IV. Міщанство. Духовенство.

МІЩАНСТВО І ЙОГО ВІДОКРЕМЛЕННІСТЬ. РЕЦЕПЦІЯ НЇМЕЦЬКОГО МІСЬКОГО ПРАВА, ЙОГО ПОЧАТКИ ЗА РУСЬКОЇ ДИНАСТІЇ, СЛЇДИ В ВОЛОДИМИРІ Й ЛЬВОВІ, ПРИВИЛЕЙ М. СЯНОКА; ПОЛЇТИЧНА РОЛЯ НЇМЕЦЬКИХ ГРОМАХ І ЇХ ПРОТЕҐОВАННЄ В ГАЛИЧИНЇ. РОЗПОВСЮДНЕННЄ НЇМЕЦЬКОГО ПРАВА: ЙОГО ПОЧАТКИ НА ПОДІЛЮ, ПОБУЖУ І ВОЛИНИ, РОЗПОВСЮДНЕННЄ В XVI В. ВЗІРЦЇ МІСЬКОЇ ОРҐАНЇЗАЦІЇ. МІСЬКИЙ ІМУНЇТЕТ, НАСЛЇДКИ ВИКЛЮЧЕННЯ З ЗАГАЛЬНОЇ ОРҐАНЇЗАЦІЇ, СУПЕРНИЦТВО ШЛЯХТИ, ОБМЕЖЕННЄ МІЩАН В ПРАВАХ, ШЛЯХОТСЬКА КОНКУРЕНЦІЯ. УПАДОК МІЩАНСТВА. УПОСЛЇДЖЕННЄ РУСИНІВ, ОБМЕЖЕННЯ В УРЯДАХ; ТИПОВІ ПРИКЛАДИ: РУСИНИ ВІ ЛЬВОВІ, ОБМЕЖЕННЯ В ГОРОЖАНСЬКИХ ПРАВАХ, СКАРГИ ЛЬВІВСЬКИХ РУСИНІВ І ЇХ НЕВДАЧІ, ВИКЛЮЧЕННЄ ВІД ЦЕХІВ, РЕЛЇҐІЙНІ ПРИЧИНИ ТОГО. РУСИНИ В КАМІНЦЇ, РУСЬКА Й ВІРМЕНСЬКА ЮРИСДИКЦІЯ, БРАК РІВНОПРАВНОСТИ. ПОЛЬОНЇЗАЦІЯ МІСТ. ВІРМЕНСЬКІ КОЛЬОНЇЇ, ЇХ СТАТИСТИКА, РУЩЕННЄ ВІРМЕН, ЦЕРКОВНА УНЇЯ Й ЗПОЛЬЩЕННЄ ВІРМЕН. ЖИДИ НА УКРАЇНЇ, ВИГНАННЄ Й ПОВОРОТ ЇХ В XVI В., ОБМЕЖЕННЄ В ПРАВАХ І ВІДОКРЕМЛЕННЄ ЖИДІВ. ЖИДИ ОПАНОВУЮТЬ МІСЬКЕ ЖИТЄ, НАРІКАННЯ ХРИСТИЯН; МІСТА ДЛЯ ЖИДІВ ЗАКРИТІ.

Як тїсно звязані були і між собою і з усею суспільно-полїтичною еволюцією сих часів в своїм розвою верстви шляхетська й селянська, так відокремлено стояла й жила верства міщанська. Оперта на реципованім чужім, зовсїм готовім праві, що потім, на тутешнїм ґрунтї майже не розвивало ся; розбита на безконечний ряд малих держав, якою в принціпі була кожда міська громада; не звязана навіть якимись спільними інститутами, орґанїзаціями, репрезентаціями в одно суспільне тїло, міщанська верства в сїм періодї, від коли попадає в нову орґанїзацію, визначаєть ся великою безвладністю. Її історія від тепер властиво стає одною історією заникання й упадка, хиба з малими, льокальними проблисками сьвітла й блеска.

Виключене своїми імунїтетами з загальної державної орґанїзації, міщанство нїчого не значить в полїтичнім житю. Поставлене в анормальні обставини, воно не розвиває значнїйших впливів в житю культурнім та економічнім. Вкінцї — чужі елєменти національні заповняють собою головнїйші його центри, витїсняючи й правно й фактично тубильцїв, так що і з нашого національного становища воно має інтерес більше неґативний, щоб так сказати, подібно як історія шляхетської верстви, з тою ріжницею, що еволюція шляхетської верстви задавала тон всьому суспільному руху, тим часом як міщанство, кажу, в нїм дуже мало що значило. Коли додати ще, що дослїджуваннє тих безчисленних мікрокосмів, з яких складала ся міщанська верства, і з яких кождий мав свою власну хартію й жив дїйсно „своїм житєм”, не вийшло властиво поза спостереженнями над типовими їх оказами і взагалї далеко-далеко не опанувало матеріалу, то з тим усїм буде ясно, що мова наша про верству міщанську буде значно коротша від попереднїх роздїлів ¹).

Ми знаємо з попереднього, що міське житє в давнїй Руси було дуже розвинене. Місто було осередком полїтичного житя землї, огнищем її економічної й культурної сили, її репрезентацією й центром, але при тім не було нїчим відграничене від землї й її станів, репрезентантувало й містило в собі всї верстви й складники суспільно-полїтичного її укладу. Людність міста складаєть ся з тих же верств, з яких складаєть ся й земля, „гражане” — тіж земські „людиє”, поставлені тілько в фактично відмінні обставини. Се ядро, густїйше, щільнїйше заповнене тими ж клїтинами, які виповняють собою весь орґанїзм землї. Так виглядає міське житє взагалї в Словянщинї, поки воно не підпадає нїмецькому міському устроєви, що зміняє сї старі земські відносини.

На Заходї, й спеціально в Нїмеччині, звідки було перейнято потім до нас, як і до иньших деяких словянських земель, міське право, середновічний міський устрій уложив ся, противно, на основі імунїтету. Грошем і оружем виломлюєть ся город з феодального устрою землї, здобуває собі крок за кроком незалежність від всїх звичайних чинників управи й власти, приватноправних і державних (елєменти приватні й державні були все злучені в них, бо сею злукою їх взагалї відзначаєть ся західнїй феодальний устрій), і так зближаєть ся до своєї мети — стати осібною державою в системі держав середновічної Нїмеччини. Вкінцї — вповнї чи невповнї, в більшій або меньшій мірі він доходить до сього становища осібної держави, замкненої в мурах міста і ними відгороженої від своєї околицї й цїлого сьвіту. Функції й права всяких давнїйших властей переходять тодї на більше або меньше тїсну громадку міського патриціату, що виборола чи викупила сї права, й тепер безконтрольно й безгранично править сею малою державою, держачи в своїх руках міські уряди й диктуючи закони иньшим верствам і корпораціям міста, — о скільки сї зносять се панованнє і дорогою революцій чи иньших способів боротьби не потраплять розширити круг міської олїґархії й нарушити ексклюзивність її режіму.

Розвій міського громадського житя, на основі сеї нової автономії, в Нїмеччині припав на той час, коли татарські походи й спустошення середини й другої половини XIII в. в Польщі й Угорщинї викликали заходи коло спровадження Нїмцїв, нїмецької кольонїзації для залюднення спустошених міст і сїл та розбудження підупалої торговлї й економічного житя. Економічний і культурний поступ Нїмеччини, звязаний з розвоєм міст і взагалї міського права, заохочувало ті правительства до закладання міст на нїмецький взір і спроваджування Нїмцїв з економічних, а властиво фіскальних мотивів. Так розвиваєть ся в XIII в. нїмецька кольонїзація в Угорщинї й Польщі (насамперед в Шлезку, далї в Мало- й Великопольщі).

Мунїципальна свобода, що була сьвіжою ще новиною в самій Нїмеччині, мала в першій лїнїї служити для заохоти кольонистів; їм передовсїм обіцяно мунїципальну конституцію на нїмецький взвір на нових осадах. Зрештою в нїй бачили секрет розвою богацтва й доходів нїмецьких міст, і пробували оживити нею і свійські осади: поруч нових нїмецьких кольонїй, вона заводить ся і по старших, тубилецьких осадах, і то не тільки по містах, але й по селах, що переводять ся або на ново засновують ся на основі нїмецького міського права, з фіскальних мотивів, про котрі скажу низше.

Не лишаєть ся нїмецьке право й кольонїзація незвістними й давнїй Руси. Се певно, хоч при дуже слабих наших відомостях про внутрішнї відносини Галицько-волинської держави з кінця XIII і з XIV в. не можемо ми числити на якісь хоч трохи повні відомости і в сїй справі. Те що знаємо — зовсїм припадкове, більше натяки, як звістки.

Такий натяк маємо передо всїм в новім, перед тим незвістнім на Руси термінї „мЂстич”, що з кінцем XIII в., в Галицько-волинській лїтописи прикладаєть ся до руських міщан, замість давнїйшої назви „гражан”. Мстислав Данилович, діставши від Володимира Васильковича Волинське князївство, „созва бояры володимЂрьскыя, и мЂстичи Русци (вар.: Русь) и НЂмцЂ”, і перед ними казав відчитати грамоту Володимира про передачу йому князївства ²). Сей термін уживав ся для означення міщан великих, привілеґіованих міст ³), і коли завважити, що з сим іменем в Володимирі виступають „мЂстичі” Русини й Нїмцї, то стає дуже правдоподібним, що в Володимирі тодї була вже міська орґанїзація на нїмецький взір — чи тільки кольонїя нїмецька, чи орґанїзація зложена з горожан руських і нїмецьких, се трудно рішити.

Кількадесять лїт пізнїйше маємо документ — лист писаний від володимирської міської громади, в інтересах двох володимирських купцїв: Бертрама Русина і брата його Миколая до громади м. Штральзунда. Пишуть його consules ac universitas civitatis Ladimiriensis consulibus ac universitati in Stralsundis (лист писаний по латини) ⁴). Титулятура ся, а особливо згадка про „консулів” (радних) м. Володимира дає підставу думати, що в Володимирі була міська орґанїзація на взір нїмецького права, хоч би тільки часткова, а не цїлого міста. (Меньше правдоподібним було б припускати, що писар лише приложив титулятуру нїмецьких формулярів до володимирської громади).

У Львові також звістна, від часів Льва, громада з міським нїмецьким правом. В 1352 р. кор. Казимир потвердив синам небіжчика львівського війта Мартина маєтности, що дістав їх дїд Бертольд, війт львівський, від кн. Льва ⁵).

Від Юрия-Болеслава маємо в цїлости грамоту на нїмецьке право м. Сяноку ⁶). Він надав в 1339 р. війтівство сяніцьке Барткови з Сендомира в звичайній формі таких надань і з звичайними умовами: Бартек дістає дїдичне війтівство з властию і юрисдикцією, які до того належать, з правом на третю частину доходів з свого суду і на кождий шестий лан осадженого ґрунту; йому даєть ся ринок в тім новім містї на власність, з правом поставити там ятки, склепи крамарські, шевські, рибальські й ин. та поберати на себе доходи; він дістає лазнї, млин, рибальські загати на Сянї і право на чинши від дрібнїйших ґрунтів, що лишать ся поза виміреними для кождого осадника ланами (horti, пізнїйші т. зв. обшари); осадники дістають 15 лїт свобід, потім обовязані платити князеви 16 гр. річного чиншу; вони звільняють ся від юрисдикції й власти всяких княжих урядників ⁷) і віддають ся під присуд і власть війта. Нї одним словом ся грамота, досить велика й докладна, не натякає, що осадженнє такого міста з нїмецьким маґдебурським правом, як вона його зве (theuthunico iure, id est iure magdeburgensi) щось нове на Руси, противно, говорить ся про нього як річ добре звістну по містах, і сього способу говорення не можемо собі зрозуміти инакше як тільки так, що в Галицько-володимирській державі тодї осади нїмецького права були вже добре звістні, досить численні ⁸). Зрештою і під сею грамотою Юрия Болеслава, виданою в Володимирі, підписані сьвідками два війти: Адальберт de Bochna і Бартоломей de Warssov, останнїй, можливо війт місцевий, з Руси ⁹).

Ся нова осада сяніцька, що осаджувала ся, очевидно побіч старого міста Сянока, добре звістного нам іще з XIII в., обчислена передовсїм на чужостороннїх кольонистів: Нїмцїв, Поляків, людей з Угорщини (може не так самих Угрів, як нїмецьких кольонистів з Угорщини) і тільки що не виключає Русинів ¹⁰). Правдоподібно, що за руських часів Русини, як державна нація, не виключали ся від участи й прав в таких громадах нїмецького права, як то бувало часто пізнїйше, наслїдком релїґійної ексклюзивности нїмецького права. Але завсїди такі громади засновували ся для того головно, щоб стягнути чужостороннїх міщан, людей промислових і грошовитих, для побільшення княжих доходів, і міське нїмецьке право, як я вже казав, передовсїм і надавано для заохочення таких чужестороннїх людей до кольонїзації. Вони й творили такі нові, відокремлені громади при старих руських містах, що далї жили собі старим устроєм ¹¹).

Така нїмецька громада могла бути вже в XIII в. в Володимирі. Така була у Львові в XIV в.; в однім документї з 1352 р., отже в кождім разї занадто рано, аби добачати в нїм слїди нових, Казимирових впливів, виступає львівський війт і радні (consules) — майже самі Нїмцї ¹²). Таких чужоземських громад (головно нїмецьких) в Галицько-володимирській державі, особливо в її західнїх частях при кінцї руських часів мусїло бути не мало.

На иньшім місцї вказав я ¹³), яку полїтичну ролю мусїли відограти сї громади під час боротьби за галицьку спадщину, в серединї XIV в., служачи опорою для польсько-угорської окупації. Наслїдком того чужоземна кольонїзація на галицькій Руси здобуває підчас сеї окупації й полїтичний стимул. Розвій сеї кольонїзації, а з тим — розвій нїмецького права має полїтичну мету: збільшати неруські елєменти для противставлення місцевим Русинам, на яких годї було покласти ся супроти литовських аспірацій. Нїмецьке право служить не тільки цїлям культурним, чи властиво фіскальним (бо властиво поза фіскальними інтересами „культура” дуже мало правительство інтересувала), — а й пониженню Руси, денаціоналїзації руських країв, скріпленню елєментів католицьких і польських — бо сих чужоземних польських кольонистів трохи пізнїйше чи скорше поглинув таки польський елємент.

З усїх тих мотивів нїмецьке право в Галичинї почавши від другої половини XIV в. розширяєть ся незвичайно скоро. Хоч далеко не розпоряджаємо повним матеріалом, і королївські та дїдичівські надання служать майже єдиним джерелом для слїдження, як розширяло ся нїмецьке право в тих часах ¹⁴), але можна з усякою певностию сказати, що до початку XV в. нїмецьке право мали вже всї головнїйші міста Галичини і цїлий ряд другорядних міських осад, і чимало сїл. Осаджуваннє нових міст і сїл на нїмецькім праві, та й перевод давнїх осад на нїмецьке право стає тодї правдивою модою.

Натомість дуже поволї розширяло ся воно в землях в. кн. Литовського. При тім поважанню, яке мали тут до руських форм суспільного устрою, литовські князї не мали охоти заступати його в містах новою, нїмецькою орґанїзацією. З-перед унїї можемо властиво вказати оден тільки факт надання, і то лише в такій країнї виїмково поставленій між суперництвом Литви й Польщі як Поділє: з 1374 р. маємо грамоту Юрия й Олександра Коріатовичів на нїмецьке право Камінцеви, з нагоди кольонїзації його якимись прихожими людьми („жесьми призвали собі міщан до Камінецького міста”), і то, як здаєть ся, тільки сїй кольонїї ¹⁵).

Роздаваннє привилеїв на нїмецьке право починаєть ся в в. кн. Литовськім властивім тільки від унїї. Було тут дещо й формальної імітації Польщі, але певно також і тої самої полїтики, яка впливала на розвій нїмецького права в Галичинї: бажання ослабити силу руського елємента твореннєм сих привілєґіованих католицьких громад. За всїм тим такі надання з початку дуже рідкі. Так Ягайло 1387 р. хоче орґанїзувати Вильно на взір Кракова й дає йому нїмецьке право. В 1390 р. дає він маґдебурське право Берестю. Витовт також дає нїмецьке право кільком руським містам на Побужу на взір Люблина, і з виразним виключеннєм від міських свобід Русинів: маємо його грамоти томуж Берестю (1408 р.), Соколову (1424), Дорогичину (1429), Більську (1430). Розумієть ся, мусїло бути того й більше, нїж отсе в остатнїх часах віднайшло ся ¹⁶). З другої четвертини маємо кілька спорадичних надань нїмецького права волинським містам. Витовт нпр. надає маґдебурське право Перемилю. Свитригайло Кремінцю, Литовижу ¹⁷). Загальне наданнє нїмецького права містам Луцької землї, дане Ягайлом між иньшими свободами для людности сеї землї, ad captandam benevolentiam, під час війни з Свитригайлом 1432 р. ¹⁸), не мало реального значіння, бо Луцька земля не підлягала Ягайлови.

В Володимирі й Луцьку певні елєменти міської орґанїзації нїмецького права могли задержати ся ще з давнїйших часів, могли бути підновлені й пізнїйшими привилеями, але ми не маємо про них докладних відомостей. Остаточно Володимир дістав маґдебурське право „як по иньшимъ местамъ — въ Судомири, въ Люблине и въ Грубешове” хто зна чи доперва не за в. кн, Олександра ¹⁹). Луцьк дістав в 1497 р. маґдебурське право de novo, і хоч се розуміють часом, як поновлене наданнє ²⁰), стилїзація грамоти говорить про нього як про новозаведене ²¹). В Київі появляєть ся воно при самім кінцї XV в., коли запроваджуєть ся також і в головнїйших містах Білоруси ²²).

Тільки в першій половинї XVI в. нїмецьке право починає ширити ся, але й то лише на Волини. В Київщинї ж і Браславщинї росповсюднюєть ся воно тільки з кінцем XVI в., під польською зверхністю з новим оживленнєм кольонїзації степового Поднїпровя, й тодї ж переходить в лївобічну Україну. Таким чином сей процес реформовання міського житя на основі нїмецького права протягнув ся у нас на півтретя столїтя і тільки в першій половинї XVII в., уже з деякими значними модифікаціями, стає се право нормою міського житя на всїм просторі наших земель.

Близшим взірцем для міської орґанїзації в Польщі служили міста сусїднїх нїмецьких земель — Саксонїї й Прусії. Як типовий взірець саксонської орґанїзації служив Маґдебурґ, як взірець пруської — Кульм (Хелмно), відти звичайні терміни для міського права в Польщі — право хелминське і право маґдебурське. В практицї взірцем саксонського устрою служив не так сам Маґдебурґ, як орґанїзовані на взір його шлезькі міста, тому стрічаємо також, як взір, право Шроди, инакше Наймаркт, старшого з шлезьких міст, орґанїзованих на саксонський взір (право шродське). Устрій одначе в головнім був оден, відміни були лише в дрібнїйших детайлях сих „прав”. Важнїйші ріжницї поміж містами виникали в практичнім переведенню — в тім як укладали ся, незалежно зовсїм від тих первовзорів, відносини кождого міста до орґанів правительственної власти, чи приватного властителя, коли місто було приватне, яке було становище війта до иньших орґанів міської управи й як виглядала орґанїзація сих самих в практицї...

На Руси, почавши від Львова — митрополїї руських міст, міста звичайно діставали право маґдебурське, але взірцем їх орґанїзації служив зовсїм не Маґдебурґ, а польські міста з нїмецьким правом, а далї й самі руські міста, що давнїйше одержали нїмецьке право — як Львів. Під впливом чисто-польської державної практики виробляєгь ся в XVI-XVII в. тип міського устрою, нїмецький чи маґдебурський по імени, але взагалї значно відмінний від нїмецьких первовзорів, і ним реґулюєть ся практика міського житя — о скільки взагалї може бути мова про яку небудь реґуляцію сих відокремлених держав-републїк, позбавлених спільних звязків і вилучених з загально-державного устрою. Устрій їх далеко не одноцїльний, хоч міське право їх все зветь ся нїмецьким, маґдебурським: він дїлить ся на кілька типів що до абсолютности свого імунїтету і внутрішньої орґанїзації.

Перше що приносило з собою наданнє нїмецького права, було власне — вилученнє міста і його людности, обнятої міським правом, з під звичайної адмінїстраційної власти. До надання міського права місто разом з своєю околицею, з своїм повітом чи землею підлягало власти старости чи воєводи, юрисдикції суду старостинського чи ґродського, відки могло апелювати до вищих судових інстанцій. Ся звязь з адмінїстраційною і судовою орґанїзацією своєї землї розривала ся, відколи місто діставало нїмецьке право. Кардинальною точкою кождого надання нїмецького права було вилученнє міста (й села також, але говоримо тепер про міста) з власти й юрисдикції всїх адмінїстраційних і судових орґанів держави, а навіть з під загального законодавства держави:

„Ми надаємо місту нїмецьке право зване звичайно маґдебурським, уневажняючи всї закони руські й всякі руські практики й всякі иньші, як би вони не звали ся, що звичайно входять в суперечність і перешкоджають нїмецькому праву (в иньших наданнях, особливо пізнїйших, головно йде мова про закони й практики польські). Окрім того ми увільняємо місто і всїх його осадників від юрисдикції воєвод, каштелянів, судей, підсудків, їх урядників, і взагалї від усяких властей, як би вони не звали ся, так що горожане, запізвані в яких небудь справах, чи великих, чи в малих, навіть як злодїйство, підпал, пролитє крови, убийство, калїцтво й иньші такі злочини, — не будуть обовязані нї перед ким відповідати анї їх карам підлягати, тільки горожанин має відповідати перед своїм війтом, а війт перед нами (королем), коли буде візваний спеціальним нашим позвом, і то не инакше як по свому нїмецькому маґдебурському праву. Війту ж даємо повну й цїлковиту власть в справах карних чи які иньші траплять ся судити, рішати, карати й засуджувати відповідно до нїмецького права, як воно вимагає й каже.”

Так говорить найстарша грамота Львова на нїмецьке право і теж саме більше меньше, хиба в дещо відмінних виразах, повторяють грамоти всїх головнїйших королївських міст. Міщане виймають ся в під власти й юрисдикції всїх иньших властей і піддають ся власти й юрисдикції війта, що підлягає апеляції тільки до королївського суду. „Руські й польські” права і практики, державне праводавство міщан не дотикає: вони на все мають тільки свій кодекс нїмецького міського права.

Не всї міста одначе мали такий абсолютний імунїтет. Я не буду запускати ся в сю справу на сїм місцї, бо верну ся до неї, обговорюючи адмінїстрацийний устрій тих часів, тепер же мусимо мати перед очима становище міщанської верстви. Отже зазначу тільки, що в однїх містах війт підлягав апеляції до місцевого старости, так що de jure міська юрисдикція ставала на низший ступень супроти ґродської, старостинської, в иньших застерігали ся для ґродського суду важнїйші злочини, нарештї в приватних містах — що сидїли на ґрунтї дїдичів, апеляція йшла до патрімонїяльного суду дїдича, так само як і з судів сїльських.

Таким чином для другорядних міст виключеннє їх з загальної орґанїзації землї, що в принципі мало на метї забезпечити їх від утисків і секатур властей, охоронити їх самоуправу, зовсїм не вело до сього, не приводило навіть до такої сумнївної вартости й якости самоуправи яку мали головнїйші міста. Бо й сї остатнї мали звичайно лише нужденну пародію самоуправи, що спочивала в руках тїсного круга патриціанських родів, і ті через кооптацію (de iure чи de facto) обсаджували всї міські посади та використовували таке своє повновластне становище для своїх інтересів. З другого боку імунїтет не охороняв міста від найріжнороднїйших вмішань і утисків від адміністрації, як про се також будемо говорити низше. Державне праводавство хоч de iure не входило в сферу міського права, одначе його полїцейські роспорядження розтягали ся й на міста, накладали певні обовязки на міські уряди та давали їх під полїцейську контролю адмінїстрацийних урядників. Так було навіть з більшими містами. Але більшість міст, кажу, навіть і такої благодати, яку мали важнїйші міста, не мали.

Тим часом виключеннє міст з загальної орґанїзації в дальшій консеквенції відбило ся дуже лихо на їх становищу в суспільно-полїтичній орґанїзації. Вони були виключені з парляментарного устрою, не брали участи в соймиках і соймах; закони, що фактично дотикали ся міст дуже сильно, а навіть і спеціальні міські податки ухваляли ся без їх участи. Вправдї кілька міст (з українських — лише Львів) мали виїмок: служило їм право участи в соймах, але не виробили собі тут нїякого значнїйшого становища, нїякого впливу, й для того навіть з свого права участи дуже недбало й лїниво користали. З другого боку самі вони не виробили собі якоїсь власної репрезентації, якогось союзу, палати, що могла б за інтересами міст обстати. Таким чином привілєґіовані в теорії, міста в дїйсности зійшли на зовсїм непривілєґіоване становище в державі, де шляхта рішала про них без їх волї й відомости, так само як і про селян.

Вилученнє з загальної орґанїзації не причинило ся також і до правної охорони міщанства, яку мало на цїлї се вилученнє. Орґанїзація спеціальних апеляційних інстанцій нїмецького права, як побачимо низше, не повела ся, і в результатї замість далеко лїпше орґанїзованих загальних трибуналів одиноким прибіжищем міщанства став королївський т. зв. асесорський суд, зложений з самих лише репрезентантів шляхетської бюрократії, нїчим з міщанством не звязаних — іще одна спільна прикмета привілєґіованого міщанства з безправним селянством ²³).

Коли додати ще до того, що в переважній більшости міст особам шляхетським, чи то яко старостам, чи то як війтам ²⁴) була признана постійна і то часом рішуча участь в біжучій управі міста, то буде ясним, в яку залежність від шляхти ставив міста суспільно-полїтичний устрій польський і польсько-литовський.

При тім суперництві, або й антаґонїзмі, який звичайно виробляєть ся між верствою воєнно-господарською й капіталїстично-промисловою ²⁵), не можна було від такої залежности надїяти ся добра для міщанства. І дїйсно соймове законодавство Польщі перевело цїлий ряд ухвал, що задавало сильні удари інтересам міщанської верстви.

І так міщанам в Польщі забороняло ся володїти землею. Се мотивувало ся тим, що міщане яко такі не несли воєнної служби зарівно з шляхтою і набуваючи земельні маєтности могли також усувати ся від військової служби ²⁶). Першу таку постанову, дуже характеристичну взагалї для відносин шляхецької верстви до міщанства, маємо в р. 1496. Вона забороняла міщанам і всякого рода не-шляхтичам набувати й володїти всякого рода маєтностями, що підлягають „земському праву”, правом власности чи заставу, на тій підставі, що сї не-шляхтичі, не несучи воєнної служби взагалї, старають ся всякими способами увільняти ся також і від служби з таких земських маєтностей, а також і тому що міщане не позволяють шляхтичам набувати земель під міським правом, отже належить і їм за те не позволяти купувати земель земського права. Тому на далї суди не мають приймати нїяких контрактів продажі земських маєтностей міщанами, а ті, якими вони вже володїють, мають в певнім часї продати ²⁷).

Ухвала ся, кажу, характеристична, бо виразно показує й сторонничість шляхетського законодавства, й вплив правної ізольованости міста на ограниченнє прав міщанина по за міською границею. Одначе на практицї її, розумієть ся, не було так легко перевести; уже соймова постанова 1505 р. (стилїзована також в досить саркастичнім, хоч і делїкатнім тонї, характеристичнім для шляхетських відносин до міщанства) ²⁸), не згадуючи про примусову продажу міщанами земських маєтностей, тільки застерігає, що вони мусять служити з них військову службу зарівно з шляхтою. Не зломлено й тої практики, що міщане далї купували собі шляхетські маєтности, як то найлїпше показують відновлення тої заборони від часу до часу ²⁹). Але завсїди правна заборона для міщан, з виїмком кількох нобілїтованих міст, володїти шляхетськими маєтностями лишила ся далї в польськім праві.

Що до права в. кн. Литовського, то воно, піддаючи земельну власність взагалї сильній контролї правительства, з другого боку — не признаючи військової служби привилеєм чи обовязком спеціально шляхетським, а звязуючи його з володїннєм землею взагалї, не потрібувало й спеціальних ограничень для міщан. Литовський статут всїх трох редакцій в постановах про „земську оборону” між особами обовязаними до служби без всяких застережень містить і міщан що мають „земскоє имЂніє” і не дає нїяких спеціальних ограничень що до них ³⁰). Але з роспростореннєм соймового законодавства на землї в. кн. Литовського на сїй точцї, як і в богатьох иньших, вийшла неясність, котра одначе так і лишила ся невияснена ³¹).

Замикаючи міщан в міські границї й виключаючи їх від сїльського господарства, забезпечаючи монополь землеволлодїння, инакше сказавши — монополь панщинної працї (бо на тім монополю стояли всї користи землеволодїння), шляхта заразом одначе старала ся увільнити себе від міського монополю промислу й торговлї. Сама до того брати ся вона не хотїла: як ми знаємо, торговля й промисл признані були річами не згідними з шляхетським родом; але шляхта постарала ся себе визволити від міської торговлї, ухваливши свободу від мит і всяких торговельних ограничень (права складів, примусових доріг і т. и.) для продуктів свого господарства, висланих до заграничних торгів, і заграничних товарів, спроваджуваних шляхтичами для власного ужитку ³²). Сї товари таким чином кождий шляхтич міг мати навіть дешевше, нїж купець, бо не оплачував мита й иньших поборів. Ремісників же — особливо простїйших, розумієть ся, має кождий пан своїх двірських.

Під подвійним гнетом шляхетського законодавства й шляхетської адмінїстрації, звязані ріжними обмеженнями, що пильнували інтересів шляхетської верстви й підривали торговлю й промисел міст, обпутані загально зрештою принятою в тих часах дрібязковою реґляментацією торговлї й промислу, що забивала свобідну конкуренцію, обезвладнювала здібности й енерґію, — міщанство упадало. Тими привілєґіями, які дїйсно давало йому нїмецьке міське право, воно не вміло відповідно покористувати ся. Се була зброя не на його руку й потребу зроблена, й воно не вміло до неї приладити ся. Міське нїмецьке право було витвором спеціальних відносин суспільних і державних, результатом боротьби певних чинників, — для міщанства польського чи руського було воно чуже і на ті потреби, які висували місцеві, зовсїм відмінні обставини, воно не давало способів. Що найменьше його треба було вповнї переробити, до польсько-литовського державного устрою приладити, але ж воно приходило зовсїм готовим, у вповнї вироблених формах, а річ прецїнь звістна, що лекше щось наново зробити, як переробити скомплїкований приряд для відмінного ужитку. Законодатна інїціатива, полишена міським громадам, тільки латала, не в силах будучи вповнї переробити сього устрою. Такий самий характер мали й поправки, які вносило в міській устрій соймове законодавство. Розбивши старий свійський устрій, новий — накинений вироджував ся в анормальні форми: панованнє патриціанської олїґархії, розбитє міської людности на кілька ріжноправних ґруп, боротьбу юрисдикції старостинської й міської, а до того ще — як то часом бувало, кількох міських юрисдикцій (загальної й спеціальних — жидівської, вірменської, часом і руської), вічну боротьбу міщанства з тими осадниками, що живучи в містї не підлягали чи не хотїли підлягати міському праву, і т. и. Все отсе перетворяло міста в конґльомерат непорозумінь і аномалїй та замість розвою давало їм лише хоробливе веґетованнє.

Міщанство упадало взагалї, але спеціально з поміж ріжних національних складників його упадав найбільше елємент руський. За руських часів, скільки можна судити з наших відомостей, він панував по містах вповнї. Хоч вони й мали чужоземні кольонїї, місцями досить значні, і в західній Руси, як я вже казав, ще руські князї давали привілєґіоване становище нїмецьким кольонистам, але тон задавала все таки, безперечно, людність руська. Заведениє нїмецького права під польським (і польсько-литовським) панованнєм задає руському міщанству сильний удар і зводить його на підрядне становище.

Нїмецький міський устрій, уважаючи ся привілєґією, тим самим уже призначав ся за польських часів не так для тубильцїв-Русинів, як для ріжних протеґованих зайдів, передовсїм Нїмцїв і Поляків. Тим поясняєть ся, що навіть по селах, при наданню нїмецького права, часом застерегало ся, що тільки католики можуть користати з того нїмецького права ³³).

В польських наданнях нїмецького права містам ми звичайно не стрічаємо таких спеціальних застережень против Русинів (чи властиво не-католиків, бо сї ріжницї роблять ся все на релїґійнім ґрунтї). Очевидно, католики займали тут відразу домінаційне становище і таких застережень не потрібували. Тільки в руських землях в. кн. Литовського, де католицькі елєменти були занадто слабкі, аби самі собою могли взяти перевагу в містї, міські привилеї роблять часом ріжні застереження на користь католиків. Так Витовтові привилеї для міст всї мають застереженнє анальоґічне з тими сїльськими наданнями нїмецького права згаданими вище: що з нїмецького права будуть користати тільки католики, руська ж людність полишаєть ся „при своїх давнїх правах”, то значить в залежности від старостинської адмінїстрації. Нпр. в наданню нїмецького права Перемилю (на Волини) читаємо: „Аби се місто Перемиль скорше могло бути осаджене, всїм міщанам і осадникам сього міста взагалї й кождому з осібна, які вже осїли чи далї осядуть, себто Полякам і Нїмцям й иньшим людям обряду св. римської церкви даємо нїмецьке право зване маґдебурським”. Або в привилею м. Соколова: „міщан і селян польської або нїмецької народности переносимо з права польського або руського на нїмецьке зване шродським, а Русинів полишаємо при їх правах” ³⁴).

Друга катеґорія ограничень дотикала міських урядів: Русини або зовсїм виключали ся від них, або обмежали ся лише певною означеною участю. Так нпр. привилеї м. Буська допускали тільки католиків до міських урядів, і коли раз староста допустив Русинів до радецьких і лавничих місць, буські міщане-католики скаржили ся королеви, і дістали від нього потвердженнє сеї прероґативи ³⁵). В грамотах в. кн. Литовського ми стрічаємо часом певні застереження на користь католиків. Так нпр. в декотрих наданнях нїмецького права застерігаєть ся, що половина райцїв має бути „закону римского”, а половина „грецкого”, і з двох бурмистрів оден має бути католик, а оден православний ³⁶). В иньших правительство потверджувало компромісові ключі, уложені самими громадами, що забезпечали для католиків певне число місць в міській адмінїстрації ³⁷).

В тих околицях де польський чи католицький елємент був сильнїйший, міста не потрібували таких застережень на користь католиків: католики і без них здобували собі від разу або перевагу або й виключне таки панованнє в містї. На се — окрім загально привілєґіованого становища Поляків і взагалї католиків у державі, складали ся й спеціяльні міські обставини. Насамперед рішуче значіннє в орґанїзації міста мав війт, а ним звичайно все був Поляк чи инакшої народности католик. Кожде місто на нїмецькім праві орґанїзувало ся на ново; нїмецьке право передовсїм обчислено було на те, аби стягнути чужинцїв, значить католиків; дїяльність війта йшла, зовсїм природно, в тім же напрямі. Міське право нїмецьке, що служило підставою міської орґанїзації, повноправним міщанином уважало тільки християнина, то значить католика, як тодї розуміли. Не-католик не міг виконати тих релїґійних формальностей, якими на кождім кроцї тодї була перетяжена практика міського житя, отже — на погляд міських проводирів він не міг бути припущений до ріжних урядів і чинностей, що з такими формальностями були нерозривно звязані в тодїшнїй практицї. Так нпр. було великим питаннєм, як побачимо низше, чи сьвідоцтво православного і — що властиво рішало се питаннє, чи православна присяга правосильна, чи нї, й саме правительство, хоч не рішало ся відсудити Русинів від сеї правосильности, признавало, що властиво нїмецьке право не допускає сьвідоцтва Русинів, бо їх присяга не відповідала формулам приписаним нїмецьким правом ³⁸). В результатї того всього міський патриціат від разу звичайно складав ся з елєментів не руських, а польських, нїмецьких, одно слово католицьких; між ними роздїлювали ся міські уряди; з них формували ся міськи цехи. Руський же елємент спихано на другорядне становище, тільки в незначній части, або й зовсїм не допускаючи його до участи в управі міста, в користуванню з міських вигід і свобід.

Для ілюстрації візьму кілька міст.

Львів наприклад. Його привилеї не містять нїяких спеціяльних застережень против Русинів. Навпаки Казимирів привилей 1358р., виданий ще тодї, коли польське правительство для скріплення свого становища старало ся позискати місцеві елєменти, спеціально підносить, що з особливої ласки короля до користування з нїмецького права припускають ся всї народности львівські: Вірмени, Жиди, Сарацени, Русини й иньші ³⁹), o скільки б вони лише самі того хотїли: як би самі хотїли зістати ся при своїх національних юрісдікціях і правах, то їм вільно. Не містять нїяких ограничень на некористь Русинів і пізнїйші надання Львову ⁴⁰). І щож — Русинів уже з кінцем XIV, з початком XV в. (коли зачинають ся докладнїйші відомости) бачимо зіпхненими на зовсїм підрядне становище, misera contribuens plebs: вони виключені не тільки від міських урядів, але й від користування з горожанських прав, замкнені в руську дїльницю, по за котрою не мають нїяких прав; їх релїґія підлягає образливим ограниченням; вони самі в ролї якоїсь ледво толєрованої в містї нації, як Жиди в середновічних нїмецьких містах...

Уже з часів Володислава Опольського маємо оден документ, що дає нам цїнний натяк на таке ексклюзивне становище Русинів: 1386 р. перемишльська корпорація шевцїв дістає від старости Руси тіж права, „яких уживають шевцї-католики, Поляки чи Нїмцї, в м. Львові” ⁴¹). З того виходить, що до ремісничих корпорацій Львова (принаймнї декотрих) були припущені тільки католики, себто Поляки й Нїмцї. Процеси руських міщан Львова з міською старшиною з поч. XVI в., кидаючи сьвітло на попереднє столїтє, стверджуть се обмеженнє прав Русинів в XV в. В 1520-х рр. львівські Русини скаржили ся перед королем на ріжні ограничення; міська старшина боронила сих ограничень „законними причинами й важними мотивами”, і король в 1525 р. постановив, що львівські міщане руської віри й на далї мають зіставати ся „при давнїх звичаях і заборонах” ⁴²), а власне: не мають бути допущені до цехів і ремісничих корпорацій, не можуть шинкувати анї продавати матерій на містї ⁴³).

З тогож процесу довідуємо ся також, що Русини що до права мешкати в містї були ограничені певним кварталом ⁴⁴), і по за ним (а спеціяльно в ринку) міська старшина не позволяла їм купувати домів анї иньшими способами володїти, і король також полишив їх при сїм ограниченню. Тільки в границях свого квартала, чи властиво „Руської улицї” (що й досї задержала се своє імя на память відвічного упослїдження Русинів в столицї Руси) Русинам полишало ся також свобідне виконуваннє їх релїґійних церемонїй. Коли в 1521 р. львівські Русини скаржили ся королеви, що руським сьвященикам не позволяють з сьвятими дарами переходити через ринок і улицї міста з церемонїєю — при засьвічених сьвічках, анї провожати умерлих „publice et in ornatu”, король постановив, що поза Руською улицею ⁴⁵) руські сьвященики можуть переходити в своїх процесіях в ризах, але без засьвічених сьвічок і сьпіву, і тільки на Руській улицї можуть дзвонити в дзвони, сьпівати й сьвітити сьвічки ⁴⁶).

При такім упослїдженню, коли навіть православна присяга і сьвідоцтво Русина міською старшиною не признавало ся правосильним ⁴⁷), коли йому не вільно було зарівно з католиками торгувати і займати ся ремеслом (вступати до цехів), розумієть ся і мови не могло бути про рівнорядне припущеннє Русинів разом з католиками до управи міста. В руських петиціях ся точка навіть не фіґурує — так далеко претензії львівських Русинів навіть не сягали. В XIV-XV в. міські уряди Львова бачимо головно, майже виключно в руках нїмецьких фамілїй, що тодї задавали тон Львову. Між ними стрічаємо кількох міщан з прозвищами „Русин” — Ruthenus, Reusse ⁴⁸). Але чи були се справедливі Русини, чи перекінчики, що звали ся Русинами тільки на память свого походження, або припадком названі так чужоземцї нараз трудно сказати ⁴⁹). В кождім разї з XVI в. міські уряди були для львівських Русинів замкнені.

То що з початку було тільки фактом — усуненнє Русинів від урядів, обмеженнє їх участи в цехах, позбавленнє права володїти домами в цїлім містї і т. и., робить ся в XVI в. правом — на підставі давньої практики. На тім стало й правительство Жиґимонта Старого в процесах львівських Русинів з міською старшиною. Колиж Жиґимонт Авґуст захотїв глянути на справу з становища більше прінціпіяльного й на нові скарги Русинів видав привилей (1572 р.), де зрівнював їх у всїм з католиками, львівська міська старшина рішучо спротивила ся й заявила, що не може сповнити королївського роспорядження, яке поручало її перевести в житє сей привилей ⁵⁰). І вона таки взяла гору: по кількох роках неустанних скарг Русинів і королївських припімнень львівській старшинї, аби сповнила королївське роспорядженнє 1572 р., стало ся таки рішеннє по мислї львівської старшини: в 1578 р. Русинам лише позволено зарівно з всякими прихожими купцями торгувати під час ярмарків, а всї иньші їх кривди промовчано, отже лишено як бувало ⁵¹).

Нам ті скарги Русинів з 1560-70-х рр. інтересні, бо доповняють новими подробицями звістний уже образ упослїдження руських міщан Львова ⁵²). Їх не допускають до нїяких урядів, Вони не можуть вступати до цехів (властиво до деяких, але обжаловання говорять загально), а з тим — не можуть мати ремісницьких робітень. Присяги Русинів не приймають зарівно з католицькою — і на тій підставі мабуть не приймають і в міщанську громаду. Їх дїтей не допускають до міських шкіл і самим їм — віддавати ся artes liberales. Не позволяють їм купувати домів у ринку. Не вільно їм продавати матерії на штуки, торгувати вином і иньшими товарами, варити напитки й шинкувати горілкою, медом, пивом і вином. Тим часом обтяжають їх ріжними надзвичайними поборами, а навіть на їх сьвящеників накладають ріжні податки на місто й притягають їх до міської юрісдикції, поза духовною, і т. и.

Не вважаючи на всї заходи львівських Русинів, не вважаючи на королївські накази, на спеціяльну опіку, яку заповів їм кор. Володислав ⁵³), становище їх дуже мало полїпшило ся. В інструкції львівського брацтва на коронаційний сойм 1649 р. львівські Русини знову допрошують ся, аби православні духовні могли ходити з св. тайнами і з процесіями через місто, і взагалї щоб православна релїґія не підпадала ріжним обмеженням в своїх публичних відправах ⁵⁴); аби Русини були допущені до міських урядів ⁵⁵), а як нї — то принаймнї аби дали їм такі права як Вірменам (осібну управу); аби їм вільно було куповати каменицї в цїлім містї, торгувати матерію не тільки під час ярмарків, але й по всяк час, на штуки й ліктї, тримати аптеки, склепи корінні, продавати вино, ситити мід і варити горілку, одним словом — аби в свободі торговлї зрівняно їх з Поляками; аби свобідно приймовано їх до цехів, допущено до цехових урядів і до всякого ремесла ⁵⁶).

Що до сеї цехової й ремісничої практики, тїсно звязаної з міським устроєм нїмецького права, то її дуже добре ілюструє процес львівських Русинів з перших років XVII в. ⁵⁷). Довідуємо ся, що в тім часї в деяких цехах, як стельмаський, колодїйський, столярський і боднарський, „нарід руський уже звів ся”, Русинів там не було, і нових учеників і майстрів Русинів туди не приймали. До тих цехів, де Русини ще були, як ковальсько-слюсарсько-мечницький, шевський, ткацький, різницький, пекарський, малярсько-золотничий, під ріжними вимівками нових Русинів не приймали, а навіть давнїйших майстрів-Русинів за ріжними зачіпками виключали, а учеників-Русинів не визволяли — не давали їм титулу майстра. Так в цеху малярів і золотників, де Русини були від початків у всїм рівноправні, „посполу собі по братерськи жили” й бували цехмістрами, тепер почали не приймати Русинів, учеників не визволяли, давнїйших майстрів виключали, кажучи їм, аби собі осібний цех закладали для Русинів.

При тім, як довідуємо ся, мотивом до такої ексклюзивности також служила релїґійна ріжниця. Цехова орґанїзація, в середвічнім дусї, була звязана з ріжними церковними обрядовостями — цеховими богослуженнями, церковними церемонїями, участию в похоронах братчиків цехових і т. и. Майстрів-Русинів і їх челядь змушували до того, аби вони являли ся до костела в певні сьвята, брали участь в католицьких церемонїях, і т. д. Коли за королївським наказом шевський: цех прийняв Русинів до свого цеху й оголосив рівноправність майстрів Русинів з Поляками, з тим що вся старшина — цехмістри й столові братя мали бути по половинї з Поляків і Русинів, і т. д., шевцї Русини мусїли дати з'обовязаннє, що вони будуть ходити на певні богослуження разом з католиками до костела, будуть брати участь в похоронах майстрів католиків і їх жінок, і иньші обряди сповняти ⁵⁸).

Таким чином в столицї Руси Русини, не вважаючи на свою численність ⁵⁹), стояли на рівнї з чужоземними кольонїями Вірмен, майже Жидів, а положеннє їх було ще о стільки навіть гірше, що вони при тім не мали своїх осібних орґанїзацій як ті ⁶⁰). Тільки з розбудженнєм релїґійного руху, при кінцї XVI в., брацтво при церкві Успенія (т. зв. Ставропіґія), хоч завязане з релїґійними цїлями лише, дає якусь орґанїзацію львівській Руси й служить опорою її. Але про нього будемо говорити в своїм місцї.

Не лїпше, хоч і відмінне, було становище Русинів у столицї Поділя Камінцї. Привилей на нїмецьке право, виданий 1374 р. Коріатовичами (він аж до турецької окупації лишив ся міською хартиєю) также не містив нїяких застережень на некористь не-католиків, але призначений був, як я вже підносив вище, в першій лїнїї для міщанства чужоземного, спровадженого Коріатовичами ⁶¹). В результатї міщанська громада, що користувала з привилеїв признаних сею хартиєю і орґанїзації нїмецького права, зложила ся головно з Поляків і зайняла привілєґіоване становище в містї. Обставини, що робили з Камінця польську стражницю против Руси й Литви, також мусїли причиняти ся — правительственними впливами, до такого пановання польського елємента в Камінцї. Русини були як не зовсїм, то майже виключені, скільки можна судити, від міських свобід; через те руська людність упадала й підносила скарги до короля. При кінцї XV в. правительство Казимира Ягайловича зробило до міських відносин поправку таку, що дало камінецьким Русинам орґанїзацію осібну від головної міської: вони дістали право виберати осібного свого війта, спільним вибором всїх Русинів, і в потребі — його скидати. Сей війт мав юрисдикцію над всїми Русинами Камінця й приїзжими у всїх справах, судити мав „руським писаним правом”, а апеляція на нього йшла до старости ⁶²). Таким чином поруч привілєґіованої громади нїмецького права, de facto польської, орґанїзовано руську громаду, з неповною міською орґанїзацією: окрім того що її віддано під апеляцію старостї, бракувало в ній виборної адмінїстраційної власти — бурмістрів і райцїв (консулів), і неясним лишало ся її становище супроти сих урядників польського Камінця. Се, розумієть ся, давало привід до безконечних спорів, але не вважаючи на те, така половична орґанїзація, хоч від разу мала лише провізоричний характер, лишила ся й на далї: привилей 1491 р. потверджувано від часу до часу, і тільки в 1553 р. король, на представленнє тодїшнього руського війта, потверджуючи привилей Казимира, надав сїй конституції дефінїтивний характер і при тім виразно зазначив, що руські міщане свобідні від власти польського маґістрату ⁶³).

Рівночасно майже з Русинами подібну орґанїзацію дістала й сильна вірменська кольонїя, котрій Камінець головно завдячав у тих часах своє торговельне значіннє: 1496 р. одержали камінецькі Вірмени привилей на право вибирання свого війта і на свій осібний суд ⁶⁴). Таким чином уложила ся ориґінальна орґанїзація Камінця, яку люстрація 1564 р. описує так: „місто Камінець має в собі трояку людність що до народности й трояку орґанїзацію (obiczai prawa): Подяки мають першенство (autoritate preaeminent) і судять ся правом маґдебурським, Русь судить ся правом і звичаями руськими і має свого війта, Вірмени -звичаями вірменськими й теж мають свого війта” ⁶⁵). Така конституція трівала майже до турецької окупації: польська громада з повною орґанїзацією нїмецького права, й побіч неї дві громади з неповною орґанїзацією (тільки судовою, як виходило б?), але з повною самоуправою. Орґанїзацію сих двох громад довершило признаннє їм апеляції на війтівський суд просто до королївського (асесорського суда): вірменській громадї признано її 1574, руській 1592 р. ⁶⁶).

Рівноправности при тім, розумієть ся, не було — не дурно й люстратор нотує се першенство в правах Поляків. Так ішла боротьба з Поляками за право Русинів і Вірмен володїти ґрунтами по за спеціальними дїльницями їх, за право возити горілку й шинкувати нею — Поляки уважали се також своєю монополїєю. Довідуємо ся про се з королївських грамот, що в поодиноких випадках признавали рівні права Русинам з Поляками. Взагалї привилеї католиків не були тут такі тверді й не знаходили собі такого признання зі сторони правительства як львівські. За всїм тим камінецькі Русини стояли в XVI в. дуже слабо, мабуть чи не слабше ще від львівських. Вказівку на се можуть дати податкові ключи. Так в 1522 р. при роздїлї міського податку виникли спори, й король порішив їх так, що половину податку мають платити Поляки, а з другої половини дві третини Вірмени, а одну третину Русини ⁶⁷). Русинів певно не оподаткували ще нїколи за легко, а з тим і ся шеста частина податку, наложена на руську громаду Камінця, може тільки служити доказом її великої економічної слабости.

Перед самою турецькою окупацією — соймовою постановою 1670 р. знесено осібну орґанїзацію камінецьких Русинів. Мотивів такого кроку соймова постанова не подає. Вся вона має характер акту ласки для Камінця й мабуть се скасованнє осібности руської громади було також ґратіфікацією для Камінця — себто його польської громади. В такій формі відновлено устрій Камінця і по окупації, при кінцї XVII в. Хоч Русини при тім не були виключені від участи в урядах, але серед них було незадоволеннє з скасовання осібної руської орґанїзації й змагання до її відновлення: в 1703 р. камінецький маґістрат скаржив трох райцїв ritus graeci, що вони виступають против сполучення юрисдикції руської з польською, мають якісь consilia zradliwie, i т. и. ⁶⁸). Але до відновлення осібної руської юрисдикції так і не прийшло. Противно, й вірменська була знесена — вже на останку житя Річипосполитої ⁶⁹).

Образ сих двох столичних міст вистане для ілюстрації міських відносин під польським режімом. Вповнї одностайними вони одначе не були. Бачили ми міста, де Русини вже de iure були виключені від участи в управі містом (як в Буську); в иньших були вони виключені de facto — як в Перемишлї, де так само як у Львові Русинів не допускали до міських урядів, до цехів, і кор. Володислав при коронації своїй поручав перемишльській громадї на далї того не чинити ⁷⁰). В иньших не було такого повного виключення. В містах волинських і київських процес польонїзації був задержаний в своїм розвою, і польський елємент починає паношити ся тут доперва по інкорпорації 1569 р. ⁷¹), і польщать ся (а заразом жидоватїють) тутешнї міста доперва в XVII, а головно в XVIII в., о скільки не вийшли з Польської держави. В сїй останній лихо було з міщанством взагалї, а з руським найгірше. Під гнетом упослїдження руські міщане або польщили ся і латинщили ся, або виходили з міст, а коштом їх розвивали ся в містах елєменти польські й жидівські, міста польщились і жидоватїли, а при тім взагалї упадали.

Польський елємент зміцняв ся в містах завдяки свому домінованню в державі. Супроти иньших наций він знаходив особливу опіку в правительстві, в польській адмінїстрації, чув моральну (ба й матеріальну) опору в польській шляхетській верстві, що панувала поза містом — дарма що та погорджувала „колтунами”. Завдяки сїй своїй домінації, не в містї — а в краю, в державі, польський елємент асимілював собі міщан-католиків иньших націй, і се дуже його скріпило.

Так асимілювали ся нїмецькі міщанські громади Галичини: у Львові, Перемишлї, Сяноку, Короснї, й т. и. ⁷²). Я вище підносив, що нпр. у Львові в XV і ще в початках XVI в. місту задавали тон Нїмцї — в ix руках були міські уряди, вони становили міський патриціят; коли не в переважній, то в дуже значній частинї (попри Русинів, Вірмен, по части Італїйцїв, Греків) в їх руках спочиває торговля міста, його капитали. В другій половинї XVI в., коли польський елємент спольонїзував (на зверх бодай) Галичину, польщить ся незвичайно швидко ся львівська нїмеччина, так що в XVII вік Львів переходить уже як місто польське. Польський елємент, перед тим дуже слабонький в містї, зростає не тільки чисельно, але й здобуває нїмецькі капітали, й духові прикмети нїмецького міщанина, якими не завсїди міг похвалити ся польський — його купецьку й промислову вправу, господарність і солїдність. Правда, що в загально анормальних відносинах тодїшнього міста й сї здобутки незадовго пропадають та вироджують ся, але завсїгди таки вони свою службу зробили, і з значним правом. можна сказати, що завдяки Нїмцям Львів став польським ⁷³).

Подібне дїяло ся й по иньших містах. Домінація польського елємента, а до того спільність релїґії, мішані шлюби, відокремленність кольонїй — зломили нїмецький елємент, взагалї в своїх кольонїях досить невитрівалий, і зміцнили ним елємент польський. Столїтє пізнїйше — в XVII-XVIII в. польська людність міст (та й поза містами) зміцняєть ся ще одним досить важним в житю українських міст елєментом — Вірменами.

Мушу хвильку спинити ся над сими вірменськими кольонїями, бо не мав тої нагоди досї ⁷⁴).

Початки їх мусїли сягати у нас добре давнїх часів, хоч з руських часів ми й не маємо виразних звісток про них ⁷⁵). Казимир, забераючи Галичину, застав їх уже у Львові (грамота його Львову 1356 р., згадує про них як давнїйших осадників). Звістки про вірменську кольонїю в Каменцї ідуть також з перед польських часів: на одній вірменській книзї (тріоди) камінецької вірменської церкви заховала ся напись, і з неї видко, що сю книгу переписано в Криму, в Солхатї в р. 1349, а в 1390-х рр. купив її для тої вірменської церкви в Каменцї її фундатор, купець Сїнан ⁷⁶). Ся напись цїнна і з того боку, що вказує на огнище нашої вірменської кольонїзації — Крим, де в XIII-XV вв., як ми вже знаємо, вірменська кольонїзація особливо була розвинула ся ⁷⁷). Вказівка написи не стоїть одиноко, маємо иньші: з 1376 р. маємо тестамент львівского Вірменина Тайчадіна, що також, по всій правдоподібности походив з Криму (записує гроші церквам в Кафі), десять лїт пізнїйше Вірмени з Кафи квітують у Львові иньших Вірмен з забраних товарів ⁷⁸). На кримську вітчину їх зрештою вказують і пізнїйші традиції самих кольонїстів, звістні з XVII в. нпр., і маса татарських слів в вірменських діалєктах України, татарські ймення, й т. и. ⁷⁹). Ся міґрація з Криму була старшою — до неї потім, в XVI-XVIII в. прилучають ся вірменські кольонїсти з Волощини і Туреччини. На зносинах і звязях з Кримом і Туречиною опирала ся й торговельна сила наших Вірмен.

Головним осїдком їх у нас довго, аж до турецької окупації був Камінець: нунцій Лїпомано в серед. XVI в. рахував камінецьких Вірмен на 300 родин, а львівських — тільки на 60 ⁸⁰). З турецькою окупацією Вірмени переважно лишили ся в Камінцї, але під турецьким господарством не удержали ся й розійшли ся. Від тодї головною кольонїєю їх стає Львів. Крім того поменьші кольонїї вірменські знаємо в Київі, Луцьку, Галичу, Снятинї, і новійші — в Язловцї, Станїславі, Бродах, Ярославі, Замостю, й ин. В другій половинї XVII в., перед камінецьким погромом рахували Вірмен в руських землях Корони на три до чотирох тис. родин ⁸¹).

Кольонїї їх мали звичайно свою громадську орґанїзацію, не тільки своїх сьвящеників, а часами й епископів. Їх капітали, торговельне значіннє, а також і прислуги, які робили вони в дипльоматичних зносинах зі Сходом, в ролї ріжного рода аґентів, здобували їм прихильність правительственних кругів — і масу ріжних привілеїв, хоч до участи в управі міст і міщанської повноправности їх не допускано, як і Русинів, бо не були ще католиками.

Довге пожитє між Русинами взагалї зблизило Вірмен до Руси. Ще в XVI і XVII в., коли вже руський елємент по містах зійшов на дальший плян, Вірмени зчаста носять руські ймення, з руська прозивають ся, а маємо й такі факти, що нпр. в Каменцї, де вони мали свою осібну орґанїзацію й юрисдикцію, богато Вірмен, очевидно — добровільно, жило під юрисдикцією руською й на праві руськім, навіть у другій половинї XVII в. ⁸²) Перелом зробила доперва унїя польських Вірмен з Римом, переведена вірменським біскупом Мик. Торосевичом і по довгих боротьбах і спорах противників і прихильників унїї, в другій половинї XVII в. прийнята загалом Вірмен галицьких і подільських ⁸³). Вона розірвала звязь українських Вірмен з григоріянською церквою їх метрополїї, ослабила взагалї їх звязки з вітчиною й натомість зближила до Поляків. Результатом було незвичайно скоре спольщеннє Вірмен: в Каменцї й Львові до кінця XVIII в. вони спольщили ся зовсїм і тільки на Покутю галицькім задержали ся ще до новійших часів в більше чистій формі.

Поглинувши такі чужоземні кольонїї, маючи за собою опіку права і практики. Поляки одначе все таки не встигли опанувати міст та надати їм польську фізіономію: иньші кольонїсти — Жиди зробили се, і то не тільки в Галичинї й на Поділю, а й на Волини і в Київщинї, де польський елємент не мав спромоги відтиснути на дальший плян Русинів, — Жид став властивим господарем міста й надав йому тон ⁸⁴).

Жидівська кольонїзація міст була одним з спеціяльних дарів польської власти над Україною. За давнїх, руських часів Жиди хоч добре звістні були по головнїйших містах, і в Київі вже на початку XII в. викликали були рух против себе — перший жидівський погром на памяти нашої історії, — але в староруській торговлї й промислї, в житю наших міст зовсїм не грала особливої ролї ⁸⁵). Навіть в литовських часах хоч фіскалїзм правительства значно причиняв ся до того, що Жиди в ролї державцїв мит і ріжних державних доходів здобули важне значіннє в економічних відносинах і спеціяльну нераз правительственну опіку, як такі державні банкіри, — але доки не було підірваний вкінець старий устрій і житє міст, Жиди не мали ще тут такого пановання як пізнїйше. Чисельно їх кольонїї досить невеликі ⁸⁶), і вони не визначали ся ще такою відокремляністю, яка характеризує пізнїйше жидівське житє, вони носять руські призвища, мабуть і руську мову вживали (жарґон був явищем пізнїйшим), не замкнули ся ще в саму торговлю та грошеві операції (хоч се вже й тодї були їх головні зайнятя) — стрічаємо навіть Жидів хлїборобів; талмуд був ще незвістний; нема пізнїйшої ексклюзивности супроти христіян, а й сама орґанїзація жидівська не має ще сеї прикмети, і се зрозуміло, бо перед розвоєм нїмецького права, в XV в., Жиди в Литовській Руси властиво не знали анї спеціяльних ограничень, анї спеціяльних привилеїв ⁸⁷).

Та при кінцї XV в спіткав їх погром: в. кн. Олександр з причин досї не вияснених казав „Жидову (з) земли нашоє вонъ выбити”, і Жиди (о скільки не похрестили ся) були вигнані з усїх земель в. кн. Литовського. Вигнаннє се вправдї не потрівало довго: в перших роках XVI в., Олександр, ставши польським королем, позволив Жидам вертати ся назад в землї в. кн. Литовського. Але сї роки вигнання для литовських Жидів не минули безслїдно: вони зближили їх до західнїх одновірцїв, вплинули на їх окремішність, а то тим більше, що з поворотом Жидам наложено й осібний податок: вони мали давати тисячу черв. на удержаннє тисячі конного війська. Розвій нїмецького права в містах в. кн. Литовського, що датуєть ся часами тогож Олександра, тїснїйше зближеннє в. кн. Литовського до Польщі, до польських інституцій, вкінцї — інкорпорація українських земель Польщі) докінчують сей процес і Жиди стають в землях східно-українських такоюж болячкою економічною й суспільною) якою вже перед тим стали ся в землях Коронних.

В Польщі „жидівське питаннє” властиво виходить на верх також лише з XVI в. Перед тим, скільки можна судити з дуже скупих звісток, жидівська людність не була численна, але з кінцем XV в. в Польщу посунула маса Жидів з Заходу, що рушила ся звідти наслїдком ріжних нагінок, особливо ж наслїдком роспорядження цїсаря Максиміліяна, що вигнав їх з Нїмецького цїсарства. Від сього часу Корона Польська стає помалу збірником жидівства з цїлого сьвіту, і Жиди дїйсно починають заливати міста й місточка. Крім чисельного зросту се вплинуло також і на самий характер польського жидівства. Західнї, переважно нїмецькі й чеські Жиди, принесли з собою річи, що сильно вплинули на духове відокремленнє жидівства — нїмецький жарґон, що дав польським Жидам свою осібну нїби-національну мову, талмудичну мудрість, що окружала своїм специфічним сьвітоглядом духове житє Жида й розірвала всякі культурні звязки з тою людністю, серед котрої він жив. Вони принесли вкінцї всю ту атмосферу виключности й рабського пониження, рабську оборотність та спеціяльне замилованнє в грошевих операціях, що витворили в Жидах віки житя в вічних ограниченнях, фіскальнім гнетї й відчуженню нїмецьких міст.

Розумієть ся, вже в самій Польщі для того був ґрунт в значній мірі приготований. Можна вказати нпр., що вже жидівський привилей кн. Болєслава калїшського з р. 1164 (він був підставою правного становища Жидів в польській Коронї) творить для них становище виїмкове, орґанїзуючи для них спеціяльну юрисдикцію й беручи під спеціяльну опіку правительства жидівську лихву — отже справляючи своїм впливом на сю дорогу жидівські гроші й здібности. З XVI в. маємо постанови, що мали на метї вилучити Жидів з усякої спільности з католиками, замкнути їх в окремі жидівські дїльницї, відзначити осібною одежою, виключити з уживання публичних лазень, і т. и. хоч і не можна сказати, о скільки докладно сї постанови переводили ся в житю.

Що до становища Жидів в українських землях Корони, можна нпр. вказати, що в привилею для Львова Казимир так само як і иньшим не-католикам, в тім і Жидам полишив до волї перейти на нїмецьке міське право або зістати ся при своїм (під юрисдикцією старости); відповідно до того й пізнїйше частина Жидів у Львові сидїла на міськім праві, частина під юрисдікцією старости, але міські Жиди, так само як і иньші не-католики, рівноправности не мали анї тут, анї в иньших містах з нїмецьким міським правом, не-католикам, а спеціяльно Жидам дуже неприхильним. Так львівські Жиди не допускали ся до ремісничих цехів, яко не-христіяне, торгувати могли лише деякими товарами, і т. и. ⁸⁸). Виключеннє від міських урядів і цехів було явищем загальним; допущеннє до свобідного зайнятя ремеслами й торговлею, до свобідного володїння ґрунтами й домами в цїлім містї і взагалї зрівнаннє в правах свобідного проживання й зайнятя з християнами здобувало ся Жидами лише спеціальними королївськими наданнями або компромісами з міщанськими громадами, і тому становище Жидів по ріжних громадах було далеко не однакове. Так нпр. в Перемишлї Жиди мали право володїти домами тільки в певній частинї міста ⁸⁹). Натомість Жидів в Буську Жиґимонт-Авґуст зрівняв у всїх правах проживання й зайнять з християнами ⁹⁰), й т. и. Дальший розвій жидівства в Польщі й Литві під впливом анормальних відносин, заведених польським режімом пішов на жаль — власне в дусї ексклюзивности й паразитизма. Я не можу входити тут в сю справу близше, отже тут піднесу лише кілька моментів, що вплинули в сїм напрямі.

Нїмецьке право вилучає Жидів з загаду людности міста, творячи для них виїмкове положеннє з цїлим рядом ограничень.

Королї своїми привилеями для Жидів впливали в тім самім напрямі, творячи для них спеціальну юрисдикцію та стараючи ся задержати їх в безпосереднїй залежности від центрального правительства як рентовне джерело державного скарбу.

З полїцийних і фіскальних мотивів творить воно ширшу орґанїзацію жидівську, що обіймає цїлу державу, і Жиди цїлої держави стають одною орґанїзованою й сконсолїдованою силою (з початку їх старшина іменована королем, потім в 2-ій половинї XVI в. — вона перетворяєть ся на автономічну).

Стоячи звичайно поза орґанїзацією міської громади, в безпосередній залежности від старости, Жиди, при вічній конкуренції старост з міськими громадами, стають de facto спеціальними протеґованцями старостинських урядів. Побераючи з Жидів спеціяльні доходи, старости мають інтерес в розвою жидівських кольонїй, а що старостинські уряди мали тисячні дороги до інґеренції в міські відносини, то їх протекція для Жидів була дуже реальна.

Суспільне пониженнє, визискуваннє від усїх, хто мав спромогу Жида визискати, тисячні ограничення — все сe виробляє і підтримує в Жидї незвичайну оборотність, спритність, витрівалість, а се дає їм можливість лїпше від усїх иньших приладити ся до крайно ненормальних обставин міського житя, особливо при тій опорі, яку давала їм їх незвичайна солїдарність.

В результатї сей погоржуваний і понижений елємент, звязаний тисячними ограниченнями, як кождий лїпше приспособлений, найменьше вибагливий рід в природї — починає витїсняти иньші елєменти з міст і місточок, куди веде Жида односторонний, не тільки расовими прикметами, але й історичним вихованнєм і фіскальною полїтикою держави вироблений напрям їх дїяльности. Тисячними нитками обплутує він ту нужденну торговлю й промисл, які могли ще животїти в анормальних міських відносинах. Уже в XVI в. се явище стає все більше виразним, і викликає ріжні роспорядження для оборони христіян від конкуренції Жидів ⁹¹), а XVII вік зачинає вже відзивати ся правдивими ляментаціями міщан на жидівський потоп, що заливає їх і не дає дихати, ляментами — що потім стають уже вічною присьпівкою XVIII в.

„Уже Жиди майже три частини Львова опанували, а Християнам ледво зістала ся четвертина”, нарікають стани м. Львова з нагоди питання про признаннє Жидам з передмість прав торговельних. „Приглянути ся лише вірменській нації, що цьвіла богацтвом і розкошею — як вона тепер майже на нїщо зійшла нинїшнїми часами, не через що иньше як через жидівську торговлю. Най би й ті сильні й богаті купцї львівські грецької народности стали й пояснили — через що вони й їх дїти на нїщо зійшли? певне не через що иньше як через невірний рід жидівський. Уже анї купець не може вести своєї торговлї, анї ремісник свого ремесла, анї фірман фірманки — все через перешкоди від того злого й невірного жидівського народу, що так немилосердно й злобно опанував се мізерне місто, що вже й нема кінця його пакостям. За Жидами всї доми, всї торговлї й підпреємства, а за християнами за те полишили ся всї податки й усяка нужда, бо Жиди міські й передміські не платять анї шосу, анї иньших поборів і податків, які платять християне-міщане, не ходять і не посилають на сторожу