Примітки. 1) Найновійший перегляд сих заходів пап у Абрагама, Powstanie organizacyi kościoła łacińskiego

¹) Найновійший перегляд сих заходів пап у Абрагама, Powstanie organizacyi kościoła łacińskiego. Автор його одначе не вповнї виломив ся з нахилу давнїйших католицьких і унїатських письменників — у всїм відшукувати ґравітацію руської церкви до католицтва. Тому занадто легко приймав він звістки пізнїйших компіляцій (особливо нїконівської й Татїщева) про зносини з Римом: сї численні звістки, переважно незнані з иньших джерел, ще вимагають критичного оцїнення, і їх за чисту монету приймати не можна.

²) Див. т. III ² c. 32-3.

³) Ibid c. 69-73.

⁴) Про подоріж м. Кипріяна на Україну — Воскр. II c. 69, 70-1, Никон. III с. 164, 166.

⁵) Листи патріарха до Ягайла й Кипріяна — Acta patriarchatus II с. 280-285 = Рус. истор. библ. VI дод. 44 і 45. Звернено увагу на сї грамоти аж останнїми часами: не тільки Макарій і Пелеш, але й Прохаска в своїй спеціальній статї про змагання до унїї за Ягайла ще не підозрівав сього факту. За те новійші дослїдники, що на сей факт звернули увагу, зовсїм довільно уважають Кипріяна щирим прихильником унїї. Джерела, себто листи патріарха не дають для такого виводу нїякої підстави, а з тим і годї запускати ся в здогади, як собі Кипріян ту унїю представляв, як то робить Голубінский, даючи з сеї нагоди таку увагу: „Кипріянъ, какъ узнаемъ, вполнЂ сочувствовалъ мысли Ягайла объ уніи” (ор. c. c. 338-9).

⁶) Пок. Левіцкий (ор. c.) в тім фактї, що патріарх разом з своїми відповідями посилав також свого екзарха в Галичину, бачив замір патріарха сею місією запобігти ширенню унїятської ідеї. Се не неможливо, хоч трівожити патріарха ся ідея в тодїшнїй формі своїй дуже не могла: тодї ще ледви кому приходило на гадку, аби руська церква могла сама, без східньої церкви, таку унїю зробити.

⁷) Прохаска в цитованій розавдцї (Przegląd powsz. 1896, VI c. 338) представляє так, мов би Ягайло в тих часах також ратував візантійського цїсаря, але наводить на то звістку Длуґоша про подїю — 1415 р.!

⁸) Никонов. III. c. 192, хронїка видана Даниловичом c. 226, виписка у Карамзїна V прим. 254, c. 103. Здогади — Likowski Historya unii c. 33, Prochaska Dążenia c. 336.

⁹) Codex epist. Vitoldi c. 332 і 1030, Bunge LEKU. V ч. 2359, Firnhaber — Petrus de Pulka Abgesandter der Wiener Universität am Concilium zu Constanz (Archiv für österr. Geschichte т. XV) c. 35, Finke Forschungen und Quellen zur Geschichte des Konstanzer Konzils (Падерборн, 1889) c. 318.

¹⁰) Полное собр. лЂтоп. IV с. 115, V c. 260, XVI c. 166, Воск. I с. 89, Никон. III с. 233.

¹¹) Codex ер. saec. XV т. ч. 81. Scriptores rerum Pruss. III с. 376. Ulrichs von Richenthal Chronik des Constanzer Concils (herausgegeben von M. Buck, — Bibliothek des litterarischen Vereins in Stuttgart, t. 158, 1882) (про сю хронїку й про її популяризатора Дахера див. у Льоренца Deutsche Geschichtsquellen І c. 95-7); про приїзд Цамблака говорить він на кількох місцях, з ріжними відмінами в подробицях і датах — c. 47, 133, 136, 206-7. Коментар до його звісток у Прохаски ор. c. т. 51 c. 47. Також Piekosiński — Goście polskie na soborze konstancyjskim — Rozprawy wydz. hist. т. XXVII (коментар до звісток Ульриха й описаних ним гербів). Про скептицизм пруських послів — лист у Фірнгабера c. 68.

¹²) Привіт сей заховав ся в словянськім текстї, і недавно його видано з одної (одинокої досї звістної) рукописи XVI в.. де він має титул: Григория архиепископа києвъского и всея Руси слово похвальноє иже у Фролентіи и у Костентіи собору Галатомъ, Италомъ и Римляномъ и всЂ(м) Галатом (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1903, II). Видавець вагаєть ся що до авторства між Цамблаком і Григориєм учеником Ісидора, що міг бути присутним на соборі в Фльоренції. Наслїдком того ж вагання, очевидно, з'явило ся й імя Фльоренції в титулї. Але слово треба уважати Цамблаковим: його дуже загальний тон, з поминеннєм якихось конкретнїйших заяв, дуже підходить до його мови перед папою (як низше) і більше відповідає його ролї, нїж пізнїйшого Григория. На стилїстичні подібности „слова” з Цамблаковими писаннями вказував Яцимірский (ор. c. 198). Дуже загальний характер „слова” вказує, що се була вступна, привітна промова; промова перед папою все таки більше входить в справу, і „слово” мусїло випередити її.

¹³) Авдієнцію Цамблака (25/II) описує й його промову (в латинськім перекладї) наводить, очевидно — in extenso, дневник собора виданий Фінке в Forschungen und Quellen zur Geschichte des Konstanzer Konzils (Падерборн, 1889) c. 238-240 (автором його видавець уважає кардинала Fillastre). З сим текстом промови сходять ся й короткі звістки, подані в сучаснім листї з собору у Фірнгабера c. 68, тільки тут занадто сильно говорить ся про рішучість православного духовенства перевести унїю навіть против волї візантийського цїсаря, тим часом як в текстї дневника Цамблак кладе натиск на прихильність до унїї самого цїсаря. Відповідь папи у Фінке c. 238-40.

¹⁴) В перехованім латинськім текстї, що, розумієть ся, тільки в приближенню віддає Цамблаків ориґінал, се жаданнє собора представляєть ся нїби постулятом Ягайла й Витовта.

¹⁵) Супроти того, що промова Цамблака дуже мало звісна, наводжу в ориґіналї найбільше інтересний уступ: Cum ttaque ego dudum hanc sanctam unionem (заспокоєння католицької церкви) desiderarem, adii christianissimum dominum meum d. regem Polonie ad d. ducem Wytoldum fratrem suum, devotissimos principes sacrorum pedum tuorum, apud quos contigit me eo tempore reperiri et ut plurimum conversari, quorum eciam serenissimorum principum devocione et amplissima fide dudum ad hanc sanctam voluntatem s. romane ecclesie motus sum atque deductus, ut non solum ego ad hanc sanctam fidem ecclesie summa exarserim avididate, sed eciam omnibus meis viribus et omni mea сurа et vigilia elaboraverim alios, quoscunque potui, ad hanc sanctam voluntatem inducere predicando et ammonendo in ydeomate illo rutenico. Ex quibus populis, sanctissime pater, multos repperi hojus sancte voluntatis, qui cupiunt hanc sanctam unionem ecclesie. Itaque supplex rogavi predictos serenissimos principes, quatenus me expedirent venire ad pedes vestre sanctitatis ob hanc maxime causam, ut ego eciam fruerer hac sancta расе ecclesie Dei cum ceteris christianis, insuper eciam, ut rogar m, quibus precibus possim, sanctitatem vestram, quatinus, sicut Dei voluntate in persona vestre sanctitatis ecclesia Dei unita est cum summa omni alacritate, ita eciam per vestram sanctitatem summa cura atque sollicitudine agatur, quatinus fiat unio inter illam ecclesiam orientalem cum sancta romana ecclesia... Redeantque iste due gentes clarifice et magnlfice in pristina illarum benivolencia et amore, a qua benevolencia ob tam diuturnum scisma destitute sunt. Cupit hanc sanclissimam unionem, beatissime pater, Serenissimus dominus meus d. imperator constantinopolitanus, filius sanct. vestre, patriarcha eciam illius urbis ceterique populi christiani illarum parcium, sicut persensi, quod iam prelocutum fuit de hac materia in presencia sanctitatis vestre per legatum ipsius seren. d. imperatoris, qui hanc materiam illius ipse secundum comissionem suam in hac parte prosequetur. In quantum autem attinet ex regionibus illis, ex quibus huc ad vestram sanctitatem accessi, que subiecte sunt in magna parte dominio et precepto superius nominatoruin ser. regis et principis, que tamen gentes cultui et ritui illius ecclesie subiecte sunt, — ipsi gloriossissimi principes, sicut in aliis curam gerunt in applificationem christianae religionis et augmentum, omnem eciam curam fecerunt, ut gentes, que ipsorum precepto subiciuntur, que sequestrate sunt a gre-юіо s. romane ecclesie, reducantur, hoc servato, ut cum via debita et honesta atque consueta fiat, scilicet per congregacionem concilii, ut utrimque congregarentur periti et experti juris, qui discernant de negociis fidei.. Itaque sit imitatrix sanct. v. illius vicarii Christi Petri... nec proceletur amplius negocium hoc clarissimum in longius, sed quam cicius rumpantur more mittanturque ad illas partes persone ydonee, que sua odorifica conversacione sanctaque vita edificent illos populos trahantque ad unitatem s. matris ecclesie.

¹⁶) В сїм проєктованім Цамблаком соборі Прохаска зовсїм непотрібно бачить вплив тодїшньої соборної доктріни західнїх канонїстів. Так само безпідставно зве він його промову „обедієнцією” — див. замітку його в Kwart. histor. 1896. Що до характеристики відносин Цамблака до латинства, то новійші католицькі письменники представляють його щирим прихильником унїї, але не треба забувати, що в однім з своїх слів він дуже виступає против латинського причастя (меньш правдоподібне його авторство що до полємічного трактату на Латинян, надписуваного іменем митр. Григория — див. Поповъ Ист.-лит. обзоръ полемическихъ сочиненій противъ Латынянъ с. 316 і далї, Голубинскій II c. 386, Яцимірскій, c. 210).

¹⁷) H. Richenthal 47, 133, 137-141, Hardt Corpus actorum concilii Constantiensis IV c. 1512, Firnhaber ор. c. c. 68.

¹⁸) Тому нїяк не можу згодити ся з поглядом, мов би по констанцькім соборі становище Цамблака було таке прикре, що йому не було иньшого виходу як утечи (див. у Яцимірского c. 219, 229 й ин.).

¹⁹) Саго Liber cancellariae St. Ciołek част. І ч. 72 і II ч. 29. Rationes curiao VI. Jagiellonis c. 520-1.

²⁰) Martène et Durand Veterum scriptorum collectio т. VIII с. 575. Деякі імена авторів сього листу зрештою зовсїм незвісні — див. здогади у Лєвіцкого Powstanie Świdrygiełły c. 335.

²¹) Папські булї у Kotzebue Switrigail c. 156-61, переклад — Skarbiec ч. 1694-5. Про акцію Герасима у Смольки Najdawniejsze pomniki dziejopisarstwa rusko-litew. i Левіцкого Powstanie Świdrygiełły.

²²) Опись подорожи Ісидора на собор і назад, зладжена котримсь із московських його сопутників звісна в двох верзіях: перша надрукована у Новикова — Древняя Рос. Вивліотика т. VI, 2 вид., 1788. Друга у Сахарова Сказанія русскаго народа II кн. 8, 1849; виданнє тут зроблене з великими довільностями, а Щербина — як низше, уважає навіть сю другу верзію фальсифікатом Сахарова. Нове виданнє з рукоп. XVI в. у Малїнїна Старець Филотей, дод. XV. Звістки про подорож збирає Karge Die Reise der russischen Konzilgesandten durch die Ordensländer 1438 — Altpreussische Monatsschrift 1895. Також іще Lewicki Unia Florencka c. 220 і далї, Голубинскій ор. c. c. 432 і далї.

²³) Голубінский, що дав кілька дуже інтересних гадок що до ролї Ісидора, завважує зовсїм справедливо, що нема нїякої підстави бачити в Ісидорі прихильника унїї a priori, як то часто роблять, толкуючи й самий вибір його на руського митрополита тим, що мовляв імператор знав його за прихильника унїї. Пок. Левіцкий в своїй розвідцї про фльорентийську унїю підтримуючи такий погляд, бачить в листї Жиґимонта Кейстутовича про Ісидора (LEKU. IX ч. 267) натяк, що під час першої своєї подорожі до Москви Ісидор з ним нараджував ся в справі унїї, і що Жиґимонт розхолоджував його оптимізм своїм скептицизмом. Але інтерпретація Левіцкого досить штучна, як і взагалї його представленнє Ісидора. Слова листу: is ist wol war, das her uns etczliche bisschoffe seines glaubens und beyoren von der Moskowen geborget und gelobet hatte zu stellen — можуть мати зовсїм иньше значіннє, не дотикаючи справи унїї. Що між Ісидором і Жиґимонтом могло бути напруженнє, як доводить Левіцкий, — можливо, але щоб воно вийшло на ґрунтї поглядів на унїю, можна дуже сумнївати ся. Зрештою Ісидор власне міг виказати ся дуже великою московською депутацією, яку віз з собою на собор, і якої, по гадцї Лєвіцкого, жадав для успіху собору Жиґимонт.

²⁴) Про Ферарсько-фльорентийський собор, окрім названих в прим. 11 розвідок Пірлїнґа і Лєвіцкого, ще: (Остроумова) Исторія Флорентійскаго собора, Мва, 1847. Hefele Die temporäre Vereinigung der griechischen mit der lateinischen Kirche — Tüb. Theolog. Quartalschrift, 1898, йогож Konziliengeschichte, т. VII. Fromann Kritische Beiträge zur Geschichte der Florentiner Kircheneinigung, 1872. Делекторскій Критико-библіографическій обзоръ древнерусскихъ сказаній о Флорентійской уніи (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1895, VII). Щербина Литературная исторія русскихъ сказаній о Флорентійской уніи (ЛЂтопись ист.-фил. общ. при ново-рос. ун. т. X). Малининъ Старецъ Елеазарова монастыря Филотей, К, 1901.

²⁵) Лист в московських компіляціях: 2 Соф. — Полное собр. лЂтоп. VI, Воскр. Никон. Дати він тут немає. Пок. Левіцкий (ор. с. с. 22) через непорозуміннє прийняв подану в листї дату проголошення унїї за дату листу, й пробував її поправити. Дату побуту Ісидора в Будї дають описи його подорожі, й вона вповнї відповідає поданій компіляціями датї її видання — 5 марта.

²⁶) Codex epist. saec. XV т. І. 2 ч. 113 (лист Олєснїцкого), Monumenta Poloniae hist. V c. 264, Monumenta Conciliorum III, IV c. 979, LEKUrkundb. IX ч. 1015.

²⁷) Див. низше про конференції 1595 р.

²⁸) Gens simplex et boni cupida est, et Latinorum moribus et conversationibus plurimum limata — описує Русинів Зб. Олєснїцкий, 1. c.

²⁹) Таку гадку нпр. переводить в своїй розвідцї пок. Лєвіцкий, а навіть і Голубінский досить сюди схиляєть ся. Дальша доля унїї зовсїм виразно показує безпідставність таких гадок.

³⁰) Оповіданнє Семена у Павлова Критическіе опыты по исторіи полемики против Латинянъ, c. 206.

³¹) Акты Историческіе І ч. 259.

³²) Длуґош IV c. 724-5. Про Львовян переказує се Зїморович у своїй історії Львова — Opera ed. Heck c. 86. Густинська лїтоп. оповідає ще про киян, що Ісидор „пришедъ во одеждЂ кардиналской въ Кієвъ, но оттуду изгнаша єго” (Пол. собр. лЂт. II c. 355), але міркуючи становище, яке займав супроти Ісидора кн. Олелько, се оповіданнє не можна уважати за правдоподібне.

³³) Инакше представляв ситуацію Лєвіцкий (1. c.). Подорож Ісидора по українських і білоруських землях 1440-1 рр. rzuciła wiele fermentu i wzburzenia, на користь унїї, і боротьба приходила до „мятежів” і „кровопролить”. Та образок сей зовсїм фантастичний. Лєвіцкий операє його на двох московських листах — в. князя й м. Йони — Рус. ист. библ. с. 535 і 557, та перший з них говорить про „неустроєніє и мятежи” без всякої звязи з унїєю (так як і „нахоженіє Агарян”), другий — про „погибели и кровопролитя” передовсїм візантийські, а в усякім разї без всяких вказівок про усобицї спеціально литовські.

³⁴) Справедливі гадки в сїм напрямі див. у Ґолубінского c. 452 і далї.

³⁵) Див. джерела цитоваві на c. 524 в нотцї 1. По словам Олєснїцкого, Матеєви закидано з боку Ісидора, що він in captivitatem et deiectionem tam celebri et optimi patris et tam zelantissimi unionis sanctae fidei nostrae defensorem principis metropolis suae kyoviensis solicitasset et animasset. Се попсоване місце Лєвіцкии поправляв так, що читав defensoris i principes. Перша поправка зовсїм добра. З другою справа тяжша. Навіть прийнявши поправку Лєвіцкого (бо вона дуже легка), маємо досить трудну справу — як її зрозуміти. Лєвіцкий толкує, що тут мова про князїв передовсїм московських. Се само по собі правдоподібно, та тільки годї припустити, що Ісидор закидав Матеєви підмовлюваннє московських князїв. Низше згаданих principes Лєвіцкий знову ж уважає за литовських, і думає, що вони скинули Ісидора собором і жадали собі нового митрополита (c. 252-5). Оповіданнє Олєснїцкого дїйсно дуже баламутне, і можливо навіть, що він умисно мішав тут до купи факти, щоб вигородити Матея. Вихідною точкою Ісидорової скарги буоло, що в. кн. литовський прислав Іону за митрополита. Се стало ся кілька місяцїв потім, і в тім брали участь литовсько-руські князї й біскуп Матей (див. низше). Замість того аби боронити Матея в сїй справі (і те підбурюваннє князїв — чи може в. князя Матєєм власне до сього факту мусить належати), Олєснїцкий приплїв сюди арештованнє Ісидора в Москві, й поставленнє Іони митрополитом в Москві та зносини в тій справі Москви з царгородським патріархом. Слова: principibus decennio і т. д. передовсїм належать до московських князїв, і тому Лєвіцкий зовсїм безпотрібно виводив звідси (c. 252), що Ісидора на Литві здеґрадовано рішеннєм духовного собору в 1451 р. Такого собору ми не знаємо, і його певно не було, a decennium рахує Олєснїцкий від признання Йони в Литві.

³⁶) Harasiewicz Annales ecel. ruthenae c. 78. Лєвіцкий (ор. cit. c. 246) ставить гіпотезу, що сю грамоту Володислав видав на особисте прошеннє Ісидора, але се буде чистий здогад. Крім сього загального привилею були видавані пізнїйше в тім же дусї й осібні, для поодиноких владик, як згадана вище (c. 448) холмська (серпень 1444 р.).

³⁷) Raynaldi Annales ecclesiastici, під р. 1451, т. IX c. 582 (польський переклад при перекладї хронїки Ваповского Малїновского III с. 101). Codex epist. saec. XV т. І, 27-116.

³⁸) Видана у Попова Обзоръ с. 332.

³⁹) Див. записку на c. 398.

⁴⁰) Рус. ист. библ. VI ч. 67.

⁴¹) Досить справедливо завважив з сеї нагоди Лєвіцкий, що латинське духовенство було взагалї принціпіально противне унїї, бо вона регабілїтувала ріжні відміни православного обряду, нетолєровані католиками.

⁴²) c. 408.

⁴³) Рус. ист. библ. VI с. 658 і 665. Про поставленнє Григория й признаннє його в Литві звістки див. вище — на c. 408. Записуючи смерть Іони, Воскрес. лїт. (II c. 149) каже, то при нїм Київ відпав від московської митрополїї і що м. Григория признали в. кн. Казимир і вісїм епископів в. кн. Литовського. Ґолубинскій (II c. 505) припускає, що епископам залежність від московського митрополита була прикра; се вповнї можливо.

⁴⁴) Про сю грамоту див. вище c. 408. Хронольоґія докладно не звісна. Грамота в. кн. Івана, що пише про заходи Григория, за сьвіжої памяти про його потвердженнє, писана найдальше — в осени 1470, бо ще за житя Іони; але коли був патріархом Симон і коли настав по нїм Діонисий, докладно не звісно (пор. нпр. Ґолубінского II c. 533 з катальоґом патріархів при книзї Крумбахера Geschichte der byzant. Literatur стор. 1150). В. кн. Іван, пишучи про сї заходи Григория, представляє справу так, мов би Григорий головно старав ся дістати під свою власть московські епархії. Та се мабуть як каже прислівє — що в кого болить, про те і говорить: ся сторона в Григориєвім епізодї головно була неприємна в. кн. Івану, — на неї він і положив такий надмірний натиск. Трудно думати, аби на пунктї Москви Григорий міг мати ілюзії, та щоб для сього лише розривав з унїєю.

⁴⁵) Про спірну справу сього послания див. низше c. 532.

⁴⁶) Про се нпр. у Макарія IX c. 56 і 61.

⁴⁷) Див. Акты Зап. Рос. IV c. 164, Каратаевъ Описаніе книгъ її не має. Наново видав се посланиє, з двох пізнїйших копій, Петрушевич в Литературнім Сборнику гал.-рус. матицї за р. 1869 (вип. III), з деякими замітками, і ще раз Ґолубєв в Архиві Югозап. Рос. ч. І, VII, з Потїєвого видання (дефектного примірника, доповняючи його виданнєм Петрушевича).

⁴⁸) Смотрицький в Треносї (1610), Мороховський в Пареґореї (1612), а Копистенський в своїй Палінодиї завважає: „до Сикста папежа змышленоє поселство южь не отъ єдиныхъ писаровъ доводне ся знесло” — Рус. ист. библ. IV с. 1036. Від тодї сей погляд в православній лїтературі задержав ся до новійших часів. Доперва Коялович позволив собі висловити обережний сумнів про сей погляд (Литов. церк. унія І c. 21), Малишевский в своїм рефератї, читанім на III археольоґічнім з'іздї (1874) виступив уже рішучо в оборонї автентичности „Посольства” (О грамотЂ кіевскаго митрополита Мисаила 1477 г. къ папЂ Сиксту IV — друковано в Кіевских епархіальних вЂдомостях 1875 ч. 18, короткий зміст в Трудах III з'їзда І, протоколи c. 48-9). Його арґументацію піддержав слїдом м. Макарій IX c. 43 і далї. Против — підношено тільки загальні скептичні замітки, без близших арґументів, нпр. в примітках до IV т. Рус. истор. библ. IV c. 9, і в Архиві Югоз. Р. І. VII передм. c. XIII (своєї обіцянки — близше довести фальшивість посланія, олубєв, скільки знаю, не сповнив досї.

⁴⁹) Sacrani Elucidarius errorum ritus ruthenici, cаp. 3.

⁵⁰) л. 11 вид. Потїя = c. 206 Архива.

⁵¹) л. 23 = c. 214.

⁵²) л. 16 = с. 209.

⁵³) л. 23 об. = с. 215. Се відгомін тодїшнїх спорів в Литві, чи Русини можуть бути прийняті до унїї з римською церквою без нового хрещення. Уже звісний нам виленський біскуп Матей против Ісидора видвигнув сей арґумент, що Русинів не можна приймати до церкви без нового хрещення. Пізнїйше, в 1480 і особливо 90-х рр. на сїм ґрунтї йшла суперечка між католицькими духовними, що обставали за повтореннєм хрещення, і Бернардинами, що тодї легким способом переводили руські душі на латинство, не вимагаючи від нїчого окрім признання зверхности папи. (Про сей спір і пропаганду Бернардинів у Лєвіцкого Unia florencka с. 269 і далї). Вкінцї справу рішила папська буля 1501 р. (Theiner Monumenta Pol. і Lith. II ч. 319) — що була результатом петиції, висланої м. Йосифом (про се низше): вона постановляла, що Русинів перекрещувати не треба, досить аби вирікли ся „всїх збочінь грецьких” (omnium errorum rituum grecorum).

⁵⁴) л. 12 об., 17 = 207, 210.

⁵⁵) с. 212.

⁵⁶) л. 44 об. = с. 229.

⁵⁷) ibid.

⁵⁸) 26 об. = 216-7.

⁵⁹) л. 13 = c. 207.

⁶⁰) c. 211.

⁶¹) 22 об. = c. 215.

⁶²) л. 10 л. об., 26 л. об. = 205, 217.

⁶³) л. 8 об., 30 об. = 204, 219. Сї місця досить не подобають ся Потїєви, й він стараєть ся їх витолкувати в примітках — подробиця, яка говорить за певною автентичністю тексту.

⁶⁴) В унїятськім фальсифікатї надїяли ся б ми далеко значнїйших і виразнїйших уступок.

⁶⁵) 1. c.

⁶⁶) „Во всем послЂдуя и повинуя ся преосвящен. господину моєму архіепископу Константинаграда Новаго Рима вселенскому патріарху кир Нифонту”. Описаніе рукописей синодальной библіотеки т. II ч. 3 ст. 768-9.

⁶⁷) Див. вище c. 413-4.

⁶⁸) У Кревзи Obrona jedności cerkiewney, 1617 c. 91-2 (передр. в Рус. ист. библ. IV с. 267-9) і в книжцї: Prawa i przywileje od nayjaśniejszych królow ich sei polskich i w. xięstwa Litews. nadane obywatelom korony Polskiey i w. x. Litew. religiej greckiej w jedności z s. kosciołem rzymskim będącym, Вильно, 1632, — доповнене виданнє Потїєвої збірки.

⁶⁹) Досить докладну причину сього листу дав уже Копистенський (Рус. ист. библ. IV c. 1125), признаючи його „за небылицу и за змышленый и на прелесть Россовъ утвореный”. Новійшими часами він не був докладнїйше аналїзований. Коялович (Литов. церк. унія с. 24) уважав його за підправлений унїятами, але меньше, нїж Посольство Місаіла. М. Макарій, хоч з ріжними застереженнями, показував досить склонности до апробовання сеї грамоти (IX с. 90 і далї). Та обставана, що ми маємо не ориґінальну грамоту, а її польський переклад, значно утрудняє аналїзу. Але можна піднести кілька важних закидів против неї. Дата її „неблагополучна”, як то виказав Макарій. Похвали патріарха Фльорентийському собору дуже підозрілі, як піднїс іще Копистенський. Прошеннє від патріарха протекції у в. князя в устах Йосифа дуже дивне, бо по нашим звісткам, він номінацію від в. князя дістав відразу, противно — затягнула ся справа з апробатою патріарха. Все се робить сю грамоту в її нинїшнім видї в високій мірі непевною.

⁷⁰) Акты Зап. Рос. ч. 155, 179, Воскр. лїт. II c. 239.

⁷¹) Воно видане у Тайнера Monumenta Poloniae et Lithuaniae II ч. 296.

⁷²) Подібність його з Посланиєм 1476 р. служить також доказом автентичности сього остатнього.

⁷³) Про все се довідуємо ся з листів папи до виленського біскупа і в. кн. Олександра — Monumenta Pol. et Lit. II ч. 300 (c. 281) і 303 (c. 283).

⁷⁴) Quoniam huiusmodi reductio iuxta diffinitionem predicti concilii Florentini sepius tentata et tociens humani generis inimico impedients et zizaniam seminante, interrupta extitit.

⁷⁵) Monum. Pol. et Lith. II ч. 319.

ПЕРЕВЕДЕННЄ УНЇЇ Й ВІДЛУЧЕННЄ УНЇЯТСЬКОЇ ЦЕРКВИ. ВІДРОДЖЕННЄ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ПОЛЬЩІ. ПРИХИЛЬНІ ОБСТАВИНИ ДЛЯ УНЇЇ Й ВІДРОДЖЕННЄ СЕЇ ІДЕЇ, ПРОПАҐАНДА УНЇЇ — ГЕРБЕСТ, СКАРҐА, ПОСЕВІНО Й БОЛОНЕТО, ЗНОСИНИ З КН. ОСТРОЗЬКИМИ, НАГІНКИ НА ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКОВ І ВАГАННЄ СЕРЕД ПРАВОСЛАВНИХЄ, ПЛЯН УНЇЇ В ФОРМІ ЗЛУКИ ЦЕРКОВ. ЗАРОДЖЕННЄ ПЛЯНУ УНЇЇ СЕРЕД ВЛАДИКІВ, ПРИКРОСТИ ВІД ГРЕЦЬКОЇ ЄРАРХІЇ, ПРИЇЗД ЄРЕМІЇ, ЙОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ В БРАЦЬКІЙ СПРАВІ, СКИНЕННЄ МИТРОПОЛИТА, ВИКЛЮЧЕННЄ ДВОЖЕНЦЇВ, ІМЕНОВАННЄ ЕКЗАРХА, ВІДКЛИКАННЄ ГРАМОТ, РОЗПОРЯДЖЕННЯ НА ВІД'ЇЗДЇ, НЕВДОВОЛЕННЄ ВЛАДИКІВ З РОЗПОРЯДЖЕНЬ ЄРЕМІЇ, ФАЛЬЗИФІКАТИ ДІОНИСИЯ, ЗАМІШАННЯ ЧИНЕНІ ГРЕЦЬКИМИ ЄРАРХАМИ, ВЛАДИКИ РІШАЮТЬ СЯ УТЕЧИ З ПІД ВЛАСТИ ПАТРІАРХА.

В серединї XVI в. католицька церква в Польсько-литовській державі переживала такі гіркі часи, що не було що й думати про притяганнє до неї Русинів. Мало хто взагалї тодї журив ся католицтвом, а хто журив ся, мусїв думати про те, щоб ратувати саму католицьку церкву, бо та сама була в як найгіршім станї. Ті обставини часу, що вплинули на росклад і деморалїзацію руської церкви, ще скорше дали відчути свої впливи на церкві католицькій, що приходить в другій і третїй четвертинї XVI в. до незвичайної деморалїзації й розстрою, так що сучасники — католицькі духовні не можуть знайти досить сильних виразів до схарактеризовання її непорядків ¹). З другого боку реформаційний рух робить в тім часї страшенні спустошення, особливо в вищих верствах польсько-литовської суспільности: все що інтелїґентнїйше, живійше, поступовійше кидає струпішіле, підупале католицтво й кидаєть ся в шумний потік протестантського руху. Вкінцї, в значній мірі під впливом того реформаційного руху, розпочинаєть ся завзята кампанїя в лїтературі, парляментарнім житю, в законодавстві против католицької церкви — її правних і економічних привілєґій, її маєтків і доходів. Майже полишена правительством, що досить пасивно приглядало ся сїй боротьбі, католицька церква Польщі й Литви в серединї XVI в. ішла, здавало ся, до повного упадку.

Але сей критичний час не трівав довго, і вже в 1560-70-х рр. бачимо виразні симптоми зміни. Реформаційний рух, перешумівши, а не запустивши глубшого коріння в масах, почав сам собою слабнути серед спорів і боротьби ріжних акатолицьких доктрін. Жадно кинувши ся на новинку, польська шляхта починає в розчарованню вертати ся до „старої віри”, що знайшла дуже важну поміч в новоствореній ґвардії відродженого католицизму — єзуїтській громадї. Спроваджені до Польщі в 1560-х рр., єзуїти розпочинають дуже енерґічну й зручну дїяльність коло клєрікалїзовання суспільности дорогою проповіди, лїтератури і школи. Їх дїяльність мала великий успіх, тим більше, що й нове польське правительство — Баторія, а ще більше Жиґимонта Вази сильно піддержувало їх і взагалї рішучо стало по сторонї католицької церкви. В останнїй четвертинї XVI в. католицька церква Польщі вже відновлена, скріплена на силах, жадна реваншу по перебутих ударах і занепадї, починає завзяту роботу коло навертання „єретиків і схизматиків”. Відбираннєм католицьких душ, захоплених „новою вірою” вона уже не вдоволяєть ся, і в міру того, як чула в собі зріст сили і атракційности, починає все більшу звертати увагу на православну церкву, що тодї переживала свої найгірші часи й здавала ся такою легкою здобичею. І поруч заходів коло навертання на католицтво православних одиниць — сим дуже енерґічно і досить успішно займають ся єзуїти, осїлі в українських і білоруських землях, починають знова підносити ся гадки про унїю православної церкви з латинською. А то тим більше, що і ті полїтичні моменти, які відстрашили були литовське правительство від унїонних заходів на початку XVI в. — ґравітація православних до Москви й небезпечність вмішання в сю справу Москви, зникли з 70-80-ими роками: крівавий терор Івана IV зробив кінець ґравітації православної аристократії до Москви, а кампанїя Баторія підорвала воєнний престиж Московщини в очах литовських полїтиків. Вони чули свої руки розвязаними супроти свійської Руси.

Уже в 1567 р. оден з виднїйших, як на тодїшню Польщу, учених і богословів Бенедикт Гербест, Галичанин з роду (з Перемищини), підносить гадку про унїю в своїй описи подорожи по Галичинї ²). Він каже, що мавши нагоду розмовляти з духовними руськими, переконав ся, що вони досить склонні до послушности римському престолови ³), і взагалї під вражіннєм грізного і для них реформаційного руху показують більше прихильности до латинства ⁴), так що на гадку Гербеста католицькі єрархи легко могли б привести Русь до унїї й винагородити католицизму страти, зроблені нововірством, аби лише постарали ся увійти в зносини з православною єрархією і виказати її хиби.

Трудно оцїнити, чи мало який вплив се писаннєчко, присьвячене репрезентанту одної з виднїйших галицьких фамілїй — Ст. Гербурту, львівському каштеляну. Самого Гербеста ми знаємо більше в його заходах коло навертання православних на латинство: ставши від 1570-х рр. одним з головнїйших дїячів єзуїтської колєґії в Ярославі, він по словам єзуітських письменників переводив час в неустанних місіях в Галичинї й на Поділю і мав в них так значний успіх, що Єзуіти величали його „апостолом Руси” ⁵) й можливо, що сї місії його не зістали ся без впливу на приготованнє тої унїонної течії в Галичинї, про котру зачуваємо в 1592 від львівських братчиків, але се тяжко осудити.

Далеко більший розголос і безперечний вплив мала книжка виленського єзуіта Петра Скарґи, що вийшла десять лїт пізнїйше п. т. О iedności kościoła Bożego pod jednym pasterzem y o greckim od tey iednosci odstąpieniu z przestrogą y upominaniem do narodow ruskich przy Grekach stoiących ⁶). В передмові до сеї книги Скарґа каже, що сю тему він нераз виберав для своїх проповідей в Вильнї, й вони викликали увагу православних, тому йому раджено, аби він свої гадки в сїй справі оголосив друком, а перегляд руських друків, звернених против латинської церкви, наповнив його бажаннєм збити неправдиві їх закиди. Він починає доґматичними виводами про одність церкви й старшинство папи, переходить історію розлуки східньої і західньої церкви й сполучення їх на Фльорентийськім соборі і вкінцї звертаєть ся до православних Литви й Польщі з зазивом до унїї. Він виступає против погляду, що віра грецька і римська і так властиво одна, та доказує, що ріжницї між ними дуже важні й для спасення людей грецької віри дуже небезпечні; підносить, що обряд східнїй при унїї зістаєть ся непорушним, треба тільки (!) признати доґмати римської церкви й зірвавши з патріархом царгородським піддати ся папі. Зручно показує він на ті користи, які православні осягнуть з унїєю: духовенство вийде з теперішнього свого пониження і неприродної залежности від сьвітських людей; з прийнятєм латинської мови піднесла ся б наука і осьвіта, так сильно занедбана в православній церкві, й вона увійшла в близшу спільність з иньшими католицькими церквами; Русини увійшли б у близше пожитє з Поляками й Литвою, вони б до них мали більше довірє, давали б їм визначнїйші уряди; цїла держава виграла б у силї ⁷). Нехай тільки Русини не оглядають ся на Греків, котрих здержує їх прирождений упір і „буйність розумів”, анї на варварську Московщину, яка зрештою сама за прикладом Руси скорше піде до унїї, — нехай самі дбають про себе. Коли б навіть руська єрархія противила ся унїї, треба відступити від неї; не треба казати: „як всї Русини духовні й старші пристануть на те, тодї й я з римською церквою злучу ся”, бо не знати чи то так скоро наступить; кождий нехай думає за себе. А з католицької сторони автор заохочує до дїяльности в сїй справі духовенство й правительство. Подібно як Гербест, він уважає найлїпшим способом, аби католики постарали ся входити в близші зносини з православними владиками і панами, публїковали по руськи книжки в релїґійній справі, закладали католицькі школи для Русинів, знайомились з руською лїтературою, посилали своїх богословів на діспути з православними ⁸), а вкінцї постарали ся про зложеннє собору з православних і католиків.

Ся чимала книжка, написана талановитим пером чоловіка, що здобув славу найлїпшого проповідника в Польщі, зручно присьвячена особі, котру уважали головою Руси — князю Константину Острозькому, мала безперечний вплив на сучасників. В передмові до нового видання своєї книги (1590) Скарґа з вдоволеннєм підносить, що вона „богатьом послужила на користь і вітворила їх очі”, а „богатша Русь” викуповувала його книгу й палила, щоб запобічи її впливу ⁹). Сам він за той час не переставав пропаґувати свої ідеї, а ставши чоловіком близьким до нового короля Жиґимонта, мав спромогу сповнити і ту частину проґрами, що дотикала заінтересовання правительства справою унїї. Королеви він присьвятив друге виданнє книжки, накликаючи його до живійшої участи в справі унїї.

В тім же напрямі робили й иньші. Папський лєґат Антонїй Посевіно, що мав від папи місію в справі прилучення московської церкви до римської, розвиває перед папою в своїх реляціях, правдоподібно — не без впливу ідей Скарґи, з котрими мав нагоду познайомити ся докладно, гадки про важність унїї православних Польсько-литовської держави — що вона могла б створити двері до приведення й Московщини й иньших східнїх церков до унїї з Римом (ідея, яку потім присвоїв собі і спопуляризував папа Климент VIII в звістній апострофі: о mei Rutheni! per vos Orientem convertendum puto!). Він зачеркує широкий плян акції в сїй справі в дусї Скарґи: закладаннє бурс для учеників Русинів і Московитів, видаваннє на руській мові й безплатне роздаваннє, особливо між учеників-Русинів, книжок в унїятськім дусї (між иньшим він радить видати в короткім витягу, на руській мові й книгу Скарґи, бо так як єсть вона за велика, а зрештою вже й розійшла ся) ¹⁰), заохота від папи і короля до православних владик і панів, в формі ґречних листів, висланих з осібними лєґатами, добре дібраними теольоґами ¹¹). Сї гадки він, безперечно, розвивав також і перед Баторієм, і перед ріжними людьми, з котрими мав нагоду сходити ся підчас своїх подорожей через Литву й Русь (він каже сам, що сходив ся й говорив з ріжними православними панами), а й книжка його Moscovia, видана в Вильнї 1586 р., ширила також його ідеї в ширших кругах; дещо з того, що він рекомендував, було зроблено — нпр. видані по руськи деякі з рекомендованих ним книжок ¹²), фундовані бурси для Русинів, і т. и.

Нунцій Больонєто, що пробував в Польщі в тімже часї, що й Посевін, мав в сих справах конференції з кн. Острозьким і його синами. Не знаємо, від кого сї зносини почали ся, але у них знайшли ся спільні справи: Януш Острозький в своїх родинних справах мав інтереси на віденськім дворі, й старий князь і він старали ся вплинути через курію на цїсаря в тих інтересах; старий князь інтересував ся книгами для своєї острозької друкарнї й професорами для острозької школи, і в сих справах нунцій і папа жертвували йому свої услуги, а старий князь і його родина з свого боку заявляли свою повну прихильність плянам злуки церков, про котрі заводив мову нунцій. Очевидно, на бажаннє нунція, старий князь написав лист до папи, де потверджував свою заяву, зроблену перед нунцієм, що нїчого не бажав горячійше, як злуки всїх християн, і не вагав ся б і житє своє жертвувати для сеї справи ¹³). Він вдячно прийняв пропозицію нунція — розстарати ся учених Греків (розумієть ся — католиків) для Острозької колєґії; а його свояк кн. Юрий Слуцький заявляв охоту дати церковні уряди таким Грекам в своїх маєтностях ¹⁴). Довершений в тім часї, головно заходами і впливами Гербеста, перехід одного з синів Острозького, також Константина на імя, на католицтво ¹⁵) підогрів надїї на поміч унїї зі сторони сих стовпів православної аристократії, тим більше, що помилкою сього Константина-молодшого мішали з його батьком і голосили про перехід на унїю самого старого князя ¹⁶). Докінченнє справи нунцій покладав на Посевіна: поручав старому князеви в справі переведення унїї порозуміти ся з Посевіном, і Острозький уже був умовив ся що до конференції з ним, але зайшли якісь перешкоди, що то перебили ¹⁷). З вищого польського духовенства справу унїї дуже до серця взяв потім луцький біскуп Мацєйовский (іменований 1587 р.), котрого заслуги в її переведенню потім так високо підносив папа: уже при нагодї переїзду Єремії через Підляше в 1588 р. він дуже охотив ся бачити ся з патріархом і говорити з ним в сих справах ¹⁸).

Ся проповідь унїї й аґітація за нею не зіставала ся без результатів. З одного боку усильна аґресивність польської суспільности супроти православних — результат склєрікалїзовання католицької суспільности духовенством, єзуітами (від тих накликів до острійшого трактовання не свобідні були й провідники унїї) ¹⁹); нпр. в цитованім уже своїм листї до митрополита православна шляхта з Галичини пише, що ще таких насильств над православною вірою не було як в останнїх часах: „такихъ бЂдъ первЂй николи не бывало и вже большіє быти не могутъ, яко тые за пастерства в. м. — досить всего злого въ законЂ нашемъ стало ся, яко звалченья святостей, святыхъ таинъ замыканья, запечатованья церквей святыхъ, заказаньє звоненья, также вывоженья отъ престола съ церквей божіихъ поповъ, яко нЂкакихъ злочинцовъ шарпаючи, въ спросныхъ везеньяхъ ихъ сажаючи и мирскимъ людемъ въ церквахъ божіихъ молбъ забороняючи и выгоняючи; къ тому порубанья крестовъ святыхъ, побранье звоновъ до замку и кволи Жидомъ! — къ тому єще якія дЂются спустошенья церквей и зъ церквей костелы єзуитскіє, и имЂня, што бывали на церкви божія наданы, теперъ къ костеламъ привернены, и иныя многія нестроєнія великія” ²⁰). 3 другого боку неустанні наклики до латинської церкви, до унїї, запевнення, що вона виведе Русинів з усїх бід і що то річ зовсїм легка — властиво тільки змінити послушність патріархови на послушність папі ²¹). А при тім образ глубокого упадку руської церкви! Не диво, що серед православних помічало ся певне хитаннє — посьвідчене львівськими братчиками в їх листї до патріарха:

„Мнози же совЂтъ утвердиша предати ся римскому єдиноначалія ариєрейству, утверждающе себе, да прибудутъ подъ папою римскимъ, съвершающе вся своя въ церкви по закону греческиє вЂри невозбранно — понеже и календар новый раздЂляетъ насъ сугубо (від Греків) — праздновати отобоюду запрети ся нам. И сей совЂтъ доселЂ пребываєтъ. Римский же папа послав нЂкоєго єрея своєго, повелЂвающе по всЂхъ церквах своих зде кваснымъ хлЂбомъ службу совершати и соєдиняюще сим общенієм церквам нашим — яже и зде во Лво†сбыст ся. НЂкий же єзуита виленский Петръ Скарга выдруковал книги, о вЂрЂ своєй и о греческом заблужени глаголюще и кролеви сіє писаніє вручил, да всяким грады мірския власть потрясе нас, и готовив ся по своєму хотЂнію совершити. Людиє же сіє разсудиша, яко можетъ Христова вЂра подъ рымскою властію правовЂрно исповЂдати ся, якоже изначала быст, понеже безначаліє во многоначаліи нашемъ обрЂтаєт ся” ²²).

Тут добре піднесено всї ті моменти, які впливали на се ваганнє: розстрій своєї церкви, страх пресій від правительства, і переконаннє про незначність переходу на унїю, піддержане навіть деякими умисними розпорядженнями, як заведеннє лїтурґії на кваснім хлїбі. І, безперечно, були такі що вагали ся. Мацєйовский доносив лєґату, що підчас переїзду патр. Єремії приходив до нього раз і другий судя берестейський — був ним Адам Потїй, пізнїйший владика; він мав уже перед тим кілька конференцій з єзуітами і як найгорячійше поручав Мацєйовскому використати сей момент для переведення унїї: пропонувати патріарху релїґійну конференцію з католицькими теольоґами, особливо, використати для неї заповіджений патріархом собор. По словам Потїя, і він і богато иньших православних панів — „визначних своїм характером і славою рода” тільки сього чекають, аби зірвати з патріархатом і його єресями; коли патріарх буде в діспутї побитий, дасть се їм повід до того; коли ж патріарх не прийме діспути, се здіскредитує його в очах православних і також улекшить їм перехід на унїю; се більше поможе її як всї полємічні писання на руську віру ²³). Про самого Конст. Острозького знаємо, що він незвичайно уболївав над роздїлом церков, і в щирім запалї казав, що не пожалував би й свого житя, аби тільки привести їх до унїї ²⁴).

Та сих симптомів вагання не належало перецїнювати. Серіозними й глубокими вони не були. Знаходили ся лише одиницї, що йшли за радою Скарґи — не оглядаючи ся анї на східню церкву взагалї, анї на свою єрархію, анї на загал православних, ратувати свої душі чи більш матеріальні інтереси прилученнєм до католицької церкви. Маси зіставали ся вірні своїй інстинктовній відразї до всякого зближення до латинства. Се зовсїм виразно зазначило ся тодї з нагоди реформи калєндаря. Навіть таку чисто формальну відміну і зближеннє до латинських порядків православна суспільність стрітила рішучою опозицією, і правительство аж двічи мусїло публїкувати грамоту, що православних нїхто не має силувати до нового калєндаря, й вони можуть зістати ся при своїм старім. І ті „визначні своїм характером і славою рода” люде, що заявляли свою охоту до злуки церков, бажали бачити власне злуку, а не переносити ся своїми особами з одної церкви до другої. Їх погляди й дезідерати може характеризувати пізнїйший дещо лист Конст. Острозького, що в таких сильних словах сьвідчив свою охоту до унїї перед Больонєто і папою. Писаний він був до Потїя в 1593 р., коли ще нїхто не передчував, що справа унїї прибирає певні конкретні форми ²⁵). Задумуючи тодї їхати для поратовання здоровя до Італїї, старий князь просив Потїя порушити справу злуки церков і тих умов і форм, в яких можлива була б така злука, а сам піднїмав ся з поручення собору в такім разї завести переговори з папою підчас тої подорожи. Мотивом служать для нього упадок православної церкви і „поругания єретик и тыхъ самыхъ отторгнувшых ся Рымлян, яже намъ иногда беша братия”. Але злуку він розуміє тільки загальну: „потреба бы и патриаръховъ обослать, жебы се до згоди склонили, жебысьмы єдинымъ серъцемъ и єдиными усты Пана Бога хвалили; потреба и до московъского (царя) и до Волохъ послати, жебы се на одно зъ нами згодили”. Окрім задержання обряду він бажає непорушности православних церков, заборони переходу зі східного обряду на римський: „абы за постановенъємъ згоды єслибы се напотомъ хто зъ нашыхъ до рымъского костела удати хотелъ, не прыймовали ани прымушали, а звлаща пры отдаванью малъженъства, яко то звыкли чинити”. Сам для себе старий князь не допускав і тїни можливости робити на власну руку якесь зближеннє до латинства: навіть не допустив, аби його сина Януша (уже католика) вислано від короля послом до папи, аби його не підозрівав хтось в хитанню на пунктї віри ²⁶).

Такий настрій православної суспільности, православних мас не міг бути секретом для польського правительства і правительственних кругів, і тому тут взагалї всї заохоти до рішучої участи в справі унїї приймали дуже здержливо. І без того правительство мало забогато клопоту з релїґійними справами, з спорами про толєранцію, а виглядів на легке полагодженнє унїї не було. Перевести її по рецептї Острозького — щоб то була злука західньої й східньої церкви, не було що й думати, а всяка проба частинної унїї стріла ся б з опозицією мас, як би навіть і можна було нахилити до неї певні впливові одиницї зпоміж єрархії. Се розуміли добре, тому й пізнїйше справу унїї поведено такими потайними, критими ходами клєрикальної інтриґи.

Виплила вона відти, відки, здаєть ся, того найменьше надїяли ся, судячи по попереднїх пробах — від православної єрархії. Бачили ми, як здержливо дотепер приймали все українські (й білоруські) владики плян унїї, звідки б не виходив він — коли не спромогали ся на активну опозицію, то бодай пасивною убивали дотепер сю справу. І тому Скарґа, заохочуючи всї можливі чинники до впливання на владиків, все таки числив ся в першій лїнїї з такою можливістю, що владики далї будуть в опозиції, й радив вірним самим думати про себе. Та стало ся зовсїм противно — як раз владики виступили з пропозицією унїї.

Такий незвичайний поворот був викликаний і незвичайною причиною: приїздом на Русь зверхника руської церкви — царгородського патріарха. Від коли істнувала руська церква, не ступала на руську землю нога патріарха, аж тепер з'явив ся тут він. А з'явивши ся, повів себе так нетактовно і наробив такого заколоту, що руські владики мали всяку причину пожалувати, що він тут з'явив ся після того, як протягом яких півтора столїть взагалї тут нїхто не думав і не журив ся патріархом, котрого власть над руською церквою стала майже номінальною.

Зрештою був то час, коли й без того Русь аж зароїла ся всїлякими грецькими духовними достойниками, більших і меньших ранґ, що приходили сюди по гроші, продаючи ріжні сьвятости, видаючи грамоти й індульґенції, роздаючи ріжні права, титули, привілєґії, дуже часто — без всякого на то права, пробуваючи часом коротко, часом осїдаючи ся на довше ²⁷). Небогато з них записало ся похвально в культурній історії Руси (як арх. Арсеній еласонський, Никифор, Теофан), зате богато було таких, що рекомендували себе зовсїм немудро, наприкряючи ся дуже сильно всїм, і здобували дуже непохвальну репутацію для грецької церкви. Потїй нпр. злобно пригадував потім дїяльність одного з таких зайд, Гавриїла арх. охридського, що титулуючи себе патріархом, „якобы перекупникъ неякий въ краме роскладаючи товары своє торговалъ, такъ онъ святыє речи, розгрешенья малыє и великиє торгомъ продавалъ: великоє розгрешеньє по талєру, середнеє по полталєру, а меншоє по шести грошей, на што все самъ очевисте у Берести очима своими смотрелемъ'' ²⁸). Скарги на них змусили патр. Єремію видати спеціальну грамоту, де він забороняв тим приходням Грекам сповняти які небудь чинности в границях київської митрополїї ²⁹); але й дїяльність самого Єремії в тій митрополїї зовсїм не вийшла її на здоровлє.

На жаль, відомости, які маємо про сю гостину Єремії, далеко не дорівнюють тому інтересу, який має вона для нас з огляду на свої наслїдки і своє значіннє в нашій історії. Особливо для побуту Єремії з поворотом (1589) — особливо для нас важного, приходить ся користати майже виключно з вказівок самих грамот, зовсїм майже позбавлених всякої історичної обстанови, бо оповідання маємо пізнїйші, дуже недокладні ³⁰), не кажучи за дуже сторонничу закраску.

Чи мав Єремія наперед якісь пляни в справі української церкви, не знати. Дещо доносило ся до нього вже перед тим — як от справа львівського брацтва, що давала йому передсмак тутешнїх відносин. Але його передовсїм займала власна справа. Два рази скинений з патріархату, він незадовго був знову покликаний султаном на патріарший стіл, і заставши патріаршу резіденцію зовсїм знищену, потрібував пильно гроша на її відновленнє, а також і на те, щоб скріпити своє становище відповідними контрібуціями на султанськім дворі й запобігти новим пригодам. Надїю свою покладав він головно на Москву, бо звідти не раз приходили останнїми часами богаті дарунки патріархам, а вибрав ся туди через Галичину й Литву, слїдами антіохійського патріарха Йоакима, що два рази перед ним звідав Москву й вивіз відти богаті дари. Він попрямував просто до Замостя, до канцлєра Замойского, щоб дістати позволеннє на переїзд через землї Польщі й Литви, а з'їхавши ся в дорозї з арх. Арсенієм, що пробував від двох років у Львові, поїхав з ним разом до Московщини, задержавши ся на кілька день у Вильнї й спішачи ся до Москви ³¹). Але православне духовенство і миряне, що поз'їздили ся на приїзд патріарха до Вильна, очевидно, видвигнули таку масу справ, дезідерат і питань, що патріарх тодїж мусїв приобіцяти зайняти ся справами православної церкви Литви й Польщі при своїм поворотї й заповісти на той час собор ³²).

В Москві патріарх пробув довго, і доперва по роцї з поворотом приїхав до Вильна, в початках липня 1589 р. Свій приїзд мусїв він заповісти наперед, і на „синод до Вильна” завчасу повибирали ся владики ³³) й иньше духовенство, та православні пани, а прибув і сам король. Очевидно, надїяли ся важних справ і розпоряджень. Патріарху занесені були скарги на непорядки в церкві — від свого духовенства й приїзжих Греків. З огляду на ріжні розпорядження, які треба було в тих справах зробити, патріарх окрім одержаного вже від короля листу на свобідний переїзд і всякого рода юрисдикцію, випросив іще иньший лист, де король повторяючи своє позволеннє патріарху розпоряджати ся в своїй митрополїї, наказував всїм властям, аби були йому в тих роспорядженнях помічні й перешкоди не чинили ³⁴). Се поясняєть ся заміром патріарха приступити до рішучих способів в направі непорядків київської митрополїї.

Патріарх пробув в Вильнї близько місяць; перед тим він уже в перший приїзд дістав деякі відомости; крім того мав при собі цїлий рік арх. Арсенія, що проживши два роки у Львові, міг не в однім осьвідомити Єремію. Сим до певної міри можна усправедливити ту скорість і рішучість, з якою чинив свої розпорядження Єремія. Але розвагою й тактом він взагалї не визначав ся, по відзивам навіть своїх найблизших приятелїв ³⁵), і дїйсно не показав анї розваги анї такту в своїх розпорядженнях у нас.

Уже перед тим патріарх став рішучо по сторонї брацтв в їх руху, зверненім против єрархії. Він потвердив розпорядженнє Йоакима у Львові і на скаргу братчиків на Ґедеона вислав до нього лист досить різкий, де називав його поведеннє „ворожим Богови” і „противним добру”, та грозив церковними карами ³⁶). В Вильнї, їдучи до Москви, він затвердив виленське брацтво, дав порученнє митрополиту публично відлучати від церкви, на представленнє брацтва, тих братчиків, які б противили ся брацтву, й кинув клятву на всїх, хто б нищив брацтво чи кинув до нього незгоду, чи був би то митрополит, епископ чи простий чоловік ³⁷). Розумієть ся, брацький рух був явищем дуже симпатичним не тільки з суспільного, але й релїґійного становища; але патріархи дуже необережно піднесли його супроти епископату й замість причинити ся до злагодження можливого конфлїкту, все зробили для того, щоб його роз'ятрити, не кажучи вже, що з становища канонїчних принципів таке діскредітованнє епископської власти владики мали всяке право брати за зле (про се низше).

Крім брацької справи, уже в перший переїзд патріарх дуже сильно виступив против Ґедеона з поводу його спору з Теофаном арх. меглинським за жидичинське архимандрицтво; на скаргу Теофана, не покликавши Ґедеона, видав він грамоту до духовенства й вірних Ґедеонової епархії, де оповіщав, що як Ґедеон не помирить ся з Теофаном, то позбавляєть ся епископської гідности й підпадає клятві ³⁸).

Тепер, в другий побут у Вильнї, супроти скарг на непорядки в церкві, патріарх, окрім звістного вже нам розпорядження проти ріжних зайдів-Греків, звернув особливу увагу на практику сьвящення на церковні посади двоженцїв і троженцїв, як їх недокладно називали — себто людей, що були два або три рази жонаті ³⁹). Тому, що сам митрополит Онисифор Дївочка був два рази жонатий, то патріарх без довгих церемонїй скинув його з митрополїї; на всїх иньших був виданий загальний обіжник, де патріарх оповіщав, що всї „дво- і троженцї” мають перестати функціонувати, і на їх місце мають бути поставлені иньші духовні ⁴⁰).

Коли в своїх розпорядженнях в справах брацтв патріарх, щоб так сказати, уносив ся реформаційним рухом і в інтересах поправи православної церкви жертвував канонїчною практикою, то в сих розпорядженнях против двоженцїв він, противно, в слїпій вірности канонам прогрішив ся безперечно против інтересів церкви. Правда, канони й цїсарські розпорядження пізнїйших часів заборонили сьвятити людей, що були два рази жонаті, як також женити ся вже посьвященим, але в св. письмі ся практика не має нїякої основи, і в українській церкві не тільки в XVI, а і в пізнїйших віках не додержувала ся ⁴¹). Супроти широко принятого звичаю сьвятити двічи жонатих, належало й Єремії бути стільки ж бодай обережним, скільки був обережним росийський синод, що по прилученню до православної церкви унїятів по роздїлї Польщі полишав всїх сьвящеників ех-унїятів при посадах, хоч були два чи три рази жонаті. Так само й супроти м. Онисифора, що зрештою нї в чім лихім не звісний і був не гіршим, коли не лїпшим від иньших митрополитів XVI в., і що йно заслужив ся, виходивши у короля важний привилей в обмеженню надужить патронату, а перед тим — загальний привилей для православної церкви ⁴²), належало бути поблажливійшим. Безцеремонність, з якою обійшов ся з ним патріарх, зовсїм не зробила доброго вражіння. Єремія показав тут той же короткозорий формалїзм, яким взагалї в значній мірі прогрішали ся сучасні грецькі єрархи, що нпр. зробили велику історію зі звичаю сьвятити ріжну їду на Великдень і Різдво і з того роздмухали голосну війну в Галичинї між владикою і вірними.

На тім зрештою не кінець. На місце Онисифора треба було поставити нового митрополита. Номінацію на митрополїю дістав від короля оден з архимандритів митрополичої епархії Михайло Рогоза, ігумен вознесенського монастиря в Минську ⁴³). В номінаційнім листї сказано, що король надає опорожнену за уступленнєм ⁴⁴) попереднього митрополита митрополїю Рогозї за вибором і прошеннєм „панов ради і рицерства в. кн. Литовского закону и послушеньства церкви греческоЂ”. Впадає в очі, що говорить ся тут про вибір лише самими сьвітськими особами, а не собором, зложеним з духовенства і сьвітських панів; як я підносив уже, правдивого соборного вибору, що з рештою уже таки й вийшов з уживання, не було, і про вибір король говорить евфемістично, а звістний лист єзуітів до Рогози каже, що митрополїю він дістав з волї короля ⁴⁵). (Припускають навіть, що королеви рекомендували його єзуіти, але ми могли б надїяти ся в такім разї, що преподобні отцї і се б в своїм листї Рогозї пригадали ⁴⁶). Що якась рекомендація православних мала місце, се каже і автор „Перестороги” ⁴⁷), додаючи, що патріарх сим кандидатом був не вдоволений (мовляв предчував, що він буде зрадником православію) і сказав, що не бере на себе одвічальности за нього. Не видно одначе, аби він постарав ся добити ся при тій нагодї канонїчного вибору й поставлення митрополита і тим проломити негідну практику останнього столїтя, що повинен був зробити. Справа була зроблена за кілька день, і вже 1 серпня королївський кандидат був посьвященим митрополитом ⁴⁸). Але тим невдоволеннєм патріарха з Рогози треба пояснити дальше розпорядженнє його: поруч митрополита уставив він свого екзарха з широкими компетенціями і уряд сей поручив владицї луцькому Терлецькому. В грамотї даній в Берестю на Спаса, отже в кілька день по посьвященню митрополита ⁴⁹), патріарх мотивує се потребою, аби „паства Христова розмножала ся а ленивыє пастыриє были ку славословиєю побожно подбужаны и доброму церковному строєнию звыкали”, і поручає Терлецькому „яко намістнику свому” їх наглядати, провинних упоминати і в потребі позбавляти навіть урядів, а всїм владикам наказує, аби поважали й слухали ся Терлецького й „честию больша, яко нас самыхъ творили”. Таким чином сей уряд екзарха, котрий грамота прирівнює чомусь до кардинальства („єже єсть зовемо латинскимъ языкомъ кардиналъ”), не маючи нїяких спеціальних компетенцій, являв ся простою конкуренцією для митрополичого уряду ⁵⁰), й митрополит та й все духовенство мало всяку причину скандалїзувати ся таким небувалим розпорядженнєм патріарха ⁵¹).

По сїм патріарх пробув в границях діецезії ще три місяцї (головно в околицях Замостя, чекаючи канцлєра, що мав забезпечити йому безпечний поворот), і тут знов дав кілька розпоряджень, що могли тільки скріпити характеристику, дану його приятелем Єротеєм.

З Берестя владики роз'їхали ся, і з патріархом поїхав тільки Ґедеон, що наспів туди, а хотїв полагодити дві важні для себе справи, в котрих патріарх зайняв неприхильне для нього становище: справу львівського брацтва і справу жидичинської архимандрії. І він дїйсно умів підійти патріарха, так що той видав грамоти на його користь в обох справах. Про се одначе довідали ся інтересовані й полетїли до патріарха переробляти справу. Перший прилетїв Терлецький, довідавши ся, що патріарх видав якісь грамоти на його некористь в справі жидичинської архімандрії, а може і ще якісь. Не знати вже, якими способами він обробив патріарха на свою користь, але той кілька день пізнїйше видав грамоту ⁵²), заявляючи, що Ґедеон, користаючи з незнання патріархом язиків руського і словенського, дав йому до підпису якісь грамоти; отже як би в тих грамотах знайшло ся щось некористне для Терлецького, в справі Жидичинського монастиря, чи якійсь иньшій, то патріарх їх уневажнює. При тім патріарх іще раз потверджує повновласть Терлецького як екзарха: се б давало натяк, що ті відкликані грамоти порушували, або відкликали іменованнє Терлецького ⁵³).

Крутїйша справа з брацтвом. До Львова була привезена грамота патріарха, де на підставі відомостей, даних Балабаном, патріарх кидав клятву на провідників львівського брацтва — Красовського й братів Рогатинцїв, і всїх взагалї братчиків за вчинені ними насильства. Грамота була написана по руськи, підписана патріархом, але печатка мала бути сфальшована, так що властиво не зовсїм ясно, скільки патріарх був в нїй заанґажований ⁵⁴). Коли брацтво звернуло ся в сїй справі до нього, він видав нову грамоту, де зняв клятву з братчиків до свого приїзду і розслїду сеї справи ⁵⁵), але не закинув Ґедеону фальшовання документу — значить сьвідомо видав був ту грамоту на користь Ґедеона ⁵⁶). Сам до Львова Єремія одначе не поїхав, але розбирав ще справи братські в переїздї через Поділє (в Тернополї й Каменцї), і сим разом змагав до того, аби привести до згоди братчиків з владикою: потверджуючи й роз'ясняючи орґанїзацію брацтва, він уже уникав всього, що могло б привести до конкуренції з властию епископа, і закликаючи одного з львівських богачів, Корнякта до датків на користь брацтва, повідомляв його, що він „помирив брацтво з богомилїйшим епископом львівським і привів до повної любови між ними ⁵⁷).

Взагалї розпорядження, починені патріархом на виїзднім, роблять лїпше вражіннє. Окрім тих заходів коло полагодження конфлїкту між львівським брацтвом і владикою, він видав іще кілька грамот в справах обряду й дісціплїни; в одній він поновляв питаннє про сьвяченнє страви на Великдень і Різдво (правдоподібно, справа ся знову дебатувала ся між владикою і братчиками) і заборонював сьвяткованнє пятницї; в другій, спеціально для львівської діецезії, поновляв свою клятву на сьвящеників двоженцїв ⁵⁸); в третїй наказував владикам не сьвятити на духовні посади людей без розбору й уваги, без вибору і посьвідчення людей, пильнувати аби за відправленнє тайн не брано грошей з людей, аби до причастя не допускано людей без приготовання, і т. и. ⁵⁹). Се все, піднесене в сїй грамотї, було розумієть ся не зле, та тільки досить воно дивно, що патріарх звернув на те увагу аж на виїзднім.

Як бачимо, для упорядковання української церкви патріарх властиво не зробив майже, чи таки й зовсїм нїчого, тільки представляв з себе „власть” і комендерував дуже богато, на всї боки, як трапилось, і добре і зле ⁶⁰). В єрархічних кругах були з нього рішучо не вдоволені. Пять лїт пізнїйше, мотивуючи свій перехід на унїю, владики так писали, маючи, очевидно, на гадцї передовсїм гостину Єремії:

„Видячи мы епископы въ старшихъ нашихъ, ихъ мил. патріярхахь великія нестроєнія и недбалости о церкви божіи и о законЂ святомъ и ихъ самихъ зневоленія и яко ся съ четырехъ патріярховъ осмъ учинило и яко тамъ на столицахъ своихъ животы свои ведутъ и яко одинъ подъ другимъ подкупуютъ ся и яко столицы, церкви божіи соборныя потратили ⁶¹) а тут до нас пріЂзждаючи жадныхъ диспутацый зъ иновЂрными не чинять ⁶²) и съ письма божіяго отвЂтовъ, хотябъ хто и потребовалъ, зъ нами мЂти не хотятъ, толко пожиточноє своє болшей нижли збавенноє опатруючи ⁶³), зъ насъ и откуль могучи набравши скарбовъ, одинъ другого тамъ въ земли поганской скупують, и только тымъ самымъ животы проводятъ, не вспоминаючи иншого ихъ нерядЂнія” ⁶⁴).

До вражінь гостини Єремії прилучив ся потім ще оден епізод·, що докинув також тїни до того образу. Два роки по виїздї Єремії приїхав на Русь Грек, що називав себе Діонисиєм, архіепископом тирновським; прийнятий з довірєм і честию у Рогози, він предложив йому лист від Єремії, де той жадав від митрополита пятнадцять тисяч аспр (що на тодїшнїй рахунок значило півтретяста талярів) як коштів посьвящення. Рогозї се жаданнє показало ся дивним і підозрілим; розвідуючи ся, він дізнав ся, що той Діонисий на місцї, в Вильнї казав собі зробити патріаршу печатку й сфальшував цїлий той патріарший лист. Він відмовив Діонисию, і той собі поїхав промишляти де инде. З'їхавши ся у Львові з Балабаном, що був дуже недобрий на Рогозу за протекцію львівському брацтву (про се низше) ⁶⁵), Діонисий сфальшував тут таки, очевидно, нову грамоту в імени патріарха на некористь брацтва ⁶⁶), а далї — нїби виправив, а в дїйсности мабуть також сфальшував разом з Балабаном иньшу грамоту, де патріарх на підставі донесень Діонисия про ріжні провини Рогози, між тим і за те, що він в Ґедеоновій епархії надав право ставропіґії братчикам, — не меньше й не більше як кидав клятву на Рогозу, поручав владикам володимирському, галицькому і луцькому ту клятву на нього з всякою церемонїєю проголосити і, як се порозуміли — на його місце поставити нового митрополита ⁶⁷).

Грамоти сї, поки роз'яснила ся їх фальшивість, викликали величезний заколот і соблазнь. Братчики, взявши з початку грамоту за правдиву, поспішили ся до патріарха з новими представленнями ⁶⁸); митрополит, діставши копію тої грамоти з клятвою на нього і також уважаючи її за правдиву, просив братчиків вислати до нього делєґатів, аби нарадити ся, що тепер робити ⁶⁹). Що до жадання грошей від митрополита, то хоч сам Рогоза проголосив то за шахрайство Діонисия, але воно пішло як певний факт. З католицької й унїятської сторони вказували на нього, як ілюстрацію брудних практик патріархату, а православні знову, приймаючи се жаданнє патріарха також за факт, боронили Єремію, що в жаданню такої малої суми з його сторони не було нїчого злого. Скарґа в своїй оборонї Берестейського собору ⁷⁰), нападаючи на патріархів, писав: „Що там маєте за потїху й поміч від них, коли вони посилають когось від себе? Більше вони приносять замішання й злих прикладів: продають гідности, збирають гроші як голодні; дають розгрішеннє, продаючи дари божі; позволяють двох жінок мати, иньші шахрують, уживаючи фальшивих печаток; иньші знову продають нас і всїх християн, як шпигуни й зрадники. І з Єремії, що тут був, чи мали потїху? Набравши грошей, пішов собі. Коли хотїв котрий перетягнути його на свою сторону против другого, щоб зіпхнути того з владицтва, то дав йому золота, а той написав: оповіджено нам, і увірили сьмо, що ти такий і такий, отже скидаємо тебе... Добра то справедливість і суд! А вернувши ся до Турції, написав до одного з руських епископів: не дав єси менї нїчого за посьвященнє, як я тебе посьвящав своєю рукою — коли тепер менї не прищлеш 12 тис. золотих, стратиш гідність...” Се повторяє, в тих же словах, і автор Антиризиса (Потїй), і сї обставини підносить як причину переходу православних владиків на унїю ⁷¹).

Як мотив психольоґічний ся вказівка має повну цїну, і її належить прийняти з усякою увагою. Сї несподівані після повної пасивности в попереднїх столїтях, незвичайно часті й різкі вмішування патріархів в справи церковного житя, часто з поминеннєм самого владики, чи його зверхника митрополита — і то не тільки самого лише царгородського патріарха, а й иньших, що властиво нїякого права до київської митрополїї не мали (так перед Єремією дуже дїяльно мішав ся в справи галицькі, пробуваючи там, антіохійський патріарх Йаким, а по Єремії — александрийський Мелетий Піґас, хоч не особисто, то листами), та ріжних митрополитів і архіепископів, що також господарили в київській митрополїї як у себе дома, чи то називаючи себе патріаршими екзархами і намісниками, чи виступаючи під ріжними шумними титулами (до патріа