед. XVI в., окрім части її здобичи (сїм солянок, великих бочок, ріжного збіжа, й иньші припаси) ⁹). Се було велике хозяйство, яке вимагало оборотного і розумного старшого, отамана. Назва „отамана” як її старшого з „ватагою” як компанію промисловцїв стоїть в тїснім звязку: „ватаги” з „ватаманами” на чолї звісні ще з XIII в. на біломорськім побережу ¹⁰) і дожили до наших часів на побережу чорноморськім, де рибальством і тепер займають ся ватаги, під проводом свого „отамана”. Ся живучість і тїсна звязь сих термінів вказує на значну консервативність сеї кооперативної форми, і за браком старших звісток про сї промислові ватаги, нинїшня їх практика на Чорноморю може пояснити нам порядки старших часів, не тільки XVI, а й давнїйших віків. Теперішнї ватаги складають ся з кількадесяти душ, не меньше тридцяти звичайно, виберають собі отамана, господарять громадою і при кінцї кампанїї дїлять добичу: половину бере хозяїн промислу (він відповідав в данім разї замковій власти), решту дїлять на товаришів; але отаман дістає дві або три пайки, тим часом як иньші члени ватаги — тільки по одній ¹¹).

Се та основна клїтина, протоплязма громадського ладу, яка під тяжкою рукою пограничного уряду, що передушила вищі форми громадської самоуправи, пройшла з старших часів в нове, козацьке житє.

Як можна собі представити, такі ватаги мусїли з року на рік промишляти більше меньше на одних місцях, де знали вже добре місце, обставини, шанси промислу. З другого боку, вони мали тенденцію робити ся сливе постійними мешканцями сеї міцевости, з розвоєм промислу і старостинських поборів. Люстраторам середини XVI в. скаржать ся на „перекази” в уходах від козаків, що на тих степових уходах „уставичъне живуть на мясе, на рыбе, на меду зъ пасекъ, зъ свепетовъ, и сытятъ тамъ собе медъ яко дома.” ¹²) Сї степові сибарити, якими отсе представляє їх люстрація, готові були зносити всї прикрости суворої степової зими, відрізані від хрещеного світа на довгі місяцї, аби спекати ся контролї замкової власти й її тяжких поборів, з якими був звязаний поворот „на волость” на зиму. Замкова власть і екзекуція не сягала в степи; вона користала з поворотів уходників на зимівку до замків, щоб зводити з ними свої рахунки — брати побори з продуктів промислу, з татарської здобичи й чинити екзекуцію над ким уважала потрібним. Тим, кому грозила якась неприємність від замкової зверхности або не хотїло ся дїлити ся з нею „козацьким хлїбом”, лїпше було не йти до замків, а пересиджувати „уставичне” в степах, по можности уряджуючи ся тут „яко дома”. Правда, се крім недогод зимової пори приспоряло ще ріжні трудности в збутї промислової здобичи, продуктів і одержуванню запасів. Але очевидно степовики знаходили способи собі радити, заводячи торги на границї московській і татарській і умудряючи ся доставати собі припаси з пограничних українських міст. (Тепер і пізнїйше неперепусканнє в степи й на Низ припасів поживних і воєнних — борошна, олова, пороху і т. п., було одним з найсильнїйших репресивних способів на козачину в руках пограничної адмінїстрації).

Сїй пограничній адмінїстрації таке осїданнє воєнно-промислової козачини в степах було, розумієть ся, неприємне, бо підривало доходи від уходників і ослабляло її власть над місцевою людністю. Вона старала ся по змозї перешкодити сьому процесови, — хоч як він був цїнний з погляду кольонїзації. Між иньшим, — з сих мотивів очевидно, вона не позволяла уходникам ставити укріплень на степових уходах; на се скаржили ся міщане в 1540-х рр. — що староста їм не позволяє ставити „городцїв” в уходах. ¹³) Але перешкоди сї, очевидно, не могли мати рішучого значіння і такі „городцї” мусїли таки ставити ся, а ставлячи ся — служили опорними точками тому осіданню воєнно-промислової людности на „уставичний” пробуток. Вони служили охороною й захистом для тих уходницьких ватаг, звязували їх новим узлом — незалежно від того, що й самі трівожні обставини тутешнього промислу, й потреба оборони, як я вже згадував, змушували їх вязати ся в ширші союзи. Спеціально Днїпрова артерія заставлена була такими „городцями”. В захованїй для нас описи екскурсії гетьм. Язловецкого на Піднїпровє 1571 р. згадують ся такі „головнїйші остроги на Днїпрі”: Базавлук — 35 миль від Черкас, Хортиця — 40 миль, білозерський острог — 47 миль. ¹⁴) Се головнїйші. Меньших мусїло бути багато.

Папроцкий, описуючи побут Зборовского на Запорожу в початках 1580-х років, представляє тутешню промислову людність в видї одної орґанїзованої кооперації. Епізод сей написаний по горячим слїдам, на підставі оповідань участників сеї одісеї, і хоч було б дуже необережно брати його за чисту монету в усїх подробицях ¹⁵), одначе й перейти над ним до порядку дневного нїяк не годить ся, бо маса подробиць, безперечно, передано тут дуже близько і реально ¹⁶). Отже він оповідає, що на Самарі Зборовский застав 200 козаків „річних” (rzecznych) або „водних”, „що тільки ловлять звір і рибу на поживу иньшим, і мали старшого що їм давав порядок”; „вони живуть там між ріками постійно (ustawicznie), промишляючи звірем — рисями й иньшим, а що належить до живности, то відсилають иньшим”. Сими иньшими були, очевидно, козаки „рицарські”, заняті головно війною, що сидїли на самім Днїпру. Їх передову сторожу чи віддїл Зборовский здибав на Таволжанім, „межи Порогами”, а головною резіденцією їх був великий остров Томаківка, повище Базавлука, — „він такий широкий, що на нїм може прохарчитись 20 тис. людей і не мало коней”.

Таким чином Низ від Самари до татарського погранича в сїм оповіданню виступав оживлений одною козацькою орґанїзацією, котрої одні віддїли стоять на уходах самарських, иньші промишляють по побережу, одні займають ся рибним і звіриним промислом, беруть сіль на соляних лиманах, торгують ¹⁷), — иньші промишляють війною, і т. д. Промислові звязи, виміна продуктів лучать ся й переплутують ся тїсно з звязями воєнними, підтримуваними в інтересах оборони для орґанїзації походів для козацького хлїбу. Воєнний кіш козацький, розложений на однім днїпровім острові (сі резіденції його мінялись) становить центральну, геґемонну ґрупу сього низового житя, що надає йому тон і провід, коли не комендує формально.

Взагалї наскільки безсумнївне істнованнє фактичних звязей, фактичного зчіплення, когеренції козачини та певних реальних звязків її, спеціально на Низу поза контролею всяких факторів „волостянського” житя, не тільки в тім моментї, до якого належить оповіданнє Папроцкого (десять лїт по першій козацькій реформі), але й перед нею, — на стільки сумнївна і трудна до катеґоричного порішення формальна сторона. То значить, на скільки сї степові реальні звязки перетворили ся в формальну підвластність, виробили певні власти загально козацькі, форми управи й залежности для цїлого Низу? Папроцкий вкладає в уста козаків, коли вони проголошують своїм гетьманом Зборовского і на знак того передають в його руки булаву, цїкаву згадку про „давнїйших гетьманів”. „Передаємо тобі сю зброю давнїйших гетьманів тутешнїх, які щасливо проводили нами на добру славу” ¹⁹). Як би сї слова можна було взяти за автентичні, вони б нам вказували на істнованнє цїлого ряду запорозьких гетьманів, принаймнї в восьмім десятилїтю XVI в. Не маємо одначе на се права, і можемо тільки з усякою правдоподібністю приймати, що вже в шестім-семім-восьмім десятилїтю фактично низова козачина дійшла дуже значної звязлости, консолїдації, яка тїсно граничила з орґанїзованістю, а може й переходила в такі орґанїзовані форми, які одначе бачимо документально аж у останнїм десятилїтю XVI в. Але не маємо права переносити сї форми кінця XVI в. далеко назад, тому що козачина безперечно жила дуже швидко під кінець сього столїтя й еволюція його поступала дуже скорими кроками.

Більші експедиції на Татар — з одного боку, з другого — потреба оборони своїх промислів, не тільки від Татар, але і від пограничної адмінїстрації, з під тяжкої руки котрої — від драч і екзекуцій її — закопувала ся козачина все глубше в степи на „уставичний” пробуток, водили сим консолїдаційним процесом. Мало було мати свої сховища й городцї, треба було хоронити їх, і свої запаси — зброю й припас (завязки пізнїйшої армати) від старостинських служебників і татарських ватаг. Орґанїзація воєнна і промислова переплутували ся тїсно й нерозлучно, так як війна і промисел ішли рука з рукою на самім початку в сїм степовім козакованню.

Степова промислова ватага з отаманом на чолї перетворяєть ся з розвоєм військової орґанїзації в найнизшу одиницю віськову — „десяток”, з тим же „отаманом” на чолї. Перший захований до нас козацький реєстр (1581 р.) подає нам компут полку, зложеного з 50 десятків; кождий десяток має отамана з девятьма товаришами ²⁰). Старовольський, описуючи козацький побут першої половини XVII в., каже, що кождий десятник крім десяти товаришів мав під началом ще тридцять до пятдесяти новиків (tyrones), яких школив і випробовував на козаків ²¹). Перед нами уоружена ватага, очевидно, для рахунку втиснена в офіціальне десяточне число, з неофіціальними новиками і чурами.

З другого боку сїть козацьких зимовників на уходах звязуєть ся узлами городцїв чи острогів, які знов звязують ся в оден узел центральним кошем.

Ідея Вишневецького — заложити постійну сильно укріплену твердиню на однім з Днїпрових островів, в 1550-х роках, не зістала ся без сильного впливу на їх еволюцію: вона викінчила процес творення того акрополя Днїпрового Низу, яким стає запорозький кіш, „Січа”. Сей процес безперечно приготовляєть ся козацькими залогами на долїшнім Днїпрі ще з першої половини XVI в. ²²). З розростом козачини відчувала ся потреба такого сильнїйшого осередку. Тільки проба Вишневецькото з хортицьким замком навчила, що нема що покладати надїй на сильні мури й гармату супроти Турків і Татар, бо вони потраплять стягнути на се відповідні сили; треба шукати місця малоприступного, і козацька Сїч кочує низше, серед лябірінту днїпровських островів, затоків і проток.

Утвореннє такого осередку, безперечно, мало велике значіннє і вплив на дальшу консолїдацію і орґанїзацію козачини, і вже в 1580-х рр. запорозька козачина зветь ся инакше „сїчовою”, по імени Сїчи ²³). Сїч значить уже встигла стати признаним осередком і репрезентацею низової козачини. Се не могло стати ся так від разу і розвій Сїчи супроти сього треба класти на переднї десятилїтя — семе і восьме, слїдом по заложенню Хортицького замку і дїяльности Вишневецького.

Дїяльнїсть ся мусїла мати також, як я вже зазначив то вище, важне значіннє і з того боку, що значно розширила полїтичний світогляд низової козачини. Вона відкрила перед нею широкі горізонти міжнародної полїтики: навчила дивити ся на себе як на фактор полїтичний міжнароднього значіння, а не якісь прості помічні кадри для пограничних старост і панів. Ми бачили, що інтереси оборони й спільної боротьби з Кримом уже перед тим виглажували тут межі кордонів і приводили до спільних походів, силами України литовсько-польської й московської, незалежно від офіціальної полїтики виленського чи московського двору. Литовсько-польське правительство своїми відпекуваннями від козаків, заявами, що козачина їй не підвластна, від неї не залежна і не солїдарна — повторюваними від середини XVI віка і далї неустанно, могло також тільки причинити ся до витворення в низовій козачинї почутя своєї самостійности, як незалежної, суверенної полїтичної сили — бодай в якихось неясних зародках. Широкі розмахи полїтичної акції Вишневецького і скромнїйша, але анальоґічна дїяльність пізнїйших ватажків — не могли не вплинути на витвореннє такого почутя. Кн. Ружинські накладають з Москвою, Зборовский в ролї козацького ватажка переговорює з Волощиною, носить ся з плянами участи в персидській війнї; пізнїйше козацька старшина пропонує козацьку поміч ханови, мабуть против Туреччини; в 1590-х роках Сїч продає свою поміч кождому з сусїднїх держав пїд умовою доброї нагороди, як вповнї незалежна полїтична сила.

Укладаючи з цїсарським правительством що до своєї служби, вона просить його порозуміти ся з правительством польським, але тільки на те щоб не було перешкод в переходї через землї коронні, щоб не чинено перешкод в комунікації ²⁴). Але йому й на мисль не приходить дозволити ся у того ж польського правительства для сеї служби постороннїй державі.

Зборовскому і його товаришам здавало ся дивним, що низова козачина „не дбає про короля свого пана анї про отчину, в якій родили ся, а всї надїї свої привязують до того місця, де живуть, кажучи прислівєм: поки жита, поти бита.” Але тут була не тільки цинїчна безпринціпність добичника, а й почутє своєї окремішности й незалежности від державних звязей чи з Польським чи з якимсь иньшим державним орґанїзмом. І се розуміли й такими очами на козаків дивили ся в самій шляхетській суспільности.

Запороже таким чином значно випередило в своїй полїтичній еволюції козачину „городову”, кажучи традиційним терміном — орґанїзацію її „на волости”. Там вона ще була вповнї безправною, не признаною як орґанїзація, як суспільна верства, не орґанїзованою вповнї пригнетеною властю адмінїстрації й шляхти. Тим часом на Низу вона була вже сильно сконсолїдованою, а далї й орґанїзованою силою, перейнятою почутєм своєї окремішности й незалежности. Пізнїйша традиція, що вважала Запороже властивим осередком і головою козачини, й його рішення (а не рішення військової ради городових полків), авторитетними для всеї козачини, мала таким чином свій корінь і оправданнє в відносинах ще з середини XVI в. Запороже було огнищем козацької сили, солїдарности, орґанїзованости. Відси йшла екстензивна й орґанїзаційна енерґія козачиини „на волость”, коли правительственні реформи дали їй першу лєґітімацію як правній орґанїзації й відкрили можність формувати ся в окрему, правно-признану суспільну верству.