Примітки. 2) Як читаємо її у Стрийковского с

¹) с. 20-1.

²) Як читаємо її у Стрийковского с. 397.

³) Так у Ніґельмана: „въ самомъ началЂ 16 столЂтія одинъ изъ украинскихъ жителей и уроженецъ города Овруча, именемъ Дашкевичь, назвавшись хетманомъ, собралъ нЂсколько одноземцевъ своихъ, наименовавъ ихъ козаками, именемъ отъ Татаръ заимствованнымъ (і воював з Татарами), за что въ 1505 г. испросилъ отъ короля польскаго Жигмунда перваго земли въ кіевскомъ и браславскомъ воеводствахъ для пространнЂйшаго оселенія сихъ воиновъ” (с. 14); теж в Переписи, вид. Білозерським. Відси потім дата 1500 р., як початок гетьманства (як в історії Маркевича). На хронольоґізацію, хоч дата походу Лянцкороньского була вже поправлена, все таки впливала стара дата 1506 р., і тим очевидно поясняєть ся, що Дашкевича посунено на самі початки XVI в., і його привилей положено на р. 1505.

⁴) Про вагання в сїй справі див. в прим. 3.

⁵) Розумію головно оповіданнє Старовольского — наведене в прим. 3.

⁶) Памятники снош. съ Литов. госуд. І с. 23. Згаданого тут Богдана, провідника нападу, Каманїн (с. 62) і Яковлев (с. 343) вважають кн. Богданом (Глинським). Се трудно думати: по перше — дуже він не гонорно тут названий, без титулу, по друге — чому він виступав би на чолї воєводиних людей, а не своєї власної дружини?

⁷) Яковлев в своїй розвідцї про черкаських намісників (с. 344) наводить записку з 1488 р. про наданнє пушкарю черкаському і по нїй „там же князю Богдану Федоровичу 10 коп. грошей з листа (чит.: мита) в Кіе—; але се „там же” мабуть вказує не на Черкаси, а на місце надання. Помиляєть ся д. Яковлев, кажучи, що кн. Богдана взяли Татари в неволю: в реляції татарській, ним вказаній, про се нема нїчого.

⁸) Памятники снош. съ Крымомъ І с. 194-6.

⁹) Як вище, с. 85.

¹⁰) Polusz miles ruthenus insignis — під р. 1508 (с. 35).

¹¹) Polusz Rusak, sławny kozak — під тим же 1508 р. (с. 950).

¹²) Див. вище, с. 25.

¹³) Документы арх. юстиціи І с. 523.

¹⁴) Акты Ю. З. Р. II ч. 117; про ріжні баламуцтва про Дашковича див. прим. 3.

¹⁵) Памятники снош. съ Лит. гос. І с. 447-8, 470, Воскр. I с. 24.

¹⁶) Памятн. снош. съ Лит. гос. I с. 469-70.

¹⁷) Литов. Метрика I с. 770-1.

¹⁸) Див. в т. IV ² с. 486.

¹⁹) Acta Tomiciana XI с. 233.

²⁰) Про се у Карамзїна VII с. 78 (без показання джерела воно не звісне й досї).

²¹) Бєльский с. 1055 і 1059, пор. записку сучасного дневника про приїзд Дашковича на сойм в Monum. Poloniae V с. 899.

²²) Архивъ Ю. З. Р. VIII. V ч. 6-7. II с. 367-8.

²³) Див. вище с. 32.

²⁴) Ваповский с. 218.

²⁵) Всїх їх біоґрафії у Старовольского Sarmatiae bellatores, але риторичні й дуже бідні реальним змістом

²⁶) Sarmatiae bellatores вид. 1631 розд. LXXVII. В наших часах сї старі комплїменти, пересоливши їх ще більше (за Кулїшем), повторив Еварницький: у нього Лянцкороньский „извЂстенъ былъ какъ лучшій полководецъ своего времени, много путешествовавшій по разнымъ странамъ Европы и Азіи, изучившій всЂ боевые пріемы лучшихъ европейскихъ и азіатскихъ полководцевъ” (Исторія запорож. казаковъ II с. 9-10).

²⁷) Видавець його мемуарів Любомірский знав його з рахунків ротмістром на Поділю від 1537 р. (Bibl. Warszawska, 1866, III с. 47). Про його дїяльність як барського старости див. мою книгу Барское староство с. 100 і далї.

²⁸) Вид. Туровского с. 1085.

²⁹) Див. вище с. 64.

³⁰) Його оповіданнє наведене вище с. 63-4.

³¹) Збірка документів про сей напад 1545 р. (з Acta Tomiciana) видана Е. Барвіньским в Записках т. XVIII ч. 2.

³²) Окрім згаданої збірки з Acta Tomiciana, маю в руках ще оден документ, який показує, що кн. Сангушко дїйсно був скомпромітований в тім епізоді: Testimonium genorosi Bernardi Prethwicz capitanei barensis contra Demetriuni filium ducis Chwiedori Wlodimirski. Sigismundus etc. Significamus tenore praesentium etc., quod constitutus personaliter in praesentia nostra regia generosus Bernhardus Prethwicz statuit testem generosum Hyeronymum Szyenyawsky palatinidem belzensem personaliter coram nobis, qui testimonium praestitit praesensque adfuisse se dicit, quando praedictus generosus Bernardus Prethwicz ostendit literas serenissimi domini regis junioris nobili Demetrio, filio ducis Chwiedori Wlodimirski, quibus sua majestas serio prohibuerat omnibus capitaneis, in confiniis agentibus, ne vel ipsi ad rapinas aegendas in Oczakow aut alia caesarea Thurcarum dominia descenderent aut proficiscerentur, aut homines quoscunque mittere auderent. Quas tum literas ipse Prethwicz dicit, quod Demetrius negabat se vidisse aut sibi per ipsum Prethwicz esse oblatas vel ostensas. Insuper dux Demetrius Wiszniowieczki et nobilis Ioannes Hrynko coram nobis per literas sub sigillis eorum sunt testati ejusmodi literas et prohibitionem severam serenissimi domini regis iunioris praefato Demetrio esse per praedictum Prethwicz ostensas et explicatas, quod idem personaliter probare se submittunt aut coram nobis aut serenissimo domino rege iuniore filio nostro charissimo, quando illis a nobis aut serenissimo domino rege iuniore locus et tempus data fuerint et praescripta, — harum testimonio literarum quibus sigillum nostrum est subimpressum. Datum Cracoviae feria sexta in octava visitationis virginis Mariae anno Domini millessimo quingentesimo quadragesimo sexto regni vero nostri quadragesimo. Relatio magnifici Thomae de Sobota regni Poloniae canicellarii (Метрика Коронна кн. 70 л. 605). Тут виступає, як бачимо, цїла компанія пограничників, що фіґурує і в записках Претвича: кн. Федор і його син, сини Мик. Сенявского, кн. Дмитро Вишневецький; тільки як в записках Претвіча вони представляють ся приятелями-товарищами, то тут, супроти гнїву короля, сердечно спихають оден на другого вину.

³³) S państwa wassego s Polski z nikotorich zamkow przotkiem z Braczlawia Izaczko, a Masslo z zamku tess wassego s Cerkass na imie Karp, Jan Dersko — су s Czerkassow y s Kiowa, y z innich zamkow nyektorzi panowie ssami w glowach, przodkem Prethwicz, Wlodimierski, Pronski, y z innich panow roszkazania ci bendącz glowami, sprawiwssi ssobie trzidzieisczi y dwie szaiky, wodą przissli... pod zamek nasz Oczakow — ibid. ч. 8. Як бачимо з усього, Турки мали про орґанїзацію походу досить докладні відомости.

³⁴) Nad któremi byl Biernaszewski z kosakiem z Tarszem — так в виданню (l. c. c. 58); очевидно треба читати: ztarszem або starszem. „Старший козацький” кількадесять лїт пізнїйше вже звісний нам як, офіціальна, назва козацького ватажка.

³⁵) An. Łubieniecki Poloneutichia c. 30.

³⁶) с. 15

³⁷) Напр. листи Баторія 1578-9 (Acta Steph. Batorei ч. 168, 189, 192) — Mołojcom Zaporożnym; лист Язловецкого (Listy S. Zółkiewskiego ч. 12): Panowie Моlоdсzу; лист Кр. Зборовского: Zacne rycerstwo! (Pauli Pamiętniki do życia i sprawy Sam. i Kr. Zborowskich c. 43, i т. д. — див. ще низше.

³⁸) Архива Ю. З. Р. VII. II с. 221-2, VIIІ. І с. 137-8, 222-3.

³⁹) Źródła dz. т. XX c. 144.

⁴⁰) Записки т. LXIII, ор. c. ч. 8, Книга Посольская I с. 20 і 35, Źródła dziejowe VI с. 122, Архивъ Ю. З. Р. VIII. V ч. 26.

⁴¹) „Роти” — як „Щурова рота” згадана в наведенім вище черкаськім епізодї коло р. 1503, очевидно не були ротами спеціально козацькими: нема тут їх слїду протягом цїлого XVI віку.

КОЗАКИ І КОЗАКОВАННЄ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНЇ XVI В. ВІДНОСИНИ ДО КОЗАЦТВА МІСЦЕВОЇ АДМІСТРАЦІЇ Й ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА: ПОЛЇТИКА ПРАВИТЕЛЬСТВА СУПРОТИ КОЗАЧИНИ В 1-ІЙ ПОЛ. XVI В., ПРОЄКТ КОЗАЦЬКОГО НАБОРУ 1523/4 Р., ПРОЄКТ ДАШКОВИЧА 1533 Р.; ТАТАРСЬКІ ЖАЛЇ НА КОЗАКІВ, СКАРГИ ТУРЕЦЬКІ І ПРАВИТЕЛЬСТВЕННІ ЗАХОДИ КОЛО ПРИБОРКАННЯ КОЗАЧИНИ, ЦИРКУЛЯР 1541 Р.

Уже з кінцем XV в. зачіпки козачини з Татарами, Турками, Москвою й скарги на них від тих правительств починають звертати на неї увагу правительства польського, а особливо литовського. Ми бачили вже, як напад козаків в 1504 р. на татарский караван з послами й купцями спинив посольство ханське для уложення угоди, і литовське правительство, що безмірно бажало якось ту угоду склеїти, для придобрення ханови наказало своїй українській адмінїстрації ужити як найгострійших способів против участників сього ненаручного інциденту. Їм поручено було відшукати заграблене й сильно покарати участників, і староста черкаський справдї не тільки повідшукував ріжні річи, але й половив ріжних участників — ходив навіть оружною експедицією для того в степи. Посадив одних до вязницї, иньших карав на смерть — принаймнї коли вірити запевненням литовського правительства та донесенням, які дістали в Криму з Черкас. В дїйсности сї нагінки не були може так суворі й гострі, й багато з того могло бути зроблено „про око”, як робило ся й пізнїйше: не в інтересах сеї української адмінїстрації було занадто приборкувати козаків, і то ще на потїху неприятеля „поганина”.

При кожній нагодї ся адмінїстрація не залишала пояснити правительству свій улюблений принціп, що розвій партизанської війни з Татарами являєть ся одиноким пострахом і способом стримання Татарів, та підчеркнути цїнність, яку мають козаки в орґанїзації такої степової війни з Татарами і оборони від Орди. Результатом таких представлень було рішеннє вел. князя навербувати з козаків пограничний корпус для сторожі шляхів і перевозів від Татар. Я згадував уже про се. В груднї 1524 р. в. кн. Жиґимот, піддаючи радї вел. князївства з нагоди близького сойму ріжні гадки й проєкти до обдумання, між иньшим пригадував справу навербовання козаків. „Писали ми вже перед тим вашим милостям, щоб ви наказали державцю річицькому Семену Полозовичу і Криштофу Кмитичу зібрати козаків і піти Днїпром на низ на службу нашу; і ми казали їм дати ,,на страву”, а для козаків кількадесять кіп грошей і сукон. Тепер пан Семен і пан Криштоф писали до нас, сповіщаючи, що вони зібрали були чимало козаків і стояли з ними довгий час у Київі, ждучи того датку нашого, але анї їм самим анї для козаків не прислано анї одного пенязя. Через те козаки ті розійшли ся, а вони як слуги добрі й вірні, сповняючи наказ наш і в. мил. рад наших, забрали все таки малий „почот” козаків і пішли з ними Днїпром до Київа і далї — до Тавани, на службу нашу. Там вчинили вони нам не малу послугу: всїх тих ворогів Татар, що були в державі нашій, вони цїлий тиждень не перепускали. Кождого дня зчинали з ними битву, богато побили, иньші потонули. І ми за сю послугу їм дуже вдячні. І з огляду на се й. м. господар поручає сказати в. милости: коли з таким малим числом людей були вчинені такі послуги нам, то ми з того бачимо, що як би там на Днїпрі стояло козаків тисяча або дві, то певно з того була б „большая а знаменитая послуга и оборона паньствамъ нашимъ”. Через те поручаємо вам, радам нашим: звольте порадити ся і поміркувати про се. І коли б надумали ви тримати там на будучий рік козаків на Днїпрі для охорони й оборони держав наших, то звольте вибрати якогось відповідного чоловіка з наших дворян і поручіть йому завчасу, зараз по великоднї їхати до Київа — збирати козаків. І накажіть на той час післати для них сукон і грошей кілька сот кіп. А тих козаків розложити по Днїпру на перевозах, аби вони служили державі й нам, стерегли тих перевозів і боронили, скільки їм Бог поможе” ¹).

Як міркувати з сього, вже не далї як при кінцї другого десятилїтя виник проєкт узяти козаків на державну службу. Се була досить смілива гадка — обернути на службу державі тих степових розбійників, яких в. князь так недавно наказував ловити й горлом карати, і признати їх за своїх слуг, зсолїдаризувати ся з ними. Мусїло минути кілька лїт, поки в. князь, заклопотаний охороною від Татар своїх полудневих границь, рішив ся взяти сей проєєкт за свій і поручити — десь в 1523 р. — радї вел. князївства до виконання. Його сповненнє було поручене двом панам державцям київським — Полозовичу, бувшому овруцькому державцю й Кмитичу чорнобильському. Але проєкт був певно підтриманий, коли не поставлений поважнїйшими репрезентантами української адмінїстрації, почавши від київського воєводи Немировича, одного з героїв пограничної боротьби з Татарами. Характеристично, що кільканадцять лїт пізнїйше на запитаннє польського сойму про спосіб оборони від Татар, Дашкович поставив тойже проєкт орґанїзації залог (очевидно козацьких) на долїшнїм Днїпрі як єдино реальний спосіб ²). Отже се була задушевна гадка української адмінїстрації. Рада в. князя Литовського, очевидно, прийняла її, й передала великокняже порученнє Полозовичу й Кмитичу; але при хронїчній бідности скарбу в. кн. Литовського кошти на сю експедицію не були вислані нею. І о той же камінь очевидно, зачепив ся й новий проєкт в. князя: повербувати на р. 1525 козацький полк з тисячі або двох тисяч. Ми не маємо нїякого слїду, аби він був здїйснений. Сойму тодї, здаєть ся, не було, проєкти в. князя лишили ся не сповненими, і свого проєкту вербовання козаків він потім не поновив. ³).

Вісїм лїт пізнїйше пригадав сей проєкт Дашкович сойму коронному. Приїхавши на пьотрковський сойм, на початку 1533 р., разом з послами свого приятеля й протеґованця Іслам-ґерая, обсипаний дарунками й комплїментами за свою останню кампанїю з Татарами ⁴), він на запитаннє сенаторів про способи оборони від Татар, розвинув той давнїйший проєкт. ,,Коли в сенатї питали того Остафія, оповідає Бєльский, як би запобігти тому, щоб Татари не чинили шкод у нас, він радив, щоб ми держали на Днїпрі по всяк час дві тисячі чоловіка, які б на чайках боронили перевозів від Татар, а кілька сот їзди на те, аби їм довозити поживу. Окрім того на островах, яких багато на Днїпрі, побудувати замки й коло них аби осаджено міста. Рада ся подобала ся всїм, але таки нїчого з того не вийшло” ⁵).

Відложивши на бік гадку про побудованнє замків і міст на Днїпрових островах, ми в сїм проєктї Дашковича бачимо старий проєкт 1520-х рр. про те, щоб розложивши козацьке військо на Днїпрових перевозах, боронити приступу Татарам ⁶). Безперечно, що й сим разом мова йшла про навербованнє козаків, хоч Бєльский і не ужив сього слова ⁷).

„З того нїчого не вийшло”. Правительство не здобулось на енерґію, на розвагу й такт на те, щоб узяти в свої руки орґанїзацію козацького елєменту в початках його зросту та цїною певних субсидій звернути його на службу державним потребам. Козачина була полишена своїй долї, своїй еволюції, і зростала як стихійна, неорґанїзована сила далї, під покровом і опікою провінціальної адмінїстрації, котрої мотиви й інтереси одначе дуже сильно росходили ся з інтересами держави, як незадовго прийшло ся констатувати самому правительству.

Але козачина й не потрібувала державної опіки й підмоги для розвою своїх сил. Раз рушивши ся, вона зростала й росла своєю власною стихійною силою. Тільки свої сили й свою енерґію вона обертала не на оборону границь, як хотїло собі правительство, але на далеко интереснїйшу й видатнїйшу партизанську війну з „поганством” — походи на „улуси” татарскі й турецькі, „лупленнє чабанів татарських” та купецьких караванів. З зростом козачини сї зачіпки й своєвільства ставили все частїйші та переходили в значнїйші воєнні експедиції. З пізнїйших років маємо посольство хана, де він заявляє свою готовість посилати своїх людей на землї литовського неприятеля в. князя московського, тільки жадає щоб їм не було перешкоди від козаків: аби Татар пускали через литовську, заднїпрянську територію, і щоб старостї черкаському й канївському наказано, аби не було шкоди від козаків:

„Приходять козаки черкаські й канївські, стають на Днїпрі під нашими улусами й чинять шкоди нашим людям. Я до вас багато посилав за тих козаків, аби їх приборкати, і в. м. не схотїв приборкати. Тепер отсе йшов я на московського в. князя і як наближив ся до Днїпра, з нашого війська вернуло ся чоловіка з тридцять немічних, а козаки ваші — Солтанець, Вороча і Масло з товаришами їх покалїчили й коней забрали. Коли хочеш мати приязнь з нами, будь ласкав прислати до нас тих, що чинили шкоди; инакше не май того за зле: я не хочу зломити приязни братської й присяги, але на ті замки — Черкаси й Канїв пошлемо нашу рать” ⁸).

Коло 1540 року. коли хан Сагіб уложив вічну згоду з Жиґимонтом і дістав від нього з своїм двором великі „упоминки”, — козаки знову дали знати себе королївському „союзнику” цїлим рядом зачіпок. Ударили нагло на Каїрі на Татар, що, мовляв, ішли з спасенною гадкою „воювати до Москви”, побили 25 душ і 250 коней забрали; погромили й пограбили гонцїв татарських, що їхали до вел. князя Литовського; так само погромили й пограбили гонцїв, що їхали до кримського хана з Казани, — не кажучи вже про більш звичайне лупленнє пограничних татарських кочовищ: „которыє люди царя перекопского зъ быдломъ своимъ кочуютъ у поли, тыхъ дей людей єго многихъ частокроть козаки наши бьють и статки ихъ отбирають”. Хан повторив, що при таких козацьких нападах не може стояти згода. Тисячні упоминки, плачені йому, готові були пропасти, й новий татарський похід грозив Українї ⁹).

Турецьке правительство теж неустанно скаржить ся на „своєвільних людей” з України, що нападають на турецькі володїння й громлять купцїв. Так з початку 1538 р. маємо скаргу за напад на Очаків, пішим військом і чайками, та пограбованнє місцевої людности. Кілька місяцїв пізнїйше — скарга на браславських людей, що погромили чабанів і заграбили гроші у „вівчарського писаря”. Десь зимою 1540 р. беруть люде з України участь в повстанню Татар против Порти й разом з ними нищать околицї Білгороду й Тягинї ¹⁰).

Всї сї й багато подібних иньших жалоб (бо ми маємо тільки дещо з того) змусили литовсько-польське правительство серіозно задумати ся над козацькою справою, вже з иньшого становища нїж в 1520-х рр. Треба було якось стримати козаків, бо се грозило розятрити в кінець відносини до Татар і Турків, а правительство хотїло цїною всяких уступок купити спокій з ними. Більш енерґічний і воєвничий настрій перших десятилїть пановання Жиґимонта, коли зброї татарській чи турецькій хотїли противставити свою оружну силу, зброїли границї, будували замки, — дав місце шуканню спокою за кожду цїну. Заразом, очевидно, переведені слїдства виказали, що пограничні старости не зовсїм безгрішні в козацьких зачіпках. Їх оправдання, що козацькі напади чинять ся без їх волї й відомости, не були прийняті: слїдства пригадали, що старости беруть частину з козацької здобичи, отже являють ся участниками козацьких нападів; само правительство зрештою санкціонувало свого часу старостинські побори з степової здобичи (в спорах Черкасцїв з старостами), ¹¹), з мотивів фіскальних, але тепер воно виходило з иньших поглядів. Принціп застрашування Татар козацькими нападами признавав ся небезпечним. Правительство рішучо хотїло зробити кінець партизанській війні на турецько-татарськім пограничу й чути нїчого не хотїло про якісь пляни боротьби.

Результатом були циркулярі, розіслані в липню 1541 р. до пограничних старост, одного того самого змісту ¹²).

В. князь пригадував, що він уже багато разів писав, наказуючи під страхом утрати ласки господарської та грізної кари, щоб було дано пильний позір на те, аби козаки тамошнї не ходили на татарські улуси та не чинили їм нїякої шкоди. „Але ви нїколи не хотїли поступати відповідно до того наказу нашого господарського і не тільки не стримували від того козаків, але самі їм давали на то дозвіл, для своєї користи”. Згадавши про останнї козацькі вибрики, на які скаржив ся хан, в. князь вказує, які з того виходять прикрі наслїдки в відносинах до Татар: хан грозить розірвати вічну згоду та йти походом на Україну. Одвічальність за се спадає на пограничних старост за їх недбалість. „Первей того многокроть о томъ єсьмо до васъ писали”, повторяє в. князь, — „напоминаючи аби єсте яко сами из себе, тако и казаковъ въ таковомъ своволенъст†гамовали, — вы николи отъ того ся повъстегати не хотели, и ач колве мели єсмо то вамъ у терпливости нашей, не хотячи за то срокгости никотороє надъ вами чинити, нижли кгды ся вы въ том впаметати не хочете, мы вжо большей того такового своволенства вашего вамъ терпети не хочемъ. Бо ачколве чините вымовы, якобы кромЂ воли и вЂдомости вашоє казаки подданнымъ царя перекопъского таковыи шкоды чинили, ино то не єсть речъ слушъная, абы вы врядники не мели о томъ вЂдати.. и яко бы тежъ и вы поветнивовъ врадовъ своих ¹³).. у ведомости або в послушенстве своємь мети не могли”. „Чыните вымовы речъми непотребными, а то може кождый розумети, ижъ тымъ шкодливымъ речамъ земскимъ прычына єсть та, штожъ вы для своєго пожытку дозволили єсте казакамъ на влусы татаръскиє наєжъдчати и шкоды имъ чынити, а тыми их добытки на пол с ними делите; а для тыхъ вашыхъ пожытъковъ мы, господаръ, шкодуємь, а реч посполитая великий впад прыймуєть”. В. князь грозить, що коли б знов через якийсь козацький напад розірвала ся згода з Татарами й пропали ті гроші, які заплачено ханови по умові, то вина за се спаде на старосту того повіту, з котрого вийде та козацька зачіпка, і в. князь буде вже карати за неї того урядника без милосердя: на маєтности й на особі його, „на чти и горлехъ”. Щоб запобігти тим козацьким ексцесам на будуще, в. князь постановляє таке: Його дворянин Стрет Солтанович обїде замки київський, канївський і черкаський і для контролї спише на реєстр всїх тутешнїх козаків; місцевий староста чи адмінїстратор має допильнувати того, щоб дїйсно всї козаки вписали ся в той реєстр. Старости, даючи козакам дозвіл іти в степи на дозволені промисли „на рыбы и на бобры”, мають при поворотї контролювати їх „добитки” (відбераючи на себе часть) — чи ті козаки дїйсно займали ся тільки тими дозволеними промислами, чи не нарушили в чім державних заборон (не ходили в промисел на Татар). Хто б з них відважив ся на таке — вчинив би які шкоди улусам татарським, таких старости мають арештувати і карати на місцї або відсилати до в. князя ¹⁴).